Читать книгу Галицька сага. Велика війна - Петро Лущик - Страница 12

Мала стрілка годинника, що стояв навпроти, вперто наближалася до цифри 9, і Карл Франц Йозеф Людвіґ Губерт Ґеорг Отто Марі фон Габсбурґ-Лотаринзький, двадцятисемирічний спадкоємець австрійського престолу, вже почав побоюватися, що скоро годинник покаже дев’яту годину, і цісар вирушить спати. А те, що буде саме так, молодий Карл не сумнівався. Важко, маючи вже вісімдесят чотири роки, змінювати свій розпорядок дня, що залишався сталим ось уже понад півстоліття.

Але і важко отак сидіти у приймальні перед кабінетом імператора Австрії та короля Угорщини у сподіванні отримати аудієнцію.

Карл розумів, що тут не обійшлося без «дружньої» поради начальника Генерального штабу генерала Франца Конрада фон Гетцендорфа, який мав неабиякий вплив на старезного цісаря і не приховував свого зневажливого ставлення до молодого спадкоємця. Втім, таке ставлення було взаємним. Карла також дратували надмірний авторитаризм і самовпевненість генерала, спроби відсунути його на задній план.

Він ніколи не забуде військову нараду в Генеральному штабі 12 серпня, коли Франція і Британія оголосили війну Відню. Тоді він прибув (як спадкоємець) у Генштаб, де саме обговорювалася ситуація, що склалась у Європі. Так сталося, що міждержавний конфлікт між Віднем і Белградом, на якому наголошував фон Гетцендорф і який мав завершитися за кілька днів, виявився запаленим сірником, кинутим на купу висушених дров. Судячи з доповідей генералів, Карл зрозумів, що ніхто ні на що таке не розраховував. Тоді начальник Генерального штабу врочисто (аж надто врочисто!) представив генералам увішаного орденами молодого спадкоємця в мундирі лейтенанта гусарського полку й одразу поцікавився його думкою про ситуацію в Європі.

Йому досі соромно за той свій виступ. Він досі бачить очі присутніх генералів, які змушені були його слухати. Відтоді він більше місяця не з’являвсь у будинку, де розташовувався Генеральний штаб, але сьогодні вирішив усе змінити.

Щоправда, цісар не спішить його прийняти.

Коли ж Карл вирішив, що сьогодні нічого не вдасться, у дверях виник камергер.

– Їх імператорська величність чекає на вас! – урочисто повідомив він.

Карл рвучко підвівся, поправив на шиї орден Золотого руна і впевненими кроками зайшов до кабінету.

Цісар Франц Йосиф І сидів за столом на другому кінці великої кімнати. На ньому був його улюблений білий кітель, перев’язаний біло-червоною стрічкою. Побачивши Карла, Франц Йосиф підвівся з-за столу і на диво твердими кроками рушив йому назустріч.

– Мій любий онуку! – сказав він, обіймаючи Карла. – Радий тебе бачити!

– Маєте чудовий вигляд, Ваша величносте! – мовив Карл.

– Не обманюй! – відказав цісар. – Який чудовий вигляд може бути у моєму віці? Тільки не треба мені тут слів, що я ще досить добре тримаюся на свої роки.

– Але ви дійсно маєте гарний вигляд! – не вгавав спадкоємець.

– Давай закінчимо з цим політесом! Ти прийшов – і добре! Поговорімо. Але спершу сядьмо, а то хоч якими б були твої слова про мій стан, мені легше сидіти, ніж стояти.

– Як вам буде зручніше, Ваша величносте!

– Саме так мені зручніше!

Франц Йосиф посадив спадкоємця престолу в крісло навпроти себе.

– Як почуваються Отто й Аделаїда? – поцікавився він.

– Дякую, добре. Делі минув уже дев’ятий місяць, а Отто чи не щодня виглядає вас за вікном, – відповів Карл.

– Зіта?

– Дружина також постійно допитується про вас.

Цісар зітхнув.

– Як мені іноді хочеться все кинути і поїхати до вас у замок, до Зіти, до онуків! Мені завжди там добре, – сказав Франц Йосиф. – Але, на жаль, війна! То яка твоя думка про останні новини з фронтів?

Карл думав, що відповісти. Помітивши, що внучатий племінник вагається, цісар допоміг йому.

