Читать книгу Королівський убивця. Assassin - Робин Хобб - Страница 4

Моя кімната мала одне високе вікно, що виходило на море. Взимку від штормових вітрів захищали дерев’яні віконниці, а гобелен, що висів угорі, надавав кімнаті ілюзорного вигляду теплого затишку. Отож я прокинувся в темряві й певний час тихо лежав, намагаючись збагнути, де я. Поступово до мене просочилися тихі звуки замку. Ранкові звуки. Дуже ранньоранкові звуки. Дім, – зрозумів я. Оленячий замок. А наступної миті я голосно кинув у темряву:

– Моллі.

Моє тіло було змученим і все ще боліло. Але не безсилим. Я вибрався з ліжка в холод кімнати.

Спотикаючись, дістався свого каміна, яким давно не користувались, і розпалив маленький вогник. Невдовзі доведеться поповнити запас дров. Мерехтливе полум’я осяяло кімнату спалахами жовтого світла. Я взяв одяг зі скрині в ногах ліжка лише щоб виявити, що він якось дивно на мені лежить. Через довгу хворобу м’язи мого тіла висохли, зате ногам і рукам вдалося вирости. Ніщо не пасувало. Я підняв вчорашню сорочку, але ніч у чистій постелі відсвіжила мій нюх. Я не міг більше витримати запаху брудної дорожньої одежі. Знову порився у своїй скрині. Знайшов там м’яку коричневу сорочку, що колись була мені задовга в рукавах, а тепер підійшла. Одягнув її зі своїми зеленими стьобаними гірськими штанами й черевиками. Я не сумнівався, що тільки-но зустрінуся з леді Пейшенс чи майстринею Гесті, як вони налетять на мене бурею, і ситуацію буде виправлено. Але сподівався, що це не станеться перед сніданком і виходом до міста. Було там кілька місць, де я міг почути слово-друге про Моллі.

Я виявив, що замок уже заворушився, хоча ще й не повністю прокинувся. Поснідав на кухні, як за часів дитинства, упевнився, що там, як завше, хліб найсвіжіший, а вівсянка найсолодша. Кухарка скрикнула, побачивши мене, і спершу примовляла, як же я виріс, а тоді лементувала, як я схуд і змарнів. Я ж подумав, що до кінця дня подібні зауваження справді доведуть мене до хвороби. Коли рух у кухні посилився, я втік, прихопивши товсту скибку хліба, щедро намащену маслом, на яку ще й наклав порцію варення з шипшини. Пішов назад до своєї кімнати, щоб узяти зимового плаща.

У кожній кімнаті, якою проходив, я знаходив що далі, то більше слідів присутності Кеттрікен. Стіну Малої зали прикрашав тепер витканий із різнобарвних трав своєрідний гобелен із горами. О цій порі року не було квітів, зате в найнесподіваніших місцях я натикався на товсті глиняні миски, повні камінців, куди ввіткнуто голі, але зграбної форми гілки чи висушені стебла чортополоху або рогозу. Зміни були невеликими, але безсумнівними.

Я опинився в одній із найстаріших частин Оленячого замку, а тоді запиленими сходами піднявся до сторожової вежі Веріті. Звідси відкривався розлогий краєвид на узбережжя, а крізь високі вікна Веріті пильнував за піратськими кораблями, несучи свою літню варту. Звідси він скіллив: посилав свою магію, що мала стримати піратів чи принаймні попередити нас про їхній прихід. Інколи ця оборона не була достатньою. Він потребував підтримки помічників, навчених Скіллу. Але я сам, попри своє напівкоролівське походження, неспроможний був контролювати свій Скілл, що з’являвся і щезав з волі випадку. Гален, наш майстер Скіллу, помер, не встигнувши навчити більше, ніж жменьку обдарованих. Не було нікого, хто міг би його заступити, а навченим бракувало справжнього зв’язку з Веріті. Тож Веріті сам змагався Скіллом з нашими ворогами. Це його передчасно зістарило. Я боявся, що він витратить на це надто багато сил і піддасться згубній звичці, як багато тих, хто надмірно віддавався Скіллу.

Ще не діставшись вершини спіральних сходів, я задихався, і мені заболіли ноги. Штовхнув двері на добре змащених завісах, вони легко відчинилися. За давньою звичкою, я дуже тихо увійшов до кімнати. Насправді я не сподівався застати там Веріті чи когось іншого. Взимку нашими вартовцями були морські бурі, які захищали наші узбережжя від піратів. У сірому світлі ранку, що лилося крізь незаслонені вікна вежі, я закліпав. Веріті був темною постаттю на тлі сірого штормового неба. Він не обернувся.

– Зачини двері, – тихо сказав він. – Так тягне зі сходів, що в кімнаті вітряно, як у димарі.

Я зачинив їх, а тоді здригнувся від холоду. Вітер приніс із собою запах моря, а я вдихав його, як саме життя.

– Я не сподівався знайти вас тут, – сказав я.

Він не відводив очей від моря.

– Не сподівався? То чого ж ти прийшов?

У його голосі бриніла радість. Це змусило мене стрепенутися.

– Справді не знаю. Я повертався до своєї кімнати…

Мій голос ослаб, коли я намагався згадати, навіщо сюди прийшов.

– Я тебе поскіллив, – просто сказав він.

Я мовчки стояв і думав.

– Я нічого не почув.

– Я й не хотів, щоб ти почув. Це так, як я колись, давно, казав тобі: Скілл може бути тихим шепотом у людському вусі. Не обов’язково вигуком команди.

Веріті повільно повернувся до мене, і, коли мої очі звикли до світла, серце в мені підстрибнуло, радіючи зміні, яку я в ньому побачив. Коли я покидав Оленячий замок під час жнив, він був зів’ялою тінню, вихудлою постаттю, виснаженою тягарем своїх обов’язків та постійної пильності. Тепер його темне волосся по-давньому присипала сивина, але міцна постать заграла м’язами, а в очах з’явився блиск життєвої снаги. Мав цілком королівський вигляд.

– Схоже, що шлюб пішов вам на користь, мій принце, – мимоволі сказав я.

Це змусило його розгубитися.

– Певним чином, – визнав він, тимчасом як на його щоках з’явився хлоп’ячий рум’янець. Швидко обернувся до свого вікна.

– Підійди і глянь на мої кораблі, – наказав він.

Тепер настала моя черга розгубитися. Я підійшов до вікна і глянув на гавань, а тоді на море за нею.

– Де вони? – збентежено спитав я.

Він узяв мене за плечі та повернув у бік корабельні. Там зведено новий довгий ангар із жовтої сосни. Входили й виходили люди, з димарів і кузні здіймався дим. На тлі снігу темно вирізнялися величезні колоди, які принесла йому в посагу Кеттрікен.

