Читать книгу Королівський убивця. Assassin - Робин Хобб - Страница 6

Довкола Оленячого замку міцніла влада зими. З моря налітали шторми, щоб ударити нас крижаною люттю, а тоді забратися геть. Їх зазвичай випереджали снігопади, величезні снігові замети лежали на зубчастих стінах, як солодкий крем на горіховому торті. Велика темрява довгих ночей ставала ще тривалішою, а в погожі ночі над нами холодним сяйвом світили зорі. Після моєї довгої подорожі додому з Гірського королівства суворість зими не лякала мене так, як колись. Під час моїх щоденних мандрівок до стайні, а звідти до старої хатини свинаря, мої щоки палали від холоду, а вії злипалися від морозу, але я завжди знав, що близько дім і тепле вогнище. Шторми й люті морози, які гарчали на нас, мов вовки з-за дверей, були водночас і сторожовими псами, що тримали червоні кораблі на відстані від наших берегів.

Мій час тягнувся повільно. Я щодня зголошувався до Кеттрікен, як радив мені Чейд, але ми обоє були надто схожими: однаково норовистими. Я певний, що дратував її так само, як вона мене. Я не зважувався проводити надто багато часу з вовчуком, щоб між нами не виник зв’язок. Інших обов’язків у мене не було. Дні мали надто багато годин, і всі ці години заповнювалися моїми думками про Моллі. Ночі були найгіршими, бо тоді мій сплячий розум виходив з-під мого контролю, а сни теж заповнювала Моллі, моя яскрава червоноспіднична свічкарка, тепер така скромна і звичайна у синій формі служниці. Я не міг бути з нею за дня, але моє сонне «я» залицялося до неї із запалом та енергією, на які денна свідомість ніколи б не осмілилася. Коли ми гуляли пляжами після шторму, моя рука лежала в її руці. Я вміло її цілував, не ніяковіючи, і дивився їй в очі, не ховаючись. Ніхто не міг відібрати її в мене. У моїх снах.

Попервах здобутий у Чейда вишкіл підкусив мене до шпигування за нею. Я знав, яка з кімнат на поверсі слуг належить їй, знав, де її вікно. Я довідався, без жодних замірів, коли вона приходить і відходить. Мені було соромно стояти там, де можна було почути, як вона підіймається сходами, й час від часу підглядати, як вона йде у справах на ринок, але я, хоч як старався, не міг заборонити собі робити це. Я знав, з ким зі служниць вона приятелює. Хоча я не мав права розмовляти з нею, та з ними міг привітатися, перекинутися словом, сподіваючись, що хтось із них випадково згадає про Моллі. Я безнадійно тужив за нею. Сон тікав від мене, їжа не цікавила. Ніщо мене не цікавило.

Одного вечора я сидів у вояцькій кухні. Знайшов собі місце в кутку, де міг спертися об стіну, виклавши ноги в черевиках на протилежній лавці, щоб уникнути товариства. Кухоль елю переді мною вже кілька годин як нагрівся. Мені бракувало сили волі навіть для того, щоб напитися до безтями. Я дивився в порожнечу, намагаючись ні про що не думати, коли хтось вирвав лавку з-під моїх простягнених ніг. Я ледь не впав зі свого сидіння, а коли оговтався, побачив Барріча, що сидів навпроти мене.

– Що тебе гризе? – спитав він без жодних вступів, привітань чи форм чемності. Схилився і заговорив так, щоб ніхто, крім мене, його не чув. – Був ще один напад?

Я озирнувся на стіл. Відповів йому так само тихо:

– Кілька нападів тремтіння, але жодного справжнього. Здається, вони приходять лише тоді, коли я перенапружуюся.

Він поважно похитав головою, тоді почекав. Я підняв погляд і побачив втуплені в мене темні очі. Помітна в них турбота щось у мені зачепила. Я струснув головою, мені раптово заціпило.

– Це Моллі, – сказав я за мить.

– Тобі не вдалося довідатися, куди вона виїхала?

– Вдалося. Вона тут, в Оленячому замку, служить у Пейшенс покоївкою. Але Пейшенс не дозволяє мені з нею бачитися. Вона каже…

При перших моїх словах очі Барріча розширилися. Потім він оглянувся довкола й кивнув у бік дверей. Я встав і пішов за ним. Він повів мене до стайні, а тоді на горище, у свою кімнату. Я сів за його столом, біля його вогнища, а він поставив добре бренді з Тілту і два келихи. Тоді дістав свої інструменти для шкіри. І свою вічну купу упряжі, яку слід довести до пуття. Вручив мені недоуздок, де треба було змінити ремінець. Для себе наготував тоншу роботу, із сідлом. Витяг свого стільця і глянув на мене.

– Ця Моллі. Не її я бачив у двірській пральні з Лейсі? З гордо піднятою головою, рудуватої масті?

– З рудуватим волоссям, – неохоче виправив я.

– Гарні широкі клуби. Легко родитиме, – схвально сказав він.

Я послав йому гнівний погляд.

– Дякую, – відповів я крижаним тоном.

Він здивував мене, усміхнувшись:

– Лютуй. Це краще, ніж плакати над собою. Ну. Розказуй.

І я розказав. Ймовірно, більше, ніж розказав би у вояцькій кухні, бо тут ми були самі, бренді розігрівало мені горлянку, а довкола знайомий вигляд і запах його кімнати й роботи. Тут, як ніде в моєму житті, я був у безпеці. Мені здавалося, що можу безпечно відкрити йому мої страждання. Барріч не сказав ні слова, не робив жодних зауважень. Навіть після того, як я виговорився, зберігав мовчання. Я дивився, як він втирає барвник у вирізане на шкірі зображення оленя.

– От. То що я маю робити? – почув я свій голос.

Він відклав роботу, випив бренді і знову наповнив келих. Оглянув кімнату.

– Ти, звичайно, питаєш мене, зауваживши мій рідкісний успіх у здобутті чулої жіночки та купи дітей?

Гіркота в його голосі вразила мене, але, перш ніж я встиг зреагувати, він здушено засміявся.

– Забудь те, що я сказав. Зрештою, це було моє рішення, і зробив я його дуже давно. Фітце Чівелрі, а як ти сам думаєш, що ти маєш робити?

Я похмуро дивився на нього.

– Що стало головною причиною, через яку все пішло не так? – Коли я не відповів, він продовжив. – Хіба ти сам не казав мені, що залицявся до неї як хлопець, а вона вважала, що це знаки уваги дорослого чоловіка? Вона шукала дорослого чоловіка. То й не дмись, як вередлива дитина. Будь чоловіком.

Він випив половину свого бренді, а тоді наповнив обидва келихи.

– Як? – спитав я.

– Так само, як ти це робив деінде. Дотримуйся дисципліни, виконуй свої обов’язки. Не можеш з нею бачитися, так. Але, якщо я щось знаю про жінок, це геть не значить, що вона тебе не бачить. Пам’ятай це. Глянь на себе. Твоє волосся кошлате, як зимова шерсть поні, закладуся, що цю сорочку ти носиш цілий тиждень, а худющий, наче зимове лоша. Сумніваюся, щоб ти отак повернув собі її повагу. Підго дуйся, опоряджуй себе щодня і, во ім’я Еди, краще повправляйся, замість нудити світом у кордегардії. Постав собі якусь мету і йди до неї.

Я поволі кивав головою. Знав, що він має рацію. Але не міг стриматися від протесту:

– Але все це не допоможе, якщо Пейшенс не дозволятиме мені бачитися з Моллі.

