Читать книгу Галицька сага. Велика війна - Петро Лущик - Страница 9

Усяка, навіть найкраща військова муштра, має один недолік: вона не враховує того, що у будь-який момент усе може піти наперекосяк і навіть якщо тебе не вб’ють на початку бою, то часу на виправлення ситуації може не залишитися зовсім.

Інфантерист[3] Олекса Мороз цю істину зрозумів у першому ж бою. Їхній полк висунувся на кордон із Росією вслід кавалерійській дивізії, яка з боєм переправилася через Збруч і з ходу зайняла по той бік прикордонне місто. Щоправда, майже відразу цісарсько-королівські драгуни наткнулися на озброєний опір російської піхоти. Саме тоді й почалося те, чого не встигли навчитися під час муштри на плацу. За переконаннями офіцерів, піхотний полк мав зайняти місто услід кавалерії, перейняти його у неї, драгуни рушили б далі. На велике розчарування командування, опір москалів виявився настільки сильним, що драгуни не витримали і відступили.

Замість того, щоб парадним маршем увійти в місто, полк Олекси Мороза побачив перед собою неприятеля, що наступав.

Прозвучала команда зупинитись і приготуватися до бою.

Зазвичай кавалерія втікала значно швидше піхоти, що її переслідувала, тому в австрійців був деякий час, щоб окопатися. Велике, недавно зібране поле майже посередині розрізали зигзагоподібні шанці. Солдатам було наказано викопати траншею, щоб можна було заховатися під час першої атаки росіян. Про те, щоб закріпитися на цьому полі, ніхто – ні солдати, ні офіцери – навіть не думали. Головне – залишитися живими на перший час!

Олексі Морозу пощастило: праворуч од нього вгризались у землю його односельці Тимофій Нагірний і Михайло Валько. Мало того, що їм трьом довелося служити разом, корпораль Нагірний був найпершим безпосереднім командиром Олекси і Михайла, чому ті були невимовно раді. Зараз про це мало хто думав, угризаючись у пухку землю, вкриту жовтою стернею. Напевне, не один селянин, змушений у такий неспокійний час одягти синій військовий однострій, згадував про таке поле у себе вдома. Про те, що хтось може залишитися на цьому полі навіки, думати не хотілося.

Поставивши гвинтівки у «піраміду», солдати взялися за лопати. Під палючим сонцем піт заливав очі, але на це не звертали уваги. Знали: копають собі прихисток від ворожих куль.

Жити хотілось усім, тому траншею полк викопав значно раніше, аніж передбачалось у таких випадках. Тепер можна було у ній просто посидіти і сховатися від палючого сонця.

– Не розхолоджуватися! – голосно крикнув Тимофій Нагірний своїм солдатам, а потім повторив це польською.

Під його командуванням була майже однакова кількість українців і поляків. Під час служби, ще до війни, між ними зазвичай траплялися суперечки, що іноді переростали у шарпанину, а то й бійку, але зараз усе відійшло кудись далеко, залишилося в опустілих касарнях. Усе те, чим вони жили раніше, тепер здавалося дріб’язковим, не вартим не те щоб до нього повернутися, але й просто згадати. Майбутній бій урівняв усіх.

Поки офіцери ходили бруствером і перевіряли, чи все зроблено належним чином, трійко односельців примостилися на дні окопу.

– Черв’ячка заморити б! – мрійливо мовив Михайло Валько.

– Відставити! – суворо кинув Тимофій і, підвівшись, голосно наказав: – Нікому не їсти! Потім наїстесь!

Знову опустившись униз, він докірливо похитав головою.

– Ой, Михайле, Михайле! Шкода, що в тебе, ґефрайтера, розуму менше, ніж у рекрута!

– А що поганого у тому, що мені хочеться жерти? – не зрозумів Валько.

– Якщо куля влучить тобі в повний живіт, точно не виживеш, тому в бій варто йти натщесерце.

– Як на Службу Божу! – посміхнувся Михайло. – Там хоч висповідатися можна, а тут…

– А ти постарайся, щоб не потрібно було сповідатися.

Олекса Мороз не встрявав у розмову. Серед друзів він був наймолодший, мав найнижче звання, але навіть не це змушувало його мовчати. Олекса сидів мовчки, попиваючи із фляги воду, бо йому було дуже страшно. Він чекав майбутнього бою і не міг собі уявити, як поведеться. Соромився признатися друзям у своєму страху, гадав, що ті візьмуть його на глузи.

Олекса не знав, що такі відчуття переживають і Тимофій з Михайлом, просто щоб не сидіти мовчки, чекаючи бою, марнують свій час на пустопорожні теревені.

– А от цікаво, кого з наших забрали до армії? – запитав Михайло.