– Інколи, стоячи тут зимового ранку, дивлюся в море та майже бачу червоні кораблі. Я знаю, що вони мусять прийти. Але інколи бачу теж кораблі, які ми їм протиставимо. Цієї весни, хлопче, вони виявлять, що їхня жертва не така безпорадна, як досі. А до наступної зими маю намір навчити їх, як це, коли на тебе нападають.

Він говорив із дикою насолодою, яка б мене вразила, якби я її не поділяв. Коли наші очі зустрілися, я побачив, що наші усмішки дзеркально відображають одна одну.

Тоді його вираз змінився.

– Маєш жахливий вигляд, – зауважив він. – Ще гірший, ніж твій одяг. Ходімо в якесь тепліше місце та пошукаймо там підігрітого вина й чогось їстівного.

– Я вже поїв, – відповів я йому. – І почуваюся значно краще, ніж кілька місяців тому, дякую.

– Не будь таким колючим, – перестеріг він. – І не кажи мені того, що я вже знаю. Не бреши мені. Підйом сходами тебе виснажив, а ноги під тобою тремтять.

– Ви вживаєте проти мене Скілл, – звинуватив я його, а він кивнув.

– Я вже кілька днів знав, що ти наближаєшся. Кілька разів намагався дістатися до тебе Скіллом, але не міг тебе розбудити. Я непокоївся, коли ви з’їхали з дороги, проте розумів тривогу Барріча. Я радий, що він так добре про тебе дбав. Мова не лише про те, що безпечно довіз тебе додому, а й про все, що сталося у Джампі. Не знаю, як йому віддячити. Це мусить бути зроблено делікатно. Зважаючи на те, хто був утягнений у справу, публічне визнання його заслуг неможливе. Ти міг би щось підказати?

– Ваша подяка – це все, що він прийме. Його б образило, якби ви подумали, що він потребує чогось більшого. На мою думку, жодна річ, яку б ви йому дали, не винагородить за те, що він для мене зробив. А щоб його вкоськати, треба б йому сказати, щоб вибрав собі здалого дволітнього коня. Його власний підтоптався. Це він зрозуміє. – Я обережно подумав. – Ви могли б це зробити.

– Я міг би? – сухо спитав мене Веріті. У його голосі зазвучала ущиплива нотка.

Несподівано мене вразила моя зухвалість.

– Я забувся, мій принце, – смиренно сказав я.

Його губи вигнулись у посмішці, а долоня тяжко опустилася мені на плече.

– Гаразд, я ж тебе питав, правда? Якусь мить я присягнувся б, що це старий Чівелрі вчить мене поводитися з моїми людьми, а не мій молодий небіж. Хлопче, твоя подорож до Джампі геть тебе змінила. Ходімо. Себто до того теплого місця зі склянкою чогось путнього. Пізніше тебе захоче побачити Кеттрікен. І, думаю, Пейшенс теж.

Моє серце провалилося, коли він наклав на мене таку купу обов’язків. Баккіп притягав мене наче магнітом. Але Веріті був моїм королем-в-очікуванні, і я схилив голову перед його волею.

Ми залишили вежу, і я спускався за ним сходами. Розмовляли про різні дрібні справи. Він наказав мені зголосити майстрині Гесті, що я потребую нового одягу; я питав про Леона, його вовкодава. Тоді він зупинив у коридорі хлопця та наказав йому принести в його кабінет вина й пирогів із м’ясом. Я йшов за ним, не до його кімнат угорі, а до приміщення внизу, одночасно і знайомого, і незвичного. Коли я востаннє тут був, Федврен, писар, використовував його для сортування та висушування трав, скойок і коріння, з яких робив своє чорнило. Від цього не зосталося й сліду. У маленькому каміні палав невеликий вогонь. Веріті розворушив його й докинув дров, а я тим часом оглядав кімнату. Стояв там великий різьблений дубовий стіл та два менші, різні крісла, підставка для сувоїв і обшмульгана полиця, закладена різними предметами. На столі лежала розпочата карта Держав Чалседу. Кутки її були притиснуті стилетом і трьома каменями. На обривках пергаменту, якими було завалено стіл, можна було розібрати почерк Веріті, а ще якісь зарисовки й надряпані впоперек них нотатки. Дружелюбний безлад, розкиданий на двох менших столах і кількох кріслах, видався мені знайомим. За хвилину я розпізнав у ньому те саме звалище речей, що належали Веріті та засмічували колись його спальню. Веріті, роздмухавши вогонь, підвівся й жалібно усміхнувся, коли побачив мої зведені брови.

– Моя королева-в-очікуванні не терпить розгардіяшу. Питає мене: «Як ти можеш сподіватися точно нарисувати лінії серед такого рейваху?» Її власні апартаменти прибрані згідно зі всіма вимогами військової дисципліни. Я сховався тут, бо швидко виявив, що в чистій та незахаращеній кімнаті взагалі не можу виконати жодної роботи. Крім того, маю тут змогу спокійно порозмовляти, бо не всі знають, де мене шукати.

Ледве він договорив це, як двері розчинилися, впустивши Чаріма з тацею. Я кивком привітав слугу Веріті, який, здається, не тільки не здивувався, побачивши мене, а навіть додав до замовленого принцом сніданку хліб з особливими прянощами, що дуже мені смакував. Чарім швидко пройшовся кімнатою, де-не-де прибираючи. Переклав кілька книг і сувоїв, аби звільнити для мене крісло, а тоді знову зник. Веріті настільки з ним звикся, що, здавалося, навіть і не помітив його появи – якщо не зважати на короткі усмішки, якими вони обмінялися на прощання.

– Отож, – сказав він, коли двері щільно зачинилися, – а тепер повний звіт. З моменту, коли ти покинув Оленячий замок.

Це не була проста розповідь про подорож і мої пригоди. Чейд вишколив мене не лише на вбивцю, а й на шпигуна. А Барріч з наших перших днів вимагав, аби я міг скласти детальний звіт про все, що трапилось у стайнях за час його відсутності. Доки ми їли й пили, я викладав інформацію про все, що бачив і чув, відколи залишив Оленячий замок. Усе це я підсумував своїми висновками з того, що знав із власного досвіду, та підозрами на основі того, про що дізнався. Тоді повернувся Чарім, несучи їжу для наступної трапези. Ми спожили й це, а Веріті тим часом обмежив нашу розмову темою військових кораблів. Не міг приховати свого запалу.

