Читать книгу Чужинець на чужій землі - Роберт Гайнлайн - Страница 7

Джилліан Бордмен була висококваліфікованою медичною сестрою. Інтерни-бакалаври вважали її компетентною в багатьох галузях, а от жінки дуже недолюблювали. Проте це не шкодило ані їй, ані її хобі – чоловікам. Коли до неї дійшли чутки, що у спеціальну палату К-12 помістили пацієнта, який ніколи в житті не бачив жінки, вона не повірила. Коли детальні пояснення все-таки переконали її, вона твердо вирішила це виправити. У той день Джилл чергувала як старша на поверсі в тому крилі, де перебував Сміт. Щойно з’явилася нагода, вона пішла подивитися на дивного пацієнта.

Вона знала про правило «ніяких відвідувачів-жінок», проте, хоч і не вважалася відвідувачкою, пропливла повз вартових морських піхотинців, навіть не намагаючись скористатися дверима, які вони охороняли: піхотинці, як вона з’ясувала, мають сталу звичку розуміти накази дослівно. Замість цього вона пройшла у сусідню кімнату спостереження. Лікар «Тед» Тадей чергував сам.

Він подивився на неї.

– Ти ба, це ж «Ямочки на щічках»! Привіт, солоденька. Що привело тебе сюди?

Вона сіла на край його столу й потягнулась за цигарками.

– Для тебе «міс Ямочки на щічках», друже, – але я на роботі. Цей візит – частина обходу. Як твій пацієнт?

– Не забивай цим свою ясну голівоньку, крихітко, ти за нього не відповідаєш. Глянь у журналі наказів.

– Я читала його. Але хочу глянути на пацієнта.

– Одним словом – ні.

– О, Теде, не вказуй мені на правила. Я ж тебе знаю.

Він замислено вдивлявся у свої нігті.

– Ти коли-небудь працювала з лікарем Нельсоном?

– Ні. А що?

– Якщо я дозволю твоїй маленькій ніжці переступити поріг, то вже завтра вранці опинюся в Антарктиді, де працюватиму наглядачем пінгвіненят. Тож забирай звідси свій задок і йди наглядай за іншими пацієнтами. Я не хотів би, щоб він бачив тебе навіть у кімнаті спостереження.

Вона встала.

– Лікар Нельсон часто сюди заходить?

– Не дуже – якщо я не покличу його. Він досі відсипається.

– Тож звідки тоді така жага до виконання обов’язків?

– Це все, сестро.

– Дуже добре, лікарю! – сказала вона і додала: – Падлюко.

– Джилл!

– А ще – чванькуватий нікчема.

Він зітхнув:

– У суботу ввечері все в силі?

Вона знизала плечима:

– Думаю, що так. У ці часи дівчині не можна вередувати.

Джилл повернулася на свій пост, з’ясувала, що терміново її ніхто не викликав, і витягла перепустку. Вона програла битву, але не війну: тому що згадала, що палата К-12 поєднана дверима із сусідньою кімнатою, котру інколи використовують як залу засідань – коли палату займає VIP[3]Зараз нею не користувалися ні як частиною палати, ні окремо. Вона зайшла туди. Охоронці біля дверей не звернули на неї уваги, навіть не підозрюючи, що їх обійшли.

Біля внутрішніх дверей між двома кімнатами вона завагалася, відчуваючи якесь гостре хвилювання – як це бувало, коли потай вислизаєш із підсумкових занять для медичних сестер. Але вона переконала себе заспокоїтись. Лікар Нельсон спав, а Тед не видасть її, навіть якщо й спіймає. Вона не могла звинувачувати його в тому, що він дотримується інструкцій, – але він не пожаліється на неї. Тож Джилл відімкнула двері і зазирнула всередину.

Пацієнт був у ліжку. Коли відчинилися двері, він поглянув на неї. Спочатку їй здалося, що він довго не протягне. Нерухоме обличчя, здавалося, свідчило про абсолютну апатію безнадійно хворого. Потім вона побачила, що його очі горіли цікавістю; можливо, його обличчя паралізоване? Ні, вирішила вона, адже типове провисання було відсутнє.

Джилл прикинулася, що виконує свої обов’язки.

– Ну, як ми сьогодні? Почуваєшся краще?

Сміт переклав та перевірив запитання. Перше збивало з пантелику, але він вирішив, що воно, напевно, символізує бажання піклуватися та стати ближчими. Другу частину він зіставив з фразами, які використовував Нельсон.

– Так, – відповів він.

– Добре!

Окрім незвично нерухомого обличчя, нічого дивного вона не помітила. Якщо він і справді не бачив жінку, то точно вирішив це приховати.

– Я можу щось для тебе зробити? – Вона озирнулась довкола, помітивши, що на поличці біля ліжка немає склянки. – Принести тобі води?

Сміт одразу помітив, що ця істота відрізняється від тих, яких він бачив раніше. Майже так само швидко він порівняв її із картинками, які йому показував лікар Нельсон впродовж подорожі з дому до цього місця: вони мали пояснити надзвичайно складний та заплутаний склад цієї групи людей. Це, очевидно, була «жінка».

