Читать книгу Алхімік - Пауло Коэльо - Страница 20

«Яка вона дивна, Африка», – подумав Сантьяго.

Він сидів у чомусь подібному до бару, такому самому, як і всі інші бари, що їх він зустрічав на вузьких вуличках міста. Кілька осіб курили величезну люльку, яка переходила з рота в рот. За кілька годин він побачив чоловіків, які трималися за руки, жінок із затуленими обличчями і священнослужителя, котрий підіймався на високу вежу й співав, тоді як усі навколо нього ставали навколішки і стукалися головами об землю.

«Звичаї невірних», – казав він собі. Коли він був малим, то завжди бачив у церкві свого села образ святого Якова на білому коні, з оголеним мечем, і постаті, схожі на ці, що його тепер оточували, під копитами коня. Хлопець почував себе погано й жахливо самотнім, бо невірні мали зловісний погляд.

Крім усього, через поспіх від’їзду він забув про одну істотну річ, про ту єдину, яка могла надовго перешкодити йому дістався до свого скарбу: у цій країні всі розмовляли арабською мовою.

Хазяїн бару підійшов до нього, й хлопець показав на напій, який подали на сусідній стіл. Він виявився гірким чаєм. Хлопець волів би випити вина.