– У дальшій перспективі, хлопче, йдеться не про тебе і Пейшенс. А про тебе й Моллі.

– І про короля Шрюда, – криво посміхнувся я.

Він запитально глянув на мене.

– За словами Пейшенс, чоловік не може присягнути королю та повністю віддати своє серце також жінці. «Не можна накласти два сідла на одного коня», – так вона мені сказала. І це жінка, що вийшла за короля-в-очікуванні та вдовольнялася часом, який він мав для неї.

Я простяг Баррічу полагоджений недоуздок.

Він не взяв його. Саме підносив до губ своє бренді. Поставив його на стіл так різко, що рідина аж перехлюпнулася через край.

– Так вона тобі сказала? – хрипко спитав він. Його очі втупилися в мене.

Я повільно кивнув.

– Сказала, що нечесно вимагати, аби Моллі вдовольнялася часом, який залишить мені король.

Барріч відкинувся назад на своєму стільці. Крізь риси його обличчя прокотилася низка суперечливих емоцій. Він глянув на вогонь у каміні, а тоді на мене. Якусь мить здавалося, що от-от заговорить. Потому сів рівно, одним ковтком випив своє бренді й раптом устав.

– Тут надто тихо. Пішли до міста, добре?

Наступного дня я встав і, попри ломотання в голові, постановив собі не поводитися, як хворий від кохання хлопець. Через хлоп’ячу поривчастість і безтурботність я її втратив. Тепер вирішив спробувати чоловічу стриманість. Якщо очікування слушної миті – це єдина дорога до неї, то я скористаюся з Баррічевої поради й добре використаю час цього чекання.

Відтоді я щодня вставав дуже рано, ще до ранкової зміни в кухні. В окремішності моєї кімнати я розтягав м’язи, а тоді вправлявся у техніці бою зі старим дерев’яним мечем. Вганяв себе в піт і запаморочення, а потім спускався до лазні, щоб пропаритися. Повільно, дуже повільно я почав повертатися до нормального стану. Посправнішав і почав нарощувати м’язи на костях. Нове вбрання, пошите мені майстринею Гесті, хоч не одразу, але лягло як слід. Я все ще не звільнився від тремтіння, напади інколи повторювалися. Але траплялися вони рідше, і мені завжди вдавалося повернутися до своєї кімнати, не осоромившись. Пейшенс сказала, що в мене на обличчі з’явився рум’янець, а Лейсі вдовольнялася тим, що годувала мене за кожної нагоди. Я знову відчув себе людиною.

Зазвичай я щоранку їв з вартовцями, у товаристві, де кількість спожитих страв завжди була важливішою за манери. Після сніданку наставав час прогулянки до стайні, я забирав Сажку на пробіжку по снігу, щоб тримати її в тонусі. Повернувши кобилу до стайні, я сам її опоряджував, відчуваючи при цьому справді домашнє задоволення. До наших лихих пригод у Гірському королівстві ми з Баррічем були в поганих стосунках через моє користання з Віту. Він майже цілковито вигнав мене зі стайні. Тому зараз я був більше ніж задоволеним, чистячи Сажку та насипаючи їй вівса. Я мав заняття у стайнях, теплий дух тварин і плітки про замок, які могли розповісти лише стаєнні челядники. У щасливі дні Гендз чи Барріч мали досить часу, щоб зупинитися і порозмовляти зі мною. А в інші, клопітні дні я зазнавав гірко-солодкої насолоди, слухаючи, як вони обговорюють кашель жеребця або лікування кабана, привезеного якимсь фермером до Твердині. Тоді вони мали небагато часу на ґречності та мимоволі виключали мене зі свого кола. Так мусило бути. Я став часткою іншого життя. Не міг сподіватися що те, давнє, завжди буде переді мною відкритим.

Ця думка не заважала мені відчувати провину, коли я щодня прокрадався до закинутої хатини за коморами. Я завжди зберігав обережність. Мій поновлений мир із Баррічем існував не настільки довго, щоб я вважав його непохитним; спогад про болісну втрату його прихильності був ще свіжим у пам’яті. Якщо Барріч колись запідозрить, що я знову використовую Віт, то покине мене так само швидко й цілковито, як це вже сталося раніше. Я щодня питав себе, чого я ризикую його дружбою та повагою заради вовчука.

Єдина відповідь, яку я міг дати, була такою: я не мав вибору. Я не міг відвернутися від вовчука, як не міг пройти повз заморену голодом і замкнуту в клітку дитину. Барріч вважав Віт, що часом відкривав мені тваринну свідомість, збоченням, огидною слабістю, нестерпною для будь-якої порядної людини. Він майже зізнався, що мав певні приховані здібності, але рішуче підкреслював, що сам ніколи до них не вдавався. Якщо й так, то я ніколи його на цьому не піймав. Але не навпаки. Він завжди достеменно знав, коли я тягнувся до тварини. Коли я за хлоп’ячих літ дозволяв собі на Віт із твариною, наслідком зазвичай був потиличник чи дзвінкий ляпас, що мав повернути мене до моїх обов’язків. Коли я мешкав із Баррічем у стайнях, він робив усе, що в його силах, аби стримати мене від зв’язку з якоюсь твариною. Це завжди йому вдавалося, за двома винятками. Глибокий біль від втрати моїх товаришів по зв’язку переконав мене, що Барріч мав рацію. Тільки безумець дозволив би собі вчинок, що неодмінно веде до такої втрати. Тож я був радше безумцем, ніж людиною, яка може відвернутися від благань битого й замореного дитинчати.

Я цупив кості, обрізки м’яса та шкоринки і робив, що міг, аби ніхто, навіть кухарка чи блазень, не знали про мою діяльність. Намагався щодня змінювати час моїх відвідин і щодня йшов іншою дорогою, щоб не втоптати стежки до хатки за коморами. Найтяжче було проносити контрабандою чисту солому та вкрасти зі стайні стару кінську попону. Але й це мені вдалося.

Хай коли б я приходив, завжди виявлялося, що Вовчук (якось мимоволі це слово стало кличкою) мене чекає. Не була то лише чуйність тварини, яка чекає їжі. Він відчував, коли я починав свою щоденну мандрівку до хатки за коморами, і чекав мене. Знав, коли в кишені у мене були імбирні коржики, і аж надто швидко їх полюбив. Не те, щоб його підозріливість стосовно мене розвіялася. Ні. Я відчував його осторогу й те, як він внутрішньо щулився щоразу, коли я до нього наближався. Але кожен день, коли я його не вдарив, кожен шматок їжі, який йому приносив, був ще однією дошкою довіри в мості між нами. То був зв’язок, який я не хотів усталити. Я намагався триматися від нього на відстані, пізнавати його через Віт лише настільки, наскільки це було необхідним. Я побоювався, що він може втратити дикість, необхідну йому для самостійного виживання. Знову й знову я перестерігав його: «Ти мусиш ховатися. Кожна людина – це загроза для тебе, так само, як кожен собака. Мусиш ховатися у цій хатці й не писнути, доки поблизу хтось є».

Спершу йому легко було слухатися. Був жалюгідно худим і негайно ж накидався на принесену мною їжу, поглинаючи все. Зазвичай він засинав на своїй соломі, перш ніж я виходив із хатки, або ж гриз свою коштовну й ревно пильновану кістку. Та коли належно від’ївся, мав можливість рухатись і перестав мене боятися, до нього повернулася природжена грайливість цуценяти. Тільки-но я розчиняв двері, вискакував на мене, вдаючи атаку, і виражав захоплення хрумкими яловичими костями, гарикаючи та борюкаючись із ними. Коли я картав його за надмірну галасливість або ж за сліди, що зраджували його нічне гарцювання по засніженому полі за хатиною, він плазував на знак покори.