Він одночасно відчував і захват, і розчарування. Він стримувався ще й тому, що не міг глибоко ґрокнути – щоб Доктор Тадей у сусідній кімнаті не помітив жодних змін у показниках.

Але коли він переклав останнє запитання, то відчув таку хвилю емоцій, що майже дозволив своєму серцебиттю пришвидшитись. Він вчасно це зрозумів і дорікнув собі, як нерозумному пташеняті. Потім він перевірив переклад.

Ні, він не помилився. Ця істота жіночої статі запропонувала йому водний ритуал. Вона хотіла стати ближче.

Зі значними зусиллями відшукуючи потрібні значення у своєму жалюгідному запасі людських слів, він спробував відповісти, дотримуючись церемоніальних правил:

– Я дякую тобі за воду. Можеш завжди пити глибокими ковтками.

Сестра Бордмен здавалася наляканою.

– О, як це мило! – Вона знайшла склянку, наповнила й подала йому.

Він сказав:

– Випий ти.

«Дивно. Він що, думає, що я хочу отруїти його?» – запитала вона себе, але у його проханні було щось непереборне. Джилл ковтнула, після чого він взяв склянку з її рук і також випив трохи. Опісля він, здається, задоволений, пірнув у ліжко – так, наче зробив щось важливе.

Тоді вона сказала собі, що це – невдала пригода, і промовила:

– Що ж, коли тобі більше нічого не потрібно, я мушу повертатися до роботи.

Він скрикнув, коли Джилл почала відчиняти двері:

– Ні!

Вона зупинилася:

– Що? Ти щось хотів?

– Не йди.

– Ну… Я маю йти, й дуже скоро… – але повернулася до ліжка.

– Ти ще чогось хочеш?

Він оглянув її згори донизу.

– Ти… «жінка»?

Запитання налякало Джилл Бордмен. Для більшості звичайних споглядачів її стать не викликала сумніву вже багато років. З хвилюванням вона усвідомила, що неймовірні чутки про цього пацієнта правдиві: він не знав, хто така жінка. Вона обережно відповіла:

– Так, я жінка.

Сміт все так само дивився на неї, а обличчя залишалось нерухомим. Через це Джилл стало не по собі. Вона звикла, а інколи й насолоджувалась тим, що чоловіки її розглядають, але зараз це було схоже на дослідження під мікроскопом. Вона роздратовано завертілась.

– Ну? Я виглядаю як жінка, чи не так?

– Я не знаю. – Сміт відповідав повільно. – Як виглядає жінка? Що робить тебе жінкою?

– Заради Бога! – Джилл розгублено усвідомила, що ця розмова була найдивнішою з усіх – від тих часів, відколи їй виповнилось дванадцять. – Ти ж не думаєш, що я зніму одяг і покажу тобі!

Смітові знадобився якийсь час, щоб сприйняти ці вербальні символи та спробувати їх перекласти. Першу фразу він взагалі не міг ґрокнути. Це міг бути один із тих формальних символічних виразів, які люди використовують так часто… Крім того, це було сказано з неочікуваною силою – так, як ніби це була остання розмова перед тим, як вона піде. Можливо, він до такої міри неправильно поводився з істотою жіночої статі, що вона могла бути готова врешті-решт відділитися від тіла.

Він туманно розумів, що не хоче, щоб медсестра зараз померла, – навіть якщо це, без сумніву, її право, а можливо, й обов’язок. Раптова зміна від взаєморозуміння водного ритуалу до ситуації, в якій новий водний брат, можливо, вирішить піти чи покинути тіло, наганяла на нього паніку, і він не розумів, як придушити це хвилювання. Але вирішив, що, коли Джилл зараз помре, – то й він також. Він не міг ґрокнути це якось інакше, – принаймні після того, як вона дала йому воду.

Наступна частина розмови складалася лише з символів, з якими він уже мав справу. Він не до кінця ґрокнув, що робитиме, але, здавалося, є прихований спосіб уникнути цієї кризи – через прийняття запропонованих бажань. Можливо, якщо жінка зніме одяг, жодному з них не доведеться втрачати тіло. Він радісно посміхнувся.

– Будь ласка.

Джилл відкрила було рота, але швидко закрила. Відкрила знову.

– Що? Будь я проклята!

Сміт ґрокав силу емоцій і знав, що якимось чином запропонував неправильну відповідь. Він почав готувати свій розум для виходу з тіла, насолоджуючись і плекаючи все, чим він був і що бачив, – особливо наголошуючи на цій жіночій істоті. Потім він усвідомив, що жінка схилилась над ним, і якимось чином відчув, що вона не збирається помирати. Вона вдивлялася в його обличчя.

– Виправ мене, якщо я помиляюся, – сказала вона. – Ти дійсно просив мене зняти одяг?

Перифраз та абстракції необхідно було ретельно перекласти, але Сміту це вдалося.

– Так, – відповів він, сподіваючись, що це не спричинить нової кризи.

– Так я й думала. Брате, та ти не хворий.