– Прибув Мастфіш, щоб наглядати за будівництвом. Я сам вибрався до Гайдаунса, щоб його привезти. Він запевняв, що вже старий. «Від холоду я не можу ні зігнутися, ні розігнутися. Я більше неспроможний будувати кораблі взимку», – таке він мені передав. Тож я залишив роботу на підручних і сам по нього подався. Мастфіш не міг відмовити, дивлячись мені в обличчя. Коли він приїхав, я забрав його до корабельні й показав опалюваний ангар, достатньо великий, щоб там помістився корабель. Ми цей ангар спеціально для нього і спорудили, щоб він будував там кораблі та не мерз. Але не це його переконало, а білі дуби, які привезла мені Кеттрікен. Побачивши дерево, не міг стриматися й одразу ж різонув його ножем. Воно напрочуд рівне і з наскрізь міцною серцевиною. Ми вже почали готувати дошки. Це будуть чудові кораблі, з лебединими шиями, а по воді пливтимуть, як морські змії.

Ентузіазм, що охопив його, передався й мені. Я вже уявляв, як здіймаються й опускаються весла, як надимаються вітрила на квадратних щоглах.

Тоді посуд із рештками їжі відсунуто, і він почав розпитувати про події у Джампі. Змусив мене представити кожен інцидент із кожної можливої перспективи. За час цієї розмови я наче пережив усе ще раз, а мій гнів, викликаний зрадою, розгорівся заново.

Веріті помітив це. Відхилився на кріслі, щоб сягнути по чергове поліно. Вкинув його у вогонь, пославши до димаря рій іскор.

– Ти маєш якісь питання, – зауважив він. – Цього разу можеш їх поставити.

Склав руки на колінах і чекав.

Я намагався опанувати свої почуття.

– Принц Регал, ваш брат, – обережно розпочав я, – вчинив найвищу зраду. Влаштував убивство старшого брата вашої дружини, принца Раріска. Спробував зав’язати змову, що призвела б до вашої смерті. Його метою було узурпувати вашу владу та відняти вашу наречену. І, хоч це й дрібниця, двічі намагався вбити мене. Та Барріча.

Я зупинився, щоб перевести віддих і дати серцю та голосу заспокоїтися.

– Ми обидва погоджуємося, що це й справді так. Але це складно довести, – тихо зауважив Веріті.

– І на це він розраховує, – кинув я, а затим відвернувся від Веріті, щоб стримати злість. Інтенсивність цього гніву мене вразила, бо досі я собі такого не дозволяв. Кілька місяців тому, напруживши всі почуття, щоб вижити, я відтрутив ненависть геть, а то не зберіг би ясності думок. Далі йшли виснажливі місяці, коли я одужував від спатроленого Регалом отруєння. Я навіть Баррічу не міг всього розповісти, адже Веріті ясно наказав, щоб ніхто не знав про все, що сталося, більше, ніж слід. А зараз я стояв перед своїм принцом і тремтів од сили власного гніву. Раптом моє обличчя засмикалося у різких судомах. Це вразило мене достатньо, щоб я змусив себе заспокоїтися.

– Регал на це розраховує, – спокійно сказав я. Тим часом Веріті не ворухнувся і не змінився на виду, попри мій вибух. Поважно сидів край свого кінця столу, склавши перед собою пошрамовані роботою руки й дивлячись на мене темними очима. Я опустив очі на поверхню стола й торкнувся кінчиком пальця різьбленого завитка на розі.

– Він не шануватиме вас за те, що ви дотримуєтеся законів королівства. Вважатиме це слабкістю, яка дасть йому змогу уникнути справедливості. Може знову спробувати вас убити. Майже напевно повторить таку спробу зі мною.

– Тож ми обидва мусимо матися на бачності, правда? – м’яко зауважив Веріті.

Я підвів очі, щоб глянути йому в обличчя.

– І це все, що ви можете мені сказати? – спитав я, стримуючи своє обурення.

– Фітце Чівелрі, я твій принц і твій король-в-очікуванні. Ти присягав мені так само, як і моєму батькові. І якщо про це зайшла мова, ти присягав також моєму братові. – Веріті раптово встав, щоб перейти кімнату. – Справедливість. Це щось таке, чого ми завжди прагнемо, але ніколи не можемо втамувати цього прагнення. Ні. Ми мусимо вдовольнитися законом. Це тим важливіше, чим вище становище людини. Справедливість зробила б тебе наступним у лінії спадкоємства престолу, Фітце. Чівелрі був моїм старшим братом. Але закон каже, що ти народився у позашлюбному зв’язку, отже, ніколи не можеш претендувати на корону. Хтось міг би сказати, що я відібрав престол у сина свого брата. То чого я маю бути шокований тим, що мій молодший брат хоче відібрати його в мене?

Я ніколи не чув, щоб Веріті говорив таким тоном, щоб його голос був таким сильним, таким повним почуттів. Я мовчав.

– Ти думаєш, що я повинен його покарати. Я міг би це зробити. Не мушу доводити злочинності його поведінки, щоб зробити його життя неприємним. Можу вислати його з місією до Колдбея, давши якесь фіктивне доручення, і тримати його там, у некомфортабельних умовах, далеко від двору. Я міг би навіть обставити це як вигнання. Або ж залишити його при дворі, але настільки обтяжити неприємними обов’язками, що не матиме часу на свої розваги. Зрозуміє, що він покараний. Так само, як зрозуміє це кожен нобіль, що має хоч краплю глузду. Регалові симпатики стануть на його захист. Внутрішні герцогства вигадають якесь стихійне лихо у краю його матері, що вимагатиме присутності її сина. Опинившись там, він здобуватиме собі додаткову підтримку. Може виявитися, що він спроможний роздмухати суспільні заворушення, як він цього й прагне, а внутрішні землі королівства його підтримають. А навіть якщо до цього не дійде, він може спричинити достатньо замішання, аби поставити під сумнів єдність держави. Мені ж ця єдність необхідна, якщо я мушу захищати наше королівство.

Він скінчив свою мову. Звів очі й оглянув кімнату. Я супроводжував його поглядом. Стіни були обвішані його картами. Був тут Бернс, був Шокз, а ось Ріппон. На протилежній стіні Бакк, Ферроу та Тілт. Усе відтворено точною рукою Веріті, кожна річка нарисована синім чорнилом, кожне місто підписане. Ось його Шість герцогств. Він знав їх, як ніколи не знатиме Регал. Їздив цими дорогами, допомагав встановлювати прикордонні стовпи. Супроводжуючи Чівелрі, спілкувався з людьми, що заселяли прикордоння. Здіймав меча, захищаючи їх, знав, коли відкласти цього меча й виторговувати мир. Ким я був, щоб розповідати йому, як він має правити?