Але тоді я помічав у його очах зачаєний гнів. Він не вважав мене своїм паном. Лише чимось на штиб вожака зграї. Чекав, коли сам зможе вирішувати. Часом це завдавало мені болю, хоча так мусило бути. Я врятував його з наміром відпустити на волю. За рік він буде тільки ще одним вовком, що завиває вночі. Я часто це йому повторював. Спершу він запрагнув дізнатися, коли його заберуть із цієї смердючої Твердині, оточеної кам’яними мурами. Я обіцяв, що невдовзі, тільки-но він належно відгодується, тільки-но зникнуть найглибші зимові сніги і він зможе подбати про себе сам. Але з бігом тижнів, коли шторми надворі нагадували йому про вигоду його лігва і про добре м’ясо, наросле на його костях, він питав про це рідше. Інколи і я забував ще раз це йому нагадати.

Самотність гризла мене зсередини і ззовні. Уночі я міркував, що сталося б, якби я крадькома піднявся поверхом вище й постукав у двері Моллі. Удень стримувався, щоб не прив’язатися до малого Вовчука, який повністю залежав від мене. У замку була лише одна істота, самотня так само, як я.

– Я певна, що ти маєш інші обов’язки. То чого щоденно до мене приходиш? – щиро спитала мене Кеттрікен, як це заведено в горах. Бралося до полудня, у день після нічного шторму. Великими пластівцями падав сніг, і Кеттрікен, попри холод, наказала розчинити віконниці, аби можна було на нього дивитися. Її кімната для шиття виходила на море, і я подумав, що її захоплюють величезні неспокійні води. У неї очі були такого ж кольору, як води того дня.

– Я подумав, що в моєму товаристві вам приємніше пролетить час, моя королево-в-очікуванні.

– Пролетить час, – зітхнула вона. Поклала підборіддя на долоню, сперлася на лікоть. Морський вітер заплутався в її світлому волоссі. – Яка дивна ця ваша мова. Кажете про час, як ми про летючий вітер. Наче це щось таке, чого треба позбутися.

Маленька камеристка Розмері сиділа біля її ніг, хихочучи в кулак. Дві леді позаду нас боязко засміялися, затим знову схилили голови над своїм рукоділлям. Кеттрікен теж мала на колінах великі п’яльці з розпочатою вишивкою гір та водоспаду. Я не помітив, щоб ця робота якось просувалася вперед. Інші її леді сьогодні не з’явилися, але вислали пажів із поясненнями, чому не могли скласти їй товариства. Переважно через головні болі. Вона не розуміла, що їхня неувага її принижує. Я не знав, як їй це пояснити, а часом міркував, чи маю я це робити. Сьогодні був один з таких днів.

Я посовгався на кріслі, перехрестивши ноги по-іншому.

– Я мав на увазі лише те, що взимку в Оленячому замку можна занудьгувати. Погода тримає нас у чотирьох стінах, мало розваг.

– А от корабелень це не стосується, – сповістила вона мені. Її очі прибрали дивно голодного виразу. – Там постійна метушня, кожну дрібку денного світла використовують для обтісування великих колод і згинання дощок. Навіть коли день темний чи шаліє шторм, корабели в ангарах рубають, обтесують і шліфують дерево. А в кузнях кують ланцюги та якорі. Одні тчуть міцне полотно для вітрил, інші кроять їх і шиють. Веріті крутиться там, за всім пильнуючи. А я сиджу та вишиваю ці витребеньки, колю пальці та сліпаю, гаптуючи квіточки і пташині очка. А як закінчу, то опиняться вони в кутку з дюжиною таких самих гарнісіньких робіт.

– Ой, ні, не в куток, нізащо, міледі, – імпульсивно вибухнула одна з жінок. – Що ви, ваші роботи – дуже цінний подарунок. У Шокзі одна з ваших робіт висить, узята в рямці, в особистих кімнатах лорда Шемшая, а герцог Келвар із Ріппону…

Зітхання Кеттрікен скоротило цей жіночий комплімент:

– Я б радше працювала з вітрилами, великою залізною голкою чи дерев’яним клином, щоб оздобити один із кораблів мого мужа. Оце була б справа, гідна мого часу і його поваги. Натомість дістаю іграшки для розваги, наче я вередлива дитина, що не розуміє вартості добре проведеного часу.

Вона повернулася до вікна. Тоді я помітив, що звідси так само добре видно дим із корабельні, як і море. Може, я не зрозумів, що саме привертало її увагу?

– Чи маю я послати по чай і тістечка, міледі? – з надією спитала одна з дам. Обидві пані накинули на плечі шалі. Кеттрікен не помічала холодного морського повітря, що вливалось у відчинене вікно, але воно могло бути неприємним для цих жінок, які сиділи й кололи полотно голками.

– Якщо бажаєте, – байдуже відповіла Кеттрікен. – Я не голодна і не хочу пити. Боюся, що розтовстію, як годована гуска, сидячи з вишиванням і цілісінький день то попиваючи, то під’їдаючи. Я хотіла б робити щось справді важливе. Скажи мені правду, Фітце. Якби ти не відчував обов’язку відвідувати мене, то чи сидів би бездіяльно у своїх кімнатах? А може, вишивав би на п’яльцях?

– Ні. Але ж я не королева-в-очікуванні.

– Очікуванні. Ох, тепер я добре розумію цю частину мого титулу. – В її голосі пролунала гірка нотка, якої я ніколи досі від неї не чув. – Але королева? Ти добре знаєш, що в моєму краю ми не кажемо «королева». Якби я була там і правила замість батька, мене б називали «Жертовною». Ба більше, я й була б Жертовною. За все, що було б добрим для мого краю і для мого народу.

– Коли б ви були там, посеред зими, що б ви робили? – спитав я, просто шукаючи зручнішої теми для розмови. Це було помилкою.

Вона мовчала й дивилася у вікно.

– У горах, – тихо заговорила Кеттрікен, – ніколи не було часу, щоб сидіти без діла. Звичайно, я була наймолодшою, тож більшість Жертовних обов’язків припадали на мого батька та мого старшого брата. Але, як каже Джонкві, роботи завжди вдосталь, та й ще залишиться. Тут, в Оленячому замку, все роблять слуги непомітно для очей, і ми бачимо лише наслідки: прибрану кімнату, страву на столі. Може, тому, що це таке людне місце.

Вона на мить замовкла, а її очі розширилися.

– У Джампі взимку палац і все місто затихає. Падає густий тяжкий сніг, а землю сковують сильні морози. Рідше використовувані шляхи взимку зникають під снігом. На зміну колесам приходять сани. Гості міста давно вже повернулися додому. В палаці у Джампі залишаються тільки члени сім’ї і ті, що вирішили перебути з ними зиму та допомогти їм. Не служити їм, ні, не зовсім так. Ти був у Джампі. Знаєш, що там немає нікого, хто б лише служив, окрім королівської сім’ї. У Джампі я вставала рано, щоб принести води для вівсяної каші, а коли була моя черга, помішувала в казані. Кіра, Сеннік, Джофрон і я завели б якусь розмову, ожививши цим кухню. А вся молодь бігала б довкола, вносячи дрова, розкладаючи тарілки й розмовляючи про тисячу справ.

