Читать книгу Галицька сага. Велика війна - Петро Лущик - Страница 13

Наприкінці жовтня несподівано для рідних померла Параска Солтис. Хоч на час смерті їй перевалило за шістдесят п’ять років і її ровесників вже майже не залишилося, за своє життя вона ніколи не хворіла й іноді жартувала, що житиме вічно. Залишивши покійницю на жінку Юстину і сусідок, Лука Солтис запріг коней і поїхав до церкви за хрестом, підсвічниками та ще щоб домовитися зі священником про парастас і похорон. Церковний служитель Михайло Мазур повідомив, що отець поїхав до Львова, куди викликали всіх священників, і повернеться лише завтра зранку. Засмучений такою звісткою, Лука почав гарячково думати, як бути далі, але Мазур поспішив його заспокоїти і підказав поїхати зараз до дяка, щоб той прочитав над небіжчицею Псалтир, а завтра зранку приїде отець і все вирішиться.

Лука Солтис так і зробив. За вісімдесят крейцерів дяк погодився почитати Псалтир. Така «такса» була визначена церковному служителю ще на початку його служби у селі, і хоч у теперішні часи дедалі частіше у людей почали з’являтися царські рублі, Іван Гасюк принципово брав плату австрійськими грошима. Цим він відрізнявся від отця Матвія Артемишина. Коли недавно від ран померло двоє російських солдатів, відмову дяка від заслуженої плати, запропонованої російським офіцером у вигляді рублевої банкноти, самі москалі прийняли за бажання Гасюка таким чином віддячити їм за визволення від австрійської неволі.

У Перетині (та й, зрештою, в усіх навколишніх хуторах) на похорон односельчанина приходили всі. Зазвичай усі проводжали труну з тілом до церкви – а це добрих п’ять кілометрів – і потім повертались у спорожнілу хату на поминки. Так було і цього разу, але звичний хід такої процедури був порушений самим священником. Після того як запечатав могилу, отець Артемишин хвильку помовчав, збираючись з думками, врешті промовив:

– Дорогі браття і сестри! Хочу вам повідомити про те, чого я їздив до Львова. Певно, більше скажу в неділю після Служби, але не хочу, щоб до того часу ви, необізнані у цьому, даремно собі чогось не вигадували. Мене разом із багатьма священниками закликав до себе генерал-губернатор граф Георгій Олександрович Бобринський. На зустріч із нами спеціально прибув із Холма архієпископ Волинський Євлогій. Ви знаєте моє ставлення і до цісаря Франца Йосифа, і до російського царя Миколи. Я ніколи не приховував своїх поглядів, тому, признаюся, поїхав на зустріч не тільки через те, що мене запросив новий губернатор, але й із власних переконань. Крім мене у великій залі намісництва назбиралося більше сотні парохів. Не буду розказувати все, що там було, але граф Бобринський повідомив, що митрополит Андрей Шептицький через свої погляди проти Росії заарештований і відправлений на схід. Тобто зараз нами ніхто не керує. Тоді слово взяв архієпископ Євлогій. Признаюся, мене зачарувала його упевнена мова, в якій відчувалася така несхитна віра у те, що він говорить, що у мене просто не залишилося ніяких сумнівів у його правоті. Він повів, що відтепер галицькі русини і великороси возз’єдналися в одну родину, як того колись хотів князь Іван Калита, і для повного злиття в один нарід залишається зробити останнє. Нам усім запропонували відновити єдину церкву, яка була колись на всій Русі. Тому, дорогі браття і сестри, вже найближчої неділі я замість слів «Папу Римського Кир Бенедикта» скажу «О благочестівєйшем, самодержавнєйшем, вєліком государє нашем імпєраторє Ніколає Алєксандровіче».

Після таких слів навіть гробарі перестали махати лопатами. Люди, що зібралися, в якийсь момент навіть забули про причину, що привела їх сюди. Дехто дивився на священника з осудом, хтось просто втупив погляд у ще не засипану могилу, і тільки троє-четверо радісно споглядали на отця Артемишина.

І тоді позаду прозвучав тихий, але впевнений голос Гасюка.

– Тоді, отче, вам доведеться шукати нового дяка, – сказав він.

Несподіваний перехід отця Артемишина у православ’я і демарш дяка Івана Гасюка не могли не стати приводом для розмов. Напевне, не тільки у Перетині, але й в усій парафії не знайшлося родини, де не обговорювалися ці події. Звістка про те, що церква стала православною, поширилася зі швидкістю літньої пожежі й не оминула жодної господарки.

