Читать книгу Королівський убивця. Assassin - Робин Хобб - Страница 9

Наступного дня з самого ранку Твердиня аж кипіла. Двір охопило гарячкове, майже святкове піднесення. Особиста охорона Веріті та всі вояки, що не мали на той день певних обов’язків, масово вибиралися на полювання. Гончаки неспокійно гавкали, тимчасом як бойові собаки – могутні звірі з масивними щелепами й широкими грудьми – не тямилися від збудження й шарпали свої повідки. Уже закладалися, хто виявиться найуспішнішим мисливцем. Коні били копитами об землю, перевірено тятиви, а пажі ганяли туди-сюди сходами. У кухні половина кухонної челяді зайнята була пакуванням їжі для мисливців. Солдати – старі й молоді, чоловіки і жінки – гордо й голосно сміялися, вихваляючись давніми сутичками, порівнюючи зброю, надихаючись на полювання. Я бачив таке сотні разів перед зимовими ловами на лося чи ведмедя. Але тепер це було чимось особливим, у повітрі висів запах жадання крові. Я чув уривки розмов, що викликали в мене млості: «…жодного милосердя для цього лайна…»; «…боягузи і зрадники зважилися напасти на королеву…»; «…дорого заплатять. Не заслуговують легкої смерті…» Я, зігнувшись, квапливо повернувся на кухню, протискаючись крізь людський мурашник. Тут я чув такі самі голоси, таке саме прагнення помсти.

Я знайшов Веріті у його кімнаті карт. Можна сказати, що того дня він умився та вдягнувся у свіже вбрання, але минула ніч тяжіла на ньому, як брудна накидка. Був одягнений так, наче планував провести день удома, серед своїх паперів. Я легенько постукав, хоча двері були прочинені. Він сидів на кріслі перед каміном до мене спиною. Коли я ввійшов, принц кивнув, але не глянув на мене. Попри його непорушність, у кімнаті відчувалася напруга і збиралося на бурю. Таця зі сніданком стояла незаймана на столику біля крісла. Я підійшов і тихо став поруч з ним, майже певний, що був сюди поскіллений. Коли тиша затягнулася, я спитав себе, чи сам Веріті знає, навіщо він мене покликав. Зрештою зважився заговорити.

– Мій принце. Ви сьогодні не їдете зі своїми вояками? – насмілився спитати я.

Це було так, наче я відкрив шлюз. Він обернувся і глянув на мене. За одну ніч риски на його обличчі поглибилися. Він мав виснажений і хворобливий вигляд.

– Я ні. Не смію. Як я можу погодитися з цим полюванням на мій власний народ і одноплемінників? Але яка ж у мене альтернатива? Ховатись і киснути в мурах Твердині, тимчасом як інші рушають, аби помститися за зневагу, завдану моїй королеві-в-очікуванні. Я не смію заборонити моїм людям відстояти їхню честь. Отож мушу поводитися так, ніби не знаю, що діється у дворі. Наче я дурень, лінивець чи боягуз. Про цей день буде складено баладу, я в цьому не сумніваюся. І якою буде назва тієї балади? «Різня безумців, влаштована Веріті»? Чи «Жертвоприношення перекованців на честь королеви Кеттрікен»?

За кожним словом його голос наростав, і, перш ніж він дістався середини, я підійшов до дверей і щільно їх зачинив. Доки він промовляв, я оглядав кімнату й гадав, чи ще хтось, крім мене, чув ці слова.

– Ви взагалі спали цієї ночі, мій принце?

Він похмуро посміхнувся.

– Що ж, ти знаєш, що поклало край моїй першій спробі відпочити. Моє друге пробудження було менш… захопливим. До мене прийшла моя пані.

Я відчув, як мої вуха пойнялися вогнем. Хай що він збирався мені сказати, я не хотів цього слухати. Я не хотів знати, що відбулося між ними минулої ночі. Сварка чи перепросини – я не хотів про це довідатися. Але Веріті був немилосердним.

– Прийшла не для того, щоб виплакатися, як могло здаватися. Не шукати заспокоєння. Не відігнати нічний страх чи по слова підбадьорення. Виструнчилася, як висварений сержант, стала в ногах мого ліжка і благала пробачення. Біліша за крейду і тверда, як дуб… – Його голос затих, наче він усвідомив, що надто сильно розкрився. – Це вона передбачила той натовп мисливців, не я. Прийшла до мене посеред ночі, питаючи, що ми можемо зробити. Я не міг їй нічого відповісти, як і тепер не можу…

– Принаймні вона це передбачила, – ризикнув я, сподіваючись трохи пом’якшити його гнів на Кеттрікен.