Її голос здригнувся, а я вслухався в тишу її самоти.

За хвилину вона продовжила:

– Якщо була якась робота, легка чи тяжка, всі долучалися до неї. Я згинала і в’язала гілля для стодоли. Навіть посеред глибокої зими допомагала розчищати сніг і ставити нові дахові арки в сімей, що постраждали від пожежі. Думаєш, Жертовна не може полювати на старого ведмедя-шатуна, що почав убивати кіз, або ж тягнути канат, допомагаючи перекрити знесений повінню міст?

Вона глянула на мене зі справжнім болем в очах.

– Тут, в Оленячому замку, ми не ризикуємо нашими королевами, – просто сказав я. – Інші руки можуть тягнути канат, маємо десятки мисливців, які змагатимуться за честь уполювати вбивцю худоби. А королева в нас одна. Є речі, які може зробити королева й ніхто інший.

Позаду нас у кімнаті її дами майже про неї забули. Одна з них покликала пажа, і він повернувся із солодкими тістечками й гарячим чаєм. Пані розмовляли між собою, зігріваючи руки об чайні філіжанки. Я швидко зиркнув на них, щоб запам’ятати, які дами обрали службу своїй королеві. Як я починав розуміти, Кеттрікен була не найлегшою з королев для тих, що їй служили. Маленька камеристка Кеттрікен, Розмері, сиділа на підлозі при чайному столі, мрійливо придивляючись до тістечка, яке тримала у своїх маленьких долоньках. Я раптом почувся так, наче знову маю вісім років і можу до неї приєднатися.

– Я знаю, про що ти, – прямо сказала Кеттрікен. – Я тут, щоб народити Веріті спадкоємця. Це обов’язок, від якого я не ухиляюся, бо вважаю його не обов’язком, а задоволенням. Жаль тільки, що не маю певності, чи поділяє мій пан мої почуття. Він завжди відсутній, завжди в місті, при справах. Знаю, де він сьогодні: там, пильнує, як із дощок та колод постають його кораблі. Хіба ж не могла б я бути біля нього, ніяк не наражаючись на небезпеку? А якщо лише я можу народити спадкоємця, то тільки він може його зачати. Чому я мушу бути тут, тимчасом як він поглинутий обов’язками охорони нашого народу? Це місія, яку я мала б із ним ділити, як Жертовна Шести герцогств.

Хоча за час, проведений у горах, я звик до тамтешньої простоти, усе ж був шокований тим, як відверто вона це сказала. Тому дозволив собі таку ж сміливу відповідь. Несподівано для себе встав і схилився над Кеттрікен, наче щоб зачинити віконниці на вікні, з якого тягло холодом. Я скористався з цієї близькості, аби із запалом прошепотіти:

– Якщо ви думаєте, що це єдиний обов’язок, покладений на наших королев, то ви серйозно помиляєтесь, міледі. Висловлюючись так щиро, як це властиво вам: ви нехтуєте своїми обов’язками стосовно своїх дам, які сьогодні тут лише для того, щоб вам служити і з вами розмовляти. Хіба ж вони не могли б займатися тим самим вишиванням у затишку власних кімнат чи в товаристві майстрині Гесті? Ви сумуєте за тим, що вважаєте важливішим завданням, але перед вами завдання, якого не виконає сам король. Ви тут, щоб його виконати. Відновіть двір у Оленячому замку. Зробіть так, щоб він став бажаним і привабливим місцем. Зробіть так, щоб лорди й леді короля змагалися за його увагу, а завдяки цьому охочіше підтримували його в королівських трудах. Пройшло вже багато років, відколи в цьому замку була справжня королева. Замість дивитися на корабель, для будівництва якого придатніші інші руки, займіться завданням, яке вам дісталося, і спробуйте пристосуватися до нього.

Я закінчив розвішувати гобелен, що закривав віконниці та захищав від холоду морських штормів. Тоді відступив і зустрівся поглядом з моєю королевою. На мою прикрість, вона мала такий засоромлений вигляд, наче у служниці-молочарки. В ясних очах стояли сльози, а щоки були такими червоними, наче я дав їй ляпаса. Я зиркнув на дам королеви, які все ще пили чай і щебетали. Залишена без нагляду Розмері скористалася нагодою, щоб проколювати тістечка, перевіряючи, що там усередині. Здається, ніхто не помітив нічого незвичайного. Але я вже знав, наскільки придворні дами оволоділи мистецтвом прикидатися, і боявся здогадів на тему, що ж таке міг сказати бастард королеві-в-очікуванні, аж її очі наповнилися слізьми.

Я прокляв свою недолугість і нагадав собі, що, хай яка висока на зріст, Кеттрікен не надто старша за мене, та ще й у чужому місці. Не слід було мені з нею розмовляти, належало натомість викласти проблему Чейдові та дозволити йому зарядити все так, щоб хтось їй усе пояснив. Тоді мене осінило, що він уже когось такого вибрав і той хтось усе вже пояснив. Я знову зустрівся з нею очима й дозволив собі нервово посміхнутися. Зиркнув на дам, вона ж провела мій погляд своїм і швидко повернула на обличчя звичний вираз. Моє серце переповнила гордість за неї.

– Що ж ти скажеш? – тихо спитала вона.

– Скажу, – покірно озвався я, – що соромлюся такої відважної своєї мови до моєї королеви. Прошу її пробачення. Але скажу теж, що варто виявити двом цим вірним леді особливий знак королівської ласки, аби нагородити їх за їхню відданість.

Вона кивнула на знак розуміння і тихо спитала:

– А яка це може бути ласка?

– Приватна зустріч із королевою в її особистих кімнатах, можливо, щоб оглянути виступ менестреля чи лялькаря. Неістотно, яку саме розвагу ви влаштуєте; але тих, що вирішили не складати вам товариства, не буде запрошено.

– Звучить, як вчинок Регала.

– Ймовірно. Він дуже вправний у гуртуванні слуг і підлабузників. Але він чинив би це зі злим заміром, щоб покарати тих, хто не танцював під його дудку.

– А я?

– А ви, моя королево-в-очікуванні, хочете нагородити своїх вірних слуг. Не маєте наміру карати всіх інших, а лише втішатися товариством тих, хто відповідає на ваші добрі почуття такою ж добротою.

– Я розумію. А хто цей менестрель?

– Меллоу Лагідний. Має якнайгалантнішу манеру догодити співом кожній дамі в кімнаті.

– Ти міг би дізнатися, чи вільний він цього вечора?

– Міледі, – я мимоволі усміхнувся. – Ви королева-в-очікуванні. Виявляєте йому честь, просячи його присутності. Він ніколи не буде надміру зайнятим, якщо йдеться про службу вам.

Вона знову зітхнула, але цього разу легше. Кивнула мені й підвелася. Усміхнувшись до своїх леді, попрохала, щоб вибачили її неуважність цього ранку, а тоді спитала, чи могли б вони сьогодні ввечері скласти їй товариство в її особистих кімнатах. Я дивився, як вони перезираються й обмінюються усмішками, та зрозумів, що ми добре впоралися. Я занотував у пам’яті їхні імена: леді Гопфул Надійна й леді Модесті Скромна. Вклонившись, я вийшов з кімнати, а мій відхід зостався майже непоміченим.

