Читать книгу Чужинець на чужій землі - Роберт Гайнлайн - Страница 11

Джилл намагалася переконати себе в тому, що Бен пішов по іншому сліду і просто забув (чи не мав часу) повідомити про зміни. Але вона в це не вірила. Бен, завжди надзвичайно зайнятий, досягнув і професійного, і соціального успіху завдяки ретельній увазі до всіляких дрібниць. Він пам’ятав усі дні народження і швидше забув би сплатити картярський борг, ніж написати коротеньку записку. Немає значення ні те, куди він пішов, ні те, яким терміновим було його доручення: він зміг би знайти (і знайшов би!) хоча б дві хвилини, доки летів, щоб залишити їй повідомлення – на домашньому телефоні чи у Центрі, – щоб вона не хвилювалася. Це була незмінна риса Бена, нагадала вона собі; саме те, що робило його привабливим попри численні недоліки.

Він мусив залишити для неї хоч слово! Під час обідньої перерви Джилл знову зателефонувала до його офісу й поговорила з референтом Бена, керівником офісу Озбертом Кілгалленом. Він похмуро запевнив її, що Бен не залишав для неї повідомлень і що від моменту її попереднього дзвінка нічого не змінилось.

За ним на екрані вона бачила інших людей в офісі, тому вирішила, що не варто згадувати про Людину з Марса.

– Він не сказав, куди збирається? Чи коли повернеться?

– Ні. Але в цьому немає нічого дивного. Він завжди має кілька вільних ідей для статті, щоб втілити їх у життя, якщо виникне така потреба.

– Що ж… Звідки він вам телефонував? Чи я надто допитлива?

– Все нормально, міс Бордмен. Він не дзвонив, це було друковане повідомлення, відправлене, наскільки пам’ятаю, з Паолі Флет у Філадельфії.

Джилл це мало б задовольнити. Вона пообідала у сестринській їдальні – спробувала відволіктися їжею. Не подіяло. Вона переконувала себе, що якби щось трапилося… чи якби вона не закохалася в дурня, та ще у таких неважливих дрібницях.

– Агов! Бордмен! Припини витати у хмарах: я в тебе щось запитую.

Джил підняла очі і побачила Моллі Віллрайт, дієтолога з їхнього крила, що пильно дивилась на неї.

– Вибач; я замислилась.

– Я кажу: як давно твій поверх розміщує у люксових палатах благодійних пацієнтів?

– Нічого про це не знаю.

– Хіба не на твоєму поверсі К-12? Чи тебе перевели?

– К-12? Точно. Але це не благодійний випадок: це багата літня жінка. Така багата, що може заплатити, щоб лікар стежив за кожним її подихом.

– Хм… Якщо вона багата, то мала б отримати гроші дуже несподівано. Останні сімнадцять місяців вона перебувала у неврологічному відділенні і її лікування оплачував геріатрійський храм.

– Це, мабуть, якась помилка.

– Принаймні не моя: я не припускаюсь помилок у дієтичному харчуванні. Її дієта – одна з найскладніших, тому я перевіряю її сама. Жодних жирів (їй видалили жовчний міхур) і цілий список речовин, до котрих вона має підвищену чутливість. Додай сюди ще й замасковані ліки. Повір мені, дорогенька: призначення дієтолога можуть бути так само індивідуальними, як і відбитки пальців. – Міс Віллрайт встала. – Біжи, пташко. Хотіла б я, щоб мені дозволили покерувати цією кухнею хоч трохи. Кафетерій «Гоґвалло»!

– Про що це говорила Моллі? – запитала одна з медсестер.

– Ні про що. Вона просто щось наплутала.

Але Джилл і далі думала про сказане. Їй спало на думку, що можна відшукати Людину з Марса, просто дослідивши кухні дієтичного харчування. Проте згодом відкинула цю ідею: на те, щоб відвідати їх усі на території розміром у кілька гектарів з розкиданими по ній будівлями, знадобиться цілий день. Центр Бетесди заснували як військово-морський шпиталь у ті часи, коли в океанах іще тривали війни, і вже тоді він був величезним. Пізніше його викупили і розширили – «Здоров’я, освіта та благоустрій»; зараз він належить Федерації. За розмірами цей шпиталь більший від містечка.

Проте у справі місіс Бенкерсон було щось дивне. Лікарня приймала пацієнтів усіх класів: приватних, благодійних, урядових; поверх, на якому працювала Джилл, зазвичай приймав лише урядових пацієнтів. Його люксові палати займали сенатори Федерації та інші офіційні гості, які могли претендувати на ідеальне обслуговування. Те, що пацієнт, за лікування якого сплатила приватна особа, отримав палату, та й взагалі потрапив до її поверху, було досить нетипово.

Звичайно, місіс Бенкерсон могли перевести – якщо у відкритій для благодійних пацієнтів частині центру не вистачало місць. Так; мабуть, саме так і було.

По обіді Джилл була надто зайнята новими пацієнтами, щоб думати про все це. Аж ось їй знадобилося силове ліжко. Буденна справа – подзвонити, щоб когось за ним відправили, проте склад був розташований за чверть милі, а Джилл ліжко було потрібне просто зараз. Вона згадала, що бачила таке у палаті К-12, у кімнаті очікування, – і пам’ятала, як говорила одному з морських піхотинців не сидіти на ньому. Очевидно, його просто виштовхали, а замість нього для Сміта поставили гідравлічне ліжко.

Можливо, воно досі там, вкривається пилом, залишаючись на балансі поверху. Силових ліжок зажди було мало, а коштували вони в шість разів дорожче, ніж звичайні. Хоча, відверто кажучи, це мусили бути турботи керівників крила, Джилл не бачила причин без необхідності перевищувати витрати свого поверху. Крім того, якщо воно там, вона може забрати його просто зараз. І вона вирішила це з’ясувати.

Кімната очікування була замкнена. Джилл дуже здивувалася, що її перепустка не спрацювала. Подумки зробила для себе примітку: треба сказати ремонтникам полагодити замок, – і пройшла далі коридором до кімнати спостереження, маючи намір з’ясувати, чи ліжко там, у лікаря, який спостерігав за станом місіс Бенкерсон.

Там Джилл побачила лікаря, з яким вже зустрічалася, – лікаря Браша. Він не був ані інтерном, ані штатним лікарем, але йому доручили цю пацієнтку. Джилл розпитала про нього лікаря Гарнера. Коли вона зазирнула, Браш підняв на неї погляд.

– Міс Бордмен! Саме вас я і хотів побачити!

– Чому ви не подзвонили? Як ваша пацієнтка?

