Читать книгу Галицька сага. Велика війна - Петро Лущик - Страница 7

Звістку про те, що Австрія оголосила війну Росії, разом із розпорядженням мобілізувати всіх резервістів наступного дня у село привезла сама мобілізаційна комісія. Таких виявилося лише троє: Семенові Кандибі належало своїм ходом дістатися Кам’янки, де останні тринадцять років дислокувався перший полк уланів, Якова Смоляра та Романа Панаса з обійстя Вовків мобілізували до найближчого піхотного полку. Інші чоловіки були або вже застарі до служби, або, навпаки, ще не мали двадцяти одного року.

На проводи трьох односельців зібралось усе село. Позаяк воно мало всього півсотні жителів – виходило, що з села забрали кожного дев’ятого: троє мобілізованих разом із трьома іншими, які вже служили. Ще троє не дотягували рік-два до призовного віку і, якщо війна триватиме довше, також мали шанс потрапити на неї.

Але у такий розвиток подій мало хто вірив. Усі – і ті, що залишились, і мобілізовані, й сама мобілізаційна комісія (також троє!) – були переконані у швидкому закінченні війни. Свою, відмінну від інших, думку мав Тома Білецький, але для власної безпеки він вирішив тримати її при собі. Сам Тома міг не переживати за себе. Через давню хворобу в армію його не забрали, тому і мобілізація його обминула. Його Степанові наступної весни лише виповниться вісімнадцять, і Тома сподівався, що ця гірка чаша його сина омине.

А зараз він разом із усіма спостерігав, як родина прощається з трьома забраними до армії. Особливо побивалась Єва Кандиба. На відміну від інших двох, Семен був єдиним чоловіком у сім’ї, а там залишилися дві жінки і двоє маленьких дітей. П’ятирічний Гриць і дворічний Іванко стояли розгублені серед такого стовпища людей і не розуміли, чому навколо так багато сліз і голосних розмов. І чому їхня мама так плаче на грудях тата, адже вже не раз бувало, що тато кудись від’їжджав із дому, а потім повертався зі смаколиками.

Поруч із Кандибами стояв Гриць Мороз із дітьми. Розуміючи, що ніякі слова не заспокоять згорьовану Єву, він лише мовчки спостерігав за цією сценою, час від часу оглядаючись навкруги. Здавалося, серед тих, хто тут зібрався, не було жодного байдужого, хто не пройнявся б тривогою. Григорій поглянув на Тому Білецького. Їхні погляди зустрілися. В очах сусіда Мороз нічого, окрім розгубленості, не прочитав. Як і решта односельців, Тома також виявився захопленим зненацька звісткою про війну з Росією. Щоправда, саме до нього ні у кого – ні у мобілізованих, ні у рідних мобілізованих, ні, тим більше, у комісії – претензій не було ніяких: не російський цар оголосив цісарю війну, а навпаки, тому з висновками вирішили зачекати.

Коли ж прощання, на думку комісії, затягнулось, єдиний у її складі офіцер – уже літній фенріх із однією зірочкою на комірі – гучно наказав мобілізованим сідати на підводу.

Голосіння досягло свого піку, але якось одразу спало, неначе рідні не забажали більше витрачати сили та час на даремні речі. Семен Кандиба грубо відірвав од себе Єву, поцілував заплакану сестру, по черзі підняв на руки синів. Потім обернувся до Мороза.

– Вуйку Грицю… – почав він, але той його перебив.

– За своїх не хвилюйся, – заспокоїв Григорій. – Не покину.

– Дякую! – розчулено мовив Семен.

– Ти, головне, бережи себе. Хай усіх вас береже Господь!

Він перехрестив Семена, як минулої осені хрестив у дорогу сина Олексу, і поцілував у лоба. Семен востаннє обняв Єву і першим сів на воза. Інші двоє також похапцем попрощалися зі своїми рідними та примостилися поруч. Їм належало так їхати до Кам’янки, де дислокувався полк уланів, у якому колись служив Семен, а далі Яків Смоляр та Роман Панас прямуватимуть уже вдвох – їхній піхотний полк розташовувався значно східніше.