– А я ні, – похмуро сказав він. – Вона здогадалася. Чівелрі теж здогадався б. Ох, Чівелрі знав би, що це трапиться, уже з моменту її зникнення і мав би напоготові плани на кожний випадок. А я ні. Я думав лише про те, щоб якомога швидше повернути її додому й аби про це почуло щонайменше людей. Ніби це можливо! Тож думаю сьогодні, що як корона опиниться колись у мене на голові, то це буде найменш придатним місцем для неї.

Був-то такий принц Веріті, якого я ніколи досі не бачив, людина, уся довіра якої до себе самої порвалася на шмаття. Нарешті я збагнув, наскільки Кеттрікен не годилася для нього. Це не було її провиною. Вона була сильною і вихованою, щоб правити. А Веріті часто повторював собі, що його виховано як другого сина. Належна жінка заспокоїла і втримала б його, як морська кітвиця, допомогла б йому піднятись і прийняти тягар королювання. Жінка, що прийшла б до його ліжка, плачучи, щоб він обійняв її та заспокоїв, дозволила б йому впевнитися, що він чоловік і спроможний бути королем. Витримка й самовладання Кеттрікен змусили його засумніватися у власних силах. Зненацька я збагнув, що мій принц був людиною. І це не потішало.

– Ви мусите принаймні вийти й поговорити з ними, – насмілився я.

– І що я маю їм сказати? «Доброго полювання»? Ні. Але ти йди, хлопче. Йди, придивляйся і принеси мені потім звістку, що відбувалося. Йди вже. І зачини за собою двері. Я не хочу нікого бачити, доки ти не повернешся зі своєю звісткою.

Я повернувся і зробив, що велено. Вийшовши з Великої зали і спускаючись переходом у двір, я зустрів Регала. Він рідко піднімався так рано і мав такий вигляд, наче не з власної волі встав цього ранку. Був одягнений і причесаний зі звичною старанністю, але бракувало дрібних деталей: сережки, вміло зав’язаної та скріпленої шпилькою на шиї шовкової хустинки, а єдиною прикрасою був перстень-сикгнет. Волосся, хоч і причесане, не було напахченим і накучерявленим. А очі покривала мережа червоних жилок. Він нетямився від злості. Коли я проходив повз нього, він ухопив мене й шарпнув, щоб повернути до себе обличчям. Принаймні мав такий намір. Я не опирався, але злегка розслабив м’язи. На мої радість і здивування, він не міг зрушити мене з місця. Виблискуючи очима, Регал сам повернувся до мене і зрозумів: щоб глянути мені в очі, мусить трохи задерти голову. Я підріс і набрав ваги. Я знав про це, але ніколи не розраховував на такий чудовий побічний наслідок. Перш ніж мої губи склалися в посмішку, я її стримав, але в моїх очах вона, мабуть, з’явилася. Він різко мене відштовхнув, і цього разу я дозволив зрушити мене. Трішки.

– Де Веріті? – гаркнув він.

– Мій принце? – перепитав я, наче не розуміючи, чого він хоче.

– Де мій брат? Ця його пришелепувата дружина… – Він замовк, придушуючи свій гнів. – Де буває мій брат у цю пору дня? – нарешті вдалося вимовити йому.

Я не брехав:

– Інколи він іде зранку до своєї вежі. Або, можливо, снідає. Або купається, – припустив я.

– Непутящий байстрюк, – прогнав мене Регал і повернувся, щоб поспішити до вежі. Я сподівався, що підйом високими сходами стане для нього розвагою. Тільки-но він зник мені з очей, я кинувся бігцем, щоб не згаяти дорогоцінний виграний час.

Опинившись у дворі, я миттю зрозумів, що розлютило Регала. Кеттрікен стояла на сидінні візка, а всі голови були повернуті до неї. Вона мала на собі те саме вбрання, що й минулої ночі. При денному світлі я міг розгледіти краплі крові на рукаві її білої хутряної шубки, а ще більшу пляму – на холоші пурпурових штанів. Була в чоботах і шапочці, готова до верхової їзди. При поясі висів меч. Я відчував дедалі сильніший неспокій. Як вона могла? Я роздивлявся, намагаючись прислухатися, що вона казала. Усі обличчя були повернуті в її бік, очі широко розплющені. Я опинився у дворі в мить повної тиші. Здавалося, що кожен чоловік і кожна жінка затамували віддих, очікуючи подальших слів. Коли ж вони пролунали, були промовлені негучним і спокійним голосом, але така тиша панувала в натовпі, що її чистий голос розносився у холодному повітрі.

