Читать книгу Королівський убивця. Assassin - Робин Хобб - Страница 5

Я прокинувся пополудні. Моя кімната була холодною. Вогонь геть погас. Моє просякле потом вбрання прилипло до тіла. Я причвалав на кухню, щось перекусив, вибрався було до лазні, але почав тремтіти й повернувся у свою кімнату. Знову заліз у ліжко, здригаючись від холоду. Пізніше хтось увійшов та розмовляв зі мною. Не пам’ятаю, що він казав, лише те, що торсав мене за плече. Це було неприємно, але можна було на це не зважати. Я так і зробив.

Коли я прокинувся вдруге, саме вечоріло. У каміні палав вогонь, поблизу нього складено акуратний стіс дров. Біля мого ліжка накрито маленький столик, засланий вишиваною скатертиною з потертими краями. Поверх скатертини на таці лежали хліб, м’ясо та сир. Пузатий горщик із зіллям на дні чекав, щоб туди налили гарячої води з чималого казанка, який парував над вогнем. По той бік каміна поставлено ванну й мило. Упоперек ліжка лежала чиста нічна сорочка, вона не належала до моїх старих. Але, схоже, підходила мені.

Моя вдячність була більшою, ніж здивування. Мені вдалося вибратися з ліжка та скористатися цим усім. Зробивши це, я почувся куди краще. Голова перестала паморочитися, натомість прийшло почуття неприродної легкості, але й воно швидко зникло завдяки хлібові та сиру. Чай мав присмак ельфійської кори. Я відразу ж подумав на Чейда й замислився, чи не він це намагався мене розбудити. Та ні, Чейд завжди кликав мене вночі.

Я саме натягав через голову нічну сорочку, коли двері тихо прочинилися. До кімнати прослизнув блазень. Мав на собі зимову строкату одежину в чорно-білу кратку, через яку його безбарвна шкіра здавалася ще блідішою. Пошите це вбрання було з якоїсь шовковистої тканини, а викроєне так просторо, що висіло на ньому, як на жердині. Він став вищим, а навіть ще тоншим, якщо таке взагалі можливо. Як завжди, його білі очі вражали, навіть на безкровному обличчі. Він посміхнувся, а тоді глузливо показав блідо-рожевого язика.

– Це ти, – я обвів рукою кімнату. – Дякую.

– Ні, – заперечив він, хитаючи головою. При цьому його бліде волосся, що спливало з-під ковпака, метлялося, наче ореол. – Але я був співучасником. Дякую, що вмився. Завдяки цьому обов’язок наглядати за тобою стає менш обтяжливим. Тішуся, що ти не спиш. Ти страшенно хропеш.

Я не перейнявся цим коментарем.

– Ти підріс, – зауважив я.

– Так. Як і ти. А ще ти хворів. І досить довго спав. А тепер ти прокинувся, скупався та наївся. Усе ще маєш жахливий вигляд, але від тебе бодай не тхне. Уже пізній полудень. Є ще якісь очевидні факти, які ти хотів би викласти?

– Ти мені снився. Коли мене тут не було.

Він з ваганням глянув на мене.

– Невже? Але зворушливо. Я не можу сказати, щоб ти мені снився.

– Мені тебе бракувало, – сказав я і втішився з короткого зблиску подиву на блазневому обличчі.

– Як кумедно. Можливо, це тому, що ти сам часто грався у блазня?

– Можливо. Сядь. Розкажи мені, що тут без мене відбувалося.

– Не можу. Король Шрюд мене чекає. Чи, радше, не чекає, і саме тому я повинен тепер до нього йти. Коли почуєшся краще, мусиш піти й побачитися з ним. Особливо якщо він тебе не чекає.

Він різко повернувся. Вийшов за двері і зненацька повернувся знову. Підняв руку. До довгого рукава пришито було смішні дзвіночки. Він дзенькнув ними до мене:

– Бувай, Фітце. Спробуй трохи краще не дозволити себе вбити.

Двері за ним тихо зачинилися.

Я зостався сам. Налив собі чергове горнятко чаю і відпив ковток. Двері знову відчинились. Я зиркнув угору, сподіваючись побачити блазня. Всередину заглянула Лейсі та сповістила:

– Ох, він прокинувся!

А тоді поважно і з натиском промовила:

– Чого ти не сказав, що такий втомлений? Ми смертельно перелякалися, коли ти проспав цілий день.

Не чекаючи запрошення, увірвалася в кімнату, з чистою постіллю та покривалами в руках і леді Пейшенс на п’ятах.

– Ох, він прокинувся! – гукнула вона Лейсі, наче та могла в цьому сумніватися. Обидві цілковито не переймалися тим, що я був у нічній сорочці й дуже цього соромився. Леді Пейшенс сіла на краю ліжка, тимчасом як Лейсі метушилася по кімнаті, намагаючись її прибрати. У моїй порожній спочивальні мало що можна було зробити, але вона зібрала брудний посуд, розворушила вогонь, зацокала язиком над розкиданим одягом і ванною з брудною водою. Я став перед каміном, а вона тим часом стягла постіль з ліжка, замінила її свіжою, зібрала брудний одяг і, зморщивши носа, перекинула його через плече. Ще раз оглянула кімнату, а затим випливла за двері зі своєю здобиччю.

– Я саме збирався прибрати, – засоромлено пробурмотів я, але не скидалося на те, щоб леді Пейшенс це почула. Владно вказала на ліжко, і я неохоче туди забрався. Думаю, я ще ніколи не почувався таким недолугим. Вона це ще й підкреслила, схилившись і підтикавши під мене ковдру.

– Стосовно Моллі, – зненацька проголосила вона. – Твоя поведінка цієї ночі була каригідною. Ти скористався своєю слабкістю, щоб заманити її до своєї кімнати. І дратував своїми нескінченними звинуваченнями. Фітце, я такого не допущу. Коли б ти не був таким хворим, я б на тебе розлютилася. А все-таки я глибоко розчарована. Не можу належно висловитися з приводу того, що ти ошукав бідну дівчину і притяг її сюди. Отож просто скажу, що таке більше не повториться. Твоє ставлення до неї буде шанобливим зі всіх точок зору.

Просте непорозуміння між мною і Моллі раптом стало серйозною проблемою.

– Сталася помилка, – сказав я, намагаючись, щоб це прозвучало впевнено та спокійно. – Ми з Моллі мусимо все з’ясувати. Порозмовляємо наодинці. Задля вашого душевного спокою запевняю вас, що все було не так, як вам здається.

– Пам’ятай, хто ти. Син принца не може…

– Фітц, – твердо нагадав я їй. – Я Фітц Чівелрі. Бастард принца.

Пейшенс мала вражений вигляд. Я знову почув, як змінився, відколи покинув Оленячий замок. Не був уже тим хлопчиком, за яким вона могла наглядати та виправляти його. Мусила побачити мене справжнього. Усе-таки я намагався пом’якшити свій тон, зазначивши:

– Я – не законний син принца Чівелрі, міледі. Лише бастард вашого чоловіка.