– Хоч ти перестань жаліти мене! Не уподібнюйся фон Гетцендорфу, який своїм священним обов’язком перед імперією вважає відгородити імператора від поганих новин! Те, що ми залишили Лемберґ і всю Галіцію, я вже знаю. «Не варто хвилюватися, Ваша величносте, це лише звичайне вирівнювання лінії фронтів!»

Цісар гмикнув.

– Знайшов, де їх вирівнювати! І для цього треба було відступити на сотню кілометрів? – сказав він. – Я завжди любив повертатися до Лемберґа і до всієї Галіції. Та що там гріха таїти, до Буковини також! Там я відчував любов простих людей до себе, любов не показну, не обов’язкову, як от у Сербії чи навіть в Угорщині, але щиру, навіть первісну. І русини, і гуцули любили мене не через те, що я цісар і можу для них щось зробити, хоч і не без цього. Вони любили мене через те, що… хотіли цього, можливо, сподівалися на якісь реверанси, але я не виправдав цього. Карле, тобі, як моєму наступнику, варто навчитися простої речі: ніколи не обманюй тих, кому довіряєш і хто довірився тобі. Твоя мова мусить бути прямою, як політ, хотів сказати, стріли́, але стрíли зараз не літають. Кулі, випущеної з гвинтівки. То що там з фронтами?

– Ви полегшили мою місію, Ваша величносте! Ситуація на Східному фронті склалася дійсно важка. Ваша правда: Лемберг, Черновіци, Тарнопіль нам довелося залишити. Моріц Ауффенберґ зумів розбити російського генерала Плєве при Комарові, але не зміг зупинити наступ росіян біля Рави-Руської, – мовив Карл.

– Так, мені це відомо, – сказав цісар. – Я вже розпорядився присвоїти цьому хороброму генералові баронський титул і додати до його прізвища «фон Комаров».

– Це справедливо, Ваша величносте!

– Що кайзер?

– Вільгельму в Пруссії вдалося розгромити російську армію такого собі Самсонова і захопити в полон тридцять тисяч солдатів.

– І цього Самсонофф також? – поцікавився цісар.

– На жаль, ні. Побачивши гірку долю своєї армії, він застрелився.

– Що ж, гідний вчинок офіцера і неприйнятний для християнина!

Франц Йосиф кинув оком на годинник. За десять хвилин дев’ята.

– Сьогодні отримав листа від кайзера, – мовив він. – Після звичних у таких випадках довідувань про моє здоров’я Вільгельм повідомив мене, що планує найближчим часом захопити Варшаву.

– Звичайно, після прусського успіху дорога саме на Варшаву! – погодився Карл.

– Кайзер просить мене підключитися до цієї операції. Якщо німці атакуватимуть Варшаву, то нам належить захопити Демблін[5]. Враховуючи ту допомогу, що нам надав кайзер, коли ми вирівнювали лінію фронту (від вух Карла не могла сховатись іронія), ми не можемо ігнорувати прохання Вільгельма.

– Це правильно!

– Тому я прийняв рішення пристати на пропозицію кайзера, – вів далі цісар. – Завтра я дам розпорядження фон Гетцендорфу оцінити, чим ми можемо допомогти Вільгельму.

Побачивши вираз обличчя спадкоємця, цісар невдоволено запитав:

– Тобі не подобається генерал фон Гетцендорф?

– Ні, Ваша величносте, я проти того, щоб цю операцію довірили генералові, – дивлячись у вічі цісареві, сміливо відповів Карл.

– Поясни! Не хочу, щоб твої симпатії чи антипатії визначали твоє ставлення до вибору потрібних трону людей.

– Тут не йдеться про антипатію щодо графа, – заперечив Карл. – Ні у кого в армії не залишилося сумнівів у тому, що головним винуватцем того, що ми залишили Галіцію і Буковину, є не хто інший, як генерал Франц Конрад фон Гетцендорф. Коли ж виявилося, що кайзер допоміг нам не у такому масштабі, на що сподівався начальник Генерального штабу, граф назвав це зрадою. Не думаю, що його слова не дійшли до вух Вільгельма. Тепер же рішення довірити графу розробку операції на Демблін навряд чи сподобається кайзеру.

– Кого ти пропонуєш? – поцікавився спантеличений цими словами Франц Йосиф.

– Я пропоную генерала Віктора Данкля. Як вам відомо, він блискуче виявив себе під Красником, де змусив російську армію відступити до Любліна. Впевнений, він упорається і з цим завданням!

– Але ж Данкль – польовий генерал і не сильний у плануванні операцій!

