Читать книгу Чужинець на чужій землі - Роберт Гайнлайн - Страница 15

Кількома хвилинами пізніше Джилл розповіла про експеримент Джубала. Анна була там: сиділа, загорнута у довгу білу мантію свого союзу; вона глянула на Джилл, але нічого не сказала. Джилл знайшла стілець і мовчки сіла поряд, оскільки Джубал був зайнятий: він щось надиктовував Дорказ. Не схоже було, що він помітив, як увійшла Джилл, бо диктував:

– …з-під розкинутого тіла, змочивши один кутик килима і поступово просочуючись під нього, перед каміном розтікалася темно-червона калюжа, що привернула увагу двох лінивих мух. Міс Сімпсон прикрила рота рукою. «Господи! – промовила вона тихо і тривожно. – Улюблений килим татка!.. І сам татко теж, як я бачу…» Кінець розділу, Дорказ, і кінець першої частини. Відправ це. І йди.

Дорказ встала, кивнула та всміхнулася до Джилл, взяла стенографічну машинку і вийшла. Джубал запитав:

– Де Майк?

– У своїй кімнаті, – відповіла Джилліан, – одягається. Скоро прийде.

– Одягається? – буркотливо повторив Джубал. – Я не говорив, що вечірка буде офіційною.

– Але він повинен одягтися.

– Навіщо? Для мене немає значення, чи твоя дитина гола, чи вбрана у вовняне пальто. До того ж сьогодні тепло. Приведи його сюди.

– Будь ласка, Джубале. Він повинен навчитися правильно поводитися. Я так стараюся, щоб навчити його.

– Пфф! Ти намагаєшся нав’язати йому свою власну вузько направлену мораль середнього класу з територій Біблійного поясу[20]. Не думай, що я цього не бачу.

– Неправда! Я не маю жодного стосунку до його моралі; я просто навчаю його необхідних звичаїв.

– Звичаї, мораль – чи є якась різниця? Жінко, ти розумієш, що робиш? Тут, волею Бога чи випадку, ми маємо особистість, не зіпсуту психічними заборонами нашого племені, а ти хочеш перетворити його на карбовану копію кожного четвертого конформіста на цій заляканій землі! Чому б тобі не довести це до кінця? Дай йому портфель і змусь носити його, куди б він не йшов; примусь його відчувати сором, якщо він й досі не знає, що це таке.

– Я не роблю нічого такого! Я просто намагаюся вберегти його від неприємностей. Це для його ж добра.

Джубал гмикнув.

– Цим вони виправдовуються перед котом за мить до операції.

– О! – Джилл зупинилася; потім продовжила, полічивши до десяти, офіційно і холодно: – Це ваш будинок, докторе Гаршоу, і ми – ваші боржники. Якщо дозволите, я зараз же сходжу за Майклом. – Вона встала, щоб вийти.

– Зачекай, Джилл.

– Сер?

– Сядь – і, заради Бога, не намагайся бути такою ж норовливою, як я: у тебе немає моїх років практики. А зараз дозволь мені дещо тобі пояснити: ти не в боргу переді мною. І не можеш бути моєю боржницею. Це неможливо, тому що я ніколи не роблю того, чого не хочу. Як і будь-хто, але я завжди цього дотримуюся. Тож не вигадуй борг, якого не існує, – бо, навіть не помітивши цього, ти почнеш відчувати вдячність. А це – перший крок до цілковитої моральної деградації. Ґрокнула? Чи ні?

Джилл прикусила губу, а потім посміхнулася:

– Не впевнена, що знаю, що означає «ґрокати».

– Я теж. Але маю намір вчитися у Майка, поки можу. Проте я говорив абсолютно серйозно. «Вдячність» – це евфемізм образи. Я не зважаю на образи більшості людей, але мені неприємно чути таке від гарненьких юних дівчаток.

– Годі вам, Джубале. Я не ображаюся на вас, бо це безглуздо.

– Сподіваюся, що ні… Але точно ображатимешся, якщо не викинеш з голови помилкове враження, що ти переді мною в боргу. Японці мають п’ять різних способів говорити «дякую», і кожен із них літературно перекладається як образа різного ступеню. Якби ж англійська мала таку ж вроджену чесність! Натомість англійською можна точно визначити сентиментальність, яку нервова система нормальної людини сприйняти просто не здатна. Ось «вдячність», наприклад.

– Джубале, ви старий цинік. Я вдячна вам – і надалі теж буду вдячна.