– То що ж ви зробите? – тихо спитав я.

– Триматиму його тут. Він мій брат. І син мого батька. – Принц налив собі вина. – Найдорожчий батькові, наймолодший син. Я пішов до батька-короля і висловив думку, що Регал буде більш задоволений своєю долею, якщо матиме більшу частку у правлінні державою. Король Шрюд погодився на це. Я передбачаю, що насамперед займатимуся захистом наших земель від червоних кораблів. Отож Регалові дістанеться завдання примноження прибутків, яких ми потребуватимемо, а також він матиме справу з внутрішніми проблемами, що можуть з’являтися. Звичайно, за підтримки кола шляхетних помічників. Він достатньо популярний, щоби впоратися з їхніми звадами й суперечками.

– І Регал цим задоволений?

Веріті легенько всміхнувся.

– Він не може сказати, що ні. Якщо хоче втримати образ молодого чоловіка, що спроможний правити й чекає нагоди показати це. – Він підняв келих і відвернувся, щоб глянути у вогонь. Єдиним звуком у кімнаті було потріскування полум’я, що поглинало дрова. – Коли прийдеш до мене завтра… – почав він.

– Завтра я мушу мати день для себе, – сказав я йому.

Веріті відставив келиха й повернувся, щоб глянути на мене.

– Мусиш? – дивним тоном спитав він.

Я звів погляд і зустрівся з ним очима. Ковтнув слину. Підвівся.

– Мій принце, – офіційно розпочав я. – Прошу вашої ласкавої згоди звільнити мене завтра від обов’язків, оскільки я… маю певні особисті справи.

Якусь мить він залишив мене стояти. Потому озвався:

– Ох, сідай, Фітце. Дріб’язково. Думаю, що з мого боку це було дріб’язково. Думки про Регала завжди викликають у мене такий стан. Звичайно, можеш мати свій день, хлопче. Якщо хтось запитає, ти виконуєш моє доручення. Можу я спитати, що це за невідкладні справи?

Я глянув на язички полум’я, що стрибали в каміні.

– Близька мені людина жила в Сілбеї. Я мушу довідатися…

– Ох, Фітце, – у голосі Веріті було більше співчуття, ніж я міг витримати.

Мене накрила з головою раптова хвиля втоми. Я тішився, що знову можу сісти. Руки почали тремтіти. Я сховав їх під стіл і стиснув. Далі відчував тремтіння, але принаймні ніхто тепер не бачив моєї слабкості.

Він кашлянув.

– Йди до своєї кімнати та відпочинь, – приязно сказав мені. – Хочеш, щоб хтось поїхав завтра з тобою в Сілбей?

Я тупо похитав головою, зненацька й болісно збагнувши, що я там відкрию. Через цю думку мені зробилося зле. Я здригнувся у черговій судомі. Намагався повільно дихати, щоб заспокоїтись і відсунути загрозу нападу. Я не міг витримати думки, що зганьбився б цим перед Веріті.

– Сором мені, а не тобі, бо я забув, як сильно ти хворів. – Він мовчки підвівся. Поставив перед собою келих вина. – Тобі дісталися удари, які були відведені від мене. Мені вкрай прикро, що я прирік тебе на це.

Я змусив себе зустрітися поглядом з Веріті. Він знав усе, що я хотів приховати. Знав, і його мучило почуття провини.

– Таке трапляється нечасто, – запевнив я його.

Він усміхнувся, але вираз його очей не змінився.

– Ти чудовий брехун, Фітце. Не думай, що твій вишкіл пішов даремно. Але ти не можеш обдурити того, хто пробув з тобою стільки часу, не лише ці кілька днів, але й тоді, коли ти нездужав. Якби хтось інший казав тобі, наче знає, як ти почуваєшся, можеш вважати це звичайною чемністю. Але від мене прийми це як правду. І я знаю, що з тобою слід поводитися, як із Баррічем. Не пропонуватиму тобі румака через кілька місяців. Натомість, якщо хочеш, дам тобі руку й допоможу дійти до твоєї кімнати.

– Я впораюся, – твердо сказав я. Розумів, яку честь він мені виявив, але також і те, як виразно він помітив мою слабкість. Я хотів бути сам, щоб приховати її.

Він кивнув, мовляв, розумію:

– Якби ти опанував Скілл, я міг би запропонувати тобі силу. Я надто часто брав її у тебе.

– Я не зміг би, – пробурмотів я, не приховуючи, як не подобається мені думка відбирати в когось силу. Відразу ж пошкодував про це, на мить побачивши сором в очах мого принца.

– Колись я теж міг гордо це сказати, – тихо мовив він. – Йди, хлопче, відпочинь.

Він повільно відвернувся від мене. Заходився розкладати чорнило й пергамент. Я тихо вийшов.

Ми просиділи в кімнаті весь день. Надворі вже стемніло. У замку панував спокійний настрій зимового вечора. Зі столів уже прибрано, люди зібралися довкола камінів у Великій залі. Співатимуть менестрелі або ж лялькар, змусивши до руху гурт своїх маріонеток, покаже якусь історію. Хтось кріпитиме оперення до стріл, хтось орудуватиме голкою, діти крутитимуть дзиґи, гратимуться у складанки або дріматимуть на батьківських колінах, у батьківських обіймах. Усе спокійно. Надворі дмуть зимові шторми, гарантуючи нам безпеку.

Я йшов з обережністю п’яного, оминаючи спільні зали, де ввечері збиралися люди. Склав руки і згорбився, нібито змерз, утихомиривши так дрижання долонь. Повільно піднявся першим прольотом сходів, наче глибоко задумався. На сходовому майданчику я дозволив собі короткий перепочинок, полічивши до десяти, а затим змусив себе до наступного підйому.

Але тільки-но я поставив ногу на першу сходинку, до мене згори плигнула Лейсі. Пухкенька жіночка, на кількадесят років старша від мене, вона й досі спускалася, по-дитячому перестрибуючи сходинки. Дострибавши донизу, вхопила мене з криком: «Ти тут!» Наче я був ножицями, загубленими нею з кошичка для шиття. Міцно стиснула моє плече і скерувала мене до коридору.

– Я сьогодні вже разів із десять бігала сходами, як ніколи. Матінко, як же ти виріс. Леді Пейшенс себе не тямить, а все через тебе. Спершу сподівалася, що ти за хвилину постукаєш у двері. Вона так тішилася, що ти повернувся!

Перервала, щоб глянути на мене своїми ясними пташиними очима.

– Це було сьогодні вранці, – звірилася вона мені. – Ти нездужав! Такі круги в тебе довкола очей!