Родина Вовків була винятком навіть серед своїх односельців. Якщо в інших обійстях Перетина мешкало найбільше три покоління родини, то у Вовків у стандартній хаті тулились одинадцятеро душ, враховуючи чотиримісячного сина нещодавно мобілізованого зятя Романа. Найстаршому з родини, Микиті, вже виповнилося сімдесят вісім років, і він був єдиним із перетинців, хто бачив живого цісаря, щоправда, це було мимохіть і понад півстоліття тому. Його жінка Євгенія, що була ровесницею чоловікові, й досі залишилася жвавою та допитливою, але очі, які майже перестали бачити, поклали її у ліжко, що його вона практично не покидала.

У Микити та баби Ґені, як її називали в селі, було два сини – Гнат і Василь. Саме зятя Гната мобілізували у числі трьох односельців ув австрійське військо; Василь же побудував за обійстям батьків кузню і невдовзі став чи не найшанованішою людиною у селі. Ще з минулого літа він почав звозити з лісу дерево у надії побудувати свою хату, адже місця у батьківській вже не було і він з жінкою Ганною та сином Левком тимчасово жили у переробленій під житло дроварні. Щоправда, їли Вовки й обговорювали нагальні справи спільно, у батьківській хаті.

Увечері наступного дня, після того як поховали Параску Солтис, вони зібралися також.

– То ми тепер православні?! – чи то запитав, чи ствердив Гнат.

– Та ми ними колись були! – вставив Левко, але одразу ж пошкодував про це, діставши запотиличника від батька.

– Та хоч ти вже помовч! – спересердя гримнув Василь. – Скільки ти там ходив до Томка, і, видно, той недаремно московські гроші відробляв!

– Та був там один раз! – спробувала захистити сина мати.

– Мабуть, і одного разу досить, щоб отруїти його розум усякими дурницями. І Хведько Мороз із Вальковим не направили його назад!

– Чого ти до нього прискіпався? – невдоволено запитав Гнат. – Усі ми робили по дурості помилки, коли були такими, як твій Левко.

– Ну, такої дурості, як зробив наш отець, від мене ніхто б не дочекався!

– І що нам тепер робити? – запитала дочка Гната Марія, ледь-ледь похитуючи підвішену до стелі люльку.

Малий Дмитро ніяк не бажав спати і хотів бути присутнім при загальній сімейній раді.

– Не знаю, як ви, дорога родино, але поки у нас в церкві згадуватимуть московського царя «Ніколая Алєксандровіча і государиню Алєксандру Фьодоровну», ноги моєї там не буде, – безапеляційно мовив Василь. – Де це видано, щоб при виносі Святих Дарів поминали не Папу чи митрополита, а жінку?

Василь обвів поглядом родину і повторив:

– Не піду!

– А якщо я помру, то ховати мене буде тільки Гнат? – подав голос батько.

– Тату, ви ще цього Ніколая Алєксандровіча переживете! – заспокоїв його син. – А ви знаєте, що на чині похорону не називають нікого, окрім небіжчика, а також Авраама, Ісака і Якова…

– І Лазаря! – знову вставив свій крейцер Левко.

– А не Ніколая!

Цього разу батько обмежився тим, що залишив за собою привілей закінчити фразу.

– Не добре це! – озвався Гнат. – Не по-християнськи!

– Що ти маєш на увазі? Вчинок ксьондза чи те, що я його не приймаю?

– Бог один, Василю, і нема ж різниці, кого поминають на службі. Спасіння у вірі!

– От і буду спасатися тихенько у себе на кузні!

– Не сваріться, сини! – суворо мовив Микита.

– Та ми, тату, не сваримося! Тільки сперечаємося. Зачим нам сваритися? Не за бáтьківщину, зрештою! – заспокоїв батька Гнат.

– Не переживайте, тату, ворогами з Гнатом ми не станемо, – сказав Василь, – але до церкви я таки не піду. Інші робіть, що хочете, але поки тут москалі, я туди ні ногою.

– А якщо вони назавжди?

– Нічого вічного немає!

Тим часом наймолодший член родини, нарешті, заснув, і Феодора, жінка Гната, безцеремонно всіх розігнала. Попрощавшись із батьками і братом, Василь із сім’єю залишили хату. На здивування батька, син Левко не спішив приєднатися до них.

– Я пройдуся! – сказав Левко й одразу розчинився у темряві.

