Читать книгу Чужинець на чужій землі - Роберт Гайнлайн - Страница 8

Джилл округлила очі.

– Я точно випила забагато мартіні, Бене. Я готова заприсягтися, що ти сказав, що той пацієнт володіє планетою Марс.

– Так і є. Він самостійно підтримував його окупацію протягом необхідного періоду часу. Сміт і є планета Марс – король, президент, єдиний орган влади, як хочеш. Якби капітан «Чемпіона» не залишив по собі колоністів, це були б не Смітові володіння. Але він це зробив – і це продовжило «окупацію», навіть і попри те, що Сміт прилетів на Землю. Але Сміт не повинен поривати з ними: вони не більш ніж іммігранти, аж доки він не надасть їм марсіанського громадянства.

– Фантастика!

– Точно. А ще це законно. Сонечко, тепер ти розумієш, чому так багато людей цікавляться тим, хто такий Сміт і звідки він? І те, чому правління так переймається, щоб зберегти його в таємниці? Те, що вони роблять, навіть не зовсім законно. Сміт водночас є громадянином як Сполучених Штатів, так і, за походженням, Федерації – і це подвійне громадянство без конфлікту. Незаконно утримувати громадян – навіть засуджених злочинців – без будь-якого зв’язку із зовнішнім світом будь-де у Федерації: це ми винесли ще з Третьої світової війни. Але я сумніваюсь, що Сміт знає свої права. До того ж з огляду на всю історію це можна сприйняти як вияв недружності: замкнути монарха, що прилетів з дружнім візитом, – а він є саме монархом, – і не давати йому змоги бачитися з людьми, особливо з пресою. Я маю на увазі себе. Ти й досі не хочеш провести мене туди як електрика на всі руки?

– Що? Тепер я боюся ще більше, ніж раніше. Бене, якби вони спіймали мене сьогодні вранці – як гадаєш, що б зі мною зробили?

– Хм… Нічого грубого. Просто замкнули б у кімнаті з м’якими стінами, з письмовим свідченням, підписаним трьома лікарями, і дозволяли б користуватися поштою лише у високосний рік. Вони б не злилися на тебе. Мені цікаво, що вони збираються робити з ним.

– А що вони можуть зробити?

– Ну, він запросто може померти, скажімо, від кесонної хвороби. Це було б вирішенням проблеми для правління.

– Хочеш сказати, вони його вб’ють?

– Тіпун тобі на язик! Не кажи такого. Не думаю, що вони це зроблять. Перш за все, він – джерело інформації; підсвідомо це розуміє навіть громадськість. Він може бути так само важливим, як і Ньютон, Едісон, Ейнштейн та ще приблизно шестеро таких, разом узятих. Або й ні. Не думаю, що вони посміють зачепити його, доки не знатимуть напевно. Крім цього, він щонайменше – міст: посол, унікальний перекладач між расою людей та єдиною цивілізованою расою, з якою ми зіткнулися. Це точно важливо; але нині неможливо дізнатися, до якої міри. Як у тебе справи з класикою? Колись читала «Війну світів» Герберта Уеллса?

– Дуже давно, ще в школі.

– Подумай над тим, що марсіани можуть піти на нас війною – і виграти її. Вони можуть – ти знаєш; і у нас немає змоги дізнатися, наскільки великий кийок вони можуть занести. Наш хлопчина Сміт може стати посередником, миротворцем, тим, хто знищить необхідність Першої міжпланетної війни. Навіть якщо ця можливість віддалена, правління не може дозволити собі ігнорувати її, допоки не знатиме точних деталей. Зустріч із розумним життям на Марсі – це щось, з чим у політичному розумінні вони ще не розібралися.

– Думаєш, він у безпеці?

– Напевно – на якийсь час. Генеральний Секретар має вирішити, і вирішити правильно. Як тобі відомо, його становище нині хистке.

– Я не цікавлюся політикою.