– А ти – сентиментальна маленька дівчинка. І це перетворює нас на ідеальну пару… Гм… Тож злітаймо на вихідні у Атлантік-Сіті для недозволених розваг – тільки ми двоє.

– Годі вам, Джубале!

– Бачиш глибину твоєї вдячності тепер – коли я спробував зіграти на ній?

– О, я готова. Як скоро вилітаємо?

– Пф-ф! Нам потрібно було вилетіли сорок років тому, – тож помовч. І ще одне: я хочу зробити так, щоб з тобою було все добре; а хлопець дійсно повинен вивчити людські звичаї. Його потрібно навчити знімати взуття в мечеті; надягати капелюх у синагозі; прикривати свою наготу, коли цього вимагатимуть заборони, – інакше шамани нашого племені спалять його за відхилення від норм. Але, дитинко, заклинаю тебе міріадами оманливих втілень Арімана[21] – не промивай йому мізки у процесі. Спершу переконайся, що він ставиться до всього цього достатньо цинічно.

– Гм… Я не впевнена, що зможу це зробити. Джубале, щось не схоже, щоб Майкові взагалі був притаманний цинізм.

– Невже? Так? Ну, то я докладу до цього руку. Чому він затримується? Хіба Майк вже не повинен був одягтися?

– Я перевірю.

– За хвилину, Джилл, я поясню тобі, чому не переймаюся тим, щоб звинуватити когось у викраденні Бена… Звіти, котрі я отримую, відколи найняв детективів, підтверджують, що це – тактично правильне рішення. Якщо Бена заарештували незаконно, то ми хоча б не повинні давати їм привід знищувати докази та позбавлятися Бена. Якщо він живий, то сам скористається шансом вижити. Але у першу ніч, коли ти приїхала, я зробив дещо інше. Знаєш Біблію?

– Ну, не дуже добре.

– Вона заслуговує на вивчення: в ній містяться дуже практичні поради для більшості надзвичайних ситуацій, ось наприклад: «Хто робить зло, ненавидить світло…» Це Євангеліє від Іоана чи ще від когось, те місце, де Ісус звертається до Никодима. Я очікував на спроби забрати у нас Майка у будь-який момент; адже не схоже, щоб ти потурбувалася ідеально замести сліди. А якщо вони спробують? Що ж, це віддалене місце, і у нас немає важкої артилерії. Але є одна зброя, що затримає їх: це світло. Рекламний прожектор, що приверне увагу. Тож я зробив кілька дзвінків і домовився про те, що будь-який шум тут стане публічним. Не просто трохи публічності, яку правління зможе приховати, ні – але великі плювки публічності, на весь світ одразу. Деталі не мають значення: де і як встановлені камери, які лінії прямої трансляції залучено. Я хочу сказати, що коли тут розіграється бій, то це покажуть одразу три мережі, а численні відстрочені для показу повідомлення будуть доставлені V.I.P. по всьому світу – зразу всім. І цього вистачить для того, щоб впіймати нашого Ясновельможного Генерального Секретаря на гарячому. – Гаршоу спохмурнів. – Я не можу утримувати цей захист безкінечно – у цьому слабкість мого плану. Якщо чесно, то, коли я його встановлював, переймався тим, як зробити це якнайшвидше, – тому що очікував, що щось точно має статися впродовж двадцяти чотирьох годин. А зараз я переймаюся протилежним. Тому гадаю, що нам потрібно швидко спровокувати якусь дію, поки я можу утримувати прожектор, скерований просто на нас.

– Яку дію, Джубале?

– Не знаю. Я думаю над цим впродовж останніх трьох днів, – так, що навіть не можу отримувати задоволення від їжі. Проте коли ти розповіла ту неймовірну історію, що трапилася, коли вони намагалися схопити вас двох у квартирі Бена, мене осяяла нова ідея.

– Пробачте, що не розповіла раніше, Джубале. Проте я не думала, що мені хтось повірить, – і мушу сказати, що мені б стало краще, якби ви мені не повірили.

– Я не сказав, що повірив тобі.

– Що? Але ви…

– Я думаю, що ти казала правду. Сон – це теж своєрідний досвід, так само, як і гіпнотична ілюзія. Але те, що станеться у цій кімнаті впродовж наступних тридцяти хвилин, засвідчить Справедливий Свідок і камери, які… – він нахилився вперед та натиснув кнопку, – почали записувати прямо зараз. Не думаю, що Анну можна загіпнотизувати, коли вона виконує свої обов’язки, – і так мені здається, що камери теж. Ми повинні з’ясувати, з яким типом правди маємо справу, після чого мусимо вирішити, як нам бути зі стимуляцією сили, що повинна розставити всі крапки над «і». А можливо, що й водночас придумати, як допомогти Бенові. Приведи Майка.