Вона сіла на ліжко і глянула на мене. Її горіхові очі втупилися мені в обличчя. Крізь її легковажність і непостійність я розгледів душу, спроможну на сильніший біль та більшу скорботу, ніж я будь-коли підозрював.

– Думаєш, я колись могла про це забути? – тихо спитала вона.

Слова застрягли мені в горлі, коли я шукав відповіді. Мене врятувало повернення Лейсі. Вона мобілізувала двох слуг-чоловіків і кількох малих хлопців. Ті прибрали з кімнати брудну воду й посуд, а тим часом Лейсі наготувала тацю з маленькими тістечками та ще двома чашками й відміряла свіжого зілля, щоб запарити чергову посудину чаю. Ми з Пейшенс мовчали, доки слуги не вийшли з кімнати. Лейсі приготувала чай, налила його всім у чашки, а тоді сіла зі своїм вічним мереживом.

– Саме тому, що ти той, ким є, це більше, ніж просто непорозуміння. – Пейшенс повернулася до попередньої теми, наче я ніколи не посмів її перебити. – Коли б ти був писарчуком у Федврена чи стаєнним челядником, то мав би волю залицятися, до кого завгодно, і побратися, з ким захочеш. Але ти не такий, ти Фітц Чівелрі Провісник. Ти королівської крові. Навіть бастард, – на цьому слові вона ледь затнулася, – з цієї династії мусить дотримуватися певних правил. І поводитися обачно. Обміркуй своє становище в королівському домі. Король мусить висловити свою згоду на твій шлюб. Ти, безперечно, це усвідомлюєш. Сама повага до короля Шрюда вимагає повідомити його про твій намір домагатися прихильності жінки, щоб він міг зважити всі за і проти та сказати, подобається це йому чи ні. І він зважить. Чи це добрий час для весілля? Чи піде це на користь престолові? Чи цей зв’язок прийнятний, чи спричинить скандал? Чи залицяння не заважатиме тобі у виконанні обов’язків? Чи походження дами відповідне? Чи хоче король, щоб ти мав нащадків?

Що більше питань вона ставила, то сильніший шок я відчував. Я вклався на подушках і дивився на балдахін. Досі я ніколи по-справжньому не залицявся до Моллі. Від дитячої приязні ми перейшли до глибшої дружби. Я знав бажання свого серця, але моя голова ніколи не переставала керувати ним. Пейшенс легко прочитала це по моєму обличчю.

– І пам’ятай ще, Фітце Чівелрі, що ти склав іншу клятву. Твоє життя вже належить твоєму королю. Що ти запропонуєш Моллі, побравшись із нею? Те, що йому не знадобилося? Ті уривки часу, коли ти йому непотрібний? Людина, що поклялася служити королю, має обмаль часу для будь-кого іншого. – Зненацька в її очах з’явилися сльози. – Деякі жінки схильні прийняти те, що така людина може чесно запропонувати, і цим вдовольнитися. Іншим цього недостатньо. І ніколи не буде достатньо. Ти повинен… – вона завагалася, і здавалося, що мусить із зусиллям вимовляти ці слова. – Ти повинен взяти це до уваги. Не можна накласти два сідла на одного коня. Навіть якщо він сам цього хоче.

Тут її голос затих. Вона заплющила очі, наче щось її поранило. Тоді глибоко вдихнула і притьмом рушила з місця, немов ніколи не зупинялася.

– А ще одне, Фітце Чівелрі. Моллі є, чи була, жінкою з перспективами. Вона має ремесло й добре на ньому знається. Сподіваюся, вона зуміє завести власну справу, відслуживши тут. А що ти? Маєш гарний почерк, але не можеш претендувати на повне писарське вміння. Добре працюєш у стайнях, але ж не цим ти заробляєш свій хліб. Ти принців бастард. Живеш у замку, тебе годують і зодягають. Але не маєш постійної платні. Ця кімната може бути й зручною, але тільки для однієї особи. Та невже ти сподіваєшся привести сюди Моллі й жити разом з нею? Чи, може, віриш, що король дозволить тобі покинути Оленячий замок? А якщо й так, то невже ти житимеш із дружиною, їстимеш зароблений нею хліб, а сам палець об палець не вдариш? Чи вдовольнишся тим, що вивчиш її ремесло й будеш її підмагачем?

Нарешті вона замовкла. Не сподівалася відповіді на жодне зі своїх питань, а я й не намагався відповідати. Вона знову набрала повітря й підбила підсумок:

– Ти повівся, як бездумний хлоп’як. Я знаю, що ти не мав заміру комусь нашкодити, але мусимо прослідкувати, щоб ніякої шкоди й не було. Ні для кого. А передусім для Моллі. Ти зростав серед пліток та інтриг королівського двору. Вона ні. Чи ти хочеш, щоб про неї говорили, як про твою наложницю, чи, ще гірше, про замкову повію? Довгий час Оленячий замок був суто чоловічим двором. Королева Дезайр була… королевою, але не тримала двору так, як це колись робила королева Констанс. Але тепер в Оленячому замку знову є королева. Сам виявиш, що все тут змінилося. Якщо справді сподіваєшся зробити Моллі своєю дружиною, слід уводити її до цього двору крок за кроком. Або ж вона виявиться парією серед людей із чемними мінами. Я розмовляю з тобою відверто, Фітце Чівелрі. Не хочу бути з тобою жорстокою. Але краще вже буду тепер жорстокою, ніж Моллі має бути приречена на життя серед жорстокості.

Вона говорила спокійно, не зводячи з мене очей.

Чекала, аж доки я безнадійно спитав:

– І що ж я мушу робити?

Якусь мить вона дивилася на свої руки. Тоді знову глянула мені в очі.

– Наразі нічого. Маю на увазі саме це. Я зробила Моллі однією з жінок на моїй службі. Вчу її придворних звичаїв, найкраще, як умію. Вона довела, що є здібною ученицею, а ще дуже милою вчителькою у справах зілля та готування ароматів. Я домоглася, щоб Федврен навчав її грамоти, чого вона найбільше хотіла. Але наразі це й усе. Жінки двору повинні прийняти її як одну з моїх дам, а не подругу бастарда. За певний час можеш почати з нею розмовляти. Але поки що не годиться, щоб ти бачився з нею наодинці, а навіть шукав нагоди побачитися з нею взагалі.

– Але ж я мушу порозмовляти з нею наодинці. Лише раз, недовго, а тоді обіцяю, що дотримуватимуся ваших засад. Пейшенс, вона думає, що я навмисне її ошукав. Думає, що вчорашньої ночі я був п’яним. Я мушу пояснити…

Та Пейшенс хитала головою ще до того, як я вимовив перше слово, і продовжувала це робити, доки я не закрив рота.

