Читать книгу Королівський убивця. Assassin - Робин Хобб - Страница 1

Я зупиняюся, щоб почистити перо. На поганенькому папері моя писанина то плутається павутиною, то розпливається ляпками. Але не братиму доброго пергаменту для цих слів; ще ні. Я не певний, чи слід їх записувати. Питаю себе: чи варто взагалі заносити їх на папір? Чи не краще передати цю науку від уст до уст тим, хто її гідний? Може, й так. А може, й ні. Знання про такі речі, про те, що ми сьогодні вважаємо очевидним, може одного дня стати дивом і таємницею для наших нащадків.

У бібліотеках небагато знайдеться про магію. Я тяжко працював, відслідковуючи нитку науки у клаптиковій ковдрі інформації. Знаходив уривчасті посилання, непевні натяки – і це все. Кілька останніх років я громадив їх, зберігаючи в пам’яті, маючи намір перелити ці знання на папір. Викладу те, що знаю з власного досвіду, а також те, що я вишукав. Може, придасться якомусь нещасному безумцеві з майбутнього, подібно до мене, побитого в борні з власною магією. Може, відповість на його питання.

Але, сідаючи до роботи, я вагаюся. Хто я такий, аби протиставляти свою волю мудрості тих, що йшли переді мною? Чи я маю попросту викласти методи, завдяки яким обдарований Вітом може розширити засяг своїх дій або прив’язати до себе живу істоту? Чи я повинен детально описати тренування, яке слід пройти, перш ніж розпізнати в себе Скілл? Чарами Загорожі, як і легендарною магією, я не володів ніколи. Чи маю я право видобувати їхні таємниці і пришпилювати їх до паперу, наче метеликів чи сушене листя, зібране для вивчення?

Я намагаюся обдумати, що можна зробити з таким знанням, здобувши його незаконно. А це веде мене до міркувань: що ж я сам здобув завдяки йому? Владу, багатство, жіночу любов? Сміюся сам із себе. Ні Скілл, ні Віт ніколи нічого подібного мені не пропонували. А якщо й так, то я не мав ні сприту, ні амбіцій, аби скористатися з пропозиції.

Влада. Не думаю, щоб я колись хотів її заради неї самої. Інколи я її прагнув, коли мене принижували або коли близькі мені люди страждали через тих, хто надуживав своєю владою. Багатство. Насправді воно ніколи нічого особливого для мене не значило. Від тієї миті, коли я, незаконний онук короля Шрюда, дав йому клятву вірності, він завжди стежив, аби всі мої потреби вдовольнялися. У мене було вдосталь їжі, освіти, як мені часом здавалося, аж забагато, так само й одежі, від простої до дратівливо розкішної, а часто навіть монета-друга на власні потреби. В Оленячому замку, де я ріс, таке вважалося достатком і перевершувало навіть мрії більшості міських хлопців. Любов? Гаразд. Моя кобила Сажка відчувала до мене стриману приязнь на свій власний спокійний лад. Пес на ім’я Нюхач був щиро мені вірний, і це загнало його в могилу. Але безтямно мене любило собача тер’єра, і воно теж загинуло. Тремчу від думки про ціну, яку сплачено за любов до мене.

Я завжди був сам – самотністю людини, вихованої між інтригами й оточеної таємницями, самотністю хлопця, що нікому не може довірити вміст свого серця. Я не міг піти до Федврена, придворного писаря, який хвалив мене за гарний почерк і добре нарисовані ілюстрації, та зізнатися, що я вже був учнем королівського вбивці, а отже, не можу продовжити його писарську науку. Не міг також відкрити Чейдові, моєму наставнику в Дипломатії Ножа, брутальну жорстокість, яку я витерпів, намагаючись збагнути Скілл з учителем Скіллу Галеном. І нікому я не смів одверто зізнатися у проявах моєї схильності до Віту, стародавньої звіриної магії, про яку казано, що це збочення і ґандж для всіх, хто її вживав.

Навіть Моллі.

Моллі була найціннішим скарбом: істинним притулком. Вона не мала геть нічого спільного з моїм повсякденним життям. Йшлося не тільки про те, що вона була жінкою, але й це було для мене таємницею. Я зростав майже винятково в чоловічому товаристві, був позбавленим не лише рідних батьків, але й будь-яких кревних, які б відкрито в цьому зізнавалися. У дитинстві мене довірено було опіці Барріча, грубуватого стайничого, колись правої руки мого батька. Моїм щоденним товариством були конюхи та вартовці. Уже й тоді серед компанійців-вартових траплялися жінки, хоча й менше, ніж тепер. Але вони, подібно до компанійців-чоловіків, мали свої обов’язки та власне життя і сім’ї поза службою. Я не міг зазіхати на їхній час. Не було в мене ні матері, ні сестер, ні тіток. Не було жінок, які дарували б мені ту особливу ніжність, що, кажуть, притаманна саме жінкам.