Не даючи мені змоги відповісти хоч словом, додала:

– Коли ти не з’явився пополудні, почала ображатися і трішки сердитися. Увечері сердилася так, що не могла їсти. Зрештою вирішила повірити чуткам, наче ти серйозно хворий. Вона певна, що ти або звалився десь непритомний, або ж Барріч тримає тебе у стайнях, змусивши прибирати за кіньми та собаками, хай яке там твоє здоров’я. Ми вже, ми осьдечки, заходь усередину, я його тримаю, міледі!

І втягла мене в кімнату Пейшенс.

Щебетання Лейсі звучало якось дивно, наче вона чогось уникала. Невпевнено входячи, я задумався, чи сама Пейшенс не хворіла або ж чи не спіткало її якесь нещастя. Якщо так, то на її спосіб життя це геть не вплинуло. Її кімнати мали звичний вигляд. Уся її зелень пнулася вгору, вилася й губила листя. Але звичний розгардіяш збагатився новим шаром, що свідчило про нові зацікавлення принцеси. До звіринця додалися два голуби. По кімнаті розкидано кільканадцять підків. На столі горіла товста свічка з мірики, що виділяла приємний аромат, але закапувала воском сушені квіти і трави на таці обіч. Така ж небезпека загрожувала в’язці дивних різьблених паличок. Вони нагадували палички, які ч’юрди використовують для віщування. Коли я увійшов, маленька товстенька тер’єриха принцеси підступила до мене привітатися. Я нахилився її погладити, а тоді засумнівався, чи зумію встати. Щоб приховати свою забарність, обережно підняв з підлоги табличку. Вона була доволі старою і, ймовірно, рідкісною. Пояснювала, як ворожити за допомогою паличок. Пейшенс одвернулася від кросен, щоб привітати мене.

– Ой, встань, не дурій, – гукнула вона, побачивши мене схиленим. – Опускатися на коліно – це ідіотизм. А може, думаєш, дозволю тобі забути, як ти нечемно повівся, не прийшовши до мене одразу ж? Що ти мені приніс? Як мило! Звідки ти знав, що я це вивчаю? Знаєш, я обшукала всі бібліотеки замку й дуже мало знайшла про віщувальні палички!

Взяла у мене табличку й усміхнулася з гаданого подарунка. Лейсі підморгнула мені, зиркнувши через плече. Я відповів їй, ледь стенувши плечима. Глянув на леді Пейшенс, що примостила табличку поверх хиткого стосу їй подібних. Принцеса повернулася до мене. Якусь мить тепло до мене придивлялася, тоді прикликала на обличчя грізну міну. Брови над горіховими очима насупилися, а маленькі рівні губи стислись у тверду лінію. Ефект цієї суворості дещо псувало те, що тепер вона сягала мені лише по плече, а в її волоссі заплуталися два листочки плюща.

– Даруйте, – сказав я і відважно вишарпнув їх із неслухняних темних кучерів. Вона забрала їх у мене, наче це було чимось важливим, і поклала на вершині стосу табличок.

– Де ж ти був усі ці місяці, коли так тебе тут бракувало? – забідкалася вона. – Наречена твого дядька прибула кілька місяців тому. Ти пропустив церемонію вінчання, весільний бенкет, танці та збори шляхти. Я тут напружую всі сили, аби побачити, що з тобою поводяться як із сином принца, а ти сидиш там, уникаючи всіх товариських обов’язків. А повернувшись додому, не приходиш мене відвідати, а крутишся по замку, базікаючи аби з ким, і одягнений, як мандрівний лудильник. З якого дива ти обтяв так волосся?

Дружина мого батька, колись болісно вражена, що він сплодив дошлюбного бастарда, змінила давню огиду до мене на агресивні спроби мене вдосконалити. Інколи це було тяжче витримати, ніж попереднє ігнорування. У цю мить вона натискала на мене:

– Ти не думав, що тут тебе чекають товариські обов’язки, важливіші, ніж волочитися з Баррічем та пильнувати коней?

– Мені дуже прикро, міледі. – З досвіду я знав, що з Пейшенс краще не сперечатися. Її ексцентричність полонила колись принца Чівелрі. У гарні дні вона мене розважала, але цього вечора буря її емоцій накрила мене з головою. – Певний час я нездужав. Не почувався достатньо добре, щоб подорожувати. А коли нарешті одужав, нас затримала погода. Мені шкода, що я пропустив весілля.

– І це все? Це єдина причина твого запізнення?

Вона говорила різким тоном, наче підозрюючи якусь огидну брехню.

– Так, – поважно відповів я. – Але я про вас думав. Маю для вас гостинці у своїх в’юках. Я ще не забрав їх зі стайні, проте завтра ними займуся.

– А що це таке? – спитала вона, цікава, як дитина.

Я набрав повні груди повітря. Відчайдушно прагнув опинитися в ліжку.

– Це такий гербарій. Невеликий і простий, бо це ламкі речі, а більш оздоблені не витримали б дороги. Ч’юрди не вживають табличок чи сувоїв для опису рослин, як це робимо ми. Натомість це дерев’яна скринька. Відкривши її, ви побачите воскові моделі рослин, забарвлені належним кольором і насичені потрібним ароматом, щоб легше їх вивчати. Написи, звичайно, письмом ч’юрдів, а все-таки думаю, що вам сподобається.

– Звучить цікаво, – сказала Пейшенс, а її очі засвітилися. – Не можу дочекатися, щоб їх побачити.

– Може, принести йому крісло, міледі? – втрутилася Лейсі. – На вигляд геть недужий.

– Ох, звичайно, Лейсі. Сідай, хлопче. Розкажи, на що ти хворів?

– Я з’їв якесь чужинське зілля, і воно дуже мені пошкодило.

От. Це навіть відповідало правді. Лейсі принесла мені стільчик, і я вдячно сів. Мене накрила хвиля втоми.

– Ах, розумію. – Вона вже й викинула з голови мою хворобу. Зітхнула, оглянулася довкола й вимогливо спитала:

– Розкажи мені, чи ти колись думав про шлюб?

Раптова зміна теми була такою звичною для Пейшенс, що я мимоволі всміхнувся. Намагався зосередитися на цьому питанні. На мить я побачив Моллі, її щоки зарум’янилися від вітру, що розвівав її темне волосся. Моллі. Завтра, – обіцяв я собі. Сілбей.

– Фітце! Припини! Не дозволю тобі дивитися крізь мене так, начеб мене тут не було. Ти мене чуєш? З тобою все гаразд?

Я ледве змусив себе повернутися до дійсності.

