Читать книгу Алхімік - Пауло Коэльо - Страница 15

– А яка найбільша брехня на світі? – запитав здивований хлопець.

– А ось яка: у певну хвилину нашого існування ми втрачаємо контроль за своїм життям і ним починає керувати доля. Такою є найбільша брехня на світі.

– Зі мною сталося не так, – сказав хлопець. – Батьки хотіли, щоб я став священиком, а я вирішив піти в пастухи.

– Так було краще, – сказав старий. – Адже ти любиш мандрувати.

«Він угадав мої думки», – подумав хлопець.

Старий тим часом гортав грубу книжку, ніби й не думав її повернути. Хлопець помітив, що він одягнений у чужоземний одяг: він здавався арабом, що не було дивним у цій місцевості. Африка лежала за кілька годин подорожі від Тарифи – треба тільки перепливти човном через вузьку протоку. Араби часто з’являлися в місті, купуючи тут усіляку всячину й по кілька разів на день бурмочучи свої чудернацькі молитви.

– Звідки ви, сеньйоре? – запитав Сантьяго.

– Із багатьох країв.

– Ніхто не може походити з багатьох країв, – сказав хлопець. – Я пастух і буваю в багатьох краях, але походжу з одного міста, яке розташоване біля великого старовинного замку. Саме там я народився.

– Тоді я можу сказати, що я народився в Салемі.

Хлопець не знав, де той Салем, але не схотів запитати, щоб не показати себе невігласом. Якийсь час він дивився на майдан. Люди снували туди й сюди та видавалися дуже заклопотаними.

– Як живеться в Салемі? – запитав Сантьяго, сподіваючись знайти якийсь слід.

– Як і завжди жилося.

Це ще не був слід. Але Сантьяго знав, що Салем не в Андалусії. Бо інакше він би його знав.

– А що ви робите в Салемі? – наполягав він.

– Що я роблю в Салемі? – старий уперше задоволено зареготав. – Тепер я цар Салема.

«Люди іноді говорять дивні речі, – подумав хлопець. – Іноді краще спілкуватися з вівцями, які мовчать і лише просять їжу та воду. А ще краще перебувати в товаристві книжок, які розповідають неймовірні історії завжди в ті години, коли люди хочуть дізнатися про них. Та от люди, розмовляючи з людьми, щось кажуть, й ми не знаємо, як продовжувати розмову».

– Мене звуть Мелхиседек, – сказав старий. – Скільки в тебе овець?

– Достатньо, – відповів хлопець.

Старий хотів знати надто багато про його життя.

– Тоді маємо проблему. Я не можу допомогти тобі, якщо ти стверджуєш, що маєш достатньо овець.

Хлопця опанувало роздратування. Він не просив допомоги. Це старий попросив у нього вина, розмови та книжку.

– Поверніть мені книжку, – сказав він. – Мені треба знайти своїх овець і йти далі.

– Віддай мені десяту частину своїх овець, – сказав старий. – І я навчу тебе, як дістатися до твого захованого скарбу.

Тоді хлопець пригадав свій сон, і несподівано все стало йому зрозумілим. Стара ворожка не взяла з нього нічого, але старий – можливо, її чоловік – хоче виманити в нього значно більше грошей за непотрібну інформацію. Старий, либонь, також циган.

Проте перш ніж Сантьяго встиг щось сказати, його сусід по лаві нахилився, підняв патичок й почав щось креслити на піску біля своїх ніг. Коли він нахилився, щось сліпуче зблиснуло на його грудях із такою яскравістю, яка майже засліпила пастуха. Проте зі швидкістю, не властивю для його віку, він затулив груди плащем. Очі хлопця призвичаїлись, і він побачив, що там малював старий.

На піску головного майдану маленького міста він прочитав ім’я свого батька й своєї матері. Прочитав історію свого життя від початку й до цієї хвилини, розваги дитинства, холодні ночі в семінарії. Прочитав ім’я дочки торговця, якого він не знав. Прочитав про речі, що про них він нікому не розповідав, як, наприклад, про той день, коли украв у батька рушницю, щоб полювати на оленів, або про свій перший і єдиний сексуальний досвід.