Майк затримався не через загадкову, але точно через дуже набридливу для нього обставину. Сміт примудрився зв’язати лівий шнурок із правим, потім встав, спіткнувся, впав, а коли сильніше сіпнувся, то майже безнадійно затягнув вузли. Решту часу він провів, аналізуючи своє важке становище, і, дійшовши правильного висновку щодо причин, через які впав, він повільно-повільно, дуже повільно розплутав вузли й правильно зав’язав шнурки – один бантик на кожному окремому черевику. Він не розумів, що процес одягання тривав надто довго, лише непокоївся, що не зміг правильно повторити те, чого Джилл вже його навчила. Він принижено зізнався їй у своїй невдачі – навіть попри те, що, до того як вона прийшла, щоб забрати його, з усім розібрався сам.

Вона втішила й заспокоїла його, розчесала йому волосся та повела побачитися з Джубалом. Гаршоу підняв погляд.

– Привіт, синку. Сідай.

– Привіт, Джубале, – зосереджено відповів Валентин Майкл Сміт і сів, очікуючи розвитку подій.

Джилл хотіла позбутися враження, що Сміт низько вклонився – коли насправді не повинен був навіть кивати.

Гаршоу не став тягти кота за хвіст і одразу ж запитав:

– Що ж, хлопче, чого ти навчився сьогодні?

Сміт щасливо посміхнувся і, як завжди, після незначної паузи відповів:

– Сьогодні я навчився роботи гейнер у півтора розвороти. Це коли пірнаєш, щоб увійти у воду…

– Я знаю – бачив, як ти це робив. Але ти плюхнувся. Тримай пальці направлено, коліна прямо, а ноги разом.

Сміт здавався засмученим.

– Я зробив неправильно?

– Ти все дуже правильно зробив – для першого разу. Подивися, як це робить Дорказ: майже без кіл на воді.

Сміт повільно це обдумав.

– Вода ґрокає Дорказ. Вона пестить його.

– «Її». Дорказ це «її», а не «його».

– «Її», – виправився Сміт. – Тоді я говорив неправильно? Я читав «Новий міжнародний словник англійської мови» Вебстера, третє видання, надруковане в Спрінгфілді, Массачусетс; там сказано, що у розмовній мові чоловічий рід включає й жіночий. У «Законі про контракти» Гаґворта, п’яте видання, Чикаго, Іллінойс, 1978, на сторінці 1012 сказано…

– Зачекай, – поспішно сказав Гаршоу, – проблема в англійській мові, а не в тобі. Чоловічі розмовні форми включають жіночі, коли ти говориш загалом – а не тоді, коли йдеться про конкретну особу. Дорказ завжди – «вона» чи «її», ніколи «він» чи «його». Запам’ятай це.

– Я запам’ятаю.

– Тобі краще запам’ятати це, або ти можеш спровокувати Дорказ довести, як сильно вона є жінкою, – Гаршоу задумливо примружився. – Джилл, хлопчина спить з тобою? Чи з однією з вас?

Вона відверто вагалася, потім рішуче відповіла:

– Наскільки мені відомо, Майк не спить узагалі.

– Ти ухилилася від мого запитання.

– Тоді, можливо, вам краще припустити, що я хотіла ухилитися від нього. Хоча зі мною він не спить.

– Гм… Прокляття, мій інтерес – суто науковий. Проте ми досліджуємо дещо інше. Майку, чого ти ще сьогодні навчився?

– Я навчився зав’язувати черевики двома способами. Перший спосіб гарний для того, щоб лягти. Інший – гарний для того, щоб іти. Ще я мав вивчити відмінювання: «я був, вона була, воно було, вони були, я буду, вона буде, вони будуть…»

– Добре, цього достатньо. Що ще?

Майк у захваті посміхнувся:

– Вчора я вчився керувати трактором. Це радісно, радісно і прекрасно.

– Що? – Джубал повернувся до Джилл. – Коли це сталося?

– Вчора вдень, поки ви дрімали, Джубале. Все добре. Дюк був дуже обережний, щоб Майк не поранився.

– Гм… Що ж, те, що він не поранився, очевидно. Майку, ти читав?

– Так, Джубале.

– Що?