– З нею все добре, – відповів він, глянувши на «Нишпорку Тома», – але зі мною точно ні.

– Проблеми?

– Певні труднощі. Знадобиться хвилин п’ять. І моє полегшення не в цій будівлі. Сестро, чи могли б ви поділитися зі мною кількома хвилинами свого дорогоцінного часу? А потім тримати рот на замку?

– Думаю, що так: я сказала помічниці, що відійду на кілька хвилин. Дозвольте зателефонувати й повідомити, де мене можна буде знайти.

– Ні! – відразу ж вигукнув він. – Просто замкніть двері після того, як я піду, і не впускайте нікого, доки не почуєте мій стук. Пароль «Гоління та стрижка», гарнюню.

– Добре, сер, – із сумнівом сказала Джилл. – Мені щось потрібно зробити з пацієнткою?

– Ні, ні. Просто посидь тут за столом і поспостерігай за нею на екрані. Тобі не потрібно нічого робити. Не турбуй її.

– А раптом щось станеться – де ви будете? У кімнаті відпочинку?

– Я збираюсь лише до чоловічого туалету. Це далі по коридору. А зараз помовч, будь ласка, і дозволь мені піти – це терміново.

Він пішов, і Джилл підкорилася наказу зачинити за ним двері. Вона поглянула на екран, де була пацієнтка й уважніше придивилася до приладів. Літня жінка спала; згідно з показниками, її серцебиття було сильним, а дихання – рівним, нормальним. Джилл зацікавилась тим, чому лікар Гарнер вважав за необхідне «чергування біля ліжка смертельно хворого»?

Потім вона згадала, для чого взагалі сюди прийшла, і вирішила, що може з’ясувати, чи стоїть ліжко у тій кімнаті, й без участі лікаря Браша. Але оскільки це було не зовсім те, про що він просив, вона повинна була не розбудити пацієнтку. Звісно ж, вона знала, як пройти через палату, в якій спить хворий, і вже багато років тому зрозуміла, що те, чого лікарі не знають, рідко може їм зашкодити. Тому вона тихо відчинила двері й увійшла.

Швидкого погляду вистачило, щоб переконатися, що місіс Бенкерсон – у типовому старечому сні. Безшумно ступаючи, Джилл пройшла повз неї до дверей у кімнату очікування. Двері були замкнені, проте її перепустка спрацювала.

Вона з радістю побачила, що силове ліжко й досі там. А потім – того, хто займав цю кімнату: у кріслі з книгою з картинками на колінах сидів Людина з Марса.

Сміт підняв погляд і осяйно, як захоплена дитина, всміхнувся їй.

Джилл відчула запаморочення, наче раптово прокинулася зі сну. Безладні думки роїлися в її голові. Валентин Сміт тут? Але цього не може бути: його ж кудись перевели, так записано у журналі. Але він був тут.

Тоді всі ці огидні натяки та можливості стали на свої місця… фальшивий «Людина з Марса» по стерео… літня жінка при смерті за дверима, яка приховувала наявність ще одного пацієнта… двері, які вона не змогла відчинити своєю перепусткою… І, нарешті, жахливе видовище «катафалка», що виїжджає звідси вночі, з простирадлом, під яким не один труп, а одразу два.

Цей останній нічний кошмар промайнув у її думках і приніс із собою вихор холодного подиху страху, а також розуміння того, що вона сама наражається на небезпеку, отримавши цю надсекретну інформацію.

Сміт незграбно підвівся, протягнув до неї обидві руки і, досі посміхаючись, сказав:

– Водний брат!

– Привіт. Гм… Як ти?

– Я добре. Я щасливий. – Він іще щось додав своєю дивною приглушеною мовою, потім виправився і обережно промовив: – Ти тут, мій брате. Тебе не було. Зараз ти тут. Я пив великими ковтками за тобою.

Джилл відчула, що безпорадно розривається між двома почуттями, одне з яких розбивало та розплавлювало її серце, а друге було крижаним страхом, що її тут впіймають. Сміт, здавалося, цього не помічав. Замість цього він промовив:

– Бачиш? Я ходжу! Я став сильнішим.

Він продемонстрував це, ступивши кілька кроків вперед і назад, а потім зупинився перед нею – радісний, захеканий, з посмішкою на вустах.

Вона змусила себе посміхнутись.

– Ми робимо успіхи, чи не так? Ти й далі ставатимеш сильнішим – з такою-то силою волі! Але я мушу йти. Я зайшла лише привітатися.

Його вираз обличчя відразу змінився на нещасний:

– Не йди!

– Але я мушу!

Він дивився – дуже сумно, а потім додав із трагічною впевненістю:

– Я образив тебе. Я не знав.

– Образив мене? О ні, зовсім ні! Але я мушу йти, і швидко!

Його обличчя було позбавлене виразу. Він радше стверджував, аніж питав:

– Забери мене з собою, мій брате.

– Що? О, я не можу. І зараз я мушу йти. Послухай, не кажи нікому, що я була тут, – будь ласка!

– Не казати, що мій водний брат був тут?

– Так. Не кажи нікому. Гм… Я спробую повернутись. Справді спробую. А ти будь хорошим хлопчиком, і чекай, і нікому нічого не говори.

Зі спокійним виглядом Сміт це перетравив.

– Я буду чекати. Я не розкажу.

– Добре! – Хотіла б Джилл знати, як, в дідька лисого, вона зможе повернутися, щоб побачити його. Вона точно не могла залежати від того, коли лікар Браш вибере іншу зручну нагоду прогулятися коридором.

Уже тепер Джилл зрозуміла, що «зламаний» замок не був зламаний насправді: її погляд ковзнув дверима у коридор, і вона побачила, чому саме не змогла сюди потрапити. До дверей прикріпили ручний засув – саме тому перепустка й не спрацювала. Як завжди у лікарнях, двері до ванної кімнати та інші двері, що могли мати засув, обладнувались так, щоб їх можна було відкрити також і за допомогою перепустки, – тож пацієнти не могли зачинитися випадково чи безконтрольно. Але тут зачинені двері утримували Сміта… І замість звичайного засуву був встановлений такий, що не дозволяв персоналу лікарні зайти всередину – навіть з перепусткою.

Джилл підійшла і відсунула його.

– Чекай. Я повернуся.

– Я чекатиму.

Повернувшись до кімнати спостереження, вона почула стук у двері: стук! стук! стук-стук!.. сигнал, по який вони домовлялися з Брашем. Вона поспішила впустити його.

Браш розгнівано вигукнув:

– Де тебе чорти носять, сестро? Я стукав тричі. – Він підозріливо глянув на внутрішні двері.