Нікого, крім Моллі.

Вона була на рік чи два старша від мене й росла так само, – наче стеблинка трави, що пробивається крізь щілину між камінням бруківки. Її не змогли розчавити ні напади гніву вічно п’яного батька, ні виснажливе повсякдення дитини, що намагається втримати видимість домівки та сімейної справи. Коли ми з нею познайомилися, була дикою й обережною, наче лисеня. Вуличні діти називали її Моллі Розквашений Ніс. Часто носила сліди побоїв, завданих їй батьком. Попри його жорстокість, опікувалася ним. Я ніколи цього не розумів. Він бурчав і лаяв її навіть тоді, коли вона, після чергового його загулу, тягла його додому і вкладала в ліжко. А прокинувшись, ніколи не відчував докорів сумління за своє пияцтво та грубі слова. Були тільки все нові докори: чого крамничку не прибрано, а підлогу не посипано свіжим зіллям? Чого вона не доглядала за вуликами, раз у них майже немає меду на продаж? Чого вона не припильнувала за вогнем під казанком із лоєм? Я був німим свідком таких сцен частіше, ніж міг запам’ятати.

Але, попри це все, Моллі росла. Одного літа вона несподівано розквітла в молоду жінку, чарівність якої підкорила мене і сповнила захватом. Та, здавалося, вона не усвідомлювала, що я німію, зустрівшись із нею поглядом. Жодна магія, якою я володів, ні Скілл, ні Віт, не могла захистити мене від випадкового дотику наших рук чи порятувати від зніяковіння, в яке вганяло мене диво її усмішки.

Чи я повинен систематизувати її розвіяне вітром волосся, чи детально описати колір її очей, що мінився від темно-бурштинового до глибоко карого, залежно від її настрою і кольору сукні? Піймавши оком посеред ринкового натовпу зблиск її шкарлатної спідниці й червоного шаля, я раптово переставав помічати будь-кого іншого. Ось магія, свідком якої я був, і, хоч можу викласти її на папері, ніхто інший не зможе так уміло нею скористатися.

Як я до неї залицявся? З незграбною хлоп’ячою галантністю, наче простак, що витріщається на диски, якими крутить жонглер. Вона знала, що я в неї закоханий, ще до того, як справді закохався. Дозволила мені упадати за нею, хоча я був на кілька років од неї молодшим, не належав до громадки міських хлопців і, наскільки вона знала, не мав особливих перспектив у майбутньому. Думала, що я – хлопець-писарчук, попихач у стайнях і посильний у Замку. Ніколи не підозрювала, що я бастард, невизнаний син, який виштовхнув принца Чівелрі з його місця у династії. Уже це було достатньо значною таємницею. А про мою магію та іншу мою професію вона не знала нічого.

Можливо, тому я зумів її покохати.

Напевне, тому її втратив.

Я дозволив таємницям, провалам та болям інших моїх життів надто мене поглинути. Була то магія, щоб її вивчати, таємниці, щоб їх вивідувати, люди, щоб їх убивати, інтриги, щоб вижити. Оточений цим усім, я ніколи й у думках не покладав звернутися до Моллі по крихту надії та розуміння, в яких мені відмовляли деінде.

Вона була поза цими справами, незаплямована ними. Я дбайливо оберігав її від найменшого дотику якоїсь із них. Ніколи не намагався втягнути до мого світу. Натомість приходив до неї, до рибальської і портової дільниці, де вона у своїй крамничці продавала свічки та мед, робила покупки на ринку, а інколи прогулювалася зі мною узбережжям. Моєму коханню достатньо було самого її існування. Я навіть не смів сподіватися, що вона відповість на це почуття.