– Уже починалися плітки, бо вона прийшла сюди, шукаючи тебе. Так чи інакше, люди перешіптувалися. Але я припинила ці шепоти, запевнивши всіх, що Моллі прийшла до мене, бо потрапила в скруту, а її мати була колись камеристкою леді Гізер за часів двору королеви Констанс. Це правда, і тому вона мала право до мене звернутися, бо хіба ж леді Гізер не була моїм другом, коли я вперше приїхала до Оленячого замку?

– Ви знали матір Моллі? – зацікавлено спитав я.

– Насправді ні. Вона покинула двір і вийшла за свічкаря ще до того, як я приїхала в Оленячий замок. Та я знала леді Гізер, і вона була до мене доброю, – відвела вона моє питання.

– Але я міг би прийти до ваших кімнат порозмовляти з нею, приватно, і…

– Я не хочу скандалу! – твердо заявила вона. – Не ризикуватиму викликати скандал. Фітце, ти маєш ворогів при дворі. Я не дозволю, щоб Моллі стала їхньою жертвою, щоб вони її скривдили, намагаючись уразити тебе. От. Я нарешті достатньо ясно висловилася?

Вона висловилася ясно також стосовно речей, про які, як я досі вірив, нічого не знала. Багато їй було відомо про моїх ворогів? Чи вважала, що це лише інтриги? Але при дворі достатньо й цього. Я подумав про Регала, про його лукаві дотепи, про те, як під час учти він міг обернутися й тихо розмовляти зі своїми підлабузниками, а вони всі пересміювалися й пошепки додавали коментарі до принцових глузувань. Я мав би його вбити.

– З виразу твого обличчя бачу, що ти зрозумів. – Пейшенс підвелася, поставивши свою чашку чаю на стіл. – Лейсі, я вважаю, що тепер ми повинні залишити Фітца Чівелрі, щоб він відпочив.

– Будь ласка, скажіть їй принаймні, щоб вона на мене не сердилася, – благав я. – Скажіть їй, що вчора ввечері я не був п’яним. Скажіть, що я ніколи не хотів її обманути чи завдати їй якоїсь кривди.

– Я не передаватиму таких звісток! Лейсі, ти теж! Думаєш, я не бачила, як ти йому підморгнула? Вимагаю, щоб ви обоє поводилися пристойно. Ти не знаєш Моллі. Майстрині свічкарки. Вона не знає тебе. Так мусить бути. Лейсі, ходімо. Фітце Чівелрі, я сподіваюся, що цієї ночі ти трохи відпочинеш.

Вони залишили мене. Хоча я намагався піймати погляд Лейсі, запевнивши наш союз, вона уникала моїх очей. Двері за ними зачинилися, а я сперся на подушки. Намагався не дозволити, щоб мої думки протестували проти обмежень, накладених на мене Пейшенс. Хай як це дратувало, але вона мала рацію. Я міг лише сподіватися, що Моллі вважатиме мою поведінку бездумною, а не підступною чи негідною.

Я встав з ліжка й пішов розворушити вогонь. Тоді сів біля каміна й оглянув кімнату. Після місяців, проведених у Гірському королівстві, вона здалася мені похмурим місцем. Єдина річ, що претендувала на роль прикраси, була радше закуреним гобеленом. Він зображав, як король Вайздом укладає союз зі Старійшинами. Гобелен дістався мені разом з кімнатою, так само, як кедрова скриня в ногах мого ліжка. Я критично придивився до гобелена. Він був старим і поїденим міллю. Я знав, чому він потрапив сюди, на вигнання. Коли я був молодшим, він викликав у мене нічні кошмари. Виткано його було у старому стилі. Король Вайздом здавався дивно витягненим, тимчасом як Старійшини взагалі не нагадували жодних бачених мною істот. На їхніх опуклих раменах виднілися натяки на крила. А може, то був світловий ореол. Я сперся об камін, щоб краще їх роздивитися.

І задрімав. Прокинувся від протягу на плечі. Таємні двері біля каміна, що вели до володінь Чейда, були спокусливо широко відхилені. Я незграбно встав, потягнувся й рушив угору кам’яними сходами. Так я йшов тут і вперше, дуже давно, одягнений, як і тепер, лише в нічну сорочку. Пішов за страшним старим чоловіком зі спотвореним обличчям і очима гострими та ясними, як у крука. Він запропонував навчити мене вбивати людей. Також запропонував, без слів, що буде моїм другом. Я прийняв обидві пропозиції.

Кам’яні сходинки були холодними. Павутиння, пил і сажа над світильниками на стінах зоставалися незайманими. Очевидно, прибирання не поширилося на ці сходи. Як і на Чейдові апартаменти. Були такими ж хаотичними, непрезентабельними і зручними, як завжди. З одного боку кімнати, де містилася робоча плита, кам’яна підлога була голою і стояв величезний стіл. Як зазвичай, завалений усякою всячиною: ступки й товкачі, липкі тарілочки із залишками м’яса для Слінка, Чейдової ласки, горщики із сушеним зіллям, таблички й сувої, ложечки і щипці, закопчений чайник, який усе ще випускав у помешкання смердючу пару.

Але Чейда тут не було. Ні, він сидів у іншому кінці кімнати, де навпроти каміна з хилитливим вогнем стояло товсто вимощене крісло. Килими кількома шарами, один поверх одного, встеляли підлогу, а на гарно різьбленому столі стояла скляна миска, повна яблук, і карафка літнього вина. Чейд влаштувався у кріслі, тримаючи при світлі почасти розкручений сувій, який саме читав. Чи не відсунув його від очей далі, ніж раніше, і чи його худі руки не стали ще сухішими? Я задумався, чи він постарів за ті місяці, коли мене тут не було, чи це я просто раніше цього не помічав. Його сіра вовняна хламида була такою ж поношеною, як завжди, а довге сиве волосся, що закривало плечі, не відрізнялося від неї кольором. Як зазвичай, я мовчав, доки він не глянув угору й не помітив моєї присутності. Дещо змінилося, а дещо ні.

Нарешті він поклав сувій і глянув у мій бік. Мав зелені очі, а їхній блиск дивував на його обличчі Провісника. Попри віспини шрамів, що покривали йому обличчя й руки, його напівкоролівське походження було майже так само помітним, як у мене. Думаю, я міг би вважати його двоюрідним дідом, але наш учнівсько-наставницький зв’язок був тіснішим, аніж кровні узи. Він зміряв мене поглядом, а я наказав собі випростатися. Він поважним голосом наказав:

– Хлопче, підійди до світла.

Я ступив десяток кроків і дещо спантеличено зупинився. Він вивчав мене так само пильно, як і сувій.

– Якби ми з тобою мали зрадницькі амбіції, то могли б упевнитися, що люди помічають твою схожість із Чівелрі. Я міг би навчити тебе стояти, як він, а його ходу ти вже маєш. Ще показав би, як намалювати риски на обличчі, щоб мати вигляд старшого. Ти майже досяг його зросту. Ти міг би вивчити його словечка і його манеру сміятися. Ми повільно збирали б сили, непомітно, аби наші супротивники навіть не зрозуміли, що вони проґавили. А тоді, одного дня, ми виступили б і здобули владу.