– Я побачила, що твоя пацієнтка перевернулася, – швидко збрехала Джилл, – і поправляла її подушку-комір.

– Чорт, я ж сказав: просто сидіти за столом!

Джилл раптом зрозуміла, що цей чоловік боїться – навіть більше, ніж вона. І він на це мав більше причин. Вона вдарила у відповідь.

– Лікарю! Я зробила вам послугу, – сказала вона холодно.

– За вашу пацієнтку не відповідає наглядач поверху. Але, оскільки ви довірили її мені, я мала зробити все необхідне, поки вас не було. Оскільки ви запитали, що я робила, то подзвонімо керівнику і вирішимо всі питання.

– Що? Ні, ні; забудь.

– Ні, сер. Мені не подобається, коли мої професійні дії викликають безпідставні питання. Як ви добре знаєте, літні пацієнти можуть задихнутись у водному ліжку; я зробила те, що є необхідним у такому випадку. Деякі медсестри звинуватять у всьому лікарів, але я не одна з них. Тож зателефонуємо керівникові.

– Що? Послухайте, міс Бордмен, вибачте. Я нічого не казав. Я був засмучений і зірвався, не подумавши. Прошу вибачення.

– Дуже добре, лікарю, – стримано відповіла Джилл. – Я можу зробити для вас іще щось?

– Що? Ні, дякую. Дякую, що підмінили мене. Лише… Ну, не згадуйте про це. Добре?

– Не згадуватиму.

«Можеш закласти своє солодке життя, що я не згадуватиму про це, – подумки додала Джилл. – Але що мені тепер робити? О, хотіла б я, щоб Бен був у місті!»

Вона повернулася на пост, кивнула помічниці і вдала, що переглядає якісь папери. Нарешті вона згадала, що слід зателефонувати стосовно силового ліжка, яке було на першому місці. Потім відправила помічницю поглянути на пацієнта, якому це ліжко призначалось (зараз він тимчасово відпочивав на звичайному) і спробувала подумати.

Де Бен? Якби він тільки вийшов на зв’язок, вона б взяла перерву, подзвонила йому і переклала б цей тягар на його широкі плечі. Але Бен, чорти б його взяли, кудись полетів – і змусив її саму вести м’яча.

Чи ні? Гостра підозра, яка роз’їдала її підсвідомість весь день, нарешті вийшла на поверхню і глянула їй у вічі. І цього разу Джилл також подивилась на неї.

Бен Кекстон не поїхав би з міста, не повідомивши їй результатів спроби побачити Людину з Марса. Вона мала право отримати звіт, як приплічниця, а Бен завжди грав чесно… завжди.

У пам’яті промайнули слова, які він сказав, коли вони повертались з Гейґерстауну: …коли щось піде не так, ти мій козир у рукаві… люба, якщо від мене не буде звісток, ти сама по собі.

Вона не сприймала їх серйозно аж дотепер, бо насправді не вірила, що з Беном може щось трапитися. Але зараз, намагаючись виконувати свої обов’язки, вона продовжувала про це думати. У житті кожної людини наступає такий момент, коли вона має вирішити, чи варто ризикувати «своїм життям, щастям та священним обов’язком» заради сумнівного результату. Ті, хто не впорається з цим викликом, – просто діти, які надто рано виросли, і ніхто інший. Джилл Бордмен несподівано зіткнулася зі своїм особистим викликом – і прийняла його.

О 3-й годині 47 хвилин того ж дня вона переконувала відвідувача в тому, що він не може просто принести собаку на поверх – навіть якщо примудрився прослизнути з ним повз секретаря у приймальні і навіть якщо пацієнт дуже хоче побачити цього собаку.

Коли Джилл пішла, Людина з Марса знову сів. Він не підняв книжку з картинками, яку вони йому дали, а просто чекав у позі, що її можна описати як «терпляча» лише тому, що людська мова не охоплює марсіанських емоцій чи ставлення до ситуації. Він просто тихо радів тому, що його брат пообіцяв повернутися. І Сміт приготувався чекати: не роблячи нічого, не рухаючись, – якщо знадобиться, навіть і впродовж кількох років.

Він не знав точно, скільки саме часу минуло, відколи він вперше розділив воду зі своїм братом. Не лише тому, що це місце було незвично викривлене у часі і просторі, не через послідовність нових для нього картинок, звуків та вражень, які він іще не ґрокнув, а також і тому, що культура його гнізда мала інакше сприйняття часу, не таке, як у людей. Різниця полягала навіть не у значно більшій тривалості життя, – якщо рахувати земними роками, – а в зовсім іншому ставленні до них. Речення «пізніше, ніж ти думаєш» не могло прозвучати марсіанською, – так само, як і «поспіх спричиняє втрати», та на це були різні причини: перша думка була неприпустима, тоді як остання була марсіанською аксіомою і говорити про неї було б тим самим, що й радити рибі прийняти ванну. Але цитата «це був Початок, і зараз, і завжди буде» мала такий марсіанський настрій, що перекласти її було б куди легше, ніж «два плюс два чотири», оскільки на Марсі це не було неписаним законом.

Сміт чекав.

Прийшов Браш, глянув на нього. Сміт не рухався, і Браш пішов геть.

Почувши ключ у зовнішніх дверях, Сміт згадав, що вже чув цей звук незадовго до того, як прийшов його брат, тож змінив свій обмін речовин, готуючись до нової зустрічі. Він здивувався, коли двері відчинились і Джилл прослизнула всередину, тому що не був впевнений, що зовнішні двері і справді – двері. Сміт відразу ж це ґрокнув і дозволив собі відчути радісну повноту, що з’являлася лише в присутності когось із твого гнізда, чи обраного водного брата, та (за певних обставин) у присутності Старійшин.

Його радість трішки затьмарювало несподіване розуміння, що його брат не повністю поділяє його почуття… Дійсно, він здавався ще нещаснішим, ніж той, кого не можна було врятувати від відділення від тіла через якусь ганебну невдачу чи помилку.

Але Сміт вже вивчив, що ці істоти чомусь так сильно люблять себе, що можуть стійко витримувати емоції, які здаються смертельними, й не вмирають від них. Його брат Махмуд витримував духовну агонію по п’ять разів на день, і він не тільки не помер, а й бажав викликати цю агонію, як щось необхідне. Його інший брат, капітан ван Тромп, страждав на непередбачувані жахливі спазми, яких, за Смітовим уявленням, не повинен був мати, бо через них він мусив здійснити термінове відділення від тіла, щоб покінчити з цим конфліктом, але, наскільки йому було відомо, ці його брати й досі цілісні.