Слово «брат» він зрозумів першим – жінка нагадувала йому про те, що вони поєднані водним ритуалом. Йому б не завадила допомога братів по гнізду, щоб зрозуміти, що цей новий брат хотів.

– Я не хворий, – погодився він.

– Будь я проклята, якщо знаю, як впоратися з тим, що з тобою не гаразд. Але я не здамся. І я знайду спосіб, як тобі звідси вибратися.

Вона встала і знову повернулася до бокових дверей, але потім зупинилася і обернулася, хитро посміхаючись.

– Можеш попросити мене знову, – справді гарно, – за інших обставин. Мені цікаво буде дізнатися, що ж я зроблю.

Жінка пішла. Сміт розслабився у водному ліжку й дозволив кімнаті поступово зникнути. Він відчував виправдану радість від того, що якось зміг заспокоїти себе, – тож їм не потрібно вмирати… Але було ще дещо, значно новіше, щоб це ґрокнути. Останні слова жінки містили багато нових для нього символів, а ті, що були вже відомими, вживалися по-новому і їх важко було зрозуміти. Він радів, що їхні емоційні особливості підходили для спілкування між водними братами. Хоча він був трохи схвильований і водночас занепокоєний, проте йому було дуже приємно. Він думав про свого нового брата, жіночу істоту, і відчував усередині себе якийсь незвичний дзвін. Відчуття чимось нагадувало те, що виникло, коли йому вперше дозволили бути присутнім віддалік від тіла: він був щасливий, хоча й не знав чому.

Він волів би, щоб його брат, доктор Махмуд, був тут. Треба було стільки всього ґрокнути, – і так мало було вже ґрокнуто.

Решту зміни Джилл Бордмен перебувала у стані легкого здивування. Їй вдалося уникнути помилок у призначенні ліків, проте на буденні запитання вона відповідала автоматично. Зустріч з Людиною з Марса не йшла їй з голови, і вона обдумувала божевільні слова, що він сказав. Ні, не «божевільні», виправила вона себе: вона вже працювала з пацієнтами в психіатрії, тому точно знала, що його зауваження не були словами психічно хворої людини.

Вона вирішила, що «невинний» – найточніший термін, але розуміла, що це слово було недостатньо точним. Вираз його обличчя був невинним, але очі – ні. Що за істота може мати таке обличчя? Колись вона працювала в Католицькій лікарні; раптом в її уяві постало обличчя Людини з Марса, обрамлене головним убором монахинь. Ця думка стурбувала її, тому що обличчя Сміта не було жіночним.

Вона вбиралася у звичайний одяг, коли інша сестра зазирнула до роздягальні.

– Тебе до телефону, Джилл.

Жінка відповіла на дзвінок, вимкнувши зображення й залишивши тільки звук, поки перевдягалася.

– Це Флоренс Найтінгейл[4]– запитав баритон.

– Біля телефону. Це ти, Бене?

– Палкий прихильник свободи слова в пресі власною персоною. Крихітко, ти зайнята?

– А як ти думаєш?

– Я думаю про те, як забираю тебе, купую стейк з кров’ю, пригощаю тебе спиртним і ставлю запитання.

– Відповідь та сама: «Ні».

– Не те запитання. Інше.

– О, а ти знаєш іще якесь? Якщо так, то скажи мені.

– Пізніше. Спочатку я хочу задобрити тебе їжею та спиртним.

– Справжній стейк? Не синте?

– Гарантую. Коли встромиш у нього виделку, він благально гляне на тебе.

– Це, напевно, дуже дорого, Бене.

– Це не стосується справи. Що скажеш?

– Вмовив.

– На даху медичного центру. Через десять хвилин.

Вона знову поклала буденний одяг у шафку й надягла вечірню сукню, яку тримала там про всяк випадок. Це була стримана сукня, ледь прозора, з турнюром[5] підкладками на грудях, так вдало прихованими, що, здавалось, під сукнею нічого й не було. Ця сукня коштувала їй місячної зарплатні, але не виглядала такою дорогою; її ледь вловима сила була прихована, як кілька вбивчих крапель у напої. Джилл задоволено глянула на себе й піднялась на дах.

Там вона загорнулася в накидку, щоб захиститися від вітру, і чекала на Бена Кекстона, коли черговий торкнувся її руки.

– Тут машина, яка супроводжуватиме вас до салону Телбот, міс Бордмен.

– Дякую, Джеку. – Вона побачила таксі з відчиненими дверима, готове рушити будь-якої миті.

Джилл підійшла до нього і сіла. З її язика вже майже зірвався двозначний комплімент Бену за відвагу, коли вона побачила, що його тут не було. Таксі виявилося автоматичним; двері зачинилися, машина піднялася у повітря й описала коло. Коли таксі перетинало Потомак, Джилл чекала, сидячи на задньому сидінні.

Таксі зупинилось на громадській парковці над Олександрією, і там Бен Кекстон сів у машину; таксі знову рушило. Джилл холодно глянула на Бена.

– Які люди! Відколи це твій час став таким цінним, що ти відправляєш робота забрати жінку?