– Куди його понесло? – не зрозумів батько.

– А ти за своїм залізом узагалі нічого не помічаєш! – із докором відповіла Ганна. – Любов у нашого сина!

Василь гмикнув.

– Любов! – сказав він. – Через ту любов одного разу він прийшов додому з розквашеним писком.

– Тепер йому що боятися! Хведька з Андрієм вже чотири місяці нема!

– Ну, так! Тепер захиснички прийшли! Справді, чого йому тепер боятися!

Левко цієї розмови не чув. Він швидкими кроками прямував до потрібної йому хвіртки, де на нього мали чекати. Юнак затримався на сімейній раді та сподівався, що ця затримка не стала приводом, аби Ксеня його не дочекалася. Левко розпізнав у темряві тендітну дівочу постать і полегшено зітхнув.

Все-таки дочекалася!

– Чого ти так довго? – невдоволено тихо, але без злоби в голосі запитала Ксеня. – Хіба ти не читав, що хлопці мають чекати дівчат, а не навпаки?

– Пробач, але ми обговорювали вдома дуже важливу проблему, – спробував виправдатися Левко.

– Навіть таку, що ти дозволив собі запізнитися на рантку?

– Повір, я дуже хотів вирватись, але не зміг.

– І що такого важливого ви обговорювали? – В голосі Ксені вже не було образи.

– А! – махнув рукою Левко. – Говорили, чи йти в неділю до церкви, чи лишитися вдома.

– А чого це не йти? – здивувалася дівчина.

– Хіба ти не знаєш, що наш отець став московським православним?

– І що з того? Я як тримала корогви на великі свята, так і буду тримати! Яка різниця? А тебе що, більше не буде на службі?

– Я-то буду, а мій тато не піде.

– Дядько Тома говорив, що колись ми також були православними.

– Я так само говорив батькові.

– А він що?

Левко опустив очі долу.

– Дав по шиї!

Це розвеселило Ксеню, і вона зовсім забула, що так довго чекала на Левка.

Жовтень виявився прохолодним, а вночі і поготів, тому замерзла після довгого чекання Ксеня й одягнутий абияк Левко невдовзі зрозуміли, що здибанка цього разу закінчиться дуже швидко. Щоправда, цьому посприяла несподівана поява дванадцятирічного брата Ксені Данила, що разом із ровесниками – Василем Морозом і Костем Смолярем – невідь-звідки виникли перед закоханими. Діставши від Левка запотиличники, хлопці зникли так само несподівано, як і з’явилися, але рантку було зіпсовано. Поговоривши ще трохи, просто так, для годиться, молоді люди попрощалися, домовившись зустрітися у неділю після відправи.

Найближчої неділі до церкви прийшло так багато людей, як зазвичай бувало тільки на великі свята. Прийшли навіть ті, що мали звичку відвідувати її тричі на рік: Різдво, Великдень та на Варвари, коли у парафії відзначали храмове свято. Серед парафіян були навіть люди із сусідніх парафій, здебільшого москвофіли. Особливо багато їх було із сіл, у яких священники залишилися на колишній вірі.

Звістка про те, що недільна відправа буде останньою за греко-католицьким обрядом – чи першою за православним, – розлетілася навколишніми селами і змусила людей хоча б дізнатися з перших уст, що й до чого.

Напевне, єдиним із тих, хто міг прийти, але залишився вдома, був Василь Вовк. Він принципово відмовився навіть наближатися до храму, де правитиме Матвій Артемишин. Хоч як умовляла його дружина Ганна хоча б послухати, що скаже священник, він залишився непохитним. До того ж його вчинку навіть зраділа Марія. Вона дуже хотіла піти до церкви з усіма, але ніяк не могла залишити дітей.

Так у Вовків у ту неділю вдома залишилися четверо: Василь із двома внучатими племінниками і його старенька сліпа мама Ґеня.

А в церкві було напрочуд тихо. Кожне намагалося розчути, що змінилось у словах священника, але, окрім поминання російського царя та його жінки, змін не було. Напевне, саме від хвилювання отець Матвій забув навіть опустити у Символі Віри філіокве – слова «і від Сина». Зрештою, мало хто з парафіян знав, що саме це свого часу було чи не найголовнішим у розділенні християнства, тому дехто так і не зрозумів, яку відправу він вистояв.

А Матвій Артемишин відчував – навіть спиною, стоячи обличчям до вівтаря, – що серед присутніх є хтось, хто пильно слідкує за його словами, жестами, поведінкою. Хто це був – чи з місцевих москвофілів, чи серед прибулих, – отець не знав, але був певен: він тут.