– А повинна була б. Це єдине, що можна вважати трохи менш важливим, ніж твоє серцебиття.

– Я все одно не цікавлюсь цим.

– Не перебивай мене, коли я говорю. Більшість, яка очолює Сполучені Штати, може розпастися за одну ніч, і Пакистан зайдеться нервовим кашлем. У такому разі слід чекати на вотум недовіри, загальні вибори, а також на те, що містера Генерального Секретаря Дуґласа знімуть з посади і він знову стане дешевим адвокатом. Людина з Марса може або возвеличити, або знищити його. Ти проведеш мене?

– Ні. Я піду в монастир. Там ще залишилася кава?

– Я гляну.

Вони встали. Джилл випросталася і простогнала:

– О, мої старі кістки! І, Боже, глянь-но на час. Забудь про каву, Бене, у мене завтра важкий день, треба бути ввічливою з вередливими пацієнтами, залишаючись незацікавленою. Відвезеш мене додому? Хоча краще я сама. Думаю, так безпечніше. Виклич таксі.

– Добре, хоча ще дитячий час. Це справді небезпечно, і не тільки для твоєї кар’єри. Я просто готував тебе до цього. – Він показав їй маленьку штучку. – Почепиш на нього жучка?

– Що? Оце й усе?

– Найбільший дар для адвокатів із розлучень та шпигунів з часів Міккі Фінна. Мікромініатюризований провідний записувач. Провід пружинний, тож його неможливо розпізнати детективу. Всередині транзистори, резистори, конденсатор та все інше, запаковані у пластик: ти можеш викинути його з таксі, і з ним нічого не станеться. Сила приблизно дорівнює радіоактивності сонячного годинника, але добре захищена. Проводу вистачає на двадцять чотири години. Потім потрібно вийняти котушку і вставити іншу, пружина – це вже намотана частина котушки.

– Вона вибухне? – нервово запитала Джилл.

– Можеш запікати її в тістечках.

– Але, Бене, через тебе я тепер боюся повертатися до тієї кімнати.

– І не потрібно. Ти можеш потрапити до сусідньої, чи не так?

– Гадаю, що зможу.

– Ця штучка має віслючі вуха. Прикріпи її увігнутою стороною до стіни – хірургічна стрічка для цього підійде якнайкраще, – і вона вловить кожне слово, сказане у сусідній кімнаті. Там є туалет чи щось таке?

Джилл замислилася.

– Я ризикую, що мене помітять, якщо я ходитиму в сусідню кімнату надто часто; адже там територія команди. Або вони можуть користуватись нею. Послухай, Бене, його кімната має третю стіну, спільну з кімнатою, розташованою в іншому коридорі. Це спрацює?

– Ідеально. Коли ти це зробиш?

– Хм… Дай його мені. Я все обміркую і перевірю ґрунт під ногами.

Кекстон зупинився, щоб відполірувати пристрій носовичком.

– Надягни рукавички.

– Навіщо?

– Використовувати його трохи незаконно, але корисно – для короткого відпочинку за барною стійкою. Завжди користуйся рукавичками, коли вставлятимеш запасні котушки, і дивись не попадися з ним.

– Ти думаєш лише про найкраще!

– Хочеш відмовитися?

Джилл повільно видихнула.

– Ні, я завжди тяжіла до злочинного життя. Ти навчиш мене гангстерського жаргону? Буду тобі дуже вдячна.

– Хороша дівчинка! – Над дверима блимнуло світло, він подивився вгору. – Це, напевне, твоє таксі. Я викликав його, коли ходив за цим.

– Знайдеш мої туфлі? Ні, не підіймайся на дах. Що менше мене бачитимуть з тобою, то краще.

– Як забажаєш.

Коли він випростався після того, як надягнув їй туфлі, Джилл взяла його голову обома руками і поцілувала.