Так я став порадником Кеттрікен. Не можна сказати, щоб мене тішила ця роль компаньйона та інструктора, нашіптувача, що підказував їй, яке наступне па танцю має вона виконати. Насправді це було неприємним завданням. Я відчував, що принижую її своїми зауваженнями і псую, навчаючи тканню павутиння влади при дворі. Вона мала рацію. То були Регалові трюки. Хоча її ідеали були куди вищими, а вчинки куди людянішими, ніж у Регала, зате мої наміри були достатньо егоїстичними для нас обох. Я хотів, щоб вона зібрала владу у своїх руках, а тим самим міцно пов’язала трон і Веріті в думках усіх і кожного.

Щоденно, надвечір, я очікував виклику леді Пейшенс. Вони обидві з Лейсі сприймали ці візити дуже серйозно. Пейшенс вважала мене своєю цілковитою власністю, начебто я досі був її пажем і не думав ні про що інше, крім копіювання для неї якогось стародавнього сувою на її коштовному очеретяному папері. Або ж від мене вимагалося продемонструвати успіхи у грі на морських ріжках. Вона завжди дорікала мені за недостатні зусилля при виконанні цих завдань і витрачала не менше, ніж півгодини, соромлячи мене й таким робом намагаючись повчати. Я ж старався бути чемним і ґречним, але відчував, що вплутався у сітку їхньої змови, яка мала на меті не дозволити мені бачити Моллі. Я розумів, що Пейшенс діє мудро, але мудрість не лікувала від самотності. Попри їхні зусилля тримати мене здаля від Моллі, я бачив її всюди. Ох, не її саму, ні. Про неї нагадував запах товстої свічки, що виділяла такий милий аромат мірики, палаючи. Перекинутий через крісло плащ. Навіть медяники смакували мені як Моллі. Вважатимете мене безумцем за те, що я сідав біля свічки і вдихав її запах або ж вибирав саме те крісло, щоб торкнутися її вогкого від снігу плаща, сідаючи? Інколи я почувався так, як Кеттрікен, наче я тонув у тому, що від мене вимагалося, і що в моєму житті не зосталося нічого, що належало б тільки мені.

Щотижня я рапортував Чейдові про успіхи Кеттрікен у придворних інтригах. Це Чейд перестеріг мене, що певні дами, найбільше розамурені в Регалі, зненацька почали запобігати також ласки Кеттрікен. Отож я теж мусив її перестерегти, попередивши, до кого ставитися чемно, але не більше, а до кого щиро усміхатися. Інколи я думав, що радше убивав би тихцем для мого короля, ніж бути вплутаним у всі ці таємні схеми. Але тут мене викликав до себе сам король Шрюд.

Звістка прийшла рано-вранці, і я поквапом одягався, щоб з’явитися на очі короля. Це вперше він мене викликав, відколи я повернувся до Оленячого замку. Таке ігнорування мене непокоїло. Він був невдоволений мною через те, що сталося у Джампі? Звичайно ж, він сказав би це мені відверто. Так було досі. Проте непевність мені дошкуляла. Я намагався постати перед ним якомога швидше, усе-таки особливо подбавши про свій вигляд. Врешті мені не вдалося ні те, ні інше. Моє волосся, обстрижене під час пропасниці, якою я перехворів у горах, вже відросло, але стало так само буйним і неслухняним, як у принца Веріті. Що гірше, у мене почала сіятися борода. Барріч уже двічі звертав мені увагу, що краще б я вирішив запустити її або старанніше голився. Оскільки моя борода була такою ж лататою, як зимова шерсть поні, я двічі порізався, перш ніж вирішив, що дрібка щетини на обличчі менше помітна, ніж кров. Волосся я відкинув назад і пошкодував, що не можу зв’язати його у вояцький хвіст. Пристебнув до сорочки шпильку, яку дав мені Шрюд багато років тому, аби показати, що я його людина. А тоді поспішив на виклик короля.

Коли я хутко йшов коридором до королівських дверей, зі своїх кімнат раптом вийшов Регал. Я зупинився, щоб не зіткнутися з ним, а тоді стояв, дивлячись на нього й почуваючись, як піймане в пастку звіря. Я вже кілька разів бачив його, відколи повернувся. Але це завжди було здалеку, через коридор, або ж я відчував його побіжний погляд, займаючись якоюсь справою. Тепер же ми стояли на відстані витягнутої руки й дивилися один на одного. Я вражено помітив, що майже можна було помилитися, прийнявши нас за братів. Його волосся було кучерявішим, риси обличчя тоншими, постава аристократичнішою. Його одяг був наче пір’я павича порівняно з моїм гороб’ячим оперенням. Я не мав срібла ні на шиї, ні на руках. А все ж печать Провісників виразно лежала на нас обох. Ми обидва успадкували Шрюдову щелепу, складку на його повіках і вигин його нижньої губи. Жодному з нас не рівнятися з мускулистою статурою Веріті, а все-таки я більше наблизився до неї, ніж Регал. Нас розділяло менше ніж десять років віку. І лише його шкіра відділяла мене від його крові. Я зустрівся з ним поглядом і пошкодував, що не можу випороти його нутрощі на чисто заметену підлогу.

Він посміхнувся, показуючи білі зуби.

– Бастарде, – люб’язно сказав він. Його посмішка стала різкішою. – Або, правильніше, паничу Фітце. Годяще ім’я, яке ти сам собі вибрав.

Його старанна вимова не залишала сумніву, що це мала бути образа.

– Принце Регале, – відповів я, а інтонація надавала моїм словам такого ж значення. Я чекав із крижаною терплячістю, якої навіть у себе не підозрював. Він мав ударити мене першим.

Якийсь час ми стояли не рухаючись і не зводячи очей один з одного. Тоді він опустив погляд, щоб струсити з рукава уявну пилинку. Ступив уперед, щоб пройти повз мене. Я не зійшов йому з дороги. Він не відштовхнув мене, як бувало колись. Я глибоко вдихнув і подався своєю дорогою.

Я не знав вартовця при дверях, але він махнув мені зайти до королівської кімнати. Зітхнувши, я поставив собі чергове завдання. Знову мушу знати імена й обличчя. Тепер, коли двір був переповнений людьми, що прибули побачити нову королеву, я не раз виявляв, що мене пізнавали незнайомі мені люди. Я чув, як торговець беконом сказав своєму помічнику якогось дня за кухонними дверми: «Судячи з його вигляду, це бастард». Це робило мене безборонним. Речі мінялися надто швидко.

Кімната короля Шрюда приголомшила мене. Я сподівався, що крізь розчинені вікна вливається свіже зимове повітря, а Шрюд, вставши з ліжка та одягнувшись, сидить за столом, так само пильний і підтягнутий, як капітан, що приймає рапорти своїх лейтенантів. Він завжди був таким, гострий старигань, суворий до себе, ранній птах, проникливий, як його ім’я. Але його взагалі не було в кабінеті. Я ризикнув зайти в його спальню й заглянув крізь прочинені двері.

Усередині кімнати ще панувала напівтемрява. Служник брязкав чашками й тарілками за маленьким столиком, присунутим до великого ліжка з балдахіном. Він глянув на мене, а тоді відійшов, схоже, подумавши, що я хлопчик-слуга. Повітря було нерухомим і затхлим, наче приміщення не використовувалось або давно не провітрювалось. Я почекав, доки служник скаже королю Шрюдові, що я прийшов. Коли ж він далі не зважав на мене, я обережно підійшов до краю ліжка.

– Мій королю? – я зважився звернутися до нього першим, бо він нічого не говорив. – Я прийшов, як ви наказували.

Шрюд сидів у тіні балдахіна, спершись на подушки. Коли я заговорив, він розплющив очі.

– Хто це… ах. Фітц. Воллесе, принеси йому крісло. А ще чашку й тарілку.