Він замовк.

Я повільно похитав головою. Тоді ми обидва засміялися, і я присів на камені каміна біля його ніг. Тепло вогню приємно зігрівало спину.

– Думаю, це моє ремесло. – Він зітхнув і ковтнув вина. – Мушу думати про такі речі, бо знаю, що інші можуть таке намислити. Одного дня, раніше чи пізніше, якийсь дрібний нобіль повірить, що це оригінальна ідея, і прийде з нею до тебе. Зажди й побачиш, чи я не мав рації.

– Молюся, щоб ти помилявся. Я мав уже вдосталь інтриг, Чейде, і впорався геть не так добре, як сподівався.

– Вийшло не так і зле, враховуючи, з ким ти мав справу. Ти вижив.

Він глянув на вогонь позаду мене. Між нами висіло майже відчутне на дотик питання. Чому король Шрюд відкрив принцові Регалові, що я був навченим королівським убивцею? Чому поставив мене в ситуацію, коли я мав підкорятися і приймати накази від людини, що прагнула моєї смерті? Може, продав мене Регалу, аби відвернути принцову увагу від інших його претензій? Якщо ж я був жертовним пішаком, то чи й досі маю служити наживкою та відвертати увагу молодшого принца? Думаю, що навіть Чейд неспроможний був відповісти на всі мої питання, але вже ставлення якогось із них було найчорнішою зрадою з боку тих, ким були ми обидва: людьми короля. Ми давно віддали своє життя в розпорядження короля Шрюда, для захисту королівської сім’ї. Не нам вирішувати, як він має нас використати. Цей шлях вів до зради.

Отож Чейд підняв карафку з вином і наповнив для мене склянку. Якийсь час ми розмовляли про речі, що не мали для нас життєвої ваги, але були тим ціннішими. Я розпитував його про ласку Слінка, а він висловив мені гаряче співчуття з приводу смерті Нюхача. Поставив кілька питань, з яких я зрозумів, що він знає все, викладене мною Веріті, так само, як і більшість стаєнних чуток. Завдяки йому я набрався по вуха дрібних поголосок із замку та відомостей про те, що я пропустив серед челяді за час своєї відсутності. Але, коли я поцікавився його думкою про Кеттрікен, нашу королеву-в-очікуванні, його обличчя посерйознішало.

– Перед нею тяжка дорога. Прибула до двору, де до її приїзду не було королеви, а сама вона і є королевою, і не є. Прибула в тяжкі часи до королівства, якому загрожують і піратські наїзди, і громадські заворушення. Але найскладнішим для неї є те, що вона прибула до двору, який не розуміє її уявлення про королівську місію. Потрапила в облогу святкувань та зустрічей на її честь. Вона звикла жити серед своїх людей, сама займатися своїми садами, кроснами й кузнею, вирішувати суперечки й жертвувати собою, щоб полегшувати труднощі своїх підданих. А тут вона виявила, що її товариство – це тільки шляхта, привілейована й заможна. Їй незбагненна насолода від споживання витонченого вина й екзотичних страв, демонстрації одягу з дорогої тканини та вихваляння коштовностями, які є головною метою таких зібрань. Крім того, вона «не має доброго вигляду». На свій лад вона вродлива. Але надто велика, надто м’язиста, надто білява серед жінок Оленячого замку. Як бойовий румак поміж легких мисливських. У неї добре серце, але не знаю, чи достатньо їй сил для цього завдання, хлопче. По правді, мені її шкода. Приїхала сама, знаєш. Її нечисленний супровід давно повернувся в гори. Отож вона дуже самотня, незважаючи на те, що багато придворних запобігає її ласки.

– І незважаючи на Веріті, – засмучено сказав я. – Він не робить нічого, щоб розвіяти її самотність, навчити її наших звичаїв?

– Веріті має для неї мало часу, – прямо сказав Чейд. – Він намагався пояснити це королю Шрюду, перш ніж було укладено шлюб, але його не почули. Ми з королем Шрюдом були захоплені політичними перевагами цього союзу. Я забув, що тут, при цьому дворі, день за днем житиме жінка. Веріті має повні руки роботи. Коли б вони були лише парою людей і мали час, то, думаю, прихилилися б одне до одного. Але тут і зараз мусять докладати всіх зусиль, щоб усе мало добрий вигляд. А незабаром від них вимагатимуть спадкоємця. Вони не мають часу добре пізнати одне одного, не кажучи вже про прихильність.

Мабуть, він помітив біль на моєму обличчі, бо додав:

– Хлопче, у королівській родині так було завжди. Чівелрі та Пейшенс були винятком. І купили своє щастя ціною політичної вигоди. Нечувано, щоб король-в-очікуванні одружився з кохання. Я певний, що ти вже безліч разів чув, якою дурницею це було.

– І я завжди задумувався, наскільки він цим переймався.

– Це йому дорого коштувало, – тихо сказав Чейд, – але не думаю, щоб він шкодував через своє рішення. Але він був королем-в-очікуванні. Ти не маєш такої свободи дій.

От і воно. Я здогадувався, що він усе знає. Даремно сподіватися, що нічого про це не скаже. Я почув, як повільно червонію.

– Моллі.

Він повільно кивнув головою.

– Одна річ, коли це діялося внизу, в місті, а ти ще був більш чи менш дитиною. На це можна заплющити очі. Але зараз на тебе дивляться як на дорослого. Коли вона прийшла сюди, питаючи про тебе, язики почали молоти, а люди вигадувати всяке. Пейшенс напрочуд спритно зуміла втишити плітки й опанувати ситуацію. Не те, щоб я залишив цю жінку тут, будь моя воля. Але Пейшенс достатньо добре зі всім упоралася.

– Цю жінку… – повторив я слова, які мене вкололи. Якби він сказав «цю дівку», це не вразило б мене гостріше. – Чейде, ти неправильно судиш про неї. І про мене теж. Це почалося з нашої дружби, дуже давньої, і якщо хтось… помилково оцінив ситуацію, то це я, а не Моллі. Я завжди думав, що мої друзі в місті та час, який я проводив там як Новачок, належали тільки мені…

Я зупинився, чуючи лише дурість своїх слів.

– Ти думав, що можеш вести два життя? – Голос Чейда був тихим, але суворим. – Хлопче, ми належимо королю. Ми люди короля. Наше життя належить йому. Кожна хвилина кожного дня, уві сні чи наяву. Ти не маєш часу на власні клопоти. Лише на королівські.

Я трохи відсунувся, щоб глянути у вогонь. Обдумував у цьому світлі те, що я знав про Чейда. Ми зустрічалися з ним у темряві, у цих потаємних кімнатах. Я ніколи не бачив його поблизу Оленячого замку. Ніхто не називав мені його імені. Час від часу, переодягнений у леді Тайм, він вирушав у подорож. Колись ми разом їхали всю ніч, щоб побачити перше жахливе перековування у Форджі. Але навіть і це – з наказу короля. Що Чейд має від життя? Кімнату, добру їжу та вино й ласку для товариства. Він був старшим братом Шрюда. Через своє позашлюбне походження не мав права на престол. Невже таке життя мало бути попередником і взірцем мого?