– Не зовсім, – щиро відповів я. – День видався тяжким…

– Лейсі, принеси хлопцеві чашку вина з ягід бузини. Він має виснажений вигляд. Може, це не найкращий час для розмови, – завагалася леді Пейшенс. Уперше вона по-справжньому глянула на мене, в її очах з’явилася невдавана турбота.

– Можливо, – тихо натякнула вона, – я не все знаю про твої пригоди?

Я глянув на свої підбиті гірські черевики. Бажання зізнатися здійнялося в мені хвилею, а тоді ця хвиля опустилася й відпливла під тиском небезпеки, що Пейшенс довідається всю правду.

– Довга подорож. Погана їжа. Брудні заїзди з несвіжими постелями й липкими столами. Це все зібралося докупи. Не думаю, що ви хотіли б знати всі подробиці.

Сталася дивна річ. Наші очі зустрілися, і я збагнув, що вона бачить мою брехню. Повільно кивнула, приймаючи її необхідність, і відвела очі. Я задумався, скільки разів мій батько казав їй подібну неправду. І чого коштувало їй кивати головою?

Лейсі вклала мені в руки чашку вина. Я підняв її, і солодкий опік першого ковтка повернув мене до життя. Я тримав чашку обома руками, і мені вдалося поверх неї всміхнутися Пейшенс.

– Розкажіть мені, – почав я, і, всупереч моїй волі, голос у мене задеренчав, наче у старця. Я відкашлявся, щоб привести його до ладу. – Розкажіть, як вам тут велося? Так собі міркую, що поява в Оленячому замку королеви зробила ваше життя повнішим. Розкажіть мені про все, що я пропустив.

– Ох, – сказала вона, наче її вкололи шпилькою. Тепер настала черга Пейшенс опустити погляд. – Ти ж знаєш, що я з натури самітниця. І здоров’я часто мене підводить. Розваги допізна, танці та розмови змушують мене пізніше два дні відлежати. Ні. Я була представлена королеві та раз чи двічі сиділа біля неї за столом. Але вона молода, завжди зайнята, втягується у нове життя. А я стара дивачка, і моє життя заповнене власними інтересами…

– Кеттрікен поділяє вашу любов до рослин, – ризикнув я перебити її. – Ймовірно, вона б дуже зацікавилася…

Раптом я здригнувся всім тілом, а мої зуби зацокотіли.

– Я просто… трішки змерз.

Я попросив пробачення і знову підняв до губ чашку з вином. Ковтнув більше, ніж збирався. Мої руки затремтіли, а вино вилилося мені на підборіддя та на сорочку. Я підстрибнув, жахнувшись, а зрадницькі долоні випустили чашку. Вона впала на килим і покотилася, залишаючи слід криваво-червоного вина. Я знову різко сів і охопив себе руками, намагаючись опанувати тремтіння.

– Я дуже втомлений, – спробував я промовити.

Лейсі підійшла до мене з рушничком і витирала мене, доки я його в неї не відібрав. Сам витер собі підборіддя й зібрав більшість вина із сорочки. Але, схилившись, щоб витерти те, що розлилося, ледь не впав навзнак.

– Ні, Фітце, забудь про це вино. Ми самі приберемо. Ти втомлений і не зовсім здоровий. Прийдеш побачитися зі мною, коли відпочинеш. Я мала до тебе одну серйозну розмову, але вона ще одну ніч почекає. А тепер іди, хлопче. Іди до ліжка.

Я встав, вдячний за ласку відстрочки, та обережно відкланявся. Лейсі супроводжувала мене аж до дверей, а тоді стояла, неспокійно дивлячись мені вслід, аж доки я не дійшов до сходів. Я намагався йти так, начеб стіни та підлога не ходили ходором. Зупинився біля сходів, махнув їй рукою на прощання, а затим рушив угору. Здолавши три сходинки і зникнувши їй з очей, я зупинився, щоб спертися об стіну та перевести дух. Здійняв руки, щоб затулити очі від блиску свічок. У голові мені раз у раз паморочилося. Розплющивши очі, я бачив усе, наче крізь райдужний туман. Тож міцно їх заплющив і притис долоні до обличчя.

Я почув легкі кроки, що тихо до мене наближалися. Зупинилися за дві сходинки наді мною.

– З вами все гаразд, пане? – невпевнено спитав хтось.

– Я трохи перепив, – збрехав я. Звичайно, через вино, яке я вилив на себе, несло від мене як від пияка. – За мить покращає.

– Дозвольте, я допоможу вам піднятися сходами. Тут небезпечно спотикатися.

Тепер у голосі мого співрозмовника з’явилася нотка осуду. Я розплющив очі й глянув крізь пальці. Синя спідниця. З практичної тканини, яку носять усі слуги. Без сумніву, вона вже мала раніше справу з п’яними.

Я похитав головою, але вона проігнорувала це, як і я зробив би на її місці. Сильна рука схопила моє плече, тимчасом як друга рука охопила талію.

– Ходімо по сходах, – підбадьорила вона мене. Я мимоволі сперся на неї і пошкутильгав до найближчого сходового майданчика.

– Дякую, – пробурмотів я, думаючи, що тепер вона мене відпустить, але вона й далі міцно мене тримала.

– Ви впевнені, що живете на цьому поверсі? Знаєте, приміщення для слуг ще на поверх вище.

Я кивнув головою.

– Треті двері. Якщо ви не заперечуєте.

Вона мовчала довше, ніж хвилину.

– Це кімната бастарда.

Слова були кинуті як холодний виклик.

Я не здригнувся від них, як це бувало колись. Я й голови не підняв.

– Так. Можете йти.

Я холодно відпустив її.

Замість піти собі, вона підійшла ближче, вхопила мене за волосся, ривком підняла мені голову й зазирнула в обличчя.

– Новачок! – люто засичала вона. – Я б тебе мала збити з ніг і так покинути.

Я звів голову. Не міг зосередити погляду на її очах, але, попри те, я знав її, обрис її обличчя, як її волосся падає на плечі, її запах, як у літнього полудня. Мене затопила хвиля полегшення. Це Моллі, Моллі-свічкарка.

– Ти жива! – скрикнув я. Серце стрепенулося, як спіймана на вудку риба. Я обійняв її за плечі й поцілував.

Принаймні спробував поцілувати. Вона твердою рукою відштовхнула мене, жорстко кажучи:

– Я ніколи не поцілую п’яного. Це обіцянка, яку я собі дала, і завжди її дотримуватимусь. І жоден п’яний мене не цілуватиме.

Її голос був напруженим.

– Але ж я не п’яний, я… хворий, – протестував я. Від хвилювання моя голова йшла обертом сильніше, ніж будь-коли раніше. Ноги піді мною підгиналися. – Та це байдуже. Ти тут і в безпеці.

