Читать книгу Галицька сага. Велика війна - Петро Лущик - Страница 11

Ззовні почулися команди і біганина, невдовзі клацнули замки, і двері відсунулися. На солдатів, які шеренгою стояли на пероні, війнуло затхлим, спертим, гарячим повітрям упереміж з випарами людського поту і запахом сечі, від чого вони відвертали голови.

Якийсь унтер-офіцер, гидливий не менше за своїх підлеглих, усе ж таки підійшов ближче до дверного отвору, в якому нерішуче скупчились арештанти, і просто, без крику чи навіть натяку на команду, сказав:

– Злазьте!

І відійшов подалі.

«Пасажири» спочатку з острахом, а потім сміливіше зіскакували на бетонний перон вокзалу й одразу займали свої місця у великому чотирикутнику, зусібіч оточеному озброєними солдатами.

Таке дійство відбувалося навпроти всіх вагонів.

Тома Білецький разом із усіма стояв усередині людського чотирикутника і, як й інші, з підозрілою цікавістю роздивлявся навколо. Він навіть був радий тому, що безкінечна дорога нарешті закінчилась і він не помер від задухи у вагоні. Хоч що б чекало їх попереду, вже гірше не буде.

Просто гіршого від того, що вони пережили, подорожуючи цісарством у закритих вагонах, голі та голодні, важко було уявити.

– Пане професоре, куди нас привезли? – запитав Тома свого сусіда, викладача університету в Черновіцах[4].

– Це Ґрац, – відповів той. – Тут колись я вчився. Фізику в мене викладав сам Людвіг Больцман! Не думав, що повернусь у це місто ось так!

Професор Микола Ревуцький був довготелесим худим чоловіком уже поважного віку, і було не просто великим щастям, а буквально дивом, що він витримав місячну поїздку. Серед усіх «пасажирів» восьмого вагона він єдиний досконало знав німецьку мову, без страху звертався до охоронців із деякими вимогами і деколи навіть отримував позитивну відповідь.

– Ви знаєте це місто? – запитав сусід ліворуч, священник із Коломиї Василь Гнатів.

– Прожив тут шість щасливих років, – їдко відповів професор. – І, чесно признатися, не розумію.

– Чого?

– Я не пам’ятаю у Ґраці такої великої тюрми, щоб там ми всі помістилися.

– А коли це було? – поцікавився священник.

– Тридцять років тому.

– Ну, за тридцять років могли не одну тюрму побудувати!

– Якщо так, то нам варто триматися разом, – мовив професор Ревуцький, і всі, хто чув цю розмову, закивали головами.

Тим часом арештанти покинули вагони і вишикувалися на пероні. З числа прибулих відібрали з десяток чоловік, щоб ті звільнили потяг від тих, хто не витримав цієї подорожі. Якийсь капітан подав команду – і арештанти рушили дорогою на південь. Професор Ревуцький згадував і ніяк не міг пригадати, що саме було у його університетські часи на півдні Ґраца, де могла б розміститися така кількість людей.

А Тома Білецький просто стомився загадувати, що на них чекає. Після того як жандарми заарештували його у будинку товариства Качковського у Кам’янці, він перестав бути тим, від кого б залежало власне життя. Разом із іншими членами товариства його спочатку декілька діб не випускали з будинку, де й затримали, потім їх відправили на залізничну станцію, завантажили у вагони і кудись довго везли. Лише від свіжих арештантів вони дізнавалися назви міст, котрі проїжджали. Стрий, Коломия, Перемишль… Подорож тривала довго, не всі її витримали, аж ось, напевне, вона добігла кінця.

Тома ніколи не покидав свого повіту, та й до Кам’янки навідувався вряди-годи, і то здебільшого у справах товариства. Тепер же йому довелося приїхати аж в Австрію, про яку в нього (та й не тільки в нього) були непевні розмиті уявлення, котрі обмежувалися відомостями, що тут живе цісар.

Білецький так і не розібравсь у тому, чим керувалися жандарми, заарештовуючи людей. Звичайно, велика частина тих, хто зараз крокував на південь від міста Ґраца до тільки офіцерам відомої точки на мапі, були активними членами товариства імені Михаїла Качковського, але що у цій компанії загубив той-таки професор університету у Черновіцах Микола Ревуцький, було незрозуміло. Упродовж усієї подорожі від цього міста сюди, в Австрію, професор жодним словом не давав підстав підозрювати його не те що у причетності до товариства, але й у найменшій лояльності до нього.