– Дорогий Бене! З цього не вийде нічого хорошого, і я раніше не розуміла, що у тебе є злочинні нахили, але ти гарно готуєш – звісно, якщо програмую я… І я вийду за тебе, якщо ти знову заженеш себе у пастку, варту цієї пропозиції.

– Пропозиція залишається відкритою.

– А гангстери одружуються зі своїми коханками? Чи краще – «бабами»? Що ж, побачимо.

Вона швидко вийшла.

Джилл Бордмен легко встановила жучка – пацієнтка в сусідній кімнаті була прикута до ліжка, тож Джилл часто заходила, щоб попліткувати. Вона прикріпила жучка до стіни над поличкою у ванній, поки базікала про те, що прибиральниці ніколи не витирають пил з верхніх полиць у туалеті.

Витягти котушку наступного дня та замінити її на нову було ще простіше; пацієнтка спала. Вона прокинулася, коли Джилл стояла на стільці, і, здавалося, здивувалася; Джилл відволікла пацієнтку пікантними та вигаданими лікарняними плітками.

Джилл відправила використаний дріт поштою, скориставшись лікарняним поштовим відділенням, оскільки безлика сліпота поштової системи здавалась безпечнішою від шпигунських витребеньок. Але її спроба вставити свіжу котушку втретє зазнала невдачі. Вона чекала, поки пацієнтка засне, але, щойно вилізла на стілець, та прокинулась.

– О… Привіт, міс Бордмен.

Джилл застигла, тримаючи в руці дротовий записувач.

– Привіт, місіс Фріцлі! – тільки й змогла відповісти. – Гарно подрімали?

– Якщо чесно, – капризно відповіла жінка, – у мене болить спина.

– Я розітру її.

– Це майже не допомагає. Чому ви постійно крутитесь навколо мого туалету? Щось не так?

Джилл щосили намагалася заспокоїтись. Жінка справді не має підозр, переконала вона себе.

– Миші, – промовила вона, здаючись.

– Миші? Ненавиджу мишей! Мені зараз же потрібна інша палата!

Джилл відірвала маленький пристрій від стіни, сховала його в кишеню, зістрибнула зі стільця і сказала пацієнтці:

– Зараз, зараз, місіс Фріцлі. Я просто перевіряла, чи немає раптом у туалеті мишачих нір. Їх немає.

– Ви впевнені?

– На всі сто відсотків. А зараз розітремо спину, чи не так? Розслабтеся.

Джилл вирішила, що не може знову встановити жучок у тій кімнаті, і дійшла висновку, що варто ризикнути і спробувати встановити його у вільній кімнаті, що була частиною К-12 – палати Людини з Марса. Але, коли Джилл звільнилася, її зміна вже майже добігала кінця. Вона взяла перепустку – але лише для того, щоб з’ясувати, що вона їй не потрібна: двері були незамкнені, проте їх охороняли двоє морських піхотинців, бо охорону подвоїли. Один з них глянув, як вона відчинила двері:

– Шукаєте когось?

– Ні. Не сидіть на ліжках, хлопці, – сказала вона твердо. – Якщо вам потрібно більше стільців, я відправлю за ними. – Джилл не випускала охоронця з поля зору, поки той неохоче встав, а потім пішла, намагаючись приховати тремтіння.

Але коли вона закінчила зміну, жучок уже просто пропалював їй кишеню. Джилл вирішила врешті-решт повернути його Кекстону. Вона переодяглася, переклала пристрій у сумочку й пішла на дах. На свіжому повітрі й дорогою до квартири Бена їй уже дихалось легше. Під час польоту вона зателефонувала до нього.

– Кекстон біля телефону.

– Це Джилл, Бене. Я хочу зустрітися. Ти сам?

Він повільно відповів:

– Не думаю, що це розумно, крихітко. Не зараз.

– Бене, я хочу тебе побачити. Я вже їду.

– Що ж, добре, якщо так.