Вона підтримала мене рефлективним рухом, якого навчилася, опікуючись батьком.

– О. Я бачу. Ти не п’яний. – В її голосі змішувалися осуд і недовіра. – А ще ти не писарчук. І не попихач у стайні. Чи ти з людьми завжди починаєш брехнею? Здається, що ти завжди брехнею й закінчуєш.

– Я не брехав, – сказав я тремтячим голосом, засоромлений злістю в її голосі. Хотів, але не смів заглянути їй в очі. – Я просто не сказав тобі… це надто складно. Моллі, я просто радий, що з тобою все гаразд. І ти в Оленячому замку! Я ж думав вирушити тебе шукати.

Вона далі стискала мене, підтримуючи на ногах.

– Я не п’яний. Справді. Я тільки тепер збрехав, бо соромився зізнатися, що слабкий.

– І тому брехав, – її голос був як батіг. – Ти мав би більше соромитися брехні, Новачку. Чи синові принца можна брехати?

Вона відпустила мене, і я сперся об стіну. Намагався зібрати докупи вихор своїх думок, змусивши заодно тіло стояти рівно.

– Я не принців син, – сказав я нарешті. – Я байстрюк. Це геть інше. І так, це надто принизливо, щоб зізнатися. Але ж я ніколи не казав тобі, що я не бастард. Коли я був з тобою, то завжди почувався Новачком. Добре було мати кілька друзів, що дивилися на мене й думали «Новачок», а не «Бастард».

Моллі не відповідала. Натомість брутальніше, ніж досі, вхопила мене за комір сорочки й поволокла коридором до моєї кімнати. Дивно, якою сильною може бути розлючена жінка. Штовхнула двері, наче вони були її особистим ворогом, і потягла мене в бік ліжка. Підтягнувши майже до його краю, відпустила, і я звалився на ліжко. Але зумів поправитись і сісти. Міцно зчепивши руки й затиснувши їх коліньми, опанував тремтіння. Моллі стояла, дивлячись на мене. Я не міг чітко її побачити. Контури її постаті розпливалися, риси обличчя були розмитими, але судячи з того, як вона стояла, не тямилася від люті.

Через хвилину я ризикнув озватися:

– Ти мені снилася. Коли мене тут не було.

Вона далі мовчала. Я трохи посміливішав.

– Мені снилося, що ти була в Сілбеї. Коли на нього напали. – Через зусилля, щоб голос не дрижав, слова звучали напружено. – Мені снилася пожежа й напад піратів. У моєму сні було двоє дітей, яких ти мусила захистити. Здавалося, що це твої діти.

Її мовчання протистояло моїм словам, наче стіна. Мабуть, думала, що я стократний дурень, який щось там белькоче про сни. І чому, ох, чому з усіх людей на світі, які могли мене бачити таким уламком людини, чому це була саме Моллі? Мовчання тривало довго.

– Але ти була тут, в Оленячому замку, і в безпеці. – Я намагався заспокоїти свій тремтячий голос. – Я радий, що ти в безпеці. Але що ти робиш в Оленячому замку?

– Що я тут роблю? – Її голос був так само напруженим, як мій. Гнів зробив його холодним, але я подумав, що в ньому чути нотку страху. – Я прийшла шукати друга.

Замовкла, наче слова стали їй поперек горла. Коли заговорила знову, голос її був удавано спокійним, майже чемним.

– Бачиш, мій батько помер і залишив мені самі борги. Тож кредитори відібрали у мене крамничку. Я пішла жити до родичів. Допомагала їм на жнивах, щоб заробити грошей і почати все спочатку. В Сілбеї. Хоча не можу навіть здогадатися, звідки ти це знаєш. Я трохи заробила, а мій брат у перших готовий був позичити мені решту. Врожай був добрим. Я мала повернутися до Баккіпа наступного дня. Але на Сілбей напали. Я була там з моїми племінниками…

Її голос потихшав і урвався. Я згадував разом з нею. Кораблі, вогонь, регіт жінки з мечем. Я глянув на неї і майже зумів зосередити погляд. Говорити не міг. Але вона кудись дивилася, мені над головою. Говорила спокійно.

– Мої родичі все втратили. Але й так мали себе за щасливців, бо діти вціліли. Я не могла просити в них позички. Насправді вони навіть не змогли б заплатити мені за роботу, якби я цього просила. Отож я повернулася до Баккіпа, наближалася зима, а я не мала де зупинитися. Я подумала, що завжди приятелювала з Новачком. Якщо є хтось, у кого я могла б позичити грошей, щоб втримати голову над водою, то це, напевне, він. Отож я пішла до замку та питалася за хлопцем-писарчуком. Але всі знизували плечима й посилали мене до Федврена. А Федврен вислухав, як я тебе описала, насупився і послав мене до Пейшенс.

Моллі значуще зупинилася. Я намагався уявити цю зустріч, але, здригнувшись, відігнав цю думку.

– Вона взяла мене покоївкою, – тихо промовила Моллі. – Сказала, що це найменше, що вона повинна зробити для мене після того, як ти мене збезчестив.

– Я тебе збезчестив? – я схопився на ноги. Світ довкола мене хитався, а перед очима то все пливло, то спалахували іскри. – Як це? Як я тебе збезчестив?

Голос Моллі був тихим і спокійним.

– Вона сказала, що ти, очевидячки, здобув мої почуття, а потім мене покинув. Повіривши твоїм брехливим запевненням, наче колись ти зі мною одружишся, я піддалася твоїм залицянням.

– Я не… – Я здригнувся. – Ми були друзями. Я не знав, що ти почуваєш щось більше, ніж…

– Ти не знав? – вона звела вгору підборіддя. Я знав цей жест. Шість років тому йому на зміну прийшов би стусан мені в живіт. Навіть і тепер я здригнувся. Але, заговоривши, вона тихо промовила:

– Напевне, я повинна була чекати, щоб ти це сказав. Це ж так легко сказати.

Тепер настала моя черга відпарирувати:

– Це ж ти мене залишила навіть без слова прощання. Ще й не сама, а з цим моряком, Джейдом. Думаєш, я про нього не знаю? Моллі, я там був. Бачив, як ти береш його під руку і йдеш з ним. Чого ж ти не прийшла до мене, перш ніж від’їхати з ним?

Вона схопилася:

– Я була жінкою з перспективами. А тоді мимоволі стала боржницею. Думаєш, я знала про батькові борги і не переймалася ними? Ні, кредитори почали стукати у двері лише після його похорону. Я втратила все. Невже я мала прийти до тебе жебрачкою, сподіваючись, що ти зі мною поберешся? Я думала, що небайдужа тобі. Думала, що ти хотів… Прокляни тебе Ель, чого я маю тобі в цьому зізнаватися?