Його цікавість була недаремною. Перед тим як вони покинули касарні, до полку прибула сотня рекрутів, що вже служили у ньому раніше. Поінформовані люди розповідали, що таке відбувається в усіх полках і це поки що перші ластівки.

– Семена точно заберуть! – впевнено озвався Олекса.

– Ну як же без твого майбутнього шваґра! – мовив Михайло.

Тимофій усміхнувся. Здається, всі у полку знали, що інфантериста Мороза вдома чекає любка, і це було темою частих насмішок старших товаришів; щоправда, вони якось самі собою затихли, бо Олекса просто перестав на це реагувати.

– До того ж Семен потрапить в улани, – вів далі Валько. – Драпатиме від москалів так, як наші драгуни.

– Та не обов’язково тікатиме! – прийшов на виручку Нагірний. – Може, його командири будуть не такі безпорадні, як наші.

Олекса хотів було підтримати друга, що Семен Кандиба не з полохливого десятка, як до його вух долинув якийсь дивний протяжний звук. Видно, його почув не лише Мороз, бо всі розмови враз притихли. Солдати підвели голови догори, сподіваючись розгадати, що це таке. А звук наближався, ставав щораз вищим. Щось пролетіло над окопом – і тут пролунав потужний вибух.

Росіяни почали артилерійський обстріл австрійських шанців. Спочатку снаряди розривалися позаду, але з якогось часу вибухи почали наближатися до місця, де притихли солдати. Напевне, один зі снарядів вибухнув у самій траншеї ліворуч, бо звідтам чулися крики і стогін.

Олекса Мороз інстинктивно розпластався на дні траншеї й лише молився, щоб сюди не залетів випадковий снаряд.

Але обстріл закінчився так само раптово, як і почався. Коли стало зрозуміло, що все позаду і більше вибухів не буде, солдати почали поволі підводитись із землі. Багато хто струшував із себе землю, хтось роззирався навколо.

– Приготуватися до бою! – прозвучала команда лейтенанта Мюнцера, командира їхньої роти.

Олекса Мороз поглянув уперед. З протилежного краю поля до них наближалися шеренги неприятеля.

– Почалося, хлопці! – мовив корпораль Нагірний. – Спокійно, без паніки!

Але паніки вже не було. Вона зникла одночасно з останніми вибухами снарядів. Натомість прийшла впевненість у тому, що все буде добре і саме тебе смерть не знайде. Принаймні цього разу.

Тим часом окопом ланцюжком передавалася команда прилаштувати багнети. Значить, не виключалася можливість рукопашного бою.

Олекса підвів голову над бруствером. На відстані з добрих триста кроків наближалися шеренги солдатів в оливково-зелених одностроях. Між ними було не більше п’яти кроків, що підвищувало шанс залишитися живим. Маючи чудовий зір, Олекса розгледів, що і москалі причепили до гвинтівок багнети, але, на відміну від коротких австрійських, ті були довгі й тонкі.

– Без команди не стріляти! – нагадав Нагірний.

Ця команда була даремною. Ніхто з солдатів ніколи не воював, і нікому не доводилося стріляти у людей. Всі знали, як це вперше важко змусити себе натиснути на курок і вистрілити, тому солдати піхотного полку відмінно виконали підготовку до бою: мовчали, без команди не стріляли, з окопу не висувалися.

Коли неприятель підійшов на відстань пострілу гвинтівки Манліхера, прозвучала команда «Вогонь!». На всій довжині фронту, що займав полк, майже водночас пролунав потужний залп. Натиснув на курок і Олекса Мороз.

Спеціально він не цілився ні в кого, як, зрештою, й інші солдати. Одначе після першого ж залпу перша шеренга тих, хто наступав, упала як підкошена.

– Вогонь! – кричав Тимофій Нагірний. – Не зупинятися!

Одночасно з іншими Олекса перезарядив гвинтівку, цього разу прицілився, упіймав на мушку найближчого до себе ворожого солдата, але вистрілити не встиг. Той несподівано звалився на землю, вражений іншою кулею.

Тепер стріляли безсистемно, кожен самостійно. Після третього-четвертого пострілу москалі падали на землю вже частіше, у їхніх лавах утворилися прогалини.

Мороз зробив черговий постріл і лише тепер зрозумів, що це був п’ятий патрон. Потрібно було перезарядити гвинтівку. Він уже зібрався було дістати з сумки чергову обойму, як тут прозвучала команда «Вперед!».

Він бачив, як першим виліз на бруствер Тимофій Нагірний. Він виставив перед собою гвинтівку і побіг вперед. Його приклад повторили інші, і скоро в окопах не залишилося нікого.