– Ні.

Насправді я так не сказав, та коли глянув Чейдові в обличчя, він прочитав мої думки.

– Я обрав таке життя, хлопче. Якась невдало приготована суміш вибухнула і спотворила мене. Колись я був непоганим із себе. І марнославним. Майже так само марнославним, як Регал. Після того випадку я шкодував, що не помер. Кілька місяців я взагалі не виходив зі своїх кімнат. Коли ж нарешті вийшов, то був переодягненим, не в леді Тайм, тоді ще ні. Але маскування закривало моє обличчя й руки. Я залишив Оленячий замок. Надовго. А коли повернувся, той гарний молодик, яким я був колись, уже помер. Я виявив, що тепер, після смерті, я став значно кориснішим для родини. Насправді в цій історії ще багато чого, хлопче. Але знай, що я сам обрав своє життя. Не Шрюд змусив мене до цього. Я зробив це сам. Твоє майбутнє може бути іншим. Але не думай, що воно належить тільки тобі та що можеш ним командувати.

Цікавість підштовхнула мене:

– Це тому Чівелрі та Веріті знали тебе, а Регал ні?

Чейд дивно усміхнувся:

– Я був наче добрим зведеним дядечком для двох старших хлопчиків, якщо ти можеш у це повірити. А в якомусь сенсі слова, навіть опікуном. Та коли покрився шрамами, то тримався осторонь від них. Регал ніколи мене не знав. Його мати панічно боялася віспи. Думаю, вона вірила у всі легенди про Рябого чоловіка, передвісника хвороб і руйнувань. Як на те пішло, то відчувала майже забобонний страх перед усіма, кому чогось бракувало. Це видно по Регаловій реакції на блазня. Вона ніколи не тримала клишоногої покоївки чи навіть слуги без одного-двох пальців. Ну, так. Після повернення я ніколи не був представлений ні леді, ні народженій нею дитині. Коли Чівелрі став королем-в-очікуванні при Шрюді, я був однією з речей, в які його втаємничили. Був вражений, довідавшись, що він мене пам’ятав і сумував за мною. Того ж вечора привів Веріті, щоб він зі мною побачився. Я мусив його скартати. Їм важко було зрозуміти, що не можуть до мене приходити, коли заманеться. Ці хлопці.

Похитав головою й усміхнувся до своїх спогадів. Я не можу пояснити уколу заздрості, який відчув, і повернувся до своїх справ.

– Як ти думаєш, що я маю зробити?

Чейд стис губи, сьорбнув вина і, подумавши, сказав:

– Наразі Пейшенс дала тобі добру пораду. Ігноруй чи уникай Моллі, але не так, щоб це впадало в очі. Поводься з нею, начеб вона була новою служебкою на кухні: чемно, якщо вже зустрінетесь, але без панібратства. Не шукай її. Присвяти свій час королеві-в-очікуванні. Веріті порадує, що ти її розважаєш. Кеттрікен порадує приязне обличчя. Якщо ти маєш намір добитися дозволу на шлюб із Моллі, королева-в-очікуванні може бути могутнім союзником. А розважаючи Кеттрікен, пильнуй і за нею. Пам’ятай про тих, у чиї інтереси не входить, щоб у Веріті з’явився спадкоємець. Ті самі люди могли б не почуватися задоволеними, якби дітей мав ти. Будь обережним і пильним. Стережись.

– Це все? – розчаровано спитав я.

– Ні. Відпочивай. Регал ужив проти тебе корінь смерті, так?

Я кивнув, і він похитав головою, мружачи очі. Затим глянув мені просто в обличчя.

– Ти молодий. Можеш відновити значну частку здоров’я. Я знав чоловіка, що вижив після такого отруєння. Але тремтів до кінця життя. Я ще бачу в тебе невеликі сліди цього. Вони мало кому помітні, окрім тих, хто добре тебе знає. Але не перевтомлюйся. Втома викликає тремтіння і нечітке бачення. Перенапружившись, матимеш напад. А ти ж не хочеш, щоб хтось знав про твою недугу. Найкраще для цього – вести таке життя, щоб недуга ніколи не проявилася.

– Це ти дав мені ельфійську кору з чаєм? – без потреби спитав я.

Він звів брову:

– З чаєм?

– Можливо, це зробив блазень. Прокинувшись, я застав їжу й чай у своїй кімнаті…

– А якщо це зробив Регал?

Пройшла хвилина, перш ніж я зрозумів:

– Я міг бути отруєний.

– Але цього не сталося. Ні, це не я і не блазень. Це Лейсі. Дехто може виявитися куди розумнішим, ніж тобі здається. Блазень розібрався з твоїм станом, і щось його кольнуло розповісти Пейшенс. Доки вона лементувала, Лейсі потихеньку все влаштувала. Думаю, що в глибині душі вона вважає себе такою ж вітрогонкою, як її господиня. Відкрий їй найменшу щілину, і вона прослизне туди з вітром та займеться впорядкуванням твого життя. Наміри в неї добрі, але, Фітце, ти не можеш їй цього дозволити. Убивця потребує відособлення. Постав на двері замок.

– Фітце? – уголос здивувався я.

– Це ж твоє ім’я. Фітц Чівелрі. І якщо воно, схоже, перестало тебе колоти, тож я так тебе називатиму. Звертання «хлопче» почало мені набридати.

Я кивнув, погоджуючись. Ми погомоніли про інші речі. Зоставалася година до ранку, коли я покинув його безвіконне помешкання і повернувся до себе. Знову ліг у ліжко, але сон тікав від мене. Я завжди стримував прихований гнів, який відчував через своє становище при дворі. Тепер він знову розгорівся, не даючи мені відпочити. Я скинув покривала, одягнув вбрання, з якого виріс, і рушив униз, до Баккіпа.

Різкий вітер з моря дмухнув вогким холодом, наче давши мені мокрого ляпаса. Я закутався в плащ і натяг на голову каптур. Швидко йшов, оминаючи слизькі зледенілі місця на стрімкому спуску до міста. Намагався не думати, але виявив, що енергійний плин крові розігрівав радше мій гнів, ніж моє тіло. Думки мої танцювали, як кінь, прив’язаний до конов’язі.