– Скільки оптимізму!

– Слухай, солоденька, не те, що я…

– Бувай! – Вона відключилась, розслабилася й вирішила не злитися на нещасного Бена: все-таки вони були в одній команді, хоча комусь – принаймні їй – слід було б відкинути політику, зосередившись на своїх обов’язках.

Їй покращало, коли вона побачила Бена, – і ще краще, коли поцілувала його і влаштувалась у його обіймах. Бен був таким рідним для неї; можливо, їй і справді варто вийти за нього. Але, коли вона спробувала заговорити, Бен прикрив її вуста рукою і пошепки майже біля вуха промовив:

– Не говори. Ніяких імен, і нічого, крім банальностей. За мною можуть стежити.

Вона кивнула, і він провів її до вітальні. Не промовивши ані слова, вона витягла дротовий записувач і протягла йому. Його брови поповзли угору, коли він побачив, що вона повертає не лише котушку, а й увесь пристрій, проте нічого не сказав. Замість цього він протягнув їй примірник денної «Пост».

– Бачила газету? – сказав він звичним голосом. – Можеш проглянути, поки я вмиюсь.

– Дякую.

Коли вона взяла її, Бен вказав на статтю, а потім вийшов, забравши з собою записувач. Джилл побачила, що цю статтю написав Бен:

Вороняче гніздо

Бен Кекстон

Усім відомо, що в’язниці та лікарні мають дещо спільне: звідти дуже важко вибратись. Певною мірою в’язень відрізаний від світу менше від пацієнта: в’язень може відправити за адвокатом, запросити Справедливого Свідка, звернутися до habeas corpus[9] вимагати в наглядача в’язниці відкритого судового засідання.

Але вистачить лише одного знаку «відвідування заборонено», встановленого медиком нашого дивного племені, щоб за пацієнта лікарні цілковито забули – як це було з Людиною в Залізній Масці.

Будьте певні, найближчих родичів пацієнта ця заборона не зупинить. Але, здається, у Людини з Марса немає найближчих родичів. Команда славнозвісної «Посланниці» майже не мала зв’язків на Землі; якщо в Людини у Залізній Масці – пробачте, я маю на увазі Людину з Марса – немає нікого, хто б відстоював його інтереси, кілька тисяч допитливих репортерів (таких, як ваш покірний слуга) не можуть перевірити це.

Хто говорить замість Людини з Марса? Хто наказав виставити озброєну охорону біля його палати? Що ж це за така страшна хвороба, що не можна навіть одним оком глянути на нього, не те що поставити кілька запитань? Я звертаюся до вас, містере Генеральний Секретар, бо пояснення «фізична слабкість» та «кесонна хвороба» недостатньо переконливі. Якби справа була у цьому, то медична сестра із зарплатнею у дев’яносто фунтів впоралася б з цим так само, як і озброєна охорона.

Чи може ця хвороба мати фінансове походження? Чи – скажімо м’якше – політичне?

І далі у такому ж стилі. Джилл бачила, що Бен навмисно спокушає правління, намагається змусити їх показати Сміта на загал. Вона не знала, чим це закінчиться: її власний кругозір не поширювався на високу політику та високі фінанси. Вона радше відчувала, ніж знала, що Кекстон серйозно ризикує, кидаючи виклик офіційній владі, але навіть і гадки не мала про масштаб небезпеки – і про те, яких форм ця небезпека здатна набути.

Вона проглянула газету. Там було вдосталь послідовних історій про повернення «Чемпіона», з фотографіями Генерального Секретаря Дуґласа, який чіпляв медалі команді, інтерв’ю з капітаном ван Тромпом і його сміливими товаришами, зображень марсіан та марсіанських міст.

Про Сміта було написано дуже мало: лише медичні дані щодо того, що він повільно, але невпинно одужує після подорожі.

Бен вийшов і опустив кілька плюрових[10]ркушів їй на коліна.