Тож він проігнорував збудження Джилл.

Вона протягнула йому згорток.

– Ось, надягни це. Швидше!

Сміт прийняв згорток і в очікуванні стояв далі. Джилл глянула на нього і сказала:

– От лишенько! Добре, знімай одяг, я тобі допоможу.

Вона більше змушувала робити, ніж допомагала: їй потрібно було роздягти, а потім одягти хлопця. Він був вбраний у лікарняну сорочку, халат та капці – не тому, що він хотів їх носити, а тому, що йому сказали їх надягти. Він вже міг роздягтися, але не так швидко, як цього хотіла Джилл; вона ж роздягла його швидко. Вона була медсестрою, а він ніколи не чув про моральні заборони, але не схоже було, щоб він їх зрозумів: недоречність не сповільнила б їх, тому труднощі були суто механічними. Він був задоволений і водночас здивований довгою несправжньою шкірою, яку Джилл надягла йому на ноги, – але вона не дала йому часу її плекати, а замість паска зав’язала на його стегнах жіночі панчохи. Уніформу медсестри, яку вона надягла на нього, Джилл позичила у високої жінки, виправдовуючись тим, що її кузині потрібен костюм на маскарад. Вона застібнула накидку медсестри навколо його шиї і подумала, що цей прямий просторий одяг щонайменше приховує більшість первинних та вторинних статевих ознак – і сподівалась вона саме на це. З черевиками виникло більше труднощів: Смітові вони були замалі, а у цій зоні гравітації йому було важко ходити навіть босоніж.

Але врешті-решт вона взула його і закріпила на його голові ковпак медсестри.

– Твоє волосся закоротке, – роздратовано сказала вона, – але майже такої самої довжини, яку носять багато дівчат, тому зійде й так.

Сміт не відповів, тому що не зрозумів більшу частину її слів. Він подумав було подовжити своє волосся, але зрозумів, що на це знадобиться час.

– Зараз, – сказала Джилл, – послухай мене уважно. Не важливо, що станеться, не говори ані слова. Говоритиму я. Зрозумів?

– Не говорити. Я не буду говорити.

– Просто йди зі мною, я триматиму тебе за руку. І не говори ані слова. Але якщо тобі відомі якісь молитви – молись!

– Молитись?

– Не зважай. Просто йди поруч і не розмовляй. – Вона відчинила зовнішні двері, швидко глянула назовні, потім взяла його за руку та вивела в коридор.

Ніхто не звернув на них уваги. Сміт побачив багато дивних істот, засмучених до знемоги; він був переповнений зображеннями, на яких не міг зосередитися. Як сліпий, він спотикався поруч із Джилл, тому що його очі та відчуття майже відключилися, щоб захистити його від цього хаосу.

Вона провела його до кінця коридору і ступила на рухому доріжку. Сміт майже впав – і впав би, якби Джилл його не впіймала. Покоївка з цікавістю глянула на них, і Джилл перехопило подих. Потім вона допомогла йому зійти. Ліфтом вони піднялись на дах: Джилл була впевнена, що ні за що не зможе керувати його стрибком у трубі.

На даху вони несподівано зіткнулися з головним потрясінням, до якого Сміт виявився не готовий. Він відчув шалений захват від споглядання неба, адже востаннє бачив небо ще на Марсі. Тут небо було яскраве, кольорове, радісне (насправді тоді був звичайний сірий, похмурий вашингтонський день). Тим часом Джилл безпорадно роззиралась довкола у пошуках таксі. Дах нагадував пустку – саме на це Джилл і розраховувала: адже більшість медсестер, які закінчили зміну разом з нею, поїхали додому ще п’ятнадцять хвилин тому, а денні відвідувачі вже пішли. Але, звісно ж, не було й таксі. Вона не посміла б ризикнути, скориставшись повітряним автобусом – навіть попри те, що він мав прибути за кілька хвилин.

Вона вже була готова викликати таксі, коли на паркування прибуло одне з них. Вона звернулась до чергового на даху:

– Джеку! Це таксі зайняте? Мені потрібна машина.

– Це, напевно, те, що я викликав для лікаря Фіппса.

– О, любий! Джеку, перевір, як швидко ти можеш викликати ще одне для мене, добре? Це моя кузина Мадж, вона працює у Південному крилі, і в неї жахливий ларингіт, тому я хочу швидше забрати її з цього вітру.

Помічник із сумнівом поглянув на телефон у своїй будці та похитав головою:

– Що ж… Лише тому, що це ви, міс Бордмен, я дозволю вам взяти це таксі і викличу для доктора Фіппса інше. Як вам?

– О, Джеку, ти справжній янгол. Ні, Мадж, не намагайся говорити, я подякую йому. У неї зник голос, я збираюся відвезти її додому і напоїти гарячим ромом.

– Так і зробіть. Старомодні ліки завжди найкращі – так любила казати моя мама.

Він підійшов до таксі і з пам’яті натиснув комбінацію для будинку Джилл, а потім допоміг їм сісти. Джилл вирішила йому не заважати і таким чином приховати необізнаність Сміта з буденним порядком.

– Дякую, Джеку. Величезне спасибі.

Таксі відлетіло, і Джилл вперше глибоко вдихнула.

– Зараз можеш говорити.

– Що я маю сказати?

– Що? Нічого. Будь що. Що захочеш.

Сміт подумав над цим. Рамки запрошення, очевидно, мали на увазі гідну відповідь, що підходила б братам. Кілька фраз спали йому на думку, проте він їх відкинув, бо не знав, як їх перекласти. Потім він обрав ту, яка, на його думку, була проста для перекладу, однак, тим не менше, висловлювала навіть цією прісною мовою певне тепло, яке брати мають відчувати від зближення.

– Нехай наші яйця лежать у одному гнізді.

Джилл здавалася здивованою.

– Що? Що ти сказав?

Сміта невдача засмутила, тому що він був впевнений, що в ній винен лише він. Він з жахом зрозумів, що знову і знову змушує цих істот хвилюватися – хоча насправді хотів просто порозумітись.

Він спробував знову, перебравши свій бідний запас слів, щоб охопити думку якось інакше:

– Моє гніздо – твоє, а твоє гніздо – моє.

Цього разу Джилл посміхнулася.

– Як це мило! Мій любий, я не впевнена, що розумію тебе, але якщо я все зрозуміла правильно, то це наймиліша пропозиція з тих, що мені робили за дуже тривалий час.

І вона додала:

– Але зараз ми по вуха в неприємностях, тож нехай це трохи почекає, – добре?