Побачивши, що австрійці піднялися в атаку, російські офіцери також дали команду перейти на біг, і зараз обидва війська щодуху мчали назустріч одне одному, щоб зустрітись у смертельному герці. Відстань невмолимо скорочувалась, і ось десь праворуч од Нагірного хтось першим уже встиг наразитися на багнет. Дивно, але ніхто – ні австрійці, ні росіяни – не кричали. Все відбувалося тихо, лише тупіт сотень солдатських чобіт.

Тимофій Нагірний не бачив нічого, окрім солдата навпроти, котрий так само біг йому назустріч. Той виставив перед собою довгу гвинтівку, значно довшу, аніж та, що мав Тимофій, і також обрав Нагірного потенційною жертвою. Зелена гімнастерка навскіс була перемотана такого ж кольору товстим скрученим сукном, про призначення якого Тимофій не мав гадки, але зараз йому було не до роздумів. Він зрозумів, що його «манліхер» поступається довжиною ворожій гвинтівці з багнетом. Залишалось єдине: атакувати першим.

І коли Нагірний зрозумів, що ця мить настала, викинув уперед руки. Багнет увійшов у скручене сукно, але до тіла не дістав. Натомість москаль – старший за Тимофія вусатий солдат з подзьобаним віспою обличчям – свого шансу не упустив. Він легко увігнав довгий чотиригранний багнет у груди Нагірному.

Пекучий біль пронизав усе тіло Тимофія, якось одразу сили покинули його, він випустив із рук зброю і повалився на землю. Смерть настала миттєво, і Тимофій навіть не встиг зрозуміти, що помирає.

У рукопашному бою найменше розглядаєшся навсібіч. Олекса Мороз бачив лише одного ворога, котрий так само, як і він, серед десятка австрійців, що бігли назустріч, вибрав саме його.

Страху не було, натомість залишилося бажання просто вижити. Олекса побачив перед собою гострий багнет, що ось-ось мав проткнути його тіло, але механічно, навіть не усвідомлюючи, що він робить, Мороз прикладом відбив атаку і з ходу встромив свого багнета в шию ворогу.

З рани бризнуло стільки крові, що Олекса відсахнувся. Йому здалося, що його «москаль» одразу помер від втрати крові.

– Ззаду! – почув Олекса розпачливий голос Михайла Валька.

Він різко обернувся і… якийсь москаль наткнувся тілом на його багнет. Олекса не встиг здивуватися такому везінню, як побачив, що на сусіда налягли відразу двоє. Він поспішив на допомогу.

Кривавий тан тривав добрих півгодини. Обидві сторони боялися заглибитись у лави ворога, тому лінія зіткнення, а отже й смерті, практично не просувалася. Траплялося, щоб зустрітися з наступним солдатом, доводилося перелізати через нерухомі тіла – своїх і чужих.

Через півгодини командири зрозуміли, що ніхто перемоги не здобуде, тому в якусь мить обидва війська відхлинули назад, залишивши на полі мертвих і поранених. Ті лежали впереміж, уже не вороги, адже смерть примирила їх. З’ясовувати між собою, хто правий, а хто ні, мертві залишили живим.

Олекса Мороз і Михайло Валько були змучені та забризкані кров’ю, як, зрештою, всі, що залишилися живими.

– Ти Тимофія не бачив? – запитав Михайло.

– Ні, тільки коли він піднявся в атаку, – відповів Олекса.

Він оглянувся і не побачив нікого з його відділення.

– Нагірного бачили? – голосно спитав Мороз.

Ніхто не відповів. Олекса повторив запитання польською, а затим німецькою. Відповіді не було. Коли він уже хотів повторити питання, ліворуч хтось озвався:

– Тут він!

Михайло з Олексою поспішили туди.

Тимофій Нагірний лежав горілиць, розкинувши руки, і мертвими очима дивився у блакитне небо. Навколо дірки на грудях червоніла маленька червона пляма. Крові було так мало, що важко вірилося, що саме це стало причиною смерті друга.

Михайло Валько важко опустився на коліна.

– Тимцю, Тимцю! – вигукнув він. – Що ми твоїм батькам скажемо?

Тимофій був єдиним сином у Микити і Варвари Нагірних, і тепер вони залишилися самі.

Михайло перехрестився і закрив долонею очі мертвому другу.

Прозвучала команда повернутися в окопи. Друзі востаннє подивилися на Тимофія і повільно побрели назад.

На повірку виявилося, що рукопашний бій став останнім майже для третини полку. Лейтенант Мюнцер, сам із перев’язаною рукою, довідавшись, що корпораль Нагірний загинув у бою, призначив замість нього ґефрайтера Валька.

У підпорядкуванні новоспеченого командира, крім Олекси Мороза, було ще два поляки. Решта солдатів залишилися на полі бою навічно.