– Ось іще одна газета, яку ти, можливо, захочеш проглянути, – сказав він і знову вийшов.

Джилл швидко зрозуміла, що інша «газета» виявилася транскрипцією першої котушки, яку вона забрала. У надрукованому тесті були позначки: «Перший голос», «Другий голос» і так далі, але Бен повернувся і написав імена там, де він уже зміг встановити відповідність. Вгорі він написав: «Всі голоси, визначені чи ні, – чоловічі».

Більшість записів були нецікаві. Там просто говорилось про те, як Сміта годували, мили, масажували і те, що двічі на день його обов’язково підіймали та тренували під наглядом голосу, визначеного як «лікар Нельсон», та іншого голосу, позначеного «другий лікар». Джилл вирішила, що це, напевне, лікар Тадей.

Але один довгий абзац не мав нічого спільного з фізичним доглядом пацієнта. Джилл перечитала його двічі:

Лікар Нельсон: Як почуваєшся, хлопче? Ти достатньо зміцнів, щоб трохи поговорити?

Сміт: Так.

Лікар Нельсон: Чоловік хоче поговорити з тобою.

Сміт (пауза): Хто? (Кекстон написав: «Всім відповідям Сміта передують довгі паузи, деякі довші за інші»).

Нельсон: Цей чоловік наш великий (нетранскрибоване гортанне слово – марсіанська?). Він наш найстарший Старійшина. Поговориш з ним?

Сміт (дуже довга пауза): Я величезний щасливий. Старійшина буде говорити, і я буду слухати і рости.

Нельсон: Ні, ні! Він хоче поставити тобі кілька запитань.

Сміт: Я не можу вчити Старійшину.

Нельсон: Старійшина бажає цього. Дозволиш йому поставити тобі кілька запитань?

Сміт: Так.

(Фоновий шум, коротка затримка.)

Нельсон: Сюди, сер… Поруч лікар Махмуд, готовий перекладати для вас.

Джилл прочитала «Новий голос». Кекстон закреслив це і дописав: «Генеральний Секретар Дуґлас!!!»

Генеральний Секретар: Це не знадобиться. Ви казали, що Сміт розуміє англійську.

Нельсон: Ну, і так і ні, ваша ясновельможносте. Він знає певну кількість слів, але, за словами Махмуда, у нього немає культурного контексту, щоб вловити значення слів. Це може трохи збивати з пантелику.

Генеральний Секретар: О, ми знайдемо спільну мову, я впевнений. Коли я був юнаком, то подорожував автостопом Бразилією, не знаючи ані слова португальською. Зараз просто познайомте нас, а потім залиште наодинці.

Нельсон: Сер? Думаю, що мені краще залишитися з моїм пацієнтом.

Генеральний секретар: Справді, лікарю? Боюся, я мушу наполягти. Вибачте.

Нельсон: І я боюсь, що мушу наполягти. Вибачте, сер. Медична етика…

Генеральний секретар (перебиває): Як юрист, я дещо тямлю в медичній юриспруденції, тож не треба оцього незрозумілого «медична етика», справді. Пацієнт обрав вас?

Нельсон: Не зовсім, але…

Генеральний Секретар: Так я і думав. У нього була можливість обрати іншого лікаря? Сумніваюся. Зараз ним опікується держава. Я виступаю як його найближчий родич, de facto[11] ви зрозумієте, що і de jure[12]еж. Я б хотів поговорити з ним наодинці.

Нельсон (довга пауза, потім дуже жорстко): Якщо ви так продовжуватимете й далі, ваша ясновельможносте, то я відмовлюся від цієї справи.

Генеральний Секретар: Не сприймайте цього так, лікарю: я не хотів вас образити. Але ви ж не забороняєте матері побачитися з сином наодинці – то чому ви проти зараз? Чи ви непокоїтеся, що я можу йому зашкодити?

