Читать книгу Галицька сага. Велика війна - Петро Лущик - Страница 6

На розчарування Томи Білецького, у суботу ввечері до нього додому прийшли тільки декілька молодих людей. Якщо рахувати власного сина Степана, зібралося шестеро, причому з Перетина були Ксенія Солтис і син Василя Вовка Левко, але той прибув не так через свої переконання, як через ту ж таки Ксеню.

Інші троє – два юнаки і дівчина – були з навколишніх хуторів і зустрічались у читальні не вперше. На жаль для Томи, цього разу не прийшли ні Андрій Валько, на якого Білецький покладав великі надії, ні Михайло Смоляр. Тому, щоправда, виповнилося лише п’ятнадцять років, але розум хлопець мав жвавий і як губка вбирав у себе все нове.

Напевне, тут не обійшлося без псевдопатріотизму, який завжди виникає у час непевності. Хоча новини про події в імперії й доходили до Перетина із запізненням, селяни більш-менш були в курсі всього, що діялося навкруги. Перебуваючи близько до російського кордону, вони знали, що там оголошено мобілізацію, і хоч той-таки Тома Білецький не втомлювався переконувати, що це абсолютно нічого не значить, тривога вже не покидала село.

Хай там як, але цієї суботи вечірка не вдалася. Прибулі не бажали слухати не те що про перших галицьких послів, чому приділяв неабияку увагу адвокат Микола Шараневич, але й просто виявилися несприйнятливими до обговорення будь-чого. Тому, пороздававши молоді принесені з повіту книжки, Тома попрощався і відпустив усіх додому. Син Степан забажав провести Мотрю – дівчину із сусіднього хутора.

Оскільки погода видалася ясною, було вирішено пройтись усім, а потім повернутися до своїх хат.

Над головами неначе якийсь міфічний багач розсипав міріади коштовних каменів. Молоді люди, задивившись на нічне небо, більше ні на що не зважали. По правді, Левко не помічав навіть зірок. Він ішов поруч із Ксенею – не близько, щоб не перейти невідь-ким встановлені рамки, але й не далеко, щоб відчувати її подих. На відміну від них, Степан Білецький сміливо тримав Мотрю за руку і про щось тихо говорив. Видно, сказане ним було приємне дівчині, бо вона раз у раз весело сміялася. Двоє інших юнаків – однолітки Максим і Лука – йшли позаду, і саме вони почули за собою якийсь тупіт.

Заінтриговані, хто б це міг бути, зупинилися. Невдовзі з темряви виникли півдесятка темних силуетів, з-поміж яких Левко упізнав Федора Мороза й Андрія Валька. Інші троє не були жителями Перетина, але їх він неодноразово зустрічав у неділю біля церкви. Один із них, Петро Лісович, на даний час був спудеєм духовної семінарії і зараз прибув у сусіднє село до батьків на вакації; ще один також вчився у семінарії, був з села з-під Рави-Руської і часто приїзджав з Лісовичем до нього додому. Левко вряди-годи зустрічав його у неділю і знав лише, що звуть того Юрієм.

– Ну, москалики, поговоримо? – перевівши подих від швидкого бігу, сказав Лісович.

Він був активним – аж надто активним, як на Тому Білецького – прихильником місцевої «Просвіти» і до нутра кісток не приймав усього, що стосувалося москвофільства. Разом із такими, як і він сам, симпатиками українства намагався всюди шкодити «москалям», щоправда, це не завжди завершувалося для нього самого успіхом.

– Що ви від нас хочете? – зухвало відповів за всіх Степан Білецький. – Ми йдемо своєю дорогою, ви йдіть куди йшли.

– А ми вже прийшли! – озвався Федір Мороз.

– І навіть стріли тих, кого шукали, – закінчив Петро.

Лише тепер «переслідувані» зрозуміли, що без бійки не обійдеться.

– Що ви хочете? – спробував уникнути неминучого Максим.

– Небагато. Зараз ви палите вашу макулатуру – ми навіть прихопили з собою вогонь, і даєте нам чесне слово, що більше не будете приходити до нашого села на такі збіговиська. Ми спокійно розходимось і забуваємо ваші імена, – пояснив Лісович.

– А чому ми маємо вас слухати?

– Можете нас і не слухати, ваша справа, але повірте, що ми однаково спалимо ваші книжки і більше вас не пустимо в село. Але тоді вже просити будемо інакше.

– З нами дівчата! – озвався Левко.

– До дівчат ми претензій не маємо, – заспокоїв Петро.

– Як і до тебе, Левку! – мовив Федір. – Можеш забирати Ксеню і вертатися додому. Там тебе батько чекає.

На свою біду, Левко не повідомив батька, куди зібрався цього суботнього вечора, тому його трохи лякала майбутня розмова з ним. Незважаючи на свої двадцять, він усе ж таки побоювався важкої ковальської руки старого Вовка.

За інших обставин Левко так і вчинив би і відійшов убік, але зараз із ним була Ксеня, а перед нею йому не хотілося мати вигляд боягуза.

– Я тобі, Хведьку, нічого не зробив! – спробував він розрядити ситуацію.

– Ви кличете на нашу землю москалів – і «нічого не зробив»?! – вигукнув Петро Лісович. – То будемо палити ваші книжки?

Він одразу зрозумів, що не будемо. Протилежна сторона передала отриману літературу дівчатам і приготувалася до сутички.

– Ну що ж! – констатував Лісович. – Спалимо пізніше!

Обидві сторони налетіли одна на одну. Майже одразу стало зрозуміло, що сили зовсім не рівні.

Особливо це зрозуміли москвофіли, коли залишились утрьох.

Скориставшись замішанням, Степан Білецький чкурнув у придорожні кущі і розчинивсь у темряві.

Під дівочі крики та благання хлопці з допомогою кулаків з’ясовували стосунки. Для цього знадобилося зовсім небагато часу, вже скоро Максим і Лука з розквашеними носами у супроводі Мотрі продовжили свій шлях додому, а Левкові, котрому також дісталося, хоч той-таки Мороз намагався бити не сильно, допомогла підвестися Ксеня. Федір із Андрієм Вальком запропонували відвести його додому, але той грубо відмовився.

Петро Лісович не захотів палити покинуті у бійці книжки. Їх просто викинули у придорожній рів і порозходилися.

Додому Федір повернувся вже далеко за північ, але батько ще не спав. Зрозумівши, що уникнути розпитувань не вийде, юнак приготувався до неприємної розмови.

– І де тебе носило? – поцікавився батько.

Щось вигадувати було даремно. По-перше, вже завтра про нічну пригоду знатиме все село; по-друге, часу на вигадки зовсім не залишилось, а по-третє, синець під лівим оком говорив багато про що.

– Москвофілів били, – признався він.

– Ви били чи вас били? – сказав батько. – Твоє око підказує мені, що і «Просвіті» сьи дістало!

Федір мовчав.

– Без мордобою обійтися ніяк не можна було?

– А чого вони лізуть зі своїми книжками?

– Ой, Хведьку, Хведьку! Що кругом робиться, а ви тут між собою б’єтесь!

– Москвофіли – не свої! – заперечив Федір. – Вони не визнають нас, а кажуть, що ми якісь москалі, тільки зіпсовані. Так їм і треба!

Батько уважно подивився на сина, але не сказав нічого. Натомість запитав:

– Там наші були?

Федір похилив голову.

– Хто?

– Левко Вовк.

Почувши таке, Григорій Мороз лише важко зітхнув.

Наступні дні обіцяли бути цікавими.