Він нахилився, поплескав її по коліну й спокійно промовив:

– На те є причини, крихітко, є причини… Я не можу дозволити, щоб хтось бачив, як я забираю тебе.

– Чудово!

– І ти не можеш собі дозволити, щоб хтось бачив, що тебе забираю я. Тож охолонь. Я перепрошую. Я падаю в пилюку. Я цілую твої маленькі ніжки… Але так було треба.

– Хм… У кого з нас моральний розлад?

– В обох, і в кожного по-різному, Джилл. Я ж журналіст.

– Я вже думала, що ти хтось інший.

– А ти медична сестра в лікарні, куди вони привезли Людину з Марса. – Він витягнув руки й знизав плечима.

– Продовжуй. Тому я не гідна зустрічі з твоєю матір’ю?

– Тобі дати карту, Джилл? Тут більше тисячі репортерів, не рахуючи прес-агентів, жадібних до грошей нишпорок, вінчелів[6]а ліппманів[7]які масово прибувають сюди з того часу, відколи приземлився «Чемпіон». Кожний з них намагається взяти інтерв’ю у Людини з Марса – і я теж. Наскільки мені відомо, це ще нікому не вдалося. Думаєш, було б розумно, якби нас побачили разом біля виходу з лікарні?

– Хм… Напевно, ні. Але я не дуже добре розумію, до чого ти ведеш. Я ж не Людина з Марса.

Він глянув на неї.

– Та звісно ж, що ні. Але, можливо, ти зможеш мені допомогти зустрітися з ним. Саме тому я і не хотів, щоб хтось бачив, як я тебе забираю.

– Що? Бене, ти перегрівся на сонці. Його охороняють морські піхотинці. – Вона думала про те, що їй самій варта не завдасть значних труднощів, проте вирішила про це не згадувати.

– Так і є. Тож і обговорімо це.

– Не розумію, про що тут іще говорити.

– Пізніше. Я не маю наміру починати розмову, поки не задобрю тебе тваринними протеїнами та етанолом. Спершу поїмо.

– Тепер ти говориш розумні речі. Де? Невже в тебе вистачить грошей на «Нову конвалію»? Ти тепер так багато заробляєш?

Кекстон спохмурнів:

– Джилл, якби ми збиралися повечеряти в ресторані, я не ризикував би, пішовши у ближчий, ніж у Луїсвіллі. А цій таратайці знадобиться щонайменше дві години, щоб дістатись туди. Як щодо того, щоб повечеряти в мене?

– «Сказав Павук до Мушки». Бене, я пам’ятаю останній раз. Я надто втомлена для боротьби.

– Ніхто на тебе не претендує. Суто у справі. Слово короля, не зійти мені з цього місця.

– Не знаю, що мені подобається більше. Якщо я в безпеці наодинці з тобою, то я, напевне, сплю. Ну що ж, добре, якщо слово короля…

Кекстон нахилився вперед і натиснув кнопку; таксі, що кружляло в очікуванні вказівок, прокинулося, зробило коло і взяло курс на готель, у якому жив Бен. Потім він набрав телефонний номер і запитав Джилл:

– Через скільки бажаєш, щоб принесли спиртне, солоденька? Я передам на кухню, щоб до того часу стейки були готові.

Джилл замислилась.

– Бене, у твоїй мишоловці є своя кухня.

– Одна з найкращих. Я можу підсмажити стейк на грилі, якщо ти про це.

– Я підсмажу його сама. Дай мені телефон. – Вона зробила замовлення, переконавшись, що Бен любить цикорій.

Таксі висадило їх на даху, і вони спустилися до квартири. Бенова квартира була не стильна й старомодна; єдина розкіш полягала в живому газоні у вітальні. Джилл зупинилася у коридорі, де зняла туфлі, а потім босоніж пройшлася вітальнею, ворушачи пальцями в прохолодній зеленій траві. Вона зітхнула.

– Боже, як це добре. Так ноги болять – відколи я почала навчання.

– Сядь.

– Ні, я хочу, щоб мої ноги пам’ятали це завтра, коли я буду на роботі.

– Як хочеш. – Він зайшов до буфетної, де змішав напої.

Трохи згодом вона подріботіла за ним, виглядаючи вже зовсім по-домашньому. Стейк чекав у багажному ліфті разом із запеченою картоплею, яку потрібно було лише розігріти. Вона нарізала салат, поставила його у холодильник, потім встановила на плиті режим стейку на грилі, щоб одночасно підігріти і картоплю, проте раптом зупинилась.

– Бене, у цієї плити є дистанційне керування?

– Звичайно.

– Ну тоді я не можу його знайти.

Він вивчив налаштування контрольної панелі, потім клацнув вимкнену опцію.

– Джилл, а що б ти робила, якби довелося готувати на відкритому вогні?

– Я б гарно вилаялась. Я була дівчинкою-скаутом, до того ж не найгіршою. А що б ти робив, розумнику?

Бен не відповів, підняв тацю й пішов у вітальню. Джилл пройшла, притримуючи сукню, щоб не зачепити траву. Вони серйозно налаштувалися на мартіні. Навпроти Бена стояв замаскований під акваріум стереовізійний блок. Бен увімкнув його, і гуппі з тетрасами зблідли, звільняючи місце коментатору – добре знаному Августу Ґрівзу.