Настав час, коли, навчаючись Скіллу, я впав у такий глибокий відчай, що вже й не думав вижити. Не міг простити собі, що виявився неспроможним оволодіти ним. Не мав навіть гадки, що для інших мій провал нічого не важить. Приховував свій розпач у грубуватому відстороненні. Дозволяв пробігати тижням, не бачачись із нею, навіть не переславши їй слівця, що я про неї думаю. Врешті-решт, коли мені ні до кого більше було звернутися, я спробував її розшукати. Надто пізно. Одного пополудня я прийшов до свічної крамнички «Мелісса» з подарунком у руках, аби побачити, як вона йде звідти. Не сама. З Джейдом, гарним плечистим моряком із масивною сережкою у вусі, у повному розквіті своєї мужності. Я, непомічений, розгромлений, сховався і дивився, як вони йдуть, тримаючись за руки. Дивився, як вона йде, дозволив їй піти, а впродовж наступних місяців намагався переконати себе, що моє серце теж її відпустило. Що сталося б, якби того пополудня я побіг за ними, благаючи в неї одного останнього слова? Дивно й подумати, як багато подій сталося через недоречну гордість хлоп’яка і прищеплене йому вміння миритися з поразками. Я викинув її зі своїх думок і нікому нічого про неї не казав. Далі жив своїм життям.

Король Шрюд послав мене як свого вбивцю з валкою люду, що мав засвідчити шлюбну обітницю гірської принцеси Кеттрікен як нареченої принца Веріті. Мені доручено було делікатну місію непомітно умертвити її старшого брата, принца Раріска, аби вона зосталася єдиною спадкоємицею Гірського престолу. Але, діставшись туди, я виявив цілу мережу обманів та хитрощів, виплетену моїм наймолодшим дядьком, принцом Регалом, аби виштовхнути Веріті з черги успадкування і здобути принцесу як власну наречену. Я був пішаком, яким він пожертвував заради цієї мети, але пішаком, що позбивав фігури довкола нього, стягнувши на свою голову гнів і помсту, проте врятувавши корону та принцесу для принца Веріті. Не думаю, що це було героїзмом. Також не думаю, що це було дріб’язковою помстою тому, хто завжди мене переслідував і принижував. Був то вчинок хлопця, який ставав мужчиною і робив те, що присягнувся робити багато років тому, ще до того, як збагнув ціну цієї присяги. Ціною було моє здорове молоде тіло, яке я так довго вважав самозрозумілим.

Здолавши змову Регала, я довго пролежав хворим у Гірському королівстві. Та ось настав ранок, коли я прокинувся і повірив, що моя затяжна хвороба нарешті закінчилася. Барріч вирішив, що я достатньо відновив сили, аби розпочати тривалу подорож додому, до Шести герцогств. Принцеса Кеттрікен та її почет виїхали до Оленячого замку кількома тижнями раніше, коли погода була ще гарною. А тепер зимові сніги вже засипали верховинні частини Гірського королівства. Якщо ми не покинемо Джампі якомога швидше, доведеться тут зимувати. Я встав рано-вранці та саме закінчував пакування останніх речей, коли відчув перше легеньке тремтіння. Я рішуче його проігнорував. Сказав собі, що я ще ослаблений, не встиг поснідати і це в мене подорожня гарячка – хвилююся, повертаючись додому. Одягнув убрання, яке приготувала нам Джонкві для зимової подорожі через Гори та крізь рівнини. Мені дісталася довга червона сорочка з вовняним підбоєм. Стьобані штани були зеленими, але з червоною вишивкою біля пояса та на манжетах. М’які черевики здавалися безформними, доки не охопили моїх стіп. Були наче мішки з м’якої шкіри, вимощені стриженою вовною й обшиті хутром. Кріпилися до стіп за допомогою довгих шкіряних пасків. Зв’язати їх виявилося складним завданням для моїх тремтячих пальців. Джонкві сказала, що вони чудово годяться для сухого снігу в горах, але стережіться, щоб їх не намочити.

У кімнаті було дзеркало. Спершу я всміхнувся своєму відображенню. Навіть одяг блазня короля Шрюда не був таким потішним, як цей. Але обличчя над яскравим одягом було худим і блідим, тому темні очі видавалися надто великими, а обстрижене через гарячку волосся, чорне і щетинясте, стало дибки, як шерсть у собаки. Хвороба винищила мене. Але я сказав собі, що нарешті рушаю додому. Відвернувся від дзеркала. Коли я пакував кілька дрібних подарунків, вибраних для друзів удома, дрижання рук посилилося.

І от ми – я, Барріч, Гендз – востаннє сіли до сніданку з Джонкві. Я ще раз подякував їй за все, що вона зробила, аби мене зцілити. Узяв ложку, щоб набрати вівсянки, і тут мою руку звели судоми. Ложка вислизнула мені з руки. Я дивився, як падає срібний предмет, і впав слідом за ним.