Нельсон: Ні, але…

Генеральний Секретар: Тоді чому ви заперечуєте? Зайдіть зараз, представте нас і зробімо це. Це напруження може засмутити вашого пацієнта.

Нельсон: Ваша ясновельможносте, я познайомлю вас. Потім ви маєте обрати іншого лікаря для вашого… підопічного.

Генеральний Секретар: Мені шкода, лікарю, справді шкода. Я не можу поставити на цьому крапку: ми обговоримо це пізніше. А зараз, якщо не заперечуєте…

Нельсон: Станьте ось сюди, сер. Синку, ось чоловік, який хотів тебе побачити. Наш великий Старійшина.

Сміт: (не транскрибовано).

Нельсон: Це щось на зразок ввічливого привітання. Махмуд каже, що це перекладається як: «Я просто яйце». У всякому разі, приблизно так. Він часто використовує цю форму зі мною. Це по-дружньому. Синку, поговори з чоловіком.

Сміт: Так.

Нельсон: І, якщо дозволите, остання порада: вам краще використовувати прості односкладові слова.

Генеральний Секретар: О, добре.

Нельсон: Всього найкращого, ваша ясновельможносте. Всього найкращого, синку.

Генеральний секретар: Дякую, лікарю. До зустрічі.

Генеральний секретар (продовжує): Як почуваєшся?

Сміт: Почуваюсь добре.

Генеральний секретар: Чудово. Все, що забажаєш, – просто попроси. Ми хочемо, щоб ти був щасливий. А зараз я хочу, щоб ти для мене дещо зробив. Ти вмієш писати?

Сміт: Писати? Що таке «писати»?

Генеральний Секретар: Що ж, відбиток пальця підійде. Я хочу прочитати тобі документ. У ньому багато юридичних термінів, але простими словами тут йдеться про те, що ти погоджуєшся з тим, що, покинувши Марс, ти залишив – я маю на увазі, відмовився – від усіх прав, які міг там мати. Зрозумів? Ти передаєш їх уряду.

Сміт (не відповідає).

Генеральний Секретар: Що ж, зробімо по-іншому. Ти не володієш Марсом, чи не так?

Сміт (довга пауза): Я не розумію.

Генеральний Секретар: Хм… Спробуймо інакше. Ти хочеш залишитись тут, правда?

Сміт: Я не знаю. Мене відправили Старійшини.

(Тривала нетранскрибована промова, яка звучить так, наче жаба-бик б’ється з котом.)

Генеральний Секретар: Чорт, вони за цей час мали б навчити тебе краще говорити англійською. Глянь сюди, синку: тобі не потрібно перейматися цим. Дай мені свою праву руку. Ні, не крутися. Сиди спокійно. Я не зроблю тобі боляче. Лікарю! Лікарю Нельсон!

Другий лікар: Так, сер?

Генеральний секретар: Покличте лікаря Нельсона.

Другий лікар: Лікаря Нельсона? Але він пішов, сер. Сказав, що ви відсторонили його від цієї справи.

Генеральний Секретар: Нельсон так сказав? Щоб йому! То зробіть щось. Зробіть йому штучне дихання. Вколіть йому щось. Не стійте – ви що, не бачите, що цей чоловік помирає?

Другий лікар: Не думаю, що тут можна щось зробити, сер. Просто залиште його, поки не отямиться. Так завжди робив лікар Нельсон.

Генеральний секретар: Клятий лікар Нельсон!

Голос Генерального Секретаря більше не з’являвся – так само як і голос лікаря Нельсона. Джилл здогадувалася з пліток, які чула у лікарні, що Сміт впав в один зі своїх кататонічних станів. Було ще двоє відвідувачів, проте жодного з них не вдалося впізнати. Один сказав:

– Не потрібно шепотіти. Він не чує тебе.

Другий відповів:

– Забери тацю. Ми нагодуємо його, коли він прокинеться.