– …майже достеменно відомо, – говорило стереозображення, – що Людину з Марса постійно тримають під впливом снодійного, щоб вберегти від викриття цих фактів. Це може надзвичайно сильно збити з пантелику правління, якщо…

Кекстон вимкнув блок.

– Друзяко, – сказав він весело, – ти не знаєш і половини того, що відомо мені. – Він спохмурнів. – Хоча ти можеш мати рацію в тому, що уряд тримає його під снодійним.

– Ні, це не так, – раптом сказала Джилл.

– Що? Що не так, солоденька?

– Людину з Марса не накачують снодійним, – сказавши зопалу більше, ніж хотіла, вона поспіхом додала: – За ним постійно наглядають санітар та лікар, але не було жодних розпоряджень щодо заспокійливих.

– Ти впевнена? Ти ж не одна з його медсестер, правда ж?

– Ні. Там тільки санітари. Гм… більш важливий той факт, що жінкам заборонено до нього заходити і за виконанням цього наказу стежать кілька морських піхотинців.

Кекстон кивнув.

– Я чув про це. Річ у тому, що ти не знаєш, чи дають вони йому ліки, чи ні. Чи не так?

Джилл розглядала свій порожній келих. Її дратувало те, що Бен їй не повірив; але вона розуміла, що повинна перевести тему на себе, щоб повернутися до вже сказаного.

– Бене? Ти ж не здаси мене?

– Здати тебе? Як?

– Будь-яким чином.

– Гм… Я багато чого знаю, але йду далі.

– Добре. Спочатку налий мені ще.

Щойно він це зробив, Джилл продовжила:

– Я знаю, що вони не дають йому ліків, тому що говорила з ним.

Кекстон повільно засвистів:

– Я знав. Коли я прокинувся сьогодні вранці, то сказав собі: «Зустрінься з Джилл. Вона мій козир у рукаві». Любонько, випий іще. Ось, візьми пляшку.

– Не так швидко, дякую.

– Як забажаєш. Чи можу я розтерти твої втомлені ніжки? Леді, у вас треба взяти інтерв’ю. Публіка чекає на це з тремтливим нетерпінням. Почнімо від самого початку. Як…

– Ні, Бене! Ти обіцяв, пам’ятаєш? Якщо ти згадаєш про мене хоч словом, я втрачу роботу.

– Гм… Можливо. А як щодо «з надійного джерела»?

– Я боюся.

– Ну? Ти збираєшся розповісти все дядькові Бену? Чи дозволиш мені померти від розчарування і з’їси стейк сама?

– О, я скажу, я й так уже сказала забагато. Але ти не можеш використати це.

Бен мовчав, не випробовуючи удачу. Джилл описала йому, як обійшла охоронців.

Він перебив:

– Скажи, чи могла б ти зробити це знову?

– Що? Думаю, що так. Але не буду: це надто ризиковано.

– А показати мені шлях? Звичайно, ти можеш! Дивись, я переодягнуся електриком – брудний комбінезон, значок союзу, набір інструментів. Ти просто позичиш мені перепустку, і…

– Ні!

– Що? Крихітко, будь розумницею. Ставлю один до чотирьох, що половина персоналу лікарні навколо нього – самозванці від того чи іншого сервісу новин. Для людей це найцікавіша історія від тих часів, коли Колумб вмовив Ізабеллу закласти свої коштовності. Єдине, що мене хвилює, – так це те, що я можу наштовхнутися на ще одного фальшивого електрика…

– Єдине, що хвилює мене, – це я сама, – перебила Джилл. – Для тебе це просто історія, а для мене – кар’єра. Вони відірвуть мені голову, ноги, а потім залізницею вивезуть з міста. На цьому моя кар’єра медсестри закінчиться.

– Гм… Ось воно що.

– Так і буде.

– Леді, ви пропонуєте мені хабар?

– Наскільки великий хабар? Він має забезпечити мене до кінця мого життя в Ріо.

– Що ж… історія варта грошей, звичайно, але не очікуй, що я перебиватиму ціну «Об’єднаної преси» чи «Рейтерз». Як щодо сотні?

– Ким ти мене вважаєш?

– Ми вже обговорили це, ми торгуємося. Сотня і п’ятдесят?

– Налий мені ще і знайди для мене номер «Об’єднаної преси».

– Це Капітолій 10-9000. Джилл, ти вийдеш за мене? Це найбільше з того, що я можу.

Вона здивовано глянула на нього:

– Що ти сказав?

– Ти вийдеш за мене? Потім, коли вони виженуть тебе з міста, я чекатиму тебе на виїзді і врятую від жалюгідного існування. Ти повернешся сюди, охолодиш пальчики в моїй траві, у нашій траві й забудеш свій сором. Але спочатку ти маєш гарно постаратися і провести мене в лікарню.

– Бене, ти говориш майже серйозно. Якщо запрошу Справедливого Свідка, ти повториш свою пропозицію?

