Читать книгу Чужинець на чужій землі - Роберт Гайнлайн - Страница 9

У ресторані в Гейґерстауні, окрім гарної їжі, була ще й своя «атмосфера»: столики тут розмістили не тільки на газоні аж до маленького озера, а й на гілках трьох величезних старих дерев. Над кожним був споруджений дах, що створював в обідній зоні вічне літо – навіть у дощову чи сніжну погоду.

Джилл захотіла їсти вгорі на деревах, але Бен проігнорував її та підкупив метрдотеля, щоб він посадив їх за столик на свій вибір біля води, а потім замовив іще й портативне стерео, яке встановили поруч.

Джилл злегка роздратувалась.

– Бене, навіщо було їхати аж сюди та платити такі гроші, якщо ми не можемо поїсти на деревах і повинні терпіти цей джиттербокс?

– Терпіння, люба. Столики на деревах обладнані мікрофонами, щоб забезпечити обслуговування. Цей столик, сподіваюся, не має таких хитрощів, оскільки я бачив, як офіціант обрав його з купи тих, якими не користуються. Що ж до радіо – це не лише тому, що не по-американськи, і, можливо, справді згубно їсти, не втупившись у стерео. Але це також і шум, що заважатиме дистанційним мікрофонам, направленим на нас… Якщо припустити, що нишпорки містера Дуґласа нами цікавляться. А я не сумніваюся, що так воно і є.

– Ти серйозно вважаєш, що вони можуть за нами стежити, Бене? – Джилл здригнулася. – Не думаю, що злочинне життя – це моє.

– Дурниці! Коли я працював над хабарницьким скандалом у «Дженерал Синтетикс», то не спав двічі в одному місці плюс їв тільки напівфабрикати, які мусив купувати сам. Через деякий час тобі це починає подобатись – стимулює обмін речовин.

– Моєму обміну речовин це не потрібно, дякую. Все, що мені потрібно, – так це один особистий багатий пацієнт похилого віку.

– Не збираєшся виходити за мене, Джилл?

– Після того як мій майбутній чоловік відкине копита, збираюся. Чи, може, я буду така багата, що зможу дозволити тримати тебе замість домашнього улюбленця.

– Найкраща пропозиція за останні місяці. Як щодо того, щоб почати сьогодні ввечері?

– Після того як він відкине копита.

Коли вони пили коктейлі, музичне шоу разом з купою реклами, що лунало зі стерео та лупило по барабанних перетинках, раптово припинилось. На екрані з’явилося зображення диктора; він щиро посміхнувся і сказав:

– «НСМ», «Нові Світові Мережі» та їхній спонсор – мальтизіанські пастилки «Мудра дівчина» – мають честь та привілей поступитися кількома наступними хвилинами особливій, історично-важливій трансляції з Уряду Федерації. Пам’ятайте, друзі, кожна мудра дівчина користується «Мудрими дівчатами». Легко носити, приємно приймати, гарантовано жодних невдач; затверджено для продажу без рекомендації згідно з Громадським Законом 1312. Навіщо наважуватись на старомодні, неестетичні, шкідливі, непевні методи? Навіщо ризикувати втратити його любов та повагу? Пам’ятайте… – Привабливий вовкуватий диктор глянув убік і поспішив закінчити рекламний текст: – Я раджу вам «Мудру дівчину», яка своєю чергою передає слово Генеральному Секретарю та Людині з Марса!

ЗD картинка плавно змінилась на зображення молодої жінки, такої чуттєвої, неймовірно жіночної, звабливої, щоб примусити кожного чоловіка, який її побачить, бажати цей місцевий талант. Вона витягнулася, хитнулася і звабливо промовила:

– Я завжди користуюся «Мудрою дівчиною».

Картинка зблідла, і цілий оркестр взяв перші акорди «Нехай буде верховний спокій»[13]. Бен промовив:

– А ти користуєшся «Мудрою Дівчиною»?

– Не твоє діло! – Вона здавалася роздратованою. І додала: – Це шарлатанська панацея. У будь-якому разі – що змусило тебе думати, що мені це потрібно?