Джилл втретє перечитувала транскрипцію, коли знову з’явився Бен. Він виніс іще кілька аркушів, але не запропонував їй їх, а натомість сказав:

– Голодна?

Вона запитально глянула на аркуші в нього в руках, але відповіла:

– Як вовк.

– Ходімо звідси, підстрелимо корову.

Він більше нічого не сказав, поки вони підіймалися на дах і сідали в таксі. Він мовчав, поки вони летіли до Олександрійської платформи, де пересіли в інше таксі. Бен обрав одну з машин, позначених балтиморськими номерами. Коли вони злетіли, він встановив курс на Хаджертаун, Меріленд, а потім відкинувся на сидіння й розслабився.

– Тепер ми можемо поговорити.

– Бене, до чого вся ця таємничість?

– Вибач, гарненькі ніжки. Очевидно, просто нерви плюс моя нечиста совість. Я не знаю, чи є у моїй квартирі жучок, – але якщо я можу робити це з ними, то й вони можуть зробити це зі мною… І я виявив нездоровий інтерес до того, що уряд прагне й далі приховувати. Більше того: хоч на це і не схоже, проте таксі, викликане з моєї квартири, може мати прихований у подушці записувач. Але це можливо: адже Спеціальна Служба має довершену команду. Але це таксі… – Він поляскав по сидінню. – Вони не можуть прослуховувати тисячі таксі. Обране випадково повинне бути безпечним.

Джилл тремтіла.

– Бене, ти ж не думаєш, що вони… – Вона замовкла.

– Не думаю – зараз! Ти бачила мою статтю. Я надіслав її дев’ять годин тому. Думаєш, уряд дозволить мені вдарити йому під дих і не зробить нічого натомість?

– Але ти завжди був проти уряду.

– Це нормально. Це обов’язок Його Величності Вірної Опозиції – бути проти. Вони очікували цього. Але це інше: я практично звинуватив їх в утриманні політичного в’язня… того, ким суспільство дуже цікавиться. Джилл, уряд – це живий організм. Як і в кожної істоти, його головна особливість – це сліпий, підсвідомий інстинкт виживання. Ти вдариш їх – і вони вдарять у відповідь. Цього разу я справді вдарив їх.

Він скосив на неї погляд.

– Я не повинен був втягувати тебе у все це.

– Мене? Я не боюсь. Хоча б з того часу, відколи повернула твій пристрій.

– Ти пов’язана зі мною. Якщо справи погіршаться, цього цілком вистачить.

Джилл замовкла. Вона ще ніколи не відчувала на собі нещадності таких масштабів. Окрім знань медичної справи та веселої партизанської війни між статями, Джилл була майже така ж невинна, як і Людина з Марса. Розуміння того факту, що вона, Джилл Бордмен, яка ніколи не переживала нічого гіршого від ляскання у дитинстві та час від часу грубих слів у дорослому віці, могла бути у фізичній небезпеці, – це було для неї майже неймовірним. Як медсестра, вона бачила наслідки нещадного насильства, звірства, – але це не могло трапитися з нею.

Вона порушила важку тишу, коли їхнє таксі кружляло, щоб приземлитися у Хаджерзтауні.

– Бене? Я думаю, що пацієнт помирає. Що відбувається?

– Що? – Він спохмурнів. – Хороше запитання. Дуже хороше запитання. Я радий, що ти його поставила: це свідчить про те, що ти зацікавлена в роботі. Зараз, якщо інших запитань немає, клас може бути вільний.

– Не будь смішним.

– Хм… Джилл, я не спав ночами, коли мав би бачити уві сні тебе, і намагався знайти відповідь на запитання. Воно має дві частини: політичну та фінансову. І ось найкращі відповіді з тих, що я маю: якщо Сміт помре, його випадкові законні права на планету Марс зникнуть. Можливо, група першовідкривачів з «Чемпіону», які залишились на Марсі, заявить нові права, – я майже впевнений у тому, що правління уклало з ними угоду ще до того, як вони покинули Землю. «Чемпіон» – це корабель Федерації, але імовірніше, що угода – якщо вона була – залишає всі важелі в руках он того небезпечного захисника прав людини, містера Генерального Секретаря Дуґласа.