– Я читав, – Майк обережно перерахував, – ще три томи Енциклопедії: від «Меріб» до «Муше», від «Мушр» до «Озон», від «П» до «Планті». Ти казав не читати надто багато Енциклопедії за один раз, тож потім я зупинився. Тоді читав трагедію «Ромео і Джульєтта» видатного Вільяма Шекспіра. Потім читав «Memoirs of Jacques Casanova de Seingalt»[22] у перекладі на англійську Артура Мачена. Згодом прочитав «Мистецтво перехресного огляду» Френсіса Веллмана. Потім спробував ґрокнути все, що прочитав, – аж доки Джилл не сказала мені, що треба йти на сніданок.

– І ти це ґрокнув?

Сміт здавався занепокоєним.

– Джубале, не знаю.

– Щось непокоїть тебе, Майку?

– Я не ґрокнув усієї повноти того, що прочитав. Ця історія, написана видатним Вільямом Шекспіром, – мені здалося, вона сповнена радості через смерть Ромео. Потім я її перечитав і зрозумів, що він від’єднався від тіла надто рано, – чи, принаймні, так я думав, коли ґрокнув. Чому?

– Бо він був балакучим молодим ідіотом.

– Перепрошую?

– Я не знаю, Майку.

Сміт обдумав це. Потім він промимрив щось марсіанською та додав:

– Я просто яйце.

– Що? Ти зазвичай так кажеш, коли хочеш попросити про послугу, Майку. Що цього разу? Кажи.

Сміт вагався, а потім вигукнув:

– Джубале, брате мій, чи не міг би ти запитати у Ромео, чому він відділився від тіла? Я не можу запитати у нього – я просто яйце. Але ти можеш; і потім ти міг би навчити мене, як це ґрокнути.

Наступні кільки хвилин розмова страшенно заплуталась. Джубал зрозумів, що Майк вірив у те, що Ромео Монтеккі був живою, реальною особою, – і без особливого потрясіння власного світобачення усвідомив, що Майк очікує, що він якимось чином зможе викликати привид Ромео і зажадати від нього пояснень щодо його поведінки, коли той був іще живим.

Пояснити Майкові той факт, що ніхто з Капулетті та Монтеккі ніколи не мав жодного вияву тілесного існування, було складно. У Майковому досвіді не було поняття «вигадка»; не було нічого, на що він міг би покластися. Тому емоційні Джубалові спроби пояснити цю ідею так сильно засмутили Майка, що Джилл побоювалася, що він зараз може скрутитися й заглибитися в себе.

Але Майк і сам побачив, як небезпечно близько він підійшов до цієї необхідності й уже усвідомив, що не повинен користуватися цим прихистком у присутності друзів, позаяк (за винятком його брата, лікаря Нельсона) це завжди спричиняє їх емоційні зворушення. Тож він доклав чимало зусиль, сповільнив серцебиття, заспокоїв емоції та посміхнувся:

– Я почекаю, поки ґрокання прийде саме собою.

– Так краще, – погодився Джубал. – Проте на майбутнє: перед тим як читати що-небудь, запитай мене, чи Джилл, чи будь кого іншого, чи це не художня література. Я не хочу, щоб ти заплутався.

– Я запитаю, Джубале. – Майк вирішив, що коли він ґрокне цю дивну ідею, то має доповісти про всю її повноту Старійшинам… І раптом зрозумів, що йому невідомо, чи знають Старійшини про «вигадки». Цілковито неймовірна думка про те, що могло існувати щось, що було б таким ж дивним для Старійшин, як і для нього, виявилася значно революційнішою (навіть єретичною), ніж досить-таки дивне уявлення про вигадку. Тому Майк поспішно відкинув її, щоб охолодити і зберегти для майбутнього глибокого вивчення.

– …але я покликав тебе сюди, – говорив його брат Джубал, – не для обговорення літературних форм. Майку, пам’ятаєш день, коли Джилл забрала тебе з лікарні?

– Лікарня? – повторив Майк.

– Не впевнена, Джубале, – перебила Джилл, – що Майк коли-небудь знав, що був у лікарні. Щонайменше я ніколи йому про це не говорила. Дозволь мені спробувати.

– Вперед.

– Майку, пам’ятаєш місце, де ти був – де ти жив у кімнаті сам до того, як я одягла тебе і забрала звідти?

– Так, Джилл.

– Потім ми пішли в інше місце, я роздягла тебе та вимила.

Сміт посміхнувся від приємних спогадів.

– Так. Це була велика радість.