Коли я вперше опинився в Баккіпі, він був гамірним брудним містечком. За останнє десятиліття виріс і набрав бодай поверхового лоску вишуканості, але його основа зоставалася такою ж простою. Містечко притулилося до скель унизу Оленячого замку, а там, де на зміну скелям прийшли кам’янисті пляжі, склади й ангари будовано на молах і палях. Добра глибока якірна стоянка, що містилася під Оленячим замком, приваблювала торгові кораблі та купців. Далі на північ, де Оленяча Ріка впадала в море, узбережжя було лагіднішим, а широкі річні води несли торгові баржі до Внутрішніх герцогств. Територію біля гирла ріки часто заливали повені, а якірна стоянка була непередбачуваною, бо річка часто міняла своє русло. Мешканці Баккіпа жили, скупчившись на стрімких скелях над портом, наче птахи на Яєчному острові. Тому вузькі, погано бруковані вулиці звивалися туди-сюди впоперек стрімкого схилу, спускаючись униз, до моря. Будинки, склади та заїзди сумирно притискалися до скелі, намагаючись сховатися від вітрів, що дули тут майже безперервно. Угорі, ближче до вершин, амбітніші доми та ділові споруди були дерев’яними, а їхні фундаменти вирізано просто в камені самих скель. Але я небагато знав про ці вищі сфери. У дитинстві я бігав та грався серед скромних крамничок і моряцьких шинків, які стояли майже у воді.

Долаючи дорогу до цієї частини міста, я дійшов іронічного висновку, що і для Моллі, і для мене було б краще, якби ми ніколи не стали друзями. Я заплямував її репутацію, а коли далі виявлятиму їй знаки уваги, то зроблю її мішенню Регалової злості. Якщо ж мова про мене, то страждання, яке я відчував, вважаючи, наче вона з легким серцем покинула мене для іншого, було подряпиною порівняно з теперішньою кровотечею. Адже тепер я знав, що вона має мене за ошуканця!

Я виринув із цих похмурих роздумів, усвідомивши, що зрадницькі ноги принесли мене до дверей її крамнички. Тепер тут торгували чаєм і травами. Саме те, чого найбільше потребував Баккіп: чергова крамниця з чаєм і травами. Я задумався, що сталося з вуликами Моллі. Це змусило мене збагнути, що для Моллі відчуття втрати мусило бути вдесятеро, а то й у сотню разів гіршим. Я так легко погодився з тим, що Моллі втратила батька, а разом з ним засоби для життя і перспективи на майбутнє. Так легко прийняв зміну, що зробила її служницею в замку. Служниця. Я стиснув зуби і йшов далі.

Я безцільно тинявся містом. Попри свій похмурий настрій, зауважив, як сильно воно змінилося за останні шість місяців. Навіть цього холодного зимового дня було переповнене. Будова кораблів притягала більше людей, а більше людей означало більшу торгівлю. Мандри завели мене до таверни, де колись ми з Моллі, Діком і Керрі часто бували й ділилися найменшою порцією бренді. Зазвичай нам діставалося найдешевше ожинове бренді. Я сидів сам і мовчки пив своє мале пиво, але довкола мене працювали язиками, і я багато чого довідався. Не лише будівля кораблів привела до процвітання Баккіпа. Веріті скликав моряків, що мали служити на цих кораблях. На цей заклик відгукнулися численні чоловіки та жінки з усіх Прибережних герцогств. Когось привели сюди гнів і бажання поквитатися за рідних, убитих чи перекованих піратами. Інших манили пригоди та надії на здобич. А багато хто просто не мав жодних інших перспектив у спустошених містечках. Одні походили з рибальських чи купецьких сімей, мали морський досвід і знали морські премудрощі. Інші були колишніми пастухами чи фермерами зі зруйнованих сіл. Це не мало особливої ваги.

Усі вони прибули до Баккіпа, жадаючи пустити кров червоним кораблям.

Поки що багато з них мешкало в старих покинутих складах. Год, майстриня зброї з Оленячого замку, давала їм уроки фехтування, вибираючи придатних, на її думку, до служби на кораблях Веріті. Решті запропонують найнятися солдатами. Надмір людей переповнював місто і юрмився в заїздах, тавернах та харчевнях. Я чув також і скарги на те, що частина охочих найнятися на кораблі були втікачами із Зовнішніх островів. Їх вигнали з власної землі червоні кораблі, що тепер загрожували нашим узбережжям. Вони запевняли, що теж прагнуть помсти, але небагато мешканців Шести герцогств довіряли їм, а деякі міські крамниці відмовлялися їм продавати хоч щось. Це спричинило неприємне напруження у переповненій таверні. У супроводі хихотіння йшла розмова про остров’янина, якого вчора побито в доках. Ніхто не викликав міського патруля. Коли обговорення зійшло на ще бридкішу тему, наче всі остров’яни – шпигуни, і винищення їх було б мудрим та розсудливим заходом безпеки, я більше не міг цього витримувати і вийшов із таверни. Невже я ніде не можу бодай на годину вивільнитися від підозр та інтриг?

Я самотньо йшов крізь зимові вулиці. Наближався шторм. Безжальний вітер шмагав звивисті вулички, обіцяючи сніг. Так само холодний гнів звивався та бився всередині мене, переходячи від злості до ненависті, тоді до пригніченості, а тоді знову до злості. Я відчував нестерпний тягар. Вони не мали права так зі мною вчинити. Я не народився для того, щоб бути їхнім знаряддям. Я маю право жити вільно, бути тим, ким народився. Невже вони гадають, що можуть підкорити мене своїй волі, використати, як їм заманеться, а я ніколи не відплачу? Ні. Час настане. Мій час настане.

Якийсь чоловік поспішив до мене, закривши обличчя каптуром від вітру. Глянув угору, і наші очі зустрілися. Він зблід і відвернувся, щоб поквапом повернутися тою ж дорогою, якою прийшов. Що ж, його право. Я відчув, як мій гнів починає нестерпно пекти мене вогнем. Вітер розмаював волосся, намагаючись мене заспокоїти, але я тільки прискорював ходу, а моїй ненависті ще додалося сил. Ця зовнішня сила мене привабила, і я пішов до неї, як на запах свіжої крові.

Я звернув за ріг і опинився на ринку. Вбогіші купці, стривожені наближенням шторму, збирали свої товари з верет і покривал. Власники яток зачиняли віконниці. Я пройшов повз них. Люди сходили мені з дороги. Я проходив між ними, байдужий до того, як на мене дивляться.

Я дістався ятки торгівця тваринами й постав перед самим собою. Він був худим, мав похмурі темні очі. Зловісно на мене глянув, а замість привітання мене залили хвилі ненависті, що пульсувала від нього. Наші серця билися в тому ж ритмі. Я відчув, як моя верхня губа здригається, начебто я збирався завити, відкривши свої жалюгідні людські зуби. Повернув обличчя до звичного вигляду і знову опанував свої емоції. Але вовчук у клітці, сірий і брудний, глянув на мене й роззявив чорну пащеку, показавши всі зуби. Ненавиджу вас. Усіх. Ходи, ходи ближче. Уб’ю тебе. Перекушу тобі горлянку й розірву. Зжеру твої нутрощі. Ненавиджу тебе.

– Чогось хочеш?

– Крові, – тихо сказав я. – Хочу твоєї крові.

– Що?