– Кажу вам, це не полювання, – серйозно повторила Кеттрікен. – Відкладіть свої радість і гордість. Зніміть із себе найменшу прикрасу, будь-яку відзнаку. Хай опанують ваші серця повага та розуміння того, що ми робимо.

Акцент її мови все ще мав присмак гір, але холодна частина моєї свідомості зауважила, як старанно дібране було кожне слово, як виважена кожна фраза.

– Ми йдемо не полювати, – повторила вона. – Йдемо повертати собі втрачене. Йдемо покласти край стражданням тих, кого вкрали у нас червоні кораблі. Це червоні кораблі відібрали душі перекованих, зоставивши їхні тіла, щоб мучити нас. А все-таки ті, проти кого ми сьогодні станемо, – це люди Шести герцогств. Наші люди.

– Мої солдати, прошу вас, щоб жодна випущена сьогодні стріла, жоден удар не несли нічого іншого, крім чистої смерті. Я знаю, що ви достатньо вмілі для цього. Ми всі доста настраждалися. Нехай кожна сьогоднішня смерть буде настільки швидкою і милосердною, наскільки це можливо, заради нас усіх. Стискаймо зуби й усуваймо заразу з такими ж рішучістю і жалем, як відтинаємо від тіла скалічену кінцівку. Бо саме це ми й робимо. Це не помста, мій народе, а операція, після якої настає зцілення. А тепер робіть те, що я сказала.

Кілька хвилин вона стояла нерухомо й дивилася на нас усіх. Люди заворушилися, наче вві сні. Мисливці здіймали пір’я, стрічки, відзнаки й коштовності зі свого одягу й віддавали їх пажам. Настрій радості та гордості розвіявся. Вона змусила їх відкинути цей щит, а натомість задуматися над тим, що вони збираються робити. Бо насправді це нікого не тішило. Усі напружено очікували, що ще вона скаже. Кеттрікен зберігала цілковитий спокій та мовчання, доки всі очі знову не повернулися до неї. Коли ж побачила, що стала центром загальної уваги, заговорила знову.

– Добре, – тихо похвалила вона нас. – А тепер пильно слухайте моїх слів. Я хочу мати кінні ноші чи вози… що вважатимуть за найкраще стайничі. Не віддамо жодного тіла наших людей на поживу лисам чи на розкльовування воронам. Їх буде привезено сюди, записано імена, якщо вони відомі, і приготоване кострище, як на честь полеглих у битві. Якщо родини відомі й живуть поблизу, запросимо їх на жалобну тризну. Тим же, хто мешкає далеко, пошлемо звістку й віддамо почесті, належні тим, хто втратив рідних, як вояків у битві.

Не витирала сліз, і вони вільно текли їй щоками. Виблискували у світлі зимового ранку, немов діаманти. Її голос посилився, коли вона звернулася до іншої групи:

– Мої кухарі та челядники! Поставте всі столи у Великій залі та наготуйте погребову учту. А в Меншій залі поставте воду, зілля й чисту одіж, аби ми могли приготувати тіла наших людей до спалення. А всі інші облиште свої звичні обов’язки. Наносіть дров і викладіть кострище. Повернувшись, спалимо наших полеглих і оплачемо їх.

Вона обвела присутніх поглядом, зазирнувши кожному в очі. Тоді щось у її обличчі застигло. Вона вихопила з-за пояса меч і здійняла його вгору жестом присяги:

– А коли закінчимо тризну, готуватимемося до відомсти за них! Ті, що забрали наших людей, пізнають наш гнів!

Вона повільно опустила вістря, ховаючи меч у піхвах. Тоді її очі знову звернулися до нас:

– А тепер їдьмо, мій народе!

Мені мурашки пішли по тілу. Чоловіки й жінки довкола мене сідали на коней, загін формувався і вирушав. Біля візка Кеттрікен бездоганно вчасно з’явився Барріч, ведучи Легконогу, що вже була осідлана й чекала на свою вершницю. Я задумався, звідки він узяв чорно-червону упряж, барви туги й помсти. Чи вона так наказала, чи він просто знав? Кеттрікен ступила крок униз, просто на кінську спину, сіла в сідло, а Легконога стояла нерухомо, попри нову збрую. Королева здійняла вгору меч. Загін рушив за нею.

– Зупини її! – засичав позаду мене Регал, а я обернувся й побачив, що вони з Веріті стояли в мене за спиною, цілковито непомічені натовпом.

– Ні! – посмів я крикнути вголос. – Невже ви не відчуваєте? Не псуйте цього. Вона повернула їм втрачене. Я не знаю, що це, але цього нам довго й болісно бракувало.

– Це гордість, – сказав Веріті, а його глибокий голос гримів. – Те, чого нам усім бракувало, а передусім мені. Це їде королева, – продовжив він із ноткою здивування. Чи була це ще й тінь заздрості?