Одначе професор їхав у тому ж вагоні, що й справжні москвофіли, терпів разом із ними поневіряння, отож не дивно, що вже через тиждень зникли будь-які упередження одних до інших. Умови існування та майбутня невизначеність урівняли всіх.

Арештанти буквально на своїй шкурі відчували зміну в становищі Австро-Угорщини на фронтах. Кожна поразка цісарсько-королівського війська негайно позначалася на ставленні до них конвоїрів. А початок війни не приніс цісарю практично жодної перемоги. Так Тома Білецький, а з ним його товариші по нещастю, дізналися, що цісар зазнав поразки від маленької Сербії в горах, назва яких нічого не говорила навіть всезнаючому професору Ревуцькому, а буквально вчора москалі захопили Львів. Будь-які невдачі солдати автоматично переносили на в’язнів, вважаючи їх ворогами цісарства. Траплялося, днями доводилося голодувати.

Найважче таке ставлення до себе переносили жінки і діти. Багато хто прибув до Австрії цілими сім’ями, наприклад, той-таки отець Василь Гнатів. Поруч із ним крокує у невідомість їмость, вже старша жінка, але вона не захотіла залишати чоловіка самого, як і їхня єдина дочка, шістнадцятирічна Марія. Свого часу Тома дещо чув про Василя Гнатіва. Його ім’я якось згадувалося в часописі товариства як його активного члена.

Колона проходила повз невеличкі акуратні чисті села, і звиклим до своїх обійсть галичанам вони здавалися чимось нереальним. Не в одного селянина виникли сумніви, чи взагалі можна жити у таких хатах. Але люди, що спостерігали за дивною колоною хто з вікон, хто з подвір’я, стверджували протилежне.

– Бачили, як живуть? – подав голос хтось позаду Білецького.

– Культура! – заздрісно відповіли поруч.

– Ми вже надивились їхньої культури! – крізь зуби процідив Осип Павлюк зі Стрия. – У вагонах!

Три тижні тому, коли його заштовхали в і без того переповнений вагон, за своїми переконаннями, він був схожий на професора Ревуцького і, судячи з його слів, а головне – дій, потрапив до списку заарештованих чисто випадково, не сподобавшись місцевому війту, але три тижні перебування в нелюдських умовах зробили з нього переконаного якщо не москвофіла, то принаймні ворога всього австрійського.

Тим часом довга дорога, напевне, закінчувалася. Перед стомленими людьми постала величезна піщана, де-не-де поросла травою, огороджена колючим дротом долина. Власне, дерев’яні стовпи та натягнутий дріт були єдиними спорудами. По периметру, куди не глянь, стояли солдати і з цікавістю спостерігали за прибулими. Перед першими рядами в’язнів відчинилися такі ж дротяні ворота і «люб’язно» запрошували ввійти.

Тут озвався Микола Ревуцький.

– Пригадую, на цьому місці ми студентами полюбляли відпочивати у вихідні, – сказав він і посміхнувся. – Хороші були часи!

– Як називається це місце? – поцікавився отець Гнатів.

– Називається воно Талергоф.

Але для більшості галичан і буковинців це слово було тільки порожнім звуком. Під крики конвоїрів, а подекуди й удари прикладами, декілька сотень в’язнів пройшли крізь дротяні ворота на обгороджене поле. Ворота за ними зі скрипом зачинилися. Не розуміючи, що робити далі, прибулі в нерішучості застигли там, де їх застав цей звук, але їх ніхто не чіпав, не лунало ніяких команд, навіть вартові по той бік колючого дроту прилягли на землю.

Зрозумівши, що вони залишені на себе, дехто з прибулих також опустився долі, щоправда, на відміну від вартових, які вклалися на шинелях, у в’язнів не було нічого. Так і прилягли вони на сиру землю, позаяк майже літня погода дозволяла це робити без ризику застудитися.

– Уночі буде холодно! – попередив Микола Ревуцький, також опускаючись на землю.

– Чому? – запитав Осип Павлюк.

– Гори близько. А скажу вам, Альпи – то не наші Карпати! Альпи – то є Альпи!

Поволі весь галицько-буковинський етап опустився на землю. Що робити далі, не знали. Ніхто їх не турбував, не кричав і не погрожував. А поки цього не сталося, варто було з цього скористатися.

Дуже швидко частина в’язнів заснула. Як було приємно спати не в тісному, просякнутому потом вагоні, а на чистому повітрі, не боячись зачепити сусіда. Не опирався цьому і Тома Білецький. Він підклав під голову кашкета і миттю заснув. Стомлений переїздами та невідомістю організм миттю відключився.

Так четвертого вересня чотирнадцятого року табір для інтернованих Талергоф прийняв перших в’язнів.