Коли слуга пішов виконувати розпорядження, король Шрюд звірився мені:

– Як мені бракує Чефферса. Він був зі мною стільки років, і я ніколи не мусив йому казати, чого я хочу.

– Я пам’ятаю його, мілорде. А що з ним?

– Його забрав кашель. Він підхопив цю хворобу восени і вже ніколи її не позбувся. Кашель повільно його душив, так що він не міг уже й слова сказати, не задихаючись аж до свисту.

Я згадав цього слугу. Він не був молодим, але й не таким старим. Звістка про його смерть виявилася для мене несподіванкою. Я мовчки стояв, не кажучи й слова, а Воллес приніс мені крісло, тарілку й чашку. Він несхвально скривився, коли я сів, але я зігнорував це. Незабаром він довідається, що король Шрюд сам склав свій протокол.

– А ви, мій королю? Ви добре почуваєтесь? Не можу згадати, щоб ви вранці зоставалися в ліжку.

Король Шрюд видав нетерплячий звук:

– Ось це найбільше й дратує. Насправді це навіть не хвороба. Просто паморочиться голова, а трапляється це зі мною, коли я надто швидко рухаюся. Кожного ранку думаю, що це вже минулося, але, тільки-но я намагаюся підвестися, навіть каміння Оленячого замку гойдається піді мною. Тож я залишаюся в ліжку, потроху їм і п’ю, а тоді повільно встаю. До полудня оговтуюсь. Думаю, що це якось пов’язано із зимовим холодом, хоча цілитель запевняє, що це давня рана від меча, я дістав її, коли був не надто старшим, ніж ти тепер. Бачиш, усе ще маю шрам, хоча й думав, що все давно загоїлося.

Король Шрюд схилився на своєму ліжку під балдахіном, піднявши тремтячою рукою пучок посивілого волосся і відкривши ліву скроню. Я побачив рубець старого шраму й кивнув.

– Але годі про це. Я викликав тебе не для консультацій із приводу мого здоров’я. Я підозрюю, що ти вже здогадуєшся, чому ти тут?

– Вам потрібний повний звіт про події у Джампі? – здогадався я. Я оглянувся на слугу й побачив, що Воллес крутиться поблизу. Чефферс відійшов би, давши Шрюдові й мені вільно порозмовляти. Я питав себе, наскільки відверто я можу говорити перед цим новим чоловіком.

Але Шрюд махнув рукою.

– Це вже минуло, хлопче, – тяжко промовив він. – Ми з Веріті порадилися. Зараз вважаємо це закінченим. Не думаю, що ти міг би розповісти мені про багато речей, яких я б не знав чи не здогадувався про них. Ми з Веріті довго розмовляли. Я… шкодую… про дещо. Але. Ми тут, і це те місце, з якого мусимо почати. Так?

Слова напучнявіли мені в горлі, ледь мене не задушивши. Регал – хотів я сказати йому. Ваш син, який намагався вбити мене, вашого внука-бастарда. З ним ви теж довго розмовляли? Це було до чи після того, як віддали мене в його руки? Але зненацька, так виразно, наче це сказали мені Чейд або Веріті, я усвідомив, що не можу сумніватись у моєму королеві. Не можу навіть запитати, чи справді він віддав моє життя своєму наймолодшому синові. Я стис щелепи і стримав слова.

Шрюд зустрівся зі мною поглядом. Його очі блиснули до Воллеса:

– Воллесе. Вийди на хвилину на кухню. Чи куди хочеш, лише б не тут.

Воллес мав невдоволений вигляд, але повернувся, шморгнувши носом, і вийшов. Залишив двері за собою прочиненими. На знак Шрюда я встав і зачинив їх, а тоді повернувся на своє місце.

– Фітце Чівелрі, – поважно промовив він. – Завершимо цю тему.

– Сір. – Я глянув йому в очі, а затим опустив погляд.

Він заговорив із натиском:

– Інколи амбітні молоді люди чинять дурниці. Коли їм вказують на помилки в їхній поведінці, перепрошують.

Я різко глянув угору, міркуючи, чи не очікує король перепросин від мене. Але він продовжував:

– Мені висловлено такі перепросини. Я їх прийняв. Тепер ідемо далі. Довірся в цьому мені. – Він сказав це лагідно, але це не було проханням. – Де найменше сказано, там найлегше виправити.

Я відкинувся назад, на спинку крісла. Глибоко вдихнув, обережно видихнув. За мить опанував себе. Тоді прямо глянув на короля.

– Можу я спитати, чому ви мене покликали, мій королю?

– Через неприємну проблему, – невдоволено сказав він. – Герцог Бронді з Бернсу вважає, що я повинен її розв’язати. Він побоюється того, що може статися, коли я цього не зроблю. Вважає, що буде… неполітично, якщо він вдасться до безпосередніх дій. Тож я вдовольнив його прохання, але неохоче. Хіба нам бракує клопотів із піратами на порозі, без внутрішніх конфліктів? Гаразд. Вони мають право до мене звернутися, а я маю обов’язок перед усіма, хто до мене звертається. Ти ще раз понесеш королівську справедливість, Фітце.

Він стисло розповів мені про ситуацію в Бернсі. Молода жінка з-над затоки Тюленів прибула до замку Ріплкіп, щоб запропонувати себе Бронді як воїна. Він охоче її прийняв, бо вона мала добрі м’язи й виучку, вправно володіла києм, луком і клинком. Була такою ж гарною, як і сильною, малою, чорнявою і гладенькою, наче морська видра. Охоронці герцога приязно її прийняли, а невдовзі вона стала популярною постаттю при його дворі. Вона мала не стільки привабливості, скільки відваги та сили волі, які притягують інших. Сам Бронді теж її полюбив. Вона оживила його двір і прищепила новий дух його охоронцям.

Але потім уявила себе пророчицею і віщункою. Вона твердила, що була обрана Елем, морським богом, для вищої долі. Звали її Мадья, в її походженні не було нічого незвичайного, але тепер вона змінила ім’я в церемонії вогню, вітру й води та назвалася Віраго – мужністю. Їла тільки м’ясо тварин, яких сама вполювала, а у своїх кімнатах не зоставила нічого, крім того, що сама зробила чи виграла на змаганнях зі зброєю. Її послідовники множилися, до їхнього числа входили молодші шляхтичі, а також багато солдатів під її командою. Перед усіма ними вона проголошувала потребу повернутися до шанування Еля та поклоніння йому. Вихваляла давні звичаї, захищала суворе просте життя, коли людина здобувала славу завдяки власній силі.

Вона вбачала в піратах і перекованих кару Еля за нашу розманіженість і звинувачувала династію Провісників за поширення цієї розманіженості. Спершу вона говорила про такі речі з розвагою. Пізніше стала відвертішою, але ніколи не була настільки зухвалою, щоб виголошувати явну зраду. Все-таки на морських скелях вчинено жертвоприношення вола, а вона позначила жертовною кров’ю кількох молодих людей та відправила їх у духовну подорож, як за сивої давнини. Бронді чув поголоски, начеб вона шукала гідного її чоловіка, що з’єднався б із нею, аби скинути з трону Провісників. Вони правитимуть разом, розпочавши час Воїна й поклавши край дням Хлібороба. У Бернсі багато молодих людей готові були змагатися за цю честь. Бронді хотів, щоб її зупинили, перш ніж йому самому доведеться звинуватити її у зраді, змусивши своїх людей до вибору між Віраго й ним самим. Шрюд висловив думку, що число її прибічників, ймовірно, різко б зменшилося, якби вона була переможена у двобої або ж із нею стався б нещасний випадок, або ж стала б жертвою хвороби, яка забрала б її силу та красу. Я був змушений погодитися, що це можливо, але зауважив, що було також багато випадків, коли люди після своєї смерті ставали напівбогами. Шрюд погодився, що таке буває, але, звичайно, лише тоді, коли та особа загинула шляхетною смертю.