– Що? Чому?

– «Рішення Ларкін» можуть не прийняти. Місяць незаселений – тоді як Марс заселений марсіанами. Наразі марсіани – це законний нуль. Але Вищий Суд може врахувати політичну ситуацію, розглянути компроміси й вирішити, що людська окупація нічого не варта для планети, що вже заселена корінним населенням, – не людьми. Тоді права на Марс, якщо такі будуть, повністю належатимуть самим марсіанам.

– Але, Бене, це логічно у будь-якому разі. Думка про те, що одна людина володіє планетою… це фантастика!

– Не використовуй це слово з юристом; він тебе не зрозуміє. За деревами не бачити лісу – ось обов’язковий курс у всіх юридичних школах. Крім того, є показовий приклад. У п’ятнадцятому столітті Папа Римський передав Західну півкулю Іспанії з Португалією, і тоді ніхто не звернув уваги на те, що реальні землі вже були заселені кількома мільйонами індіанців – з їхніми власними законами, звичаями та розумінням приватної власності. Його «подарунок» виявився також і достатньо ефективним. Поглянь якось на Західну півкулю, і ти побачиш, де говорять іспанською, де португальською – і як багато земель залишилося в індіанців.

– Так, але… Бене, зараз не п’ятнадцяте століття.

– Скажи це юристам. Вони все ще посилаються на Блеквела, Кодекс Наполеона чи навіть на закони Юстиніана. Запиши це, Джилл. Якщо Вищий Суд встановить, що «Рішення Ларкін» мають силу, Сміт зможе подарувати чи зупинити концесію на Марс – а це коштуватиме мільйони чи радше мільярди. Якщо він передасть свої права теперішньому правлінню, Секретар Дуґлас буде тим, хто збере всі вершки. І це – саме те, що Дуґлас намагається провернути. Ти бачила дешифрування записів жучка.

– Бене, чому хтось хоче такої влади?

– Чому метелики летять на світло? Ними керує сила, ще менш логічна, ніж сексуальне бажання… і сильніша від нього. Але, як я казав, це питання складається з двох частин. Фінансові статки Сміта майже так само важливі, як і його особливий статус короля-імператора Марса. Можливо, вони важливіші від рішень Вищого Суду, який може скасувати його незаконні права на Марс. Проте я маю сумніви в тім, що щось може похитнути його володіння «Лайл Драйв» та основною частиною «Лунар Ентерпрайзез»: усі вісім заповітів у відкритому доступі, а у трьох найважливіших випадках він успадковує все без усілякого заповіту. Що станеться, якщо він помре? Не знаю. Звичайно ж, можуть з’явитися тисячі липових кузенів, але Науковий Фонд мав би відбити більшість спраглих до цих грошей за минулі двадцять років. Існує така можливість, що, коли Сміт помре без заповіту, його величезні статки отримає держава.

– Держава? Ти маєш на увазі Федерацію чи Сполучені Штати?

– Ще одне гарне запитання, на яке я не можу відповісти. Його біологічні батьки походять з двох різних країн Федерації, а він народився за межами їх усіх… І в цьому вирішальна різниця – для людей, які голосують за ці блоки, та тих, хто давав дозвіл на патенти. Це не буде Сміт: адже він не знає, як відрізнити документи на передання власності від квитка на автобус. Думаю, це буде хто завгодно, хто зможе схопити та вчепитися в нього. У той самий час я сумніваюсь у тім, що Ллойдз коли-небудь підпише пожиттєве страхування: тут ризик не буде мінімальним.

– Бідне дитя! Нещасна, нещасна дитина!