Наступне, що я пам’ятаю, – це затінені кутки спальні. Я довго лежав, не рухаючись і не озиваючись. Переходив від стану порожнечі до усвідомлення, що в мене стався новий напад. Він минув; тіло та розум знову поверталися під мою команду. Але я їх більше не хотів. У п’ятнадцятирічному віці, коли більшість людей входить у повну силу, я не міг покладатися на своє тіло, довіривши йому найпростіше завдання. Воно було пошкоджене, і я розлючено його відкинув. З мене аж рвалося мстиве почуття до моєї тілесної оболонки – плоті та костей. Так я хотів виразити своє шалене розчарування. Чому я не міг зцілитися? Чому я не одужав?

– Це займе якийсь час, ото й усе. Почекай, доки мине півроку, відколи тебе скалічено. Тоді оціниш себе.

Це Джонкві, цілителька. Вона сиділа біля вогню, але її крісло було відсунуте в тінь. Я не помітив її, доки вона не заговорила. Повільно підвелася, наче взимку ламало їй кості, і стала обіч мого ліжка.

– Я не хочу жити як старий.

Вона стиснула губи.

– Раніше чи пізніше доведеться. Принаймні я дуже хочу, щоб ти жив ще довгі роки. Я стара, і мій брат, король Ейод, теж. Ми не вважаємо це великим тягарем.

– Я не протестував би проти старечого тіла, якби його постарили роки. Але так далі я не можу.

Вона здивовано похитала головою.

– Звичайно, зможеш. Інколи одужування буває марудним, але казати, що ти далі не можеш… Не розумію цього. Можливо, це різниця між нашими мовами?

Я набрав повні груди повітря, щоб відповісти, але цієї миті ввійшов Барріч.

– Прокинувся? Краще почувається?

– Прокинувся. Краще не почуваюся, – відбуркнув я. Навіть мені самому це здалося тоном вередливої дитини. Барріч і Джонкві перезирнулися. Вона підійшла до ліжка, поплескала мене по плечі, а потім тихо вийшла з кімнати. Їхня очевидна терплячість роздратувала мене, а безсилий гнів здійнявся хвилею.

– Чого ти не можеш вилікувати мене? – напосівся я на Барріча. Звинувачення, що прозвучало в моєму питанні, вразило його.

– Це не так просто, – почав він.

– Чому ні? – я трохи підвівся на ліжку. – Я бачив, як ти лікуєш усілякі недуги тварин. Хвороби, поламані кості, глисти, лишаї… ти стайничий, і я бачив, як ти вправляєшся з цим усім. То чого ж не можеш вилікувати мене?

– Ти ж не собака, Фітце, – тихо сказав Барріч. – З твариною це простіше, якщо вона серйозно хвора. Інколи я вдаюся до крайніх заходів, кажучи собі, – що ж, якщо ця тварина помре, то принаймні не страждатиме, але завдяки цьому може і зцілитися. З тобою я так вчинити не можу. Ти не тварина.

– Це не відповідь! У половині випадків вартовці йдуть до тебе, а не до цілителя. Ти вийняв наконечник стріли в Дена. Розрізав йому все плече, щоб це зробити! Коли цілитель сказав, що стопа Грейдін надто заражена й доведеться її відтяти, вона прийшла до тебе, і ти її врятував. А цілитель весь час казав, що зараза розходиться, а вона помре, і це буде твоєю провиною.

Барріч стис губи, щоб стриматися. Будь я здоровим, остерігався б вибуху його гніву. Але його поблажливість до мене під час лікування додала мені відваги. Коли він урешті озвався, його голос був тихим і спокійним.

– Так, це було ризиковане лікування. Але ті люди знали, на що вони йдуть. І, – тут він заговорив голосніше, щоб заглушити опір, який я мав намір висловити, – то були прості речі. Я знав причину. Вийняти наконечник і древко стріли та вичистити рану. Розрізати веред і випустити заразу зі стопи Грейдін. Але з тобою справа не така проста. Ні Джонкві, ні я не знаємо достеменно, що в тебе не так. Чи це наслідок отрути, яку дала тобі Кеттрікен, думаючи, що ти приїхав убити її брата? Чи це те отруєне вино, яке наготував тобі Регал? Чи ті побої, яких ти зазнав від нього пізніше? А потім ти мало не потонув. А може, це все поєдналося, зробивши з тобою таке. Ми цього не знаємо, тому не знаємо, як тебе лікувати. Ми просто не знаємо.