Кекстон кивнув.

– Джилл, ти сильна жінка. Пиши Свідку.

Вона встала.

– Бене, – сказала м’яко, – я не хочу втягувати тебе в це.

Вона скуйовдила його волосся та поцілувала.

– Ніколи не жартуй про одруження зі старою дівою.

– Я не жартую.

– Я здивована. Витри помаду, і я розкажу тобі все, що знаю. А потім ми подумаємо, як ти зможеш це використати, не посилаючись на мене. Цього достатньо?

– Більш ніж достатньо.

Вона детально все йому розповіла.

– Я впевнена, що він не під таблетками. Я точно знаю, що мислить він раціонально, хоча звідки така впевненість, я пояснити не можу. Він говорить дуже дивно і ставить дурні запитання, проте я переконана, що він – не психічно хворий.

– Він був би незвичайним, навіть якби не говорив дивно.

– Що?

– Скористайся головою, Джилл. Про Марс нам відомо небагато, але ми знаємо, що Марс дуже не схожий на Землю. А також те, що марсіани, хоч би які вони були, – це точно не люди. Уяви, що тебе несподівано кинули десь глибоко в джунглях у плем’я, яке ніколи не бачило білої жінки. Чи знатимеш ти всі тонкощі культури, яких там навчаються впродовж усього життя? Чи не буде твоя розмова здаватися їм дивною? І це дуже м’яка аналогія: думаю, що правда в цьому разі щонайменше у сорок мільйонів разів незрозуміліша.

Джилл кивнула:

– Я зрозуміла… І саме тому не звертала уваги на його дивні зауваження. Я ж не ідіотка.

– Ні, ти справді кмітлива – як на жінку.

– Хочеш, щоб я вилила оце мартіні на твоє ріденьке волосся?

– Мої вибачення. Жінки набагато розумніші, ніж чоловіки; це доведено загальним устроєм нашої культури. Передай келих, я наллю ще.

Вона пристала на пропозицію миру й продовжила:

– Бене, цей наказ не пускати до нього жінок безглуздий. Він не сексуальний маніяк.

– Без сумніву, вони не хотіли, щоб він одночасно зіткнувся зі стількома потрясіннями.

– Він не був шокований. Швидше просто… зацікавлений. Мені не подобається, коли чоловіки так не мене дивляться.

– Якби ти задовольнила його прохання про особистий огляд, то все могло б бути у твоїх руках. Можливо, у нього є всі інстинкти і ніяких затримок розвитку.

– Що? Не думаю. Припускаю, що вони не розповідали йому про чоловіків та жінок; він лише хотів побачити, у чому ж різниця.

– Vive la difference![8] у захваті вигукнув Кекстон.

– Не будь грубішим, ніж ти є насправді.

– Я? Я не грубий, я улесливий. Я дякував усім богам за те, що народився людиною, а не марсіанином.

– Будь серйозним.

– Я ніколи не був серйознішим.

– Тоді помовч. Він би не додав мені турбот. Можливо, він іще подякує мені. Ти не бачив його обличчя. А я бачила.

– А що з його обличчям?

Джилл замислилася.

– Не знаю, як це описати. Ні, знаю! Бене, ти коли-небудь бачив янгола?

– Ти – мій янгол. А інших – ні, не бачив.

– Що ж, я теж ні. Але якби це трапилося, то він саме так і виглядав би. Ці старі, мудрі очі на абсолютно спокійному обличчі з виразом неземної невинності.

Вона знітилася.

– Неземний – це, звичайно, правильне слово, – повільно промовив Бен. – Хотів би я його побачити.

– Я б теж цього хотіла. Бене, чому вони стільки всього роблять лише для того, щоб тримати його під замком? Він й мухи не скривдить. Я в цьому впевнена.

Кекстон схрестив пальці.

– Перш за все вони хочуть його захистити. Він виріс у марсіанській гравітації, тому, очевидно, слабкий, як кошеня.

– Так, звичайно. Це одразу кидається у вічі. Але слабкість м’язів не становить небезпеки: міастенія куди гірша, і ми можемо з цим впоратися.

– Напевно, вони хочуть захистити його від хвороб. Він як ті експериментальні тваринки у Нотр Дам: ніколи не був на відкритому просторі.

– Звісно, ну звісно ж, ніяких антитіл! Але з того, що я чула… Лікар Нельсон, хірург на «Чемпіоні»… Я хочу сказати, що він, Нельсон, займався цим впродовж зворотної подорожі. Повторювані взаємні переливання крові, аж доки половина його крові не заміниться.

– Справді? Чи можу я використати це, Джилл? Оце новина.

– Добре, але не посилайся на мене. Вони дали йому імунітет від всього, навіть від запалення надколінної сумки. Але, Бене, навіть якщо вони хочуть захистити його від інфекцій – нащо виставляти військових охороняти його палату?

– Хм… Джилл, я дізнався дещо, чого ти точно не знаєш. Я не міг використати це, тому що мушу захищати свої джерела – так само як і тепер тебе. Але я розкажу тобі це; лише застерігаю: не базікай.