Кекстон не відповів, а на екрані з’явились батьківські риси містера Генерального Секретаря Дуґласа.

– Друзі, – почав він, – громадяни Федерації! Сьогодні я маю унікальну честь та привілей. З часу тріумфального повернення «Чемпіона», нашого корабля-першопрохідця… – Він продовжив кількома тисячами гарно дібраних слів, щоб привітати жителів Землі з їхнім успішним контактом з іншою планетою, іншою цивілізованою расою. Він примудрився натякнути на те, що подвиг «Чемпіона» був особистим досягненням кожного жителя Федерації, і що всі вони могли б посприяти експедиції, якби не були зайняті іншою серйозною роботою, і що він, Секретар Дуґлас, був обраний ними як звичайний інструмент для виконання їхньої волі. Лестощі ніколи не говорилися прямо – завжди приховано. У підтексті припускалося, що бути звичайною людиною означає бути рівним будь-кому, або й навіть кращим за більшість, і що старий добрий Джо Дуґлас – втілення звичайної людини. Навіть його зім’ята краватка та розтріпане волосся було «просто людським».

Бен Кекстон хотів би дізнатися, хто написав промову. Можливо, Джим Сенфор – з усієї команди Дуґласа саме він найкраще вмів добирати прикметники так, щоб полоскотати та втішити аудиторію; до того як піти у політику, він писав рекламні тексти й ніколи не відчував докорів сумління.

Так, оцей фрагмент про «руку, що гойдає колиску» був точно Джимовою роботою: він був з тих козлів, які могли звабити молоду дівчину цукеркою і вважати це дотепним.

– Вимкни! – різко сказала Джилл.

– Що? Помовч, гарненькі ніжки. Я мушу це послухати.

– …тож, друзі, я маю честь представити вам нового громадянина Валентина Майкла Сміта, Людину з Марса! Майку, ми всі знаємо, що ти втомився і не дуже добре почуваєшся, але скажеш кілька слів своїм друзям? Вони всі хочуть тебе побачити.

На екрані стерео з’явилась крупним планом постать чоловіка в інвалідному візку. З одного боку біля нього крутився Дуґлас – так, ніби був його улюбленим дядечком; з іншого боку крісла стояла медсестра – сувора, манірна та фотогенічна.

Джилл важко дихала. Бен люто прошепотів:

– Тихо! Я не хочу пропустити ані слова.

Інтерв’ю було недовгим. На спокійному дитячому обличчі чоловіка в кріслі з’явилася сором’язлива посмішка; він подивився у камеру і сказав:

– Привіт, люди. Вибачте, що сиджу. Я все ще заслабкий.

Здавалося, йому важко говорити, і медсестра зупинила його, щоб перевірити пульс.

У відповідь на запитання Дуґласа він осипав компліментами капітана ван Тромпа та команду «Чемпіона», подякував усім за свій порятунок і сказав, що усі на Марсі надзвичайно схвильовані контактом із Землею і що він сподівається допомогти налагодити сильні та дружні стосунки між двома планетами. Медсестра знову його перебила, але Дуґлас м’яко сказав:

– Майку, чи достатньо добре ти почуваєшся, щоб відповісти на ще одне запитання?

– Звісно, містере Дуґлас, якщо знатиму відповідь.

– Майку? Що ти думаєш про земних дівчат?

– Оце так!

На його дитячому обличчі з’явилося благоговіння та захват, і він почервонів. Тоді на екрані знову з’явився Генеральний Секретар.

– Майк попросив мене вам передати, – у його голосі проступили батьківські нотки, – що він повернеться знову, щоб побачити вас так скоро, як тільки зможе. Ви знаєте, що йому потрібно зміцнити м’язи. Сила тяжіння на Землі надто велика для нього – так само як для нас була б завеликою сила тяжіння на Юпітері. Можливо, наступного тижня, – якщо, за обіцянками лікарів, він достатньо зміцніє.