Тоді раптово змінив тему. У Ріплкіпі, над затокою Тюленів, був старий сувій, який Веріті хотів скопіювати. Він містив список усіх уродженців Бернсу, що служили королю Скіллом як члени групи. Казано також, що у Ріплкіпі збереглася якась реліквія з тих днів, коли Старійшини захищали це місто. Шрюд бажав, щоб я виїхав завтра, вирушив до затоки Тюленів, скопіював сувій, оглянув реліквію та склав йому звіт. Також я мав переказати Бронді найкращі поздоровлення від короля та його запевнення, що проблему герцога невдовзі буде розв’язано.

Я зрозумів.

Коли я підвівся, щоб вийти, Шрюд підняв пальця, наказавши мені зупинитися. Я встав, чекаючи.

– Ти відчуваєш, що я дотримуюсь угоди? – спитав він. Це було давнє питання, яке він завжди ставив мені після наших зустрічей, коли я був хлопцем. Я усміхнувся.

– Так, сір, – сказав я, як завжди.

– Тоді ти теж її дотримуйся. – Він замовк, а тоді додав, як не чинив ніколи досі: – Пам’ятай, Фітце Чівелрі. Кожна шкода, завдана комусь із моїх, є шкодою, завданою мені.

– Сір?

– Ти не завдаси шкоди нікому з моїх, правда?

Я випростався. Знав, чого він хоче від мене, і поступився йому.

– Сір, я ніколи не завдам шкоди нікому з ваших. Клянуся династією Провісників.

Він повільно кивнув. Домігся від Регала прохання пробачення, а від мене слова, що я не вб’ю його сина. Схоже, вірив, що уклав між нами мир. За його дверима я зупинився, щоб відкинути волосся з очей. Я щойно дав клятву, – нагадав собі. Уважно це обдумав і змусив себе глянути, скільки коштуватиме мені її дотримання. Мене заливала гіркота, доки я не порівняв це з ціною, яку мусив би заплатити, порушивши її. Тоді твердо зламав свої застереження: вирішив чесно дотримуватися обітниці, складеної моєму королю. Я не міг мати справжнього миру з принцом Регалом, але принаймні міг мати мир із самим собою. Завдяки цьому рішенню я почувся краще і впевнено рушив коридором.

Я не поповнював запасу отрут, відколи повернувся з гір. Зараз надворі нічого не росло. Я мусив украсти те, чого потребував. Фарбувальники шерсті мали дещо, що я міг би використати, а запас цілителя забезпечив би мене іншими складниками. Коли я почав спускатися сходами, мої думки були зайняті цими планами.

Мені назустріч підіймалася Серена. Побачивши її, я завмер на місці. Її вигляд змусив мене жахнутися так, як не зробив би цього навіть Регал. То був давній рефлекс. Вона зараз була найсильнішою зі всієї Галенової групи. Август покинув поле бою, відійшов далеко в глибину суходолу, щоб жити в краю садів, як шляхетний пан. Він цілковито втратив Скілл під час фінальної сутички, що знаменувала кінець Галена. Тепер Серена була ключовим учасником групи Скіллу. Влітку вона перебувала в Оленячому замку, а всі інші члени групи були порозкидувані по вежах і перемірювали туди-сюди наше довге узбережжя, посилаючи через неї свої звіти королю. Взимку вся група прибувала до Оленячого замку, щоб відновити свій зв’язок і єдність. За відсутності майстра Скіллу Серена перейняла значну частку статусу Галена в Оленячому замку. Також із великим ентузіазмом перейняла Галенову ревну ненависть до мене. Вона аж надто яскраво нагадала мені про давні знущання і наповнила мене страхом, що не піддавався жодним логічним доказам. Я уникав її від часу мого повернення, але тепер її погляд пронизав мене наскрізь.

Сходи були достатньо широкими, щоб там розминулося двоє людей. Якщо тільки хтось із них навмисне не стане посередині сходинки. Незважаючи на те, що вона дивилася на мене знизу вгору, я відчув її перевагу. Її постава та манера поведінки дуже змінилися відтоді, коли ми разом були учнями Галена. Уся її зовнішність відображала її нове становище. Опівнічно-блакитна сукня була розкішно вишита. Довге чорне волосся вигадливо скріплював ззаду полірований дріт, орнаментований слоновою кісткою. Срібло прикрашало її шию й охоплювало пальці. Але її жіночність зникла. Вона засвоїла Галенів аскетизм, тому обличчя її вихудло до костей, а руки нагадували пазурі. Подібно до нього, випромінювала самовпевненість. Це вперше вона мене зачепила після Галенової смерті. Я завмер на кілька сходинок над нею, гадки не маючи, чого вона від мене хоче.

– Бастард, – рівним голосом сказала вона. Це було ім’я, а не привітання. Я задумався, чи це слово втратить колись для мене своє жало.

– Серена, – відповів я настільки безпристрасно, як тільки міг.

– Ти не помер у горах.

– Ні, не помер.

Вона далі стояла там, загороджуючи мені дорогу. Дуже тихо сказала:

– Я знаю, що ти зробив. Я знаю, хто ти.

Усередині я тремтів, як кролик. Казав собі, що, ймовірно, вона зібрала кожну крихту сили Скіллу, щоб нав’язати мені цей страх. Казав собі, що це не справжні мої почуття, а лише те, що навіяв мені її Скілл. Я витиснув із горла кілька слів:

– Я теж знаю, хто я. Я людина короля.

– Ти взагалі не людина, – спокійно заявила вона. Посміхнулася мені: – Одного дня всі це знатимуть.

Страх є страхом, хай звідки він походить. Я стояв, не реагуючи. Нарешті вона відступила вбік, дозволивши мені пройти. Я здобув маленьку перемогу, хоча, дивлячись із перспективи часу, що ще їй зоставалося? Я пішов збирати речі для подорожі в Бернс, раптово втішившись, що на кілька днів покину Твердиню.

Я не маю добрих спогадів про цю місію. Я зустрів Віраго, бо вона саме гостювала в Ріплкіпі, коли я виконував там свою писарську роботу. Вона була саме такою, як описав її Шрюд: миловидна жінка, з добре розвиненими м’язами, з гнучкими рухами ловучого кота. Енергія та здоров’я, які вона випромінювала, зачаровували. Коли вона була в кімнаті, всі присутні не зводили з неї очей. Цнотливість Віраго кидала виклик кожному чоловікові, що негайно ж ставав її послідовником. Навіть я відчув, що мене до неї тягне, і боявся за свою місію.

Першого нашого спільного вечора за столом вона сиділа навпроти мене. Герцог Бронді прийняв мене дуже привітно, навіть наказавши своєму кухарю приготувати гостро приправлену м’ясну страву, яку я дуже любив. Його бібліотеки були віддані до моїх послуг, а ще мені виділено на допомогу його молодшого писаря. Його найменша донька поширила на мене свою соромливу дружелюбність. Звали її Целеріті – Метка, я розмовляв з нею про своє завдання з переписуванням сувою, і мене вразили її розум та лагідна мова. Посеред трапези Віраго цілком виразно сказала своєму товаришеві за столом, що колись байстрюків топили при народженні. Сказала, що цього вимагали старовинні звичаї Еля. Я міг пропустити це зауваження повз вуха, якби вона не схилилася над столом, аби з посмішкою спитати мене:

– Ви ніколи не чули про цей звичай, бастарде?