– О, добре.

– Це довга історія. Налити ще?

– Ні, краще стейк. Де кнопка?

– Ось.

– Добре, натисни на неї.

– Я? Ти запропонувала приготувати вечерю. Де той дух дівчинки-скаута, яким ти так хизувалась?

– Бене Кекстоне, я ляжу просто тут, у траві, й помру з голоду до того, як дотягнуся, щоб натиснути кнопку, розташовану в шести дюймах від твого великого пальця на правій руці.

– Як забажаєш. – Він натиснув кнопку й повідомив кухні, щоб принесли замовлену страву. – Але не забувай, хто приготував вечерю. А зараз – Валентин Майкл Сміт. Перше, де зароджуються сумніви, – просто в його імені: «Сміт».

– Повтори, будь ласка.

– Сонечко, твій приятель перший задокументований міжпланетний байстрюк. Я мав на увазі – «дитя кохання».

– Якого чорта?

– Будь ласка, висловлюйся так, як це повинна робити леді. Пам’ятаєш щось про команду «Посланниці»? Не зважай; я вкажу на важливі моменти. Восьмеро людей, чотири подружні пари. Дві пари: капітан і місіс Бренти, доктор і місіс Сміти. Твій друг з ангельським обличчям, скоріше за все, син місіс Сміт від капітана Брента.

– Звідки це відомо? І – в будь-якому разі – яка різниця?

Джилл сіла і розгнівано заявила:

– Це підло – підіймати скандал, коли минуло вже стільки часу. Всі вони вже мертві, дай їм спокій!

– Думаю, ти можеш здогадатися, як про це дізналися. Група крові, резус-фактор, колір волосся та очей, усі ці генетичні штучки – напевно, ти знаєш про них більше, ніж я. У будь-якому разі, Мері Джейн Лайл Сміт – його мати, а капітан Майкл Брент – батько, і це абсолютно точно. Уся інформація є в записах команди «Посланниці»: напевно, ніколи до того людей не добирали так ретельно. Але завдяки цьому Валентин Майкл Сміт має чудову спадковість: рівень IQ його батька 163, матері – 170, і вони були професіоналами в своїх галузях. Для тих, кому не все одно, – продовжив Бен, – а багатьом не все одно, – це ще більше змусить зацікавитись ним, коли все вже стане на свої місця. Чула колись про «Лайл Драйв»?

– Звичайно. Нею скористався «Чемпіон».

– Як і кожний космічний корабель у наші дні. Хто її винайшов?

– Не… Зачекай-но хвилинку! Хочеш сказати, вона…

– Яка здогадлива маленька леді! Доктор Марі Джейн Лайл Сміт. Вона знала, що має дещо важливе – навіть попри те, що потрібні були подальші дослідження. Тож іще до експедиції вона заявила права на десяток основних патентів і розмістила їх усі в корпоративному трасті – комерційній, зверни увагу, організації, – а після цього передала контроль та проміжний прибуток Науковому фонду. Тож врешті-решт уряд отримав контроль над ними, але ці патенти належать твоєму другові з янгольським обличчям. Ніяких сумнівів бути не може. Вони варті мільйонів. А можливо, і сотень мільйонів, точно не знаю.

Принесли вечерю. Щоб уберегти свій газон, Кекстон скористався підвісними столиками; перший він опустив перед собою, а другий – на висоту японського столика, щоб Джилл могла сидіти на траві.

– Подобається? – запитав він.

– Непревершено! – відповіла Джилл з повним ротом.

– Дякую. Пам’ятай: це все я приготував.

– Бене, – сказала вона, проковтнувши їжу, – а як бути з тим, що Сміт – як би так сказати – незаконно народжений? Чи може він бути спадкоємцем?

– Він не є незаконно народженим. Доктор Мері Джейн родом з Берклі, а закони Каліфорнії заперечують поняття позашлюбних дітей. Те саме стосується і капітана Брента, оскільки Нова Зеландія також має цивілізовані закони з цього питання. Згідно з законодавством рідного штату доктора Варда Сміта, чоловіка Мері Джейн, дитина, народжена у шлюбі, законна, хай би що там було. Тут у нас, Джилл, – хлопець, який є насправді законною дитиною трьох різних батьків.

– Що? Зачекай-но хвилинку, Бене… Він не може бути сином відразу обох. Одного чи іншого, але не обох. Я не юрист, але…

– Так і є. Ти не юрист. Подібні юридичні вигадки взагалі не турбують юристів. Сміт законно народжений з різних причин у різних юрисдикціях; вони всі правильні – і всі надають йому права, навіть якщо він народився поза шлюбом. Тож він спадкоємець. Окрім того, якщо його мати була заможна, то обоє його батьків щонайменше жили у достатку. Брент парубкував майже до самої експедиції; він вкладав більшу частину своєї нечуваної зарплатні пілота польотів на Місяць у «Лунар Ентерпрайзез Лімітед». Ти знаєш, як швидко подорожчали їхні акції, – вони просто заявили про ще один потрійний спосіб накопичення прибутків. Брент мав іще один порок – азартні ігри, але хлопець постійно вигравав – і вкладав аж надто часто. Вард Сміт володів чималим сімейним статком; він став медиком і науковцем за власним бажанням. Сміт є спадкоємцем обох.