На останніх словах його голос здригнувся, і я раптом побачив, як співчуття до мене пересилило його роздратування. Він ступив кілька кроків, зупинився, щоб глянути на вогонь.

– Ми багато про це розмовляли. Джонкві знає чимало гірських премудрощів, про які я й не чув. А я розповів їй про ті ліки, які сам знаю. Але ми обоє погодилися, що найкраще дати тобі час одужати. Не бачимо, щоб тобі загрожувала видима смерть. Можливо, з часом твоє тіло зуміє вивести залишки отрути або зцілитися, усунувши всю заподіяну тобі шкоду.

– Або ж, – тихо додав я, – таким я й зостануся до кінця життя. Ця отрута чи побої ушкодили щось у мені назавжди. Проклятий Регал, так побити мене ногами, зв’язаного.

Барріч застиг, наче скрижанівши. По тому тяжко впав на крісло, що стояло в тіні. У його голосі чутно було поразку.

– Так. Це також можливо. Але невже ти не бачиш, що ми не маємо вибору? Я міг би лікувати тебе так, щоб вигнати отруту з твого тіла. Але якщо це не отрута, а внутрішнє ушкодження, то це б тебе лише ослабило. Тобі довелося б зцілюватися самому, і то значно довше.

Він глянув у полум’я та здійняв руку, торкнувшись сивого пасма на скроні. Не я один став жертвою зради Регала. Сам Барріч лише недавно видужав від удару в череп, що вбив би будь-кого менш твердоголового, ніж він. Я знав, що довгий час йому паморочилося в голові та двоїлося в очах. Не пам’ятаю, щоб він колись скаржився. Мені вистачило пристойності, аби відчути дрібку сорому.

– То що ж я маю робити?

Барріч почав, наче прокинувшись зі сну.

– Те, що ми й робимо. Чекати. Їсти. Відпочивати. Бути до себе поблажливим. А тоді побачимо. Невже це таке страшне?

Я пропустив його питання повз вуха.

– А якщо краще не стане? Якщо так воно й залишиться і тремтіння чи напади можуть статися кожної миті?

Він не відразу відповів:

– Тоді живи з цим. Багато людей живе з гіршим. Більшу частину часу з тобою все гаразд. Ти не сліпий. Ти не паралізований. Ти ще при здоровому розумі. Тож перестань гризтися тим, чого ти зробити не можеш. Чому б тобі не задуматися про те, чого ти не втратив?

– Чого я не втратив? Чого я не втратив? – моя злість здійнялася, наче пташина зграя, яка злетіла, гнана панікою. – Баррічу, я безпорадний. Я не можу таким повернутися до Оленячого замку. З мене жодного пуття. Навіть і гірше, ніж жодного, – я лише майбутня жертва. Коли б я міг повернутися і розтерти Регала на порох, то воно б, може, того вартувало. Натомість мені доведеться сісти з ним за стіл і бути чемним та ґречним з чоловіком, який збирався скинути Веріті, а на додачу ще й вбити мене самого. Не хочу, щоб він бачив, як я тремчу від слабості або ж раптово падаю в судомах. Не хочу бачити, як він тішитиметься з того, що мені заподіяв, як насолоджуватиметься своїм тріумфом. Він знову спробує мене вбити. Ми обидва це знаємо. Можливо, він уже зрозумів, що йому не рівнятися з Веріті, можливо, шануватиме правління свого старшого брата і його молоду дружину. Але сумніваюся, щоб це поширювалося й на мене. Я буду для нього лише зайвою можливістю завдати удару Веріті. А коли він прийде, що ж я зможу зробити? Сидітиму при вогні, як паралізований старець, більш нічого. Нічого! Все, чого я навчився зі зброєю в Год, усі уроки письма у Федврена, навіть усе те, чого ти навчив мене про тварин! Усе намарно. Я знову лише байстрюк, Баррічу. Хтось колись мені сказав, що королівський байстрюк живе лише доти, доки від нього є хоч якась користь.

Я майже вигукував йому в обличчя ці останні слова. Але навіть у своїй люті та розпачі не згадав ні Чейда, ні мого вишколу на вбивцю. Хоча й тут я ні на що не придатний. Усі мої хитрощі, спритність рук, витончені способи вбивання дотиком, ретельне змішування отрут – усе це втрачено через моє власне зруйноване тіло.

Барріч мовчки сидів, слухаючи мене. Коли мені не стало ні духу в грудях, ні гніву, і я тяжко сів у ліжку, стискаючи руки, що зрадливо тремтіли, він спокійно заговорив:

– Отож. То ти кажеш, що ми не повертаємось до Оленячого замку?