Я глянув на герцога Бронді, який сидів на чолі столу, але він настільки був зайнятий жвавою розмовою зі своєю найстаршою донькою, що навіть не дивився в мій бік.

– Я вважаю, що він так само старий, як звичай чемності одного гостя до другого за столом господаря, – відповів я, намагаючись, щоб мій погляд та голос не здригнулися. Приманка. Бронді посадовив мене за столом як приманку. Ніколи я ще не був використаний так демонстративно. Я внутрішньо зібрався, намагаючись відсунути вбік усі особисті почуття. Врешті я був готовий.

– Дехто вважає, що коли ваш батько прийшов на своє шлюбне ложе, втративши чистоту, то це стало знаком виродження династії Провісників. Я, звичайно ж, не промовлю жодного слова проти сім’ї мого короля. Але скажіть, як народ вашої матері прийняв її розпусту?

Я мило посміхнувся. Зненацька перестав мати упередження до свого завдання.

– Я не надто багато пам’ятаю про свою матір чи її рід, – сказав я наче у найприязнішій розмові. – Але думаю, що вони вважали так само, як я. Краще бути розпусницею чи дитям розпусниці, ніж зрадником свого короля.

Я підняв свій келих вина й перевів погляд на Целеріті. Її темно-блакитні очі розширилися, а вона зойкнула, коли ніж з-за пояса Віраго встромився у стіл Бронді за кілька дюймів од мого ліктя. Я очікував цього й навіть не кліпнув. Натомість відвернувся, щоб глянути їй в очі. Віраго стояла на своєму місці за столом, з іскристими очима й роздутими ніздрями. Рум’янець хвилювання ще більше підкреслив її вроду.

Я ласкаво промовив:

– Скажіть мені: ви вивчаєте старі звичаї, правда? А дотримуєтеся того з них, що забороняє проливати кров у домі, гостем якого ви є?

– Чи ж є на вас хоч крапля крові? – спитала вона замість відповіді.

– Як і на вас. Я б не зганьбив стіл мого герцога, давши привід для розмов, наче його гості вбивають одне одного над його хлібом. Чи, може, ви так само мало дбаєте про чемність стосовно герцога, як і про вірність королю?

– Я не присягала у вірності твоєму розманіженому королю, – засичала вона.

Люди повставали, дехто розгубившись, дехто щоб краще бачити. Отже, дехто з присутніх прийшов сюди, аби засвідчити, що вона кинула мені виклик за столом Бронді. Усе це було заплановано так ретельно, як будь-яка військова кампанія. Чи знає Віраго, що я теж усе добре запланував? Чи підозрювала про маленьку коробочку в моєму манжеті? Я говорив відважно, здіймаючи голос, щоб він дійшов до всіх.

– Я чув про тебе. Думаю, що ті, кого ти спокушаєш стати співучасниками твоєї зради, зроблять розумніше, вирушивши до Оленячого замку. Веріті, король-в-очікуванні, розіслав заклик до всіх, хто вміє володіти зброєю, щоб вони прийшли служити на його нових військових кораблях і здійняли цю зброю проти піратів із Зовнішніх островів, які є ворогами нас усіх. Це, як я думаю, більше личить умінню воїна. Хіба ж не почесніше шукати так слави, ніж обертатися проти вождів, яким ви присягали, або ж марнувати бичачу кров на скелях при світлі місяця, якщо тим самим м’ясом можна нагодувати наших рідних, розорених червоними кораблями?

Я говорив із запалом, і мій голос наростав, тим часом вона була вражена тим, як багато я знаю. Було в моїх словах щось переконливе, бо я й сам їм повірив. Я похилився над столом, над тарілкою і келихом Віраго, наблизив своє обличчя до її обличчя та спитав:

– Скажи-но, о сміливице. Чи ти колись здіймала зброю проти того, хто не був твоїм співвітчизником? Проти команди червоного корабля? Я думаю, що ні. Куди легше ображати гостинність господаря чи калічити сусідського сина, ніж убити когось, хто прийшов убивати наших людей.

Слова не були найкращою зброєю Віраго. Розлютившись, вона плюнула на мене.

Я спокійно відхилився, щоб витерти обличчя.

– Можливо, ти б хотіла кинути мені виклик у більш відповідному часі та місці? Можливо, за тиждень, на скелях, де ти так сміливо вбила мужа корови? Може, я, писар, зумію краще протистояти твоєму виклику, ніж цей худоб’ячий воїн?

Герцог Бронді раптом зволив зауважити гармидер. «Фітце Чівелрі! Віраго!» – скартав він нас. Але ми не зводили одне з одного очей, а мої руки опинилися обабіч її місця за столом, тимчасом як я схилився обличчям до її обличчя.

Думаю, що чоловік, який сидів біля неї, теж викликав би мене на двобій, якби не герцог Бронді, що гримнув своєю сільничкою об стіл, майже розбивши її, і гучно нагадав нам, що це його стіл і його зала, тож не дозволить тут кровопролиття. Він принаймні спроможний вшанувати як короля Шрюда, так і давні звичаї, та радить нам спробувати зробити так само. Я попросив пробачення, так покірно і красномовно, як тільки міг, а Віраго пробурмотіла своє «перепрошую». Трапеза пішла своїм ладом, менестрелі співали, а впродовж кількох наступних днів я скопіював сувій для Віраго та оглянув реліквію Старійшин. Для мене вона була не більшим, як скляною пляшечкою з дуже дрібною риб’ячою лускою. Здавалося, що Целеріті більше захоплювалася мною, ніж мені це відповідало. Іншою стороною цією монети була необхідність постати перед холодною ворожістю на обличчях усіх прибічників Віраго. Це був довгий тиждень.

Мені так і не довелося змагатися на тому двобої, бо, перш ніж минув тиждень, язик і весь рот Віраго покрилися виразками й ранами. Згідно з повір’ям, це була кара тим, хто обманув товаришів по зброї та порушив присягу. Вона не могла пити, не кажучи вже про те, щоб їсти, а ці болячки так її спотворили, що всі близькі уникали її товариства, аби й самим такого не набратися. Біль був таким сильним, що вона не могла вийти на холод, на двобій, і не знайшлося нікого, хто був би готовий стати замість неї. Я на скелях чекав супротивника, який так ніколи й не з’явився. Разом зі мною чекала Целеріті й кілька дрібніших шляхтичів, яких герцог Бронді змусив супроводжувати мене. Ми невимушено розмовляли й випили надто багато бренді, щоб зігрітися. Коли запав вечір, прийшов посланець із замку сповістити нас, що Віраго покинула Ріплкіп, але не для того, аби постати на двобої. Від’їхала до Внутрішніх герцогств. Сама. Целеріті ляснула в долоні, а тоді здивувала мене, обійнявши. Ми повернулися перемерзлі, але веселі, щоб відбути ще одну трапезу в Ріплкіпі перед моїм від’їздом до Оленячого замку. Бронді посадив мене ліворуч від себе, а Целеріті – поруч зі мною.

– Знаєш, – зауважив він мені під кінець трапези, – твоя схожість із батьком що рік, то помітніша.

Усе бренді Бернсу не впоралося б із холодом, яким повіяло на мене через ці його слова.