– Та невже?!

– Це ще навіть і не половина. Сміт успадковує майно всієї команди.

– Що?

– Усі восьмеро підписали контракт з «Джентльменами – шукачами пригод», згідно з яким вони взаємно успадковують майно одне одного – всі вони та їхні нащадки. Вони ретельно про усе подбали, використовуючи моделі таких самих контрактів у шістнадцятому та сімнадцятому століттях, щоб виключити будь-які спроби скасувати цей контракт. Зараз вони були б одними з найвпливовіших людей. Потрібно ще додати величезний рахунок у «Лунар Ентерпрайзез» – на додачу до всього, чим володів Брент. Сміт може стати власником контрольного пакету чи щонайменше ключового блоку повноважень.

Джилл думала про створіння, схоже на дитину, яке влаштувало цілу церемонію з простого пиття води, і їй стало його шкода. Але Кекстон продовжив:

– Хотів би я хоч одним оком глянути на бортовий журнал «Посланниці». Я знаю, вони відновили його, але сумніваюсь, що його записи коли-небудь опублікують.

– Чому ні, Бене?

– Тому що це слизька історія. Я зробив усе, щоб дізнатися напевне – до того як мій інформатор протверезіє та прикусить язика. Доктор Вард Сміт прийняв пологи у своєї дружини через кесарів розтин, і вона померла на столі. Здається, він носив роги аж до того моменту. Але що він зробив, коли про все дізнався? Тим самим скальпелем перерізав капітану Бренту горлянку, а потім – свою власну. Вибач, люба.

Джилл зіщулилась.

– Я медсестра. Тому несприйнятлива до такого.

– Ти брехло – і за це я тебе люблю. Я прибирав місця злочинів упродовж трьох років, Джилл. Але так і не звик.

– Що сталося з іншими?

– Хотів би я знати. Якщо не розколемо бюрократів та вище офіцерство, то ніколи не дізнаємося. А я – достатньо наївний репортер, щоб думати, що ми маємо знати. Секретність призводить до тиранії.

– Бене… Можливо, йому краще залишатися подалі, якщо вони обдурять його зі спадком? Він дуже… гм… не від світу цього.

– Абсолютно правильний вираз. Я переконаний, що йому не потрібні всі ті гроші: Людина з Марса ніколи не помре з голоду. Будь-який уряд, тисячі університетів та наукових інститутів з радістю приймуть його як постійного привілейованого гостя.

– Він швидше підпише всі папери і забуде про них.

– Не все так просто. Джилл, ти знаєш про відому справу «Дженерал Етомікс» проти «Ларкін та партнери»?

– Ну, не дуже. Ти маєш на увазі «Рішення Ларкін»? Я вивчала їх у школі, як і всі інші. Але як це стосується Сміта?

– Спробуй згадати. Росіяни відправили на Місяць першу ракету; вона розбилась. Сполучені Штати та Канада об’єдналися, щоб відправити ще одну; вона повернулася, але нікого не залишила на Місяці. Тож коли Сполучені Штати зі Співдружністю Націй зібралися відправити корабель-колонізатор спільно з незначною часткою Федерації, Росія почала розвивати цю ідею самостійно. Але «Дженерал Етомікс» викрали маршрут і відправили одну з власних ракет з острова, який орендували в Еквадорі. Їх люди й досі там; вони гарно влаштувались і самовдоволено посміхались, коли Федерація показала свій корабель… після російського.

Ти знаєш, що сталося далі. «Дженерал Етомікс», швейцарська корпорація, підконтрольна Америці, заявила свої права на Місяць. Федерація не змогла позбутись їх: це було б надто грубо, і, в будь-якому разі, росіяни все одно не заволоділи б ним. Тож Вищий Суд постановив, що юридична особа – не більше ніж юридична фікція, тому вона не може володіти планетою. А справжніми власниками були люди з плоті й крові, які підтримували окупацію, – «Ларкін та партнери». Тож вони визнали їх незалежною нацією та внесли у Федерацію – з певними внутрішніми виплатами для них та значними поступками для «Дженерал Етомікс» та їхньої дочірньої корпорації «Лунар Ентепрайзез». Це задовольняло не всіх, але такий компроміс проковтнули: адже у наші дні Верховний суд Федерації вже не має такої влади. Внаслідок цього з’явились жорсткі правила колонізації планет. Усі вони створені на основі «Рішень Ларкін», – хоча й з доповненнями, щоб уникнути кровопролиття. Також важливо те, що Третя світова почалася не внаслідок конфлікту з приводу космічних подорожей чи чогось подібного. Тож зараз «Рішення Ларкін» однозначно є частиною наших планетарних законів, і Сміт теж підпадає під них.

Джилл струсонула головою.

– Не бачу зв’язку. Марсіани…

– Думай, Джилл. Згідно з нашими законами, Сміт – єдиний представник незалежної раси й одноосібний власник планети Марс.