Це вивело мене з рівноваги.

– Ми?

– Моє життя обіцяне людині, яка носить цю сережку. За цим ховається довга історія, – колись я, може, розповім її тобі. Пейшенс не мала права давати тобі цю річ. Я думав, що Чівелрі забрав її з собою в могилу. Мабуть, подумала, що то звичайна прикраса, яку носив її чоловік, тож вона може її залишити чи віддати. Хай там як, тепер ця сережка твоя. Куди б ти не пішов, я піду за тобою.

Я підняв руку до тієї цяцьки. То був маленький блакитний камінчик, поміщений у павутину срібної сітки. Я взявся розстібати її.

– Не роби цього, – промовив Барріч. Слова були тихими, глибшими, ніж собаче гарчання. Але в голосі лунали і погроза, і наказ. Я відвів руку, не в змозі розпитати його принаймні про це. Мені здалося дивним, що чоловік, який піклувався про мене, відколи я став покинутою дитиною, вкладає тепер своє майбутнє в мої руки. А все-таки він сидів отут, перед вогнем, чекаючи моїх слів. Я вивчав те, що бачив у танці полум’я. Колись він здавався мені суворим велетнем, темним і грізним, диким, але надійним захисником. Тепер, можливо, уперше, я вивчав його як людину. Темні очі та волосся переважали серед тих, у чиїх жилах текла кров мешканців Зовнішніх островів. Цим ми були схожі. Але його очі були карими, а не чорними, а вітер викликав рум’янець на його щоках, над кучерявою бородою. Себто серед предків трапився хтось світліший. Ідучи, він накульгував, що було особливо помітним у холодні дні. Пам’ятка, зоставлена вепром, який намагався вбити Чівелрі. Барріч не був таким великим, як це колись мені здавалося. Коли б я далі нормально розвивався, то, схоже, переріс би його ще до кінця наступного року. Не був аж так масивно мускулистим, натомість у його міцно збитому тілі відчувалася постійна напруга і м’язів, і думки. Не через статуру його боялися, а заодно й поважали в Оленячому замку, а через темний норов і впертість. Якось я – тоді ще зовсім малий – спитав його, чи він колись програвав бій. Він тоді саме приборкав норовливого молодого коня і заспокоював його у стійлі. Барріч усміхнувся, його зуби були білими, як у вовка. Піт краплями виступив йому на чолі та спливав щоками на темну бороду. Він заговорив до мене через перегородку стійла:

– Програв бій? – перепитав, усе ще не віддихавшись. – Бій не закінчений, доки ти не переміг, Фітце. Це й усе, що тобі слід пам’ятати. Байдуже, що думає та друга людина. Чи кінь.

Мені стало цікаво, чи я теж бій, в якому він мусить перемогти. Барріч часто повторював, що я – останнє завдання, яке дав йому Чівелрі. Мій батько, зганьблений фактом мого існування, зрікся престолу. А все-таки віддав мене цьому чоловікові та наказав добре виховати. Можливо, Барріч думав, що він ще не довершив цього завдання.

– То що ж, на твою думку, я повинен робити? – сумирно спитав я. Ні ці слова, ні сумирність не далися мені легко.

– Одужувати, – не одразу відповів він. – Використай цей час на одужання. Його не можна підганяти.

Глянув на свої ноги, простягнуті до вогню. Його губи скривилися, але це була не усмішка.

– Ти думаєш, що ми мусимо повернутися? – натиснув я.

Він відкинувся на спинку крісла. Схрестив ноги у щиколотках і задивився на вогонь. Довго обдумував відповідь. Нарешті сказав, майже неохоче:

– Інакше Регал вирішить, що він переміг. І намагатиметься вбити Веріті. Чи принаймні робитиме все, що надумає, аби відібрати братову корону. Я присягав моєму королю, Фітце, як і ти. Зараз це король Шрюд. Але Веріті – король-в-очікуванні. Не думаю, що правильно, аби він чекав даремно.

– Він має інших солдатів, удатніших за мене.

– Хіба це звільняє тебе від твоєї обітниці?

– Ти сперечаєшся, як жрець.

– Я взагалі не сперечаюся. Лише ставлю тобі питання. І ще одне. Що ти втратиш, покинувши Оленячий замок?