Смітові було важче розуміти Джилл, ніж їй розуміти його, але він відчув, що у водного брата гарний настрій; зрозумів і пропозицію почекати. Очікування – це щось, до чого йому не потрібно було докладати зусиль; тож він відкинувся на сидінні, задоволений, що між ним та його братом все добре, і насолоджувався краєвидом. Він вперше бачив це місце з повітря, і з кожного боку було чимало нового, вартого того, щоб спробувати ґрокнути його. Йому спало на думку, що звичне вдома перенесення не можна застосувати до приємних видовищ, які він бачив унизу. Завдяки цій думці він майже почав порівнювати марсіанські та людські методи, яких Старійшини не схвалювали, – але його розум підсвідомо відкинув таку єресь.

Джилл мовчала й далі, намагаючись зосередитись. І раптом вона зрозуміла, що таксі вже майже підлітало до її будинку, й так само швидко усвідомила, що її квартира – це останнє місце, куди варто йти: коли вони з’ясують, як Смітові вдалося втекти і хто йому допоміг, там їх шукатимуть у першу чергу. Вона не тішила себе думкою, що замела усі сліди. Поки що вона нічого не знала про політичні методи, але підозрювала, що повинна була залишити відбитки пальців у кімнаті Сміта, вже не кажучи про людей, які бачили їх, коли вони виходили. Вона навіть чула, що техніки могли розшифрувати плівку з пілота таксі й достеменно дізнатись, куди це авто їздило того дня; куди саме і коли.

Вона потяглася вперед, ляснула по ключах наказів і скасувала вказівку їхати до неї додому. Вона не знала, чи записалось це на плівці, чи ні, але не збиралася їхати туди, де на неї вже могла чекати поліція.

Таксі зупинилося, вилетіло з транспортного потоку і зависло. Куди вона може піти? Де у цьому бджолиному місті вона зможе сховати дорослого хлопця, напівідіота, який навіть не може самостійно одягтися? Хлопця, якого шукатимуть по всій планеті? О, якби ж тільки тут був Бен! Бене… де ти?

Вона знову потягнулась вперед, взяла телефон і безнадійно набрала номер Бена, очікуючи почути відсторонений голос автоматичного запрошення залишити повідомлення. У душі засвітився вогник надії, коли їй відповів чоловічий голос… але коли вона збагнула, що то був не Бен, а його мажордом Озберт Кілгаллен, так само швидко згас.

– О, вибачте, містере Кілгаллене. Це Джилл Бордмен. Я думала, що телефоную додому до містера Кекстона.

– Так і є. Але я завжди отримую переадресовані дзвінки в офіс, коли його немає довше від двадцяти чотирьох годин.

– Він й досі не повернувся?

– Боюся, що ні. Є щось, що я можу для вас зробити?

– О, ні. Послухайте, містере Кілгаллен, хіба це не дивно, що Бен просто безслідно зник? Ви не хвилюєтесь про нього?

– Що? Чому б я мав хвилюватись? У його повідомленні було зазначено, що він не знає, скільки буде відсутній.

– Хіба це само собою не дивно?

– Не для роботи містера Кекстона, міс Бордмен.

– Що ж… Думаю, що у його відсутності є щось дуже дивне! І мені здається, що вам слід доповісти про це. Ви повинні поширити це повідомлення у всіх сервісах новин по всій країні; у всьому світі!

Навіть попри те, що у телефоні в таксі не було зображення, Джилл відчула, як Озберт Кілгаллен напружився:

– Боюся, міс Бордмен, що мушу розібратися з рекомендаціями працедавця самостійно. Гм… якщо дозволите: завжди знаходиться якийсь… «гарний друг», що телефонує містеру Кекстону майже щоразу, коли він їде з міста.

Якісь кралі намагаються накинути на Бена хомут. Джилл сердито зрозуміла: цей Озберт подумав, що вона – одна з них. Це витіснило з її голови наполовину сформовану думку попросити про допомогу, і вона якнайшвидше вимкнулась.

Але куди вона може піти? Очевидне рішення вигулькнуло в її свідомості. Якщо Бен зник, а влада затримала його, то останнє місце, де вони шукатимуть Валентина Сміта, – це Бенова квартира. Хіба що, виправилась вона, вони не зв’яжуть її з Беном. Хоча навряд чи таке станеться.

Вони могли б перекусити, використавши Бенові запаси: не варто ризикувати, замовляючи щось із підвалу, адже там могли знати, що він у від’їзді. І ще: вона змогла б позичити Беновий одяг для своєї дурнуватої дитини. Останню крапку було поставлено, і Джилл набрала комбінацію до квартири Бена. Таксі перепрограмувалося на новий маршрут і рушило з місця.

Вже перед квартирою Бена Джилл нахилилась до мікрофона біля дверей і виразно промовила:

– Karthago delenda est![16]

Нічого не сталося.

– Прокляття! – промовила вона собі під ніс. – Він змінив пароль.

Ноги підкошувались, і вона ще постояла трохи, відвернувшись від Сміта. Потім знову заговорила у мікрофон. Це був замок фірми «Рейтон», який як відчиняв двері, так і повідомляв про відвідувачів. Вона скористалась мізерним шансом на те, що Бен міг повернутися.

– Бене, це Джилл.

Двері відчинилися.

Вони увійшли всередину, і двері за ними зачинилися. На мить Джилл здалося, що це Бен впустив їх, але потім вона зрозуміла, що випадково натрапила на його новий пароль… Милий комплімент вкупі з вовчою тактикою, що призначався їй. Вона усвідомила, що повинна обійтися без компліментів, щоб придушити жахливу паніку, яку відчула, коли двері не відчинилися.

Сміт тихенько стояв біля самісінького товстого зеленого газону й оглядав кімнату. Це було ще одне нове для нього місце, – ще не ґрокнуте, проте воно одразу йому сподобалось. Тут було не так захопливо, як у тому, що рухалось, де вони щойно були, але це набагато краще підходило для того, щоб зібрати свою особистість докупи. Він з інтересом глянув на вікно, але не розпізнав його як вікно, помилково сприйнявши за живу картинку, схожу на ті, що були в нього вдома… У палаті в Бетесді не було вікон; його тримали в одній з нових будівель, тому він ще не знав, що це таке – «вікно».

Сміт схвально відзначив, що імітація глибини та руху на картині була ідеальною: напевно, її створив якийсь справді видатний митець. До цього часу в нього не було причин думати, що люди одержимі мистецтвом; завдяки цьому новому враженню його ґрокання про них підвищилось, і йому на душі стало тепліше.

Його увагу привернув якийсь рух; він повернувся і побачив, що його брат знімає фальшиву шкіру та взуття.