– Тоді я висушила тебе, а потім прийшли двоє чоловіків.

Посмішка Сміта зникла. Він згадав критичну точку перетину кривих і свій жах від усвідомлення того, що якимось чином обрав неправильну дію, що нею завдав болю своєму водному брату.

Він почав тремтіти і скручуватися.

Джилл голосно вигукнула:

– Майку! Припини! Припини зараз же! Ти не посмієш піти!

Майк взяв контроль над своїм буттям і зробив те, чого від нього вимагав водний брат.

– Так, Джилл, – погодився він.

– Послухай, Майку. Я хочу, щоб згадав той момент, але ти не повинен засмучуватися чи йти. Просто згадай. Там було двоє чоловіків. Один з них витягнув тебе у кімнату з травою на підлозі, а я намагалася зупинити його. Він мене вдарив. Потім його не стало. Пам’ятаєш?

– Ти не гніваєшся?

– Що? Ні, ні; зовсім ні. Але я злякалася. Один чоловік зник; тоді інший направив на мене пістолет, а потім він теж зник. Я дуже злякалася, але я не гніваюся.

– Зараз ти на мене не гніваєшся?

– Майку, любий, я ніколи не гнівалася на тебе. Але інколи мені буває страшно. Тоді я злякалася, але зараз не гніваюся. Ми з Джубалом хочемо дізнатися, що сталося. Ті двоє чоловіків були там, у тій кімнаті, поряд з нами. А потім ти щось зробив… І їх не стало. Ти зробив це двічі. Що ти зробив? Можеш нам розказати?

– Так, я розкажу. Чоловік… Великий чоловік… Вдарив тебе… І мені теж стало страшно. Тож я… – Він сказав щось марсіанською, потім спантеличено глянув на них: – Я не знаю слів.

Джубал промовив:

– Майку, можеш використати безліч інших слів і пояснити це зараз – хоча б частково?

– Я спробую, Джубале. Щось є ось тут, переді мною. Це неправильно, його тут бути не повинно. Я мушу йти. Тож я протягую руку і… – Він знову зупинився, виглядаючи розгубленим. – Це так просто, так легко. Будь-хто це може. Зав’язувати шнурки набагато важче. Але для цього немає слів. Мені дуже шкода. Я вивчу більше слів. – Він замислився. – Можливо, ці слова є у томах від «Плант» до «Райм», чи від «Райм» до «Сарр», чи від «Сарз» до «Сорк». Я прочитаю їх сьогодні ввечері, а потім скажу вам за сніданком.

– Можливо, – погодився Джубал, – але, Майку, зачекай-но хвилинку.

Він встав з-за столу, пішов у куток і повернувся з великою коробкою, в якій до цього було дванадцять п’ятих[23] бренді.

– Можеш змусити це зникнути?

– Це неправильна річ, тому її тут бути не повинно?

– Ну, припустімо, що так.

– Але, Джубале, я мушу знати, що це неправильна річ. Це коробка. Я не ґрокаю, чому її існування – неправильне.

– Гм… Я розумію. Здається, розумію. Припустимо, я підніму цю коробку і кину її у голову Джилл? Сильно кину – так, що це їй зашкодить?

Сміт відповів з легким смутком:

– Джубале, ти не зробиш цього з Джилл.

– Гм… Прокляття, так – думаю, що не зроблю. Джилл, кинеш коробку в мене? Гарно і сильно. Наслідки – щонайменше розбита голова, тобто якщо Майк не зможе захистити мене.

– Джубале, не думаю, що ця ідея краща за попередню.

– О, припини! Задля наукового інтересу… і Бена Кекстона.

– Але… – Раптом Джилл підстрибнула, схопила коробку і кинула її просто в голову Джубала.

Джубал мав намір стояти і прийняти її, але інстинкт та звичка перемогли, і він ухилився.

– Промазала, – сказав він, – але де коробка? – Джубал озирнувся. – Прокляття, я не бачив, як це сталось. Я маю на увазі – я дивився прямо на неї. – Він подивився на Сміта: – Майку, це те, що… Що трапилося, хлопче?

Людина з Марса тремтів і здавався дуже нещасним. Джилл поспішила до нього й обняла за плечі:

– Годі, годі! Все гаразд, любий! Ти зробив все чудово, – щоб це не було. Вона навіть не доторкнулася до Джубала. Просто зникла.

– Думаю, так і було, – погодився Джубал, оглядаючи кімнату і покусуючи пальця. – Анно, ти бачила?