Її слова вдаряли мене, як камінці. Я знав, що її очі палають, а щоки почервоніли.

– Я думала, ти хочеш зі мною одружитися, хочеш, щоб ми мали спільне майбутнє. Я хотіла щось внести, не приходити до тебе без жодного пенні та без перспектив. Уявляла собі нас у крамничці, я зі своїми свічками, зіллям і медом, а ти зі своїм писарським умінням… І от пішла до свого брата в перших, щоб попросити позички. Він не мав грошей, але відвіз мене до Сілбея, щоб я порозмовляла з його старшим братом Флінтом. Я тобі казала, як це закінчилося. Я повернулася з рибальським судном, а за проїзд заплатила роботою – патрала та солила рибу. Повернулась у Баккіп, як побитий собака. Проковтнула свою гордість, того ж дня пішла до тебе й довідалася, яка дурна я була, як ти прикидався і мене обманув. Ти не Новачок, ти справді байстрюк. От ти хто.

Якусь мить я прислухався до дивного звуку, намагаючись зрозуміти, що це. Тоді збагнув. Вона плакала, хлипаючи. Я знав, що коли спробую підвестися і підійти до неї, то впаду навзнак. Або ж вона мене так ударить, що зіб’є з ніг. Тож по-дурному, наче справжній п’яниця, повторив:

– Гаразд, а що ж тоді Джейд? Чому тобі так легко було піти до нього? Чому ти спершу не прийшла до мене?

– Я ж тобі кажу! Він мій брат у перших, ти недоумку! – її гнів спалахнув крізь сльози. – Як маєш клопоти, то звертаєшся до родини. Я попросила в нього допомоги, а він забрав мене до сімейного господарства, щоб я там допомагала на жнивах.

Хвилина тиші. Тоді недовірливо:

– Ти що думаєш? Чи я належу до тих, що можуть мати когось збоку?

Потім крижаним тоном:

– Що я дозволила б тобі упадати за мною, а тим часом зустрічалася з кимсь іншим?

– Ні, я б цього не сказав.

– Ну звісно, – промовила так, начебто це все пояснювало. – Ти – як мій батько. Він завжди вважав, що я брешу, бо сам постійно брехав. Як і ти. «Ох, я не п’яний», тим часом від тебе тхне і ти ледь тримаєшся на ногах. І ця твоя дурнувата баєчка: «Мені снилося, що ти була в Сілбеї». Усі в місті знали, що я поїхала до Сілбея. Мабуть, ти почув цю всю історію, сидячи в якійсь таверні.

– Ні, Моллі, це не так. Ти мусиш мені повірити.

Я вхопився за покривала ліжка, щоб випростатися. Вона відвернулася від мене.

– Ні, не мушу! Нікому не мушу вірити.

На мить замовкла, аби щось обдумати.

– Знаєш, колись давно, я ще тоді була зовсім малою. Ще до того, як ми з тобою зустрілися.

Її голос став напрочуд спокійним. Позбавленим виразу, але спокійним.

– Це було на Весняному святі. Пам’ятаю, як я попросила в батька кілька пенні, щоб заплатити за ворожбу. А він мені дав ляпаса і сказав, що не викидатиме гроші на такі дурниці. Тоді зачинив мене у крамниці й пішов пити. Але я й тоді вміла вибиратися з крамниці. І пішла подивитися до тих яток, де ворожили. Там був один старий, що вгадував долю по кристалах. Знаєш, як вони це роблять. Тримають кристал перед полум’ям свічки й розповідають про майбутнє по тому, які кольори падають тобі на обличчя.

Замовкла.

– Знаю, – підтвердив я, тимчасом як вона мовчала. Знав, який тип магії Загорожі вона має на думці. Я бачив танець кольорових зблисків на обличчі жінки із заплющеними очима. Але зараз я лише прагнув виразно побачити Моллі. Подумав, що коли зустрінуся з нею поглядом, то вона побачить правду в моїх очах. Я хотів насмілитися підвестися, підійти до неї та спробувати обійняти. Але вона думала, що я п’яний, а я знав, що впаду. Не міг зганьбитися перед нею ще раз.

– Багато дівчат і жінок вже почули свою ворожбу. Та я не мала жодного пенні, тож могла лише дивитися. Але невдовзі той старий мене побачив. Мабуть, він думав, що я соромлюся. Спитав мене, чи не хочу я знати свою долю. А я заплакала, бо хотіла, але не мала жодного пенні. Тоді Брінна, жінка рибалки, засміялась і сказала, що я не мушу платити, аби це знати. Усі вже знали моє майбутнє. Я дочка пияка, буду жінкою пияка і матір’ю пияків.

Вона прошепотіла:

– Усі сміялися. Навіть той старий.

– Моллі, – промовив я. Вона, схоже, навіть не почула.

– Я все ще не маю жодного пенні, – сказала вона повільно. – Але принаймні знаю, що дружиною пияка не буду. Не думаю, щоб я навіть хотіла з ним приятелювати.

Двері грюкнули й зачинилися.

…я не знав, що ти мене любиш, а не просто… – дурнувато промовив я до холодної та порожньої кімнати.

Я здригнувся від тремтіння, що зазвичай попереджало про напад. Але я не міг так легко її втратити. Встав, і мені вдалося ступити два кроки, перш ніж підлога піді мною загойдалася і я опустився на коліна. Трохи так постояв, звісивши голову, як собака. Не думаю, що її б зворушило, якби я за нею порачкував. Радше дала б мені копняка. Якби навіть я зумів її знайти. Замість цього я знову поволікся до ліжка й забрався в постіль. Не роздягнувся, лише натяг на себе край покривала. Мій зір затуманився, з кутків наповзала темрява, але я не одразу заснув. Натомість ліг зручніше й подумав, яким дурним хлопцем я був минулого літа. Упадав за жінкою, думаючи, що гуляю з дівчиною. Ці три роки різниці віку дуже багато означали, але я геть неправильно все зрозумів. Я думав, що вона бачить у мені хлопця, і безнадійно прагнув здобути її. Тому поводився, як хлопець, замість намагатися зробити так, щоб вона побачила в мені мужчину. І цей хлопець її поранив, і так, обманув її, і, схоже, втратив назавжди. Темрява зімкнулася, стала суцільною чорнотою, але всередині вирувала іскорка.

Вона любила цього хлопця і бачила в майбутньому наше спільне життя. Я вхопився за цю іскорку і провалився в сон.