– Прокляття, як у мене болять ноги! – Вона підняла очі і побачила, що Сміт з виразом цікавості на своєму дитячому обличчі спостерігає за нею. – Зроби так само, якщо хочеш. Тобі сподобається.

Він моргнув.

– Як зробити?

– Я зовсім забула. Йди сюди, я допоможу.

Вона зняла з нього черевики, стягнула шкарпетки й відкинула їх убік.

– Ось. Хіба це не прекрасно?

Сміт порухав пальцями у холодній траві, невпевнено промовив:

– Але воно ж живе?

– Звісно ж, живе. Це справжня жива трава. Бен витрачає багато грошей, щоб підтримувати її такою. Спеціальні світильники коштують більше, ніж я заробляю за місяць. Тож пройдись і дозволь своїм ногам насолоджуватись цим.

Сміт пропустив повз вуха більшість її промови, але зрозумів, що траву зроблено з істот і його запросили пройтись по них.

– Ходити по істотах? – запитав він з недовірливим жахом.

– Що? Чому ні? Це не пошкодить траву, вона спеціально призначена для килимів у будинках.

Сміт нагадав собі, що водний брат поганого не порадить. З острахом, він обережно пройшовся килимом і зрозумів, що йому це подобається і що істоти не протестують. Він встановив свою чутливість до таких речей на той максимум, який тільки був можливий; його брат мав рацію, вони існують для того, щоб по них ходили. Він вирішив обійняти і вшанувати їх; це зусилля ледь нагадувало інакше – те, коли люди намагаються сприйняти переваги канібалізму – звичаю, що був для Сміта ідеально правильним.

Джилл зітхнула.

– Що ж, нам краще припинити гратися. Я не знаю, як довго ми будемо тут у безпеці.

– Безпека?

– Ми не можемо залишитися тут надовго. Саме у цю хвилину вони можуть перевіряти кожний вид транспорту, що покинув Центр.

Вона спохмурніла і замислилась. Її квартира не варіант; це місце теж, до того ж Бен хотів забрати його до Джубала Гаршоу. Але вона не була знайома з Гаршоу і навіть не була впевнена, що той дійсно живе, за словами Бена, десь у Поконосі. Що ж, вона хоча б спробує це з’ясувати й сама зателефонує йому. Це був вибір без вибору: їй просто більше нікуди було йти.

– Чому ти такий сумний, мій брате?

Джилл відволіклася від думок і поглянула на Сміта. Боже, ця нещасна дитина навіть не знає, що щось не так! Вона доклала справжніх зусиль, щоб поглянути на все з його точки зору. Їй це не вдалося, але вона усвідомила, що він навіть не здогадується про те, що вони тікають від… Від кого? Від копів? Від керівництва лікарні? Джилл ще не до кінця розуміла, що накоїла і які закони порушила, – вона лише знала, що самотужки боролась проти об’єднаної волі Великих Людей; Володарів; тих, хто Ухвалював Рішення.

Але як вона могла сказати Людині з Марса, проти кого вони виступили, якщо ще й сама цього не розуміла? Чи є на Марсі поліція? Розмови з ним більше нагадували їй перекрикування крізь ринву.

Небеса, а чи є у них хоча б ринви на Марсі? Чи дощ?

– Не забивай собі голову, – розсудливо промовила вона, – просто роби те, що я кажу.

– Так.

Це було незмінене, необмежене прийняття; внутрішня згода. Раптом у Джилл виникло відчуття, що він без вагань вистрибне з вікна, якщо вона про це попросить. І в цьому вона була впевнена; він вистрибнув би, насолоджуючись кожною секундою падіння з двадцятого поверху, і прийняв би без жодного здивування чи образи примусове відділення від тіла.

Не те щоб він не розумів, що таке падіння вб’є його: страх смерті був надзвичайно далеким для нього поняттям. Якби водний брат обрав для нього таке дивне відділення, він вшанував би це і спробував би ґрокнути.

– Що ж, ми не можемо стояти тут, ніжачи свої ноги. Мені слід нагодувати нас, і я повинна переодягти тебе, а потім нам потрібно буде піти. Знімай це. – Вона пішла оглянути Бенову шафу.

Потім вона повернулася, обравши для Сміта непримітний костюм для подорожей, берет, сорочку, нижню білизну та черевики. Сміт сердито гарчав, як кошеня, що грається з клубком; він спробував виконати її прохання, але його рука заплуталась у сестринській уніформі, а обличчя прикривала сорочка. Він навіть не зняв накидки перед тим, як спробував роздягтися.

Джилл вигукнула:

– Господи! – і кинулась йому на допомогу.

Вона звільнила його від одягу, глянула на вбрання і вирішила потім його сховати. Вона могла заплатити за ці речі Етті Шир пізніше і не хотіла, щоб копи знайшли їх тут, – просто про всяк випадок.

– Мій хороший, перед тим як надягнути чисті Бенові речі, тобі слід прийняти ванну. Про тебе зовсім не дбали. Ходімо.

Як медсестра, вона звикла до поганого запаху, але (також як медсестра) обожнювала мило та воду. Тому їй здалося, що останнім часом ніхто й не подумав викупати цього пацієнта. Звісно, Сміт іще не почав смердіти, але вже нагадував коня у спекотний день. Тут потрібна була мильна піна.

Він із задоволенням спостерігав, як вона наповнювала ванну. У палаті теж була ванна, але Сміт не знав, що її використовують, щоб утримувати воду. Все, що він знав, – обтирання у ліжку, та і те не так часто; заважав його стан, схожий на транс.

Джилл перевірила температуру води.

– Все добре; залазь.

Сміт не рухався. Він питально глянув на неї.

– Швидше! – різко сказала Джилл. – Лізь у воду.

Слова, які вона використала, точно були у його словнику людських слів, тому Сміт підкорився її наказу, – і його накрила хвиля емоцій. Цей брат хотів повністю помістити його тіло у воду життя. Ніколи він не удостоювався такої честі; наскільки він знав і вірив, нікому й ніколи ще не пропонували такого священного привілею. Тепер він почав розуміти, що ці інші краще від нього знають певні матерії життя… Факт, який він іще не ґрокнув, але мусив прийняти.

Ноги тремтіли; спершу він поставив у воду одну, потім іншу… і повільно сповз у ванну, аж доки повністю не занурився у воду.

– Гей! – крикнула Джилл і потяглася, щоб витягти його голову та плечі, а потім із жахом усвідомила, що, здається, тримає труп. Господи Боже! Він не може втонути, не зараз. Але це налякало її, і вона почала його трусити: – Сміте! Прокинься! Припини.