Тепер настала моя черга мовчати. Я думав про свого короля, про все, у чому йому присягнув. Подумав про принца Веріті, про його грубувату сердечність і щире ставлення до мене. Згадав старого Чейда та його повільну усмішку, коли я нарешті доходив до розуміння якоїсь крихти таємної науки. Леді Пейшенс та її покоївку Лейсі. Федврена і Год, навіть кухарку і майстриню Гесті, швачку. Небагато було людей, для яких я щось важив, але це лише робило їх ціннішими. Сумуватиму за ними всіма, якщо ніколи не повернуся до Оленячого замку. Але тим, що тьохнуло в мені, обпікши наче розжарена вуглинка, був спогад про Моллі. І раптом я виявив, що розповідаю про неї Баррічу, а він тільки кивав головою, доки я викладав усю цю історію.

Коли він озвався, то сказав лише, що чув, наче крамничка «Мелісса» зачинилася, коли старий пияк, її власник, помер, зоставивши самі борги. Його донька була змушена перебратися до родичів у іншому місті. Барріч не знав, у якому саме місті, але був певен, що я міг би його знайти, якби наважився.

– Спитай свого серця, перш ніж це зробиш, Фітце, – додав він. – Якщо не можеш нічого їй запропонувати, відпусти її. Чи ти каліка? Тільки якщо сам так вирішиш. Але якщо ти рішуче в цьому впевнений, то, можливо, не маєш права її розшукувати. Я не вважаю, що тобі потрібні її жалощі. Це кепський замінник любові.

По тому він підвівся і залишив мене. Я дивився у вогонь і роздумував.

Чи я каліка? Чи я програв? Моє тіло деренчало наче струна погано настроєної арфи. Це правда. Але звитяжила моя воля, а не Регалова. Мій принц Веріті зоставався спадкоємцем престолу, а гірська принцеса стала його дружиною. Чи я боявся, що Регал глузуватиме з моїх тремтячих рук? Хіба ж я не можу посміятися з того, хто ніколи не стане королем? У моїй душі спалахнуло дике задоволення. Барріч мав рацію. Я не програв. Але я міг пересвідчитися, чи знає Регал, що я переміг.

Та якщо я переміг Регала, то чи зумію здобути Моллі? Що нас розділяє? Джейд? Але ж Барріч чув, що вона покинула Баккіп, а не взяла шлюб. Не маючи ні пенні за душею, перебралася до рідні. Ганьба йому, цьому Джейдові, що допустив таке. Я її шукатиму, знайду і здобуду. Моллі, з її розпущеним розвіяним волоссям. Моллі, у шкарлатній спідниці й накидці, яскрава, немов червоногруда пташка, з такими ж блискучими очима. На думку про неї по мені пробігло тремтіння. Я усміхнувся сам собі, а тоді відчув, як мої губи широко розкриваються – на весь рот, а тремтіння перетворюється на дрощі. Тіло спазматично напружилося, потилиця різко відбилася від краю ліжка. Я мимоволі скрикнув, але вийшов безсловесний гортанний звук.

Одразу ж з’явилася Джонкві, гукнула Баррічу повернутися, а тоді вони обоє тримали мене за руки й за ноги, якими я вимахував. Барріч наліг на мене всім тілом, намагаючись стримати мої судоми. А потім мене не стало.

Я випірнув із темряви у світло, наче з глибини теплих вод. Я лежав на товстій пуховій перині, що лагідно мене колисала, а покривала були м’якими й теплими. Почувався в безпеці. Якусь мить усе було спокійно. Я тихо лежав, почуваючись майже добре.

– Фітце? – спитав Барріч, похилившись наді мною.

Світ повернувся. Повернувся і я, наново зрозумівши, хто я. Розтрощена жалюгідна річ, маріонетка з наполовину порваними, наполовину переплутаними шворками, кінь із перерізаним сухожиллям. Я ніколи не буду таким, як раніше; для мене не було місця у світі, в якому я колись мешкав. Барріч сказав, що жалощі – кепський замінник любові. Я не потребував жалощів ні від кого з них.

– Баррічу.

Він ще нижче схилився наді мною.

– Було не так і погано, – збрехав. – Тепер відпочивай. Завтра…

– Завтра ти від’їжджаєш до Оленячого замку, – сказав я йому.

Він насупився.

– Не поспішаймо. Дай собі кілька днів, щоб відновити сили, а тоді ми…

– Ні. – Я із зусиллям підвівся і сів на ліжку. Вкладав у кожне слово стільки снаги, скільки міг. – Я вирішив. Завтра ти повертаєшся до Оленячого замку. Там на тебе чекають люди і тварини. Ти їм потрібний. Це твій дім і твій світ. Але не мій. Уже ніколи не мій.