Я перестрибнув поглядом від вовка до чоловіка. Він був товстим і брудним. Смердів, заради Еля, як же він смердів. Я відчув запах поту, несвіжої їжі та його власних випорожнень. Був загорнутий у погано вичинені шкури, а їхній сморід теж витав довкола нього. Мав невеликі заплилі жиром очиці, жорстокі брудні руки, а при його поясі висів окутий бронзою дубовий кий. Я зробив усе, що міг, аби стриматися, не вхопити того ненависного кия і не розтрощити йому мізки. На ногах він мав грубі черевики, мабуть, щоб роздавати копняки. Він підійшов надто близько до мене, і я мусив учепитись у свій плащ, аби його не вбити.

– Вовка, – насилу вдалося вимовити мені. Мій голос звучав гортанно, здушено. – Я хочу вовка.

– Ти певний, хлопче? Він злий.

Штовхнув клітку ногою, а я стрибнув на неї, ударившись зубами об дерев’яні ґрати, набивши ще один синець на морді, але дарма, якби тільки вдалося його вхопити, вкусити бодай раз, я б його розірвав або ніколи не відпустив.

Ні. Геть звідси, забирайся з моєї голови.

Я потрусив головою, щоб прочистити думки. Торговець здивовано на мене глянув.

– Знаю, чого хочу, – рішуче сказав я, відкидаючи емоції вовка.

– Справді так? – Чоловік оцінююче дивився на мене. Хотів визначити, що я можу собі дозволити. Йому не подобалися ні мій одяг, з якого я виріс, ні моя молодість. Але я підозрював, що він уже якийсь час тримає в себе вовка. Мав надію продати його щеням. А тепер, коли вовк потребував більше їжі та не діставав її, чоловік, правдоподібно, віддав би його за першу-ліпшу ціну. Тим краще для мене. Я мав небагато.

– Навіщо він тобі? – знехотя спитав чоловік.

– Для ям, – байдуже відповів я. – Він худий, але, може, трохи сприту в нього зосталося.

Зненацька вовк кинувся на ґрати, широкі щелепи, блискучі зуби. Уб’ю їх, уб’ю їх усіх, вирву горлянки, розпорю животи…

Будь тихо, якщо хочеш вийти на волю. – Я подумки відштовхнув його, а вовк відскочив, наче вжалений бджолою. Відступив до найдальшого кутка своєї клітки й зіщулився там, вищиривши зуби, але підібгавши хвоста. Його заливала непевність.

– Собачі бої, еге ж? О, він влаштує добру бійку. – Купець знову штовхнув клітку грубим черевиком, але вовк не відповів. – Виграє тобі силу грошви, він такий. Зліший за росомаху.

Штурхонув клітку сильніше. Вовк ще дужче зіщулився.

– Авжеж, і мені так здається, – зневажливо сказав я. Відвернувся від вовка, наче втративши інтерес до нього. Придивлявся до птахів у клітці позаду нього. Голуби і горлиці мали доглянутий вигляд, але дві сойки і крук були втиснуті до брудної клітки, засипаної зігнилими обрізками м’яса та пташиним послідом. Крук був схожий на жебрака в чорному лахмітті з пір’я. Клюньте яскравого жучка, – підказав я птахам. – Можливо, зумієте вибратися. Крук втомлено сидів на місці, глибоко сховавши голову в пір’ї, але одна із сойок пурхнула на вищу жердинку й почала дзьобати металеву засувку, що тримала клітку зачиненою. Я знову глянув на вовка.

– Я й так не збирався виставляти його на бій. Хотів лише кинути його собакам, для розігріву. Як спробують трохи крові, охочіше битимуться.

– Ох, але ж ти міг би зробити з нього доброго бійця. От, подивися на це. Зробив це мені місяць тому. А я всього лиш хотів дати йому поїсти, коли він на мене кинувся.

Закасав рукав, щоб показати брудне зап’ястя, посмуговане синіми шрамами від укусу, вже напівзагоєними.

Я схилився, ніби злегка зацікавившись.

– Начебто зараження. Думаєш, доведеться відтяти?

– Дурня, ніяке це не зараження. Довго гоїться, та й уже. Дивись, хлопче, надходить шторм. Я мушу скласти свій товар у візок і забиратися, перш ніж він розвоюється. То ти маєш намір сторгувати цього вовка? Він буде в тебе добрим бійцем.

– Може бути приманкою для ведмедя, але не більше. Дам тобі, от, шість мідяків.

Усього я мав їх сім.

– Мідяків? Хлопче, ми тут говоримо принаймні про срібло. Слухай, це добрий звір. Трохи його підгодуй, він стане більшим і ще злішим. Я міг би дістати шість мідяків за саму тільки його шкуру.

– Краще так і зроби, перш ніж він заразиться якоюсь коростою. І перш ніж він надумає відкусити тобі другу руку.

Я ближче підійшов до клітки, посунув вовка якомога далі, і він зібгався зовсім у клубочок.

– На вигляд хворий. Господар лютуватиме, коли я його приведу, а собаки, розірвавши його, похворіють. – Я глянув на небо. – Шторм уже близько. Краще їдь собі.

– Один срібняк, хлопче. І забирай його.

У цю мить сойці вдалося витягнути засувку. Дверцята клітки розчинилися, і сойка плигнула на їхній край. Я випадково опинився між чоловіком і кліткою. Чув, як позаду мене вистрибують на верх клітки з голубами. Двері відчинено, – показав я крукові. Почув, як він б’є своїм жалюгідним пір’ям. Тим часом я підхопив підвішений до пояса гаманець і задумливо зважив його в руці.

– Срібняк? Я срібняка не маю. Та насправді це й несуттєво. Я саме зрозумів, що мені ніяк доставити його додому. Краще не купуватиму.

Сойки позаду мене злетіли вгору. Чоловік вилаявся і кинувся повз мене в бік клітки. Мені вдалося так поплутатися з ним, що ми обидва впали. Крук тим часом дістався дверцят клітки. Я вибрався з-під купця і схопився на рівні ноги, струснувши при цьому клітку, щоб страхом вигнати птаха на волю. Крук натужно бив крилами, але вони все-таки донесли його на дах сусіднього заїзду. Коли купець підвівся, крук знову розкрив потріпані крила і зневажливо каркнув.

– Пропала ціла клітка мого товару! – накинувся він на мене зі звинуваченнями, але я вхопив свого плаща й показав, що він порвався.

– Господар лютуватиме через це! – гукнув я і відповів на його гнівний погляд так само сердитим своїм.

Купець глянув на крука. Птах нашорошив пір’я, захищаючись від шторму, і побокував до димаря. Купець його ніколи більше не піймає. Вовк позаду мене раптово заскавчав.

– Дев’ять мідяків! – у відчаї запропонував купець. Б’юся об заклад, що цього дня він нічого не продав.

– Я ж тобі кажу, не маю змоги доставити його додому, – відповів я. Натягнув каптура і глянув на небо.