Жінки рушили за фірами, але, пройшовши сотню метрів, зупинилися. Повертатися до села не спішили, почекали, коли рідних їм людей заховає густа зелень придорожніх кущів, лише затим важко рушили назад. Селяни здебільшого вже розійшлися домів, на вулиці лишилися тільки ті, хто відрядив своїх на війну. Залишився стояти і Григорій Мороз із дітьми. Разом із Ганною, сестрою Семена, що тримала на руках молодшого племінника, він терпляче чекав на Єву. А та, наче мара, підійшла до них, для чогось обняла Марту і заголосила.

Тут Григорій Мороз згадав, що він тут найстарший і чи не єдиний чоловік, тому, поклавши руку на голову Єви, сказав:

– Хведьку, завтра з самого ранку поїдеш до Камінки. Взнаєш, що з Семком.

– Добре, тату!

– Я поїду з тобою! – озвалася Єва.

– Поїде Хведько! – тоном, що не передбачав заперечення, мовив старий Мороз. – Не думаю, що твоєму Семкові сподобається знову слухати твій плач. А Хведько все перекаже і йому, і тобі…

– Тоді я приготую щось попоїсти.

– Нічого не готуй! Віднині твій Семко на утриманні самого цісаря!

Такі слова аж ніяк не припали до душі Єві Кандибі, але вона нічого не сказала. Лише взяла старшого сина Гриця за руку і пошкандибала до брички, котрою сьогодні востаннє їздив чоловік. Вона почекала, коли сядуть братова з молодшим Івасем, і лише потім поїхала до себе на хутір.

Григорій Мороз подививсь їм услід, потім звернувся до сина:

– Поїдеш із самого ранку! Взнаєш про Семка і не мешкай. Зразу назад. Треба обмолотити пшеницю. Хто знає, як там буде потім! Кордон близько.

– Зроблю! – з готовністю відказав Федір.

Краєм ока він зауважив, як з-під стріхи стайні йому подає сигнали Андрій. Батько також помітив молодшого Валька, але нічого не сказав.

– Я зараз! – мовив Федір.

– Не затримуйся! Вдома роботи – непочатий край!

Федір підійшов до Андрія Валька. Той подав руку.

– Ну? – запитав він. – Вирішив? Чи передумав?

Федір для вірності озирнувся. Нікого, хто міг би чути їхню розмову, не було.

– Не передумав, – жорстко відповів він. – Але давай почекаємо трохи.

– Та що тут чекати? – відказав Андрій. – Наберуть військо без нас, куди нам тоді пристати? А воювати за австріяків я не буду.

– Я також хочу потрапити до наших, але на гумні лежать необмолочені снопи. Наші і Кандиб. Тато самі не впораються. З Василя, сам знаєш, помочі поки що ніякої. Помолотимо пшеницю – тоді й вирушимо! До того ж завтра я їду до Камінки, розвідаю що до чого. А там і визначимо день.

Слова Федора дещо остудили запальний норов Андрія. Він був на рік старший друга, але завжди прислухався до думки того.

– Але не тягнути! – підсумував Валько. – Сам знаєш – кордон за лісом! Можемо не встигнути.

Андрій з Федором були активними членами «Просвіти», про що знали у селі всі, але було і таке, про що не здогадувалися навіть рідні. Час від часу замість того, щоб проводити вечори у читальні «Просвіти» у сусідньому селі, Мороз із Вовком відвідували місцевий осередок товариства «Січ», де, окрім прочитання забороненої в імперії літератури, юнаки проходили військовий вишкіл. Особливо припало до душі січовикам повідомлення їхнього виховника Микити Глузового, що Головною українською радою, яка утворилася декілька днів тому, було досягнуто принципової згоди у разі серйозного загострення міжнародного стану сформувати український легіон. Для січовиків повіту належало зібратись у селі під Львовом. Щоправда, якоїсь конкретної дати для збору ніхто так і не назвав, але останні події натякали на те, що довго чекати не варто.

Більш емоційний Андрій Валько готовий був вирушити на місце збору хоч зараз, навіть за підводами, що відвозили трьох односельців на війну, але його, як і Федора, утримувала незакінчена вдома робота.

(Побачивши, що Морози з Кандибами заздалегідь почали жнива, на інших господарках зробили те саме, але навіть такий темп не дав змоги впоратися з усім. У Вальків на полі залишилося не менше половини пшениці.)

Тому Андрій навіть більше, аніж Федір, мав причини залишитися вдома. Пообіцявши тримати один одного в курсі, юнаки порозходилися домів.

Поки що на них чекала мирна праця.

До особистої війни було ще далеко.