Картинка поступово згасла, і на екрані знову з’явились представники пастилок «Мудра дівчина». Завдяки коротким одноактним п’єсам стало зрозуміло, що дівчина, яка ними не користувалася, була не лише не при своєму розумі, а й, без сумніву, синте до кінчиків пальців; чоловіки переходитимуть на інший бік вулиці, щоб уникнути її. Бен перемикнув на інший канал, потім повернувся до Джилл і замислено промовив:

– Що ж, я можу порвати завтрашню статтю і шукати нову тему. Вони не тільки зробили мій сьогоднішній протест смішним, а й дали зрозуміти, що він повністю під владою Дуґласа.

– Бене!

– Що?

– Це не Людина з Марса!

– Що? Крихітко, ти впевнена?

– Ну звісно ж, я впевнена! О, він схожий на нього, дуже схожий. Навіть голос такий самий. Але це не той пацієнт, якого я бачила в кімнаті під охороною.

Бен спробував похитнути її впевненість. Він вказав на те, що Сміта знали і бачили кілька десятків інших людей: охорона, інтерни, санітари, капітан та члени команди «Чемпіона», можливо, ще хтось. Хоча б хтось із цього переліку мав би побачити випуск новин, чи правління хоча б мало припустити, що хтось із них може його побачити та розпізнати підміну… якщо така була. Це безглуздо, бо надто ризиковано.

Джилл не запропонувала жодного логічного спростування; вона спохмурніла і до останнього наполягала на тому, що людина на стерео – не пацієнт, якого вона бачила. Врешті-решт вона сердито сказала:

– Добре, добре, залишайся при своїй думці! Якщо я не можу довести, що маю рацію, значить, я помиляюсь. Чоловіки!

– Зараз, Джилл…

– Будь ласка, відвези мене додому.

Бен мовчки пройшов до таксі. Він не погодився на одне з тих, що чекали біля ресторану, – навіть попри те, що більше не вважав, що хтось стежитиме за його пересуваннями, він обрав одну з машин зі стоянки біля готелю навпроти. Коли вони летіли назад, Джилл залишалась незворушною. Через якийсь час Бен витягнув транскрипції записів, отриманих у лікарняній кімнаті Сміта, і перечитав їх. Він перечитав їх іще раз, трохи подумав і сказав:

– Джилл?

– Так, містере Кекстоне?

– Я тобі не містер! Послухай, Джилл, вибач. Я прошу вибачення. Я помилявся.

– І що ж стало причиною такого важливого висновку?

Він ляснув зім’ятими аркушами по долоні.

– Ось це. Сміт не міг поводитися так вчора і за день до того і потім ввечері дати подібне інтерв’ю. Він вимкнув контроль… впав в один з отих своїх станів, у транс.

– Я дуже рада, що ти нарешті побачив очевидне.

– Джилл, якщо ти кілька разів вріжеш мені, тобі полегшає? Це серйозно. Ти знаєш, що це означає?

– Це означає, що вони використали актора, щоб підробити інтерв’ю. Я вже говорила тобі це.

– Звісно. Актора, і хорошого актора, ретельно дібраного та навченого. Але це означає набагато більше. Я бачу два варіанти. Перший – Сміт мертвий і…

– Мертвий! – Джилл раптом згадала цікаву церемонію пиття води і відчула дивний, теплий, духовний смак особистості Сміта; відчула його з нестерпним смутком.

– Можливо. У такому разі цьому двійнику дозволять залишатися «живим» тиждень чи днів із десять – поки вони матимуть час, щоб підготувати усі документи, потрібні для того, щоб він їх підписав. Потім двійник «помре», і вони відправлять його з міста, можливо, з гіпнотичним наказом не говорити – таким сильним, що він помре від нападу астми, якщо спробує комусь розпатякати, чи, можливо, навіть скористаються транорбітальною лоботомією – якщо хлопці грають по-серйозному. Але якщо Сміт помер, ми можемо просто про все забути, тому що ніколи не зможемо довести правду. Тож припустімо, що він і досі живий.

– Дуже на це сподіваюсь!