– Шторм уже тут, – сповістив я, коли почали падати густі мокрі пластівці. Буде огидна погода, надто тепло, щоб замерзло, надто холодно, щоб розтало. При денному світлі вулиці блищатимуть від льоду. Я відвернувся, щоб піти.

– То давай сюди ті кляті шість мідяків! – розпачливо крикнув купець.

Я, вагаючись, намацав і витягнув гроші.

– А доставиш його до мого помешкання? – спитав я, тимчасом як купець виривав у мене монети.

– Сам його неси, хлопче. Ти мене пограбував і знаєш це.

Він забрав клітку з голубами та горлицями і вкинув у візок. Порожня клітка з-під крука пішла слідом. Купець пустив повз вуха моє гнівне заперечення, зіп’явся на сидіння і труснув віжки коника. Стара тварина потягла скрипучого візка в густий сніг та сутінки. Ринок довкола нас порожнів. Усі поспішали додому, долаючи шторм, закутавшись у плащі й накидки, щоб захиститися від поривів сирого вітру та снігу.

– Що ж мені тепер з тобою робити? – спитав я вовка.

Відпусти мене. Звільни мене.

Не можу. Небезпечно. – Якби я випустив вовка тут, у самому середмісті, він ніколи не знайшов би дороги до лісу. Тут було надто багато собак, що накинуться на нього цілою зграєю, надто багато людей, які застрелили б його заради шкури. Чи просто тому, що він вовк. Я нахилився до клітки і припідняв її, пробуючи, наскільки вона важка. Він кинувся до мене, щирячи зуби.

Назад! – негайно ж розлютився я. Це було заразним.

Я тебе вб’ю. Ти такий сам, як вони, ти людина. Триматимеш мене в цій клітці, правда? Я тебе вб’ю, розірву тобі живота й мотатиму кишки.

Я сказав НАЗАД! – Я сильно штовхнув його, а він знову зіщулився. Розгублено гарчав і скавулів, не розуміючи гаразд, що сталось, але знову забився подалі від мене, у куток клітки. Я взявся за клітку та підняв її. Була важка, а вовкові метання не робили її легшою. Але я міг її нести. Не надто далеко й не дуже довго. Час від часу перепочиваючи, я міг би винести його з міста. Якби він був цілком дорослим, то, схоже, важив би стільки ж, скільки й я. Але він був худим і молодим. Молодшим, ніж здалося мені на перший погляд.

Я підняв клітку і притис її до грудей. Коли б він тепер до мене наблизився, міг би й поранити. Але він лише скавулів та щулився у протилежному від мене кутку. Тому нести його було дуже незручно.

Як він тебе піймав?

Я тебе ненавиджу.

Як він тебе піймав?

Він згадав нору і двох братів. Маму, що приносила їм рибу. Тоді кров, дим, його мама й братчики перетворилися на смердючі шкури для чоловіка у грубих черевиках. Його витягли останнім, вкинули у клітку, що смерділа тхорами, і він сидів там, живлячись стервом. Та ненавистю. Ненависть стала основою його життя.

Ти був пізнім щеням, якщо мама годувала тебе рибою з косяка.

Він образився.

Усі дороги вели під гору, а сніг ліпився до ніг. Мої вичовгані черевики ковзали на зледенілій бруківці, а плечі боліли від незручного тягаря клітки. Я боявся нападу тремтіння. Тому мусив часто зупинятися перепочити. Я сказав собі, що не контактуватиму ні з цим вовком, ні з жодним іншим створінням. Пообіцяв це собі. Я хотів лише нагодувати вовчука, а потім десь його випустити. Барріч не мусить цього знати. Тоді мені не доведеться стикнутися з його осудом. Я знову підняв клітку. Хто б подумав, що таке коростяве мале вовченя може бути таким важким?

Я не коростявий. – Ображено. – Блохи. У клітці повно бліх.

Себто мені не здалося, що груди сверблять. Чудово. Доведеться знову скупатися ще цього вечора, якщо не хочу ділити постіль із блохами до кінця зими.

Я дістався околиці Баккіпа. Доми були розсипані лише де-неде, а дорога стала стрімкішою. Значно стрімкішою. Я знову опустив клітку на засніжену землю. Вовчук зіщулився в ній, малий і нещасний, розгубивши гнів і ненависть, що могли б його підтримати. Він був голодним. Я вирішив:

Витягну тебе з клітки. Понесу тебе.

Анічичирк. Спокійно дивився на мене, доки я змагався з гачком і розчиняв двері. Я думав, що він метнеться повз мене і зникне в темряві та хуртовині. Натомість він присів, не рухаючись із місця. Я сягнув у клітку і вхопив його за загривок, щоб витягти. Він миттю рвонувся до мене, учепившись кігтями мені за груди, широко роззявився на мою горлянку. Я ледь устиг запхнути передпліччя йому між щелепи. Я стис його загривок сильніше і глибоко запхнув руку йому в пащу, глибше, ніж йому б це сподобалося. Задніми лапами він намагався порвати мені живіт, але каптан був достатньо товстим, аби захистити від більшості порізів. Одна мить – і от ми обидва вже качаємося по снігу, обидва клацаємо зубами й гарчимо, як шалені. Але я був важчим, замашнішим, і мав багаторічний досвід змагань із собаками. Я поклав його на лопатки і тримав так, безпорадного, тимчасом як він бив головою вперед-назад, називаючи мене бридкими іменами, для яких у людей немає слів. Коли вичерпав сили, я нахилився, ухопив його за горло і глянув йому в очі. Це було фізичне послання, яке він розумів. Я вовк. Ти щеня. Мусиш мені скоритися!

Я тримав його так, дивлячись йому в очі. Він швидко відвів погляд, але я далі його тримав, аж доки він не глянув на мене і я не побачив у його очах зміни. Тоді я відпустив його, встав і відійшов. Він лежав, не рухаючись із місця. Вставай. Іди сюди. Він перевернувся і підійшов до мене, живіт при самій землі, хвіст підібганий. Наблизившись до мене, перевернувся на бік і підставив мені черево. Тихо скавулів.

За мить я змилосердився. Усе гаразд. Ми просто мусили порозумітися. Я не збираюся тебе кривдити. Тепер ходи зі мною. – Я спробував узяти його за груди, але тільки-но торкнувся, він завищав. Я відчув червоний спалах його болю.

Де в тебе болить?

Я побачив обкований кий чоловіка з кліткою.

Всюди.

Я обмацав його якомога обережніше. Старі струпи, ґулі на ребрах. Я встав і лютим копняком скинув клітку з нашої дороги. Він підійшов і притулився до моєї ноги. Голодний. Холодно. Так стомився. Його почуття знову вливалися мені в жили. Коли я торкнувся вовченяти, складно було відокремити мої думки від його думок. Чи це було моє обурення через ставлення до нього, чи його власне? Я вирішив, що це неістотно. Обережно взяв його на руки й підвівся. Без клітки, притиснутий до моїх грудей, він важив куди менше. Переважно хутро й кості, щоправда, довгі кості, які швидко росли. Я