Читать книгу Галицька сага. Велика війна - Петро Лущик - Страница 8

Наступного дня Тома Білецький вирушив до Кам’янки разом із сином. Йому хотілося, щоб і Степан нарешті по-справжньому приєднався до роботи товариства Качковського, а не лише вряди-годи брав у ній участь. Загальне зібрання, що його сьогодні, у день сорокаріччя, влаштовував адвокат Микола Шараневич, обіцяло відрізнятися від тих, що були раніше, але буденних, і Тома небезпідставно розраховував на чергову винагороду від адвоката.

Не щороку відзначають ювілеї!

Коли коні виїхали на гостинець, Тома прискорив рух. Не хотілося даремно витрачати час на дорогу, якщо можна доїхати значно швидше.

Степан сидів праворуч від батька і мовчав. Мовчав і Тома. Він розумів стан сина і не намагався лізти до нього в душу своєю мораллю. Тиждень тому місцеві активісти «Просвіти» напали на його людей і по-звірячому відлупцювали. Зі слів Степана, якби не він, наслідки були б значно сумнішими. Щоправда, ніхто з тих, що були у читальні минулої суботи, більше у селі не з’являвся, та й Степан не спішив відвідати своїх друзів, але Тома мав на це своє пояснення: ніхто не бажав знову наражатися на небезпеку. Що ж, він вважає: синові пора подорослішати і знайти себе.

Батько був переконаний, що найкраще йому буде саме у товаристві Михаїла Качковського.

На жаль, останні події дещо применшили його оптимізм, але Тома був певен, що сьогодні він (та й не тільки він) отримає всі відповіді на такі сумніви.

Напевне, щось подібне думав і Степан, бо несподівано запитав:

– Тату, а може, нам не варто нині їхати до Камінки?

– Чого це?

– Ну, війна з Росією!

– Дурне! До чого тут ми? Невже ти гадаєш, що про товариство Качковського не відомо у Відні? Там не дурні сидять. Якби ми хоч словом пішли проти цісаря, вже наступного дня нас би закрили! А так, як видиш, нині нам сорок років! Побачиш – там буде добре!

Не зчулись, як непомітно минув час. Уже в’їхавши у Кам’янку, Білецький одразу відчув, що місто живе мобілізацією. Якщо минулих відвідин тут панувала ейфорія від звістки про війну, то тепер у повітрі був неспокій. Будучи містом, у якому дислокується кавалерійський полк, воно жило його життям і переживало, якщо там щось відбувалося. Зараз улани готувалися покинути свої касарні та вирушити кудись до відомого тільки вищим командирам місця на мапі. Крім того, невеликі людські потічки стікалися до залізниці на північній околиці міста. Це мобілізований резерв піхоти прямував до своїх полків.

Дивно, але, на відміну від учорашніх проводів у тому-таки Перетині, тут не було чутно жіночого та дитячого плачу. Видно, всіх резервістів Кам’янки було призвано й оплакано рідними вчора, а сьогодні місто заполонили чоловіки повіту.

Але перевіряти, чи так це насправді, Тома Білецький не захотів. Одразу повернув на вулицю, що вела до центру міста і де стояв будинок товариства Качковського. На відміну від попередніх відвідин на звичному майданчику під липами вільного місця вже не було. Увесь простір було заставлено бричками та возами.

– Вже всі прибули! – скрушно похитав головою Тома Білецький. – Боюся, ми запізнилися. Незручно буде прийти після всіх!

Він повернув коней до лівого краю, де між крайнім возом і парканом іще залишилось одне місце якраз для його брички. Тома легко заїхав у вільний простір і задоволено всміхнувся.

– Ходімо, Степане! – зіскочив на землю батько. – А то, бачу, ми дійсно прийдемо останніми.

– Тату! – тихо сказав Степан.

– Що ще?

– Тут коні Морозів!

Тома Білецький недовірливо подивився на сина, потім перевів погляд туди, куди той показував. Він одразу впізнав двійко білих коней Грицька Мороза і лише тепер згадав, що Федько нині також збирався до Кам’янки розвідати, що із Семком Кандибою.

– Ходімо! Вони нам не потрібні!

Білецькі швидким кроком перейшли вулицю і невдовзі зупинилися перед потрібними дверима. Степан тут був уперше, зате батько без остраху відчинив їх і… відразу потрапив до рук озброєних жандармів. Це сталося так несподівано, що ніхто не встиг навіть подати голос. Краєм ока Тома помітив, що таку операцію жандарми провели і з його Степаном. Саме це змусило його хоч щось мовити.

– Що ви робите? – нарешті знайшовся він сказати.

– Прізвище? Ім’я? Звідки? – по-польськи запитав унтерофіцер.

– Білецький Тома. З Перетина, – відповів Тома.

Унтер-офіцер вийняв аркуш, пройшовся по ньому очима і задоволено всміхнувся.