– «Що тобі Гекуба чи ти для Гекуби?»[14] – процитував Кекстон. – Якщо він досі живий, можливо, у цьому немає нічого надто зловісного. Врешті-решт, багато відомих особистостей використовують двійників для певних виходів, і це навіть не дратує публіку, тому що кожного разу, коли селюки вважають, що помітили двійника, відчувають себе кмітливими і думають, що вони «в темі». Тож можливо й таке, що уряд просто задовольнив публіку і дав їй можливість поглянути на Людину з Марса, про яку ми всі стільки базікали. Може трапитись і так, що через два чи три тижні наш друг Сміт буде у формі і тоді вони й покажуть його. Але я дуже в цьому сумніваюся!

– Чому?

– Скористайся своєю гарненькою кучерявою голівонькою. Благородний Джо Дуґлас уже зробив одну спробу отримати від Сміта те, що хотів… і ця спроба з тріском провалилась. Але Дуґлас не може дозволити собі невдачу. Тож думаю, що він поховає Сміта так глибоко, як ніколи нікого… І ми ніколи не дізнаємося правди про Людину з Марса.

– Його вб’ють? – повільно вимовила Джилл.

– Навіщо ж так грубо? Замкнуть у приватному медичному центрі, і він ніколи ні про що не дізнається. Його вже могли вивезти з Центру Бетесди.

– О Боже! Бене, що нам робити?

Кекстон нахмурився і думав.

– У мене немає хорошого плану. У них і битка, і м’яч; вони встановлюють правила. Але ось що я збираюсь з цим зробити: я піду в лікарню разом зі Справедливим Свідком з одного боку та сильним юристом – з другого і вимагатиму зустрічі зі Смітом. Можливо, я змушу показати його.

– Я буду поруч!

– Не варто. Не втручайся в це. Ми вже говорили, що це може зруйнувати твою кар’єру.

– Але тобі потрібна я, щоб впізнати його.

– Не дуже. Припускаю, що зможу відрізнити того, хто виріс не серед людей, від актора, який прикидається таким під час дуже короткого інтерв’ю. Але раптом щось піде не так – і ти мій козир у рукаві: людина, яка знає, що вони проводять з Людиною з Марса якісь махінації, та ще й має доступ у Центр Бетесди. Люба, якщо ти не отримаєш від мене звісток, ти сама по собі.

– Бене, вони не зашкодять тобі?

– Я змагаюсь не у своїй вазі, мов хлопчисько. Не знаю.

– Хм… О, Бене, мені це не подобається. Послухай, якщо ти його побачиш, що робитимеш?

– Я запитаю його, чи хоче він покинути лікарню. Якщо він погодиться, запрошу піти зі мною. У присутності Справедливого Свідка вони не посміють його зупинити. Лікарня – це не в’язниця; вони не мають законного права утримувати його.

– Хм… А що далі? Йому і справді потрібен медичний догляд, Бене; він не може піклуватися про себе сам. Я знаю.

Кекстон знову замислився.

– Я подумаю про це. Я не можу доглядати його. А ти зможеш – звісно, маючи необхідне обладнання. Ми зможемо поселити його в моїй квартирі…

– …а я доглядатиму його. Так і зробимо, Бене.

– Охолонь. Я подумаю про це. Дуґлас може витягти законного кролика зі свого капелюха; можливо, туди викличуть цілу делегацію поліціянтів і Сміта запроторять до в’язниці. І нас, можливо, теж. – Він спохмурнів. – Але я знаю одного чоловіка, який може дати йому притулок – і зможе цього уникнути.

– Хто це?

– Ти колись чула про Джубала Гаршоу?

– Що? Хто ж не чув?

– Це одна з його переваг: усі знають, хто він. Тому з ним важко змагатися. А оскільки він іще й лікар, плюс юрист, змагатися з ним втричі важче. Але важливішим є те, що він такий затятий індивідуаліст, що, коли захоче, зможе боротися з цілим Відділом Безпеки Федерації звичайним ножем для картоплі – і тому залякати його буде у вісім разів важче. Але річ у тім, що я познайомився з ним під час судового засідання. Він – мій друг, до якого я піду лише у крайньому разі. Якщо я зможу витягти Сміта з Бетесди, то відведу його до будинку Гаршоу у Поконосі, а потім нехай ті козли тільки спробують знову щось приховати! З моєю колонкою та любов’ю Гаршоу до бійок ми їм влаштуємо важкі часи.