Він довго мовчав.

– І що ж ти робитимеш?

Я струснув головою.

– Це вже не твій клопіт. І нічий, крім мого.

– А дівчина?

Я знову струснув головою, сильніше.

– Вона вже опікувалася одним калікою і згаяла на це всю свою юність. Тільки для того, аби виявити, що він залишив її по вуха в боргах. Чи я маю повернутися й шукати її для такої ж долі? Домагатися її кохання, щоб стати для неї таким самим тягарем, як її батько? Ні. Самій чи одруженій з кимось, їй краще так, як є.

Між нами надовго запанувало мовчання. Джонкві поралася в кутку кімнати, готуючи чергове зілля, яке нічим не могло мені допомогти. Барріч стояв наді мною, чорний і похмурий, як грозова хмара. Я знав, як йому хочеться потрусити мною, щоб вибити з мене цю впертість. Але він не зробив цього. Барріч не міг ударити каліку.

– Так, – нарешті сказав він. – Зостається лише твій король. Чи, може, ти вже й забув, що присягнув як людина короля?

– Не забув, – тихо відповів я. – Якби я далі вважав себе людиною, я б повернувся. Але ж, Баррічу, я не людина. Я клопіт. На гральній дошці я всього-на-всього фігура, яку необхідно обороняти. Потенційний заручник, безсилий захистити себе чи когось іншого. Ні. Останнє, що я можу зробити як людина короля, – це усунути себе самого, перш ніж це зробить хтось інший. Завдавши цим удару моєму королю.

Барріч відвернувся від мене. Був силуетом у темній кімнаті, вираз освітленого полум’ям обличчя годі було зрозуміти.

– Завтра порозмовляємо, – розпочав він.

– Лише щоб попрощатися, – перебив я його. – Баррічу, я твердо вирішив, і моє серце не вагається.

Я простяг руку, торкнувшись сережки у вусі.

– Якщо ти зостанешся, то і я теж повинен, – у його низькому голосі відчувався шал.

– Ні, це не так працює, – відповів я. – Колись мій батько наказав тобі залишитись і виховати для нього бастарда. Тепер я наказую тобі від’їхати, щоб служити королю, який усе ще тебе потребує.

– Фітце Чівелрі, я не…

– Даруй, – не знаю, що він почув у моєму голосі. Але раптом застиг на місці. – Я такий втомлений. Так смертельно втомлений. Єдине знаю: я неспроможний зробити те, що, на думку всіх інших, мушу зробити. А я просто не можу.

Мій голос тремтів, наче у старця.

– Не важить, що я повинен зробити. Не важить, у чому я присягався. Мені бракує сил дотримати слова. Може, це неправильно, але так воно є. Усі плани чужі. Усі цілі чужі. Не мої. Я намагався, але…

Кімната довкола мене погойдувалася, і здавалося, що це говорить хтось інший, а я, вражений, слухаю. Але не можу заперечити правдивість цих слів.

– Тепер мушу побути сам. Відпочити, – просто сказав я.

Вони обоє лише дивилися на мене. Жодне не озвалося. Вийшли з кімнати, повільно, наче сподіваючись, що я заспокоюся і покличу їх повернутися. Та я не покликав.

Але коли вони вийшли, а я залишився сам, то дозволив собі перевести дух. Через прийняте рішення голова мені йшла обертом. Я не повертаюся до Оленячого замку. Не маю жодної гадки, що робити далі. Я скинув друзки свого розбитого життя з грального столу. Тепер вивільнилося місце наново розставити те, що ще в мене зосталося, аби створити нову життєву стратегію. Я повільно усвідомив, що зовсім не вагаюсь. З певним жалем боровся з почуттям полегшення, але зовсім не вагався. Якось легше було перейти до життя, в якому ніхто б не пам’ятав, ким я був. Життя без жодних зобов’язань перед кимсь іншим. Навіть перед моїм королем. Готово, вирішено. Я знову вклався в ліжко і, вперше за кілька тижнів, цілковито розслабився. «Прощавайте», – втомлено подумав я. Я хотів би попрощатися з усіма, побажати їм усього найкращого й востаннє постати перед королем. Побачити його короткий кивок на знак того, що я все зробив добре. Можливо, я пояснив би йому, чого не хочу повертатися. Але цього не буде. Тепер усе зроблено і все закінчено.

– Вибач, мій королю, – пробурмотів я. Дивився у танець полум’я каміна, аж доки не здолав мене сон.