Сміт почув, що десь далеко його кличе брат, – і повернувся. Його очі вже не були спорожнілими, серцебиття пришвидшилося, а дихання відновилося.

– Ти в порядку? – вимагала відповіді Джилл.

– Я нормально. Я дуже щасливий… мій брате.

– Ти так мене налякав. Послухай, не пірнай під воду знову. Просто сиди так, як зараз.

– Так, мій брате. – Сміт додав кілька дивних квакаючих звуків, які для Джилл нічого не означали, зачерпнув воду так, наче це була надзвичайна коштовність, і підніс пригорщі до своїх вуст. Він доторкнувся до води, а потім запропонував її Джилл.

– Гей, не пий воду з ванни! Ні, я теж її не хочу.

– Не питимеш?

Він здавався таким ображеним, що Джилл знову не знала, що робити. Вона повагалася, потім нахилила голову і ледь доторкнулась губами до води в його долонях.

– Дякую.

– Можеш ніколи не відчувати спраги!

– Сподіваюся, ти також ніколи не відчуватимеш спраги. Але цього досить. Якщо хочеш пити, я принесу води. Але більше не пий з ванни.

Сміт здавався задоволеним і сидів тихо. До цього часу Джилл була переконана, що він ніколи не приймав ванни, і не знала, чого від нього чекати. Вона все обміркувала. Без сумніву, вона може навчити його… Але вони втрачають дорогоцінний час. Можливо, їй слід було дозволити йому йти брудному.

Ну що ж, це не гірше, ніж схилятися над неспокійним пацієнтом у неврології. Піднімаючи Сміта, вона намочила блузку майже до плечей, тож зняла її і повісила. Коли вона витягувала Сміта з Центру, була вбрана у звичайний одяг: коротку спідницю зі складками, що спадали навколо колін. Піджак вона залишила у вітальні. Джилл глянула вниз на спідницю. Оскільки складки були точно фіксовані, нерозумно було б мочити її. Вона знизала плечима і розстібнула спідницю, залишившись у бюстгальтері і трусиках.

Джилл глянула на Сміта. Він витріщився на неї невинними, незацікавленими очима дитини. Вона зрозуміла, що почервоніла, і це її здивувало, тому що вона не думала, що з нею це може статися. Джилл вважала, що їй не притаманна надмірна скромність, і не мала нічого проти наготи у слушний час та у слушному місці. Вона згадала, як у п’ятнадцять вперше купалась на вечірці голяка. Але цей дитячий погляд дорослого чоловіка стурбував її, і вона вирішила, що краще змиритися з холодною і мокрою білизною, ніж зробити щось очевидне й логічне.

Вона прикрила хвилювання сердечністю.

– Не гаймо часу і розітрімо шкіру.

Вона опустилась на коліна біля ванни, розпилила на нього мило і почала збивати його у піну. Через деякий час Сміт потягнувся і доторкнувся до її правої молочної залози. Джилл поспіхом відступила, майже впустивши розпилювач.

– Гей! Без оцього!

Він подивився так, наче вона дала йому ляпаса.

– Ні? – сказав він трагічно.

– Ні, – коротко погодилась вона. Глянула на його обличчя і м’яко додала: – Все нормально. Просто не відволікай мене такими рухами, особливо коли я зайнята.

Він більше не дозволяв собі необачних жестів, і Джилл витягла пробку, спускаючи воду, щоб він зміг встати, поки вона змиватиме з нього мило. Потім, поки він сушився, вона з полегшенням одяглася. Тепле повітря спочатку налякало його, і він затремтів; але вона сказала, що йому нічого боятися, і порадила триматися за поручні над ванною, поки він сушився, а вона вдягалась.

Вона допомогла йому вийти з ванни.

– Тепер ти пахнеш значно краще, і готова посперечатися, що і почуваєшся теж краще.

– Почуваюся гарно.

– Добре. Одягнімо тебе. – Вона провела його у Бенову спальню, де залишила одяг, що дібрала для нього. Але ще до того, як вона змогла пояснити, показати чи допомогти йому надягти труси, всередині їй похололо.

– ВІДЧИНІТЬ!

Джилл впустила труси. Вона до смерті злякалась, відчуваючи таку саму паніку, яку відчувала під час операції, коли у пацієнта впав тиск і він перестав дихати. Але дисципліна, якій її навчали в операційній, стала в пригоді. Вони точно впевнені, що всередині хтось є? Так, скоріше за все – інакше б ніколи сюди не прийшли. Те чортове роботизоване таксі видало її.

Що ж, їй варто відповісти? Чи вдати, що нікого немає вдома?

З динаміків знову долинув той самий крик. Вона прошепотіла до Сміта:

– Залишайся тут! – і пройшла у вітальню. – Хто там? – вигукнула вона, намагаючись говорити спокійно.

– Іменем закону вимагаю відчинити!

– Відчинити іменем якого закону? Не смішіть. Скажіть, хто ви та чого хочете, – до того як я викличу поліцію.

– Ми і є поліція. Ви Джилл Бордмен?

– Я? Звичайно ж, ні. Мене звуть Філліс О’Тул, я чекаю на містера Кекстона. А зараз вам краще піти, тому що я збираюся подзвонити у поліцію і повідомити про вторгнення у приватну власність.

– Міс Бордмен, у нас ордер на ваш арешт. Зараз же відчиніть, інакше вам же буде гірше.

– Я не ваша «міс Бордмен», і я зараз зателефоную в поліцію!

Їй не відповіли. Джилл чекала, як на голках. Скоро вона відчула на обличчі радіальне тепло. Маленька площа навколо дверного замка засвітилася червоним, потім білим. Щось затріщало, і двері відчинились. Там стояли двоє чоловіків. Один з них зайшов, вишкірився до Джилл і сказав:

– Краля тут, це добре. Джонсоне, оглянь все навколо і знайди його.

– Добре, містере Берквіст.

Джилл спробувала загородити двері. Чоловік на ім’я Джонсон, вдвічі більший за неї, поклав їй на плече руку, відсунув Джилл у бік і пройшов до спальні. Джилл різко вигукнула:

– Де ваш ордер? Погляньмо на ваше посвідчення особи, це грубе порушення закону!

Берквіст заспокійливо промовив:

– Не наривайся, крихітко. Насправді нам потрібна не ти, ми просто хочемо його. Поводь себе як слід, і вони пробачать тебе.

Вона вдарила його по нозі. Берквіст майстерно відступив убік, але це, напевно, було на краще, тому що Джилл і досі була боса.

– Неслухняна, неслухняна, – дорікнув він.

– Джонсоне? Знайшов його?