Коли служба закінчилась, отець Матвій став перед людьми.

– Дорогі во Христі браття і сестри! Ні для кого з вас уже не є несподіванкою, що наша парафія повернулася до єдиного дерева, від якого була насильно відірвана двісті років тому, – сказав він. – Це стало можливим тому, що наші брати прийшли нам на поміч, нам, відділеним від спільного кореня чужими правителями: різними королями та цісарями. Звідки нам відомо, що ми народність? Що робить людей народом? Чи самі лише тіла? Ні, напевне не тіла, а дух! Якби самі лише тіла, то чим би ми різнилися від звірів? Ми іноді плутаємо душу і дух. Чи це одне й те саме? Напевне, ні. Душа є у кожної людини, а дух опускається на неї у момент хрещення і вже не покидає її. Ви слухаєте і питаєте себе: до чого він це каже? Поясню. Коли дух опустився на наш нарід? Від часу хрещення Русі при святому Володимирі. Наша руська думка живе і розвивається вже більше тисячі років, значить, руська народність існує так довго. За цей час народ від Карпат по Ладогу і Волгу називав себе руським і вважався за один неподільний народ. Землю вони називали Руссю, пізніше Росією; навіть на цих землях жителі, ваші діди і прадіди, називали Росією, а себе росіянами. Так само і ми мусимо відчувати, якщо не хочемо відступитися від своєї думки.

Отець Матвій перевів подих і не через те, що стомився говорити. Серед сотень допитливих очей, що невідступно спостерігали за ним, він зауважив двійко, які йому були потрібні.

– Аж у новітні часи вороги, що хотіли змести Русь із поверхні землі, почали голосити, що є якийсь руський народ з одним «с» і якийсь український народ. А щоб зовсім відірвати нас від єдиного дерева, більшість єпископів прийняла 1596 року в Бересті унію з Римом. І тільки деякі священники на свій страх не зрадили своєї віри і не відреклися від неї. Мушу признатись – і це мій гріх, – я не був серед них. Але тепер, коли наші вороги втекли з нашої землі назавжди, коли ми знову повернулися під омофор російського царя і святішого синоду, я, а зі мною і ви, дорогі браття і сестри, можемо нарешті возз’єднатися з величним богобоязним російським православним народом.

Він провів поглядом по парафіянах і закінчив:

– Я розумію, що не всі ви так одразу можете прийняти ці зміни. Комусь із вас потрібен буде тиждень, комусь – місяць, а хтось і взагалі може не прийняти їх. Кожен сам вирішує свою долю. Якщо ви не ходитимете до храму – я зрозумію. Зрозумію і молитимуся за те, щоб ви навернулися до істинної віри.

Затим отець Матвій нагадав про порядок відправ наступного тижня, і люди почали виходити з церкви, обговорюючи почуте.

Ксеня Солтис залишила церкву серед останніх. Вона так поринула у свої думки, що здригнулася, коли хтось узяв її за руку. Це був Степан Білецький.

– Ху, налякав, навіжений! – сказала вона.

– Слухай, тут ми з хлопцями – ну ти їх знаєш: Лука і Максим. І Мотря також з нами! Може, покличемо твого Левка і кудись махнемо? Поговоримо! Те-се!

Ксеня похитала головою.

– Не можу! Ми з татом і мамою підемо на могилу бабці, – сказала вона.

– А де Левко? З дядьком Василем? – допитувався Степан Білецький. – Чогось я не чув на хорах його голосу.

– Дядько Василь казав, що не ходитиме більше!

– Чому? – здивувався Степан.

– Левко казав: йому не сподобалося, що церква стала до Москви, – повідомила Ксеня і, побачивши, що їй махає руками мати, поспішила попрощатися: – Не можу, Степане! Нехай іншого разу!

– Іншого – то іншого! – мовив Білецький і поглядом провів дівчину.

Цей жовтень так і закінчився б звичайним обговоренням останніх церковних подій, якби в останній день місяця біля воріт Вовків не зупинилася бричка з чотирма пасажирами. Вже те, що троє з них були російськими солдатами, а серед них офіцер, нічого хорошого не обіцяло, до того ж старший був одягнутий зовсім інакше. Четвертим пасажиром виявився Степан Білецький. Він, щоправда, відразу втік, перед тим показавши рукою на Василя Вовка, що саме виглянув із кузні.