– Є! Тебе заарештовано як ворога імперії та агента її ворога Росії, – повідомив він.

З несподіванки Тома на якусь мить забув язика в роті, а коли знову спромігся говорити, його грубо перервали. Тим часом унтер-офіцер звернувся до Степана.

– Прізвище? Ім’я? Звідки? – повторив він.

– Це мій син Степан Білецький, – повідомив Тома. – Він привіз мене до Камінки.

Унтер-офіцер переглянув список.

– Можеш іти! – сказав він, і жандарми відпустили Степана.

Той одразу кинувся до батька, але боляче отримав прикладом гвинтівки у плече.

– Марш звідси, шмаркачу! – крикнув старший. – А то передумаю і впишу тебе до всіх!

Розуміючи, що таке справді може статися, Тома поспішив заспокоїти сина.

– Їдь додому, Степане! – сказав він. – Не переживай – усе буде добре, і мене випустять! Їдь додому!

Оскільки Степан Білецький усе ще не спішив залишити будинок, один із жандармів йому «допоміг». Він дав юнакові сильного копняка, той полетів до дверей, вдарився об них, від чого ті відчинилися.

Степан опинився на вулиці. Лише тепер на його очах виступили сльози – гнів поступився розпачу.

Він не помічав нічого, що відбувалося навколо. Все сталося настільки раптово і безглуздо, що розум відмовлявся це сприймати. Степан не почув, як хтось торкнувся його плеча. Від несподіванки він відсахнувся.

Перед ним стояв Федір Мороз.

– Що сталося, Степане? – тривожно запитав він і аж злякався від погляду односельця.

А той до болю стиснув губи, що вони аж побіліли.

– То все твоя робота! – навіть не запитав, але ствердив Степан. – Почекай – ще віділлються вам наші сльози!

– Ти про що, Степане? – не зрозумів такої дивної переміни в його настрої Федір. – Я не розумію, про що ти говориш? І де твій батько?

– Де тато? – спробував усміхнутися Степан, але це йому не вдалося. – Там, де запроторив його ти зі своєю «Просвітою».

– Не розумію!

– Не розумієш! Та все ти розумієш, не бреши! Йди від мене! Не хочу більше нічого з тобою мати!

Степан Білецький залишив розгубленого Федора і попрямував до своїх коней. А той подивився йому вслід і, так нічого не розуміючи, попрямував до касарень, де чекав своєї черги вирушити на фронт Семен Кандиба.

Той зустрів Федора вже повністю обмундирований, і молодший Мороз навіть задивився на сусіда. Напевне, не одна містянка кидала погляд на Семена. Федір із здивуванням помітив, що тепер на сусідові була не синьо-червона парадна форма, у якій він шість років тому повернувся додому після трирічної служби, а прості польові кітель і штани коричневого кольору. Довершували однострій таке ж кепі і вже звичні кавалерійські чоботи. Щоправда, без шпор. Напевне, тому що поруч не було коня.

– Радий, що ти приїхав, – сказав після привітань Семен. – Як там мої?

– Та що твої! Єва побивається, Ганя сумна, діти поки що нічого не розуміють, – коротко окреслив ситуацію Федір. – Вчора домолотили пшеницю.

– Оце добре! – зрадів Семен.

Обидва поспостерігали, як вулицею пройшла невелика колона чоловіків із клунками та торбами.

– На станцію, – пояснив Семен. – Потяги не встигають відправляти нових рекрутів.

– Усе так погано? – тихо запитав Федір.

– Нам ніхто нічого не пояснює, але виходить так: ніхто не сподівався, що цісар оголосить Росії війну. Завтра нас відправляють кудись на схід. Тому, друже, давай прощатись. Я і так вискочив до тебе за рахунок свого обіду.

– Слухай, ти нічого не знаєш, що тут діється? – вже попрощавшись, наостанок запитав Федір.

– Ти про що? – не зрозумів Семен.

– Та зустрів тут Степана Білецького, а він так на мене налетів, що я навіть не знав, що думати!

– Що він тобі сказав? – обережно спитав Семен.

– Щось сталося з його батьком, а що…

– Слухай мене уважно! – притишив голос Семен Кандиба. – По всьому повіту (а може, і повсюди) арештовують москвофілів і кудись відправляють.

– Куди? – поцікавився ошелешений такою звісткою Федір.

– Не знаю, але нічого доброго з цього не буде.

– Тільки москвофілів?

– А разом з ними усіх нелояльних до влади людей. Тому зараз не варто бути аж надто активним. Хто знає, чи нашому війту сподобається якийсь хлоп! Відправить туди, де Макар телят не пас, і спробуй тоді щось довести! Ну все, друже! Мені час йти!

Вони востаннє обнялись і розійшлись. Улана Семена Кандибу вже чекали на плацу, а Федір Мороз повільно побрів до своїх коней. Лише підходячи до місця, де він залишив підводу, зауважив, що брички Білецьких вже не було.