– Він тут, містере Берквіст. І він в чому мати народила. Здогадайтеся з трьох спроб, чим вони збиралися займатися.

– Не думай про це. Приведи його сюди.

Джонсон з’явився знову, штовхаючи перед собою Сміта, заламавши йому руку за спину, щоб краще контролювати.

– Він не хотів іти.

– Він піде, ще й як піде.

Джилл швидко ковзнула повз Берквіста і кинулася на Джонсона. Вільною рукою він відкинув її вбік.

– Ах ти ж маленька хвойда!

Джонсону не слід було її бити. Він вдарив її не сильно – навіть не так сильно, як свою дружину перед тим, як вона поїхала до батьків, і навіть і близько не так сильно, як бив в’язнів, що відмовлялися говорити. До цього часу Сміт взагалі ніяк не реагував і стояв мовчки. Він просто дозволив привести себе у кімнату з пасивним, марним спротивом цуценяти, яке не хоче гуляти на повідці. Він нічого не розумів у тому, що тут відбувалося, й намагався не втручатися.

Коли він побачив, що його водного брата вдарив цей інший, він викрутився та пірнув, потім звільнився і дивно потягнувся до Джонсона.

Джонсона там більше не було.

Він не був де-небудь іще. У кімнаті він більше не перебував. Лише прим’ята трава на місці його величезних ніг доводила, що він дійсно колись тут був. Джилл витріщилася на простір, де він щойно стояв, і відчула, що ризикує знепритомніти.

Берквіст закрив рота, знову його відкрив і хрипло промовив:

– Що ти з ним зробила? – Він швидше звертався до Джилл, аніж до Сміта.

– Я? Нічого я не робила.

– Не жартуйте зі мною. Це якийсь фокус? Він потрапив у пастку чи щось у такому роді? Куди він подівся?

Берквіст облизав губи.

– Не знаю.

Він витягнув з-під пальто пістолет:

– Але не намагайся провернути зі мною якийсь фокус. Ти залишаєшся тут, а його я забираю.

Сміт знову впав у стан пасивного очікування. Не розуміючи, що відбувається, він зробив той мінімум, який мав зробити. Але пістолети він вже бачив раніше, в руках чоловіків на Марсі, і з виразу обличчя Джилл було зрозуміло, що їй це не подобається. Він ґрокнув, що це один з тих критичних перетинів кривих у розвитку буття, де очікування має привести до правильних дій, щоб дозволити подальший розвиток подій. І почав діяти.

Старійшини гарно навчили його. Він підійшов до Берквіста: той перевів дуло пістолета на нього. Сміт потягнувся, і Берквіста теж більше не було. Сміт повернувся, щоб глянути на свого брата.

Джилл закрила рот рукою і закричала.

Смітове обличчя було абсолютно порожнім. Зараз воно стало трагічно нещасним, тому що він зрозумів, що на перетині кривих вчинив неправильно. Він благально глянув на Джилл і затремтів. Очі закотилися, він повільно сповз на траву, міцно скрутився у позі ембріона і більше не рухався.

Істерика Джилл припинилася, неначе хтось клацнув вимикачем. Зміна була набутим рефлексом: тут був пацієнт, який потребував допомоги; у неї не було часу на власні емоції – і не було часу сумувати чи перейматися тим, куди зникли ті двоє чоловіків. Вона опустилась на коліна й оглянула Сміта.

Джилл не змогла відчути дихання, не змогла прощупати пульс. Вона приклала вухо до його грудей. Спочатку їй здалося, що серце повністю зупинилося; але після тривалого проміжку часу вона почула ліниве стук-стук – кожен удар раз на чотири чи на п’ять секунд.

Стан нагадував їй шизоїдну абстиненцію. Але вона ніколи не бачила такого глибокого трансу – навіть у класі вивчення гіпноанестезії. Вона чула про такі схожі на смерть стани у фокусників зі Східної Індії, але ніколи особливо не вірила в подібні повідомлення.

Зазвичай вона не стала б будити пацієнта у такому стані, а відразу ж покликала б лікаря. Але зараз були незвичайні обставини. Вона не втрачала рішучості – події останніх п’яти хвилин ще більше переконали її в тому, що вона ніколи не віддасть Сміта назад в руки правління. Впродовж десяти хвилин вона намагалася розбудити Сміта усіма доступними їй способами, аж доки не зрозуміла, що не зможе цього зробити, не нашкодивши йому. Навіть чутливий незахищений колінний нерв не реагував.

У Беновій спальні вона знайшла потерту валізу для поїздок, завелику для ручної поклажі, але замалу для багажу. Вона відкрила її і побачила спакований диктофон, набір для гігієни, повний комплект чоловічого одягу, навіть ліцензійний пристрій для прослуховування телефонів у будь-який момент – все, що може знадобитись заклопотаному репортерові, якщо його несподівано викличуть з міста. Джилл подумала, що наявність цієї спакованої валізи сама по собі вже є переконливим доказом того, що Бен нікуди не поїхав, як вважав Кілгаллен, але вона не гаяла часу на ці думки, а просто спорожнила валізу і потягла її у вітальню.

Сміт був важчим за неї, але вона, натренована підтримкою вдвічі більших за неї пацієнтів, змогла засунути його у велику сумку. Потім потрібно було якось його розігнути, щоб закрити її. Його м’язи не піддавались, але під дією м’якого, поступового тиску, вдалося змінити його положення – так, наче він був пластиліновий. Перед тим як закрити сумку, вона заповнила кути якимось одягом Бена. Джилл намагалася залишити кілька отворів для повітря, але сумка була зроблена зі скловолокна, цупкого, як холодне серце землевласника. Вона вирішила, що, поки його дихання на мінімумі, а рівень обміну речовин знизився, швидко задихнутися він не зможе.

Вона ледве змогла підняти спаковану сумку двома руками, напружуючись щосили – і, напевно, не змогла б пронести її на будь-яку відстань. Але сумка була обладнана коліщатками «Ред Кеп». Поки вона дійшла до рівного паркету біля виходу, вони залишили два огидні шрами на трав’яному килимі Бена.

Вона не пішла до фойє на даху, оскільки останнє, з чим вона хотіла б ризикувати, – це ще одне таксі, й вийшла у двері для персоналу. Там нікого не було, окрім молодого хлопця, що перевіряв доставку для кухні. Він повільно відійшов і дозволив їй викотити сумку на тротуар.

– Привіт, сестро. Що у твоїй сумці?

– Тіло, – хмикнула вона.

Він знизав плечима.

– Поставиш дурне запитання – отримаєш дурну відповідь. Я запам’ятаю.