– І все ж таки він змусив росіян відступити! – не поступався Карл. – А Демблін нічим не відрізняється від Красника!

Цісар якось по-новому подивився на свого внучатого племінника і зрозумів, що зовсім не знає його.

Карл завжди залишався осторонь усіх важливих подій імперії, і тривалий час навіть не розглядався як кандидатура на спадкоємця, був лише одним із багатьох. Коли ж після того, як один за одним померли ті, що стояли перед ним (зокрема і його батько Отто), Карл став другим після свого дядька Франца Фердинанда. Сараєвське вбивство останнього піднесло Карла на вершину, і він офіційно став спадкоємцем, все ж таки залишаючись у тіні. Напевне, найбільш помітним його вчинком була участь у похороні Франца Фердинанда. Обер-гофмейстер імператорського двору князь Монтенуово, котрий за життя Фердинанда мав із ним конфлікт, зробив усе можливе, щоб принизити покійного. Натякаючи на те, що шлюб спадкоємця та Софії фон Гогенберґ був морганатичний, труна дружини стояла на нижчому постаменті, аніж чоловіка. До того ж не передбачалася присутність членів імператорської родини на похороні. Франц Йосиф пам’ятає, як у цьому ж таки кабінеті новопризначений спадкоємець престолу особисто звернувся до нього з проханням внести зміни у протокол, що цісар і зробив.

Що ж, відзначив про себе цісар, у хлопця є воля і бажання не коритися так званим авторитетам. З нього будуть люди, якщо… все закінчиться так, як хочемо ми.

– Чому я викликав тебе, – озвався цісар. – Хочу, щоб віднині ти представляв мене на всіх інспекціях та поїздках чи то на фронт, чи деінде. Я ось ніяк не можу добитися від мого начальника штабу пояснень, чому практично зовсім не задіяний у війні морський флот? Тому твоє перше завдання, Карле: поїхати в Пулу і розвідати дійсний стан справ.

(Франц Йосиф мав на увазі одну з двох військових баз імперії. Друга була у Трієсті.)

– Гросс-адмірал Хаус, мені думається, щось недоговорює. З’ясуй що й до чого. А після Пули я хочу, щоб ти відразу переключився на Галіцію. Чи можливо її повернути?

– Так, Ваша величносте! – з готовністю відповів Карл. – Але мені хотілося б отримати під своє командування якийсь полк чи корпус.

– На все свій час! – невизначено відповів Франц Йосиф. – А генерала фон Гетцендорфа я сповіщу сам!

Карл зрозумів, що аудієнція завершилася, тому підвівся з крісла.

– Приходь сюди частіше, – сказав на прощання цісар. – Я дам розпорядження пропускати тебе без затримки.

– Дякую, Ваша величносте! На добраніч! – відкланявся Карл, розуміючи, що розпорядок дня для цісаря – святе!

Спадкоємець престолу, як і вся імперія, знали, що цісар Франц Йосиф І рано лягає і дуже рано прокидається, але тільки найближча прислуга була утаємничена у тому, що улюбленець «любих народів» ось уже декілька років страждає на безсоння. Іноді йому вдається заснути лише близько третьої години, зате рівно о четвертій він обов’язково на ногах. Війна остаточно зламала його денний розпорядок, який навіть почали наслідувати цілі народи, як от чехи.

На старість Франц Йосиф став самотнім. Напевне, це доля всіх великих правителів: бути піком у горах, а найвища вершина передбачає самотність. Ще далекого 1867 року в Мексиці республіканці розстріляли брата Максиміліана, свого імператора. Відтоді цісар жодного разу не прийняв мексиканських послів. Інший брат Карл Людвіґ помер 1896 року, подорожуючи святими місцями; єдиний син, сподівання на продовження роду, Рудольф застрелився, перед тим убивши свою коханку, на шлюб із якою він, Франц Йосиф, не давав згоди і, чесно кажучи, не дав би й зараз. Якийсь божевільний італієць убив його кохану Єлизавету, Сісі. Й от у червні інший божевільний, Гаврило Принцип, застрелив Франца Фердинанда.

Так цісар Австро-Угорщини став самотнім. І тільки з Карлом він відчував бажання жити і правити далі, з Карлом і його маленьким сином Отто. Хлопчик любив його не тому, що це цісар. Отто любив його як діда, в якого можна посидіти на колінах, побавитись яскравими орденами і… не дістати за це прочухана.

Несподівано для себе Франц Йосиф заснув.