Він повільно повернувся й рушив у бік Твердині. За нами наростав гамір, це люди поспішали виконати те, що вона їм наказала. Я йшов слідом за Веріті, майже приголомшений тим, свідком чого став. Регал проштовхнувся повз мене, щоб випередити Веріті й стати перед ним віч-на-віч. Він тремтів від обурення. Мій принц зупинився.

– Як ти міг їй це дозволити? Не маєш жодної влади над цією жінкою? Вона виставила нас на посміховисько! Хто вона така, щоб віддавати накази й відсилати збройну варту із замку? Хто вона така, щоб так зверхньо наказувати? – Голос Регала ламався від люті.

– Моя дружина, – спокійно промовив Веріті. – А твоя королева-в-очікуванні. Та, що ти її вибрав. Батько запевняв мене, що ти вибереш жінку, гідну бути королевою. Схоже, ти вибрав краще, ніж сподівався.

– Твоя дружина? Твоя погибель, телепню! Вона підриває твою владу, перерізає тобі горло уві сні! Відібрала собі їхню прихильність, творячи власне ім’я! Невже ти цього не бачиш, недоумку? Може, ти вдовольнишся тим, що гірська лисиця вкраде корону, але я – ні!

Я квапливо обернувся і схилився, щоб перешнурувати свого черевика, тож не міг бути свідком того, як принц Веріті вдарив Регала. Я почув щось схоже на ляпас і короткий крик злості. Коли я підвів погляд, Веріті стояв так само непорушно, як досі, тим часом Регал схилився вперед, закривши рукою носа й рота.

– Король-в-очікуванні Веріті не потерпить образ королеви-в-очікуванні Кеттрікен. Чи навіть себе самого. Я казав, що моя пані пробудила гордість у наших солдатах. Можливо, розворушила також мою гордість. – Веріті був дещо враженим власною рішучістю.

– Король про це почує! – Регал відвів руку від обличчя, схоже, приголомшений побаченою на ній кров’ю. Підняв руку й затряс нею, показуючи Веріті. – Мій батько побачить пролиту тобою кров!

Задрижав і захлинувся кров’ю, що текла йому з носа. Трохи подався вперед і відвів убік закривавлену долоню, щоб не заплямувати одежі.

– Що? Ти збираєшся стікати кров’ю аж до полудня, коли підніметься наш батько? Якщо зумієш, прийди й покажи це й мені.

Затим до мене:

– Фітце! Не маєш кращого заняття, ніж стовбичити й витріщатися? Іди звідси. Простеж, щоб усі накази міледі було виконано належно!

Веріті обернувся і вийшов у коридор. Я поспішав виконувати наказ, забравшись заодно з поля зору Регала. Він натомість тупав і проклинав, як дитина в нападі шаленої злості. Ніхто з нас не озирнувся на нього, але я принаймні сподівався, що жодний слуга не помітив цієї пригоди.

Цей день у Твердині видався дивним і тягнувся довго. Веріті відвідав кімнати короля Шрюда, а тоді перейшов до своєї кімнати карт і там зостався. Не знаю, що робив Регал. Усі челядники виявили послух королеві Кеттрікен, працювали швидко, але майже безшумно, тихо перемовлялися між собою, готуючи одну залу для трапези, другу – для тіл. Я зауважив одну велику зміну. Тих жінок, що були найбільш віддані королеві, шанували тепер так, наче вони були тінню Кеттрікен. А ці шляхетно народжені жінки зненацька без жодних застережень прийшли до Меншої зали наглядати за приготуванням напахченої зіллям води та розкладанням рушників і полотна. Я сам допомагав носити дерево для кострища.

Було вже далеко за полудень, коли загін повернувся. Вони в’їжджали тихо, поважною вартою обступивши вози, які супроводжували. Кеттрікен їхала на чолі. Мала вигляд втомленої і змерзлої, хоча причиною цього був не холод. Я хотів підійти до неї, але не міг позбавити Барріча честі взяти коня за вуздечку та допомогти їй спішитися. Свіжа кров оббризкала її чоботи та круп Легконогої. Вона не наказувала своїм воякам робити те, чого не робила б сама. Тихим наказом Кеттрікен відіслала своїх охоронців умитися, розчесати волосся та бороди і, перевдягнувшись у чисте, повернутися до зали. Коли Барріч відвів Легконогу, Кеттрікен ненадовго зосталася сама. Смуток, що обліг її, був сірішим за будь-яке інше почуття, яке вона випромінювала будь-коли і яке я міг відчути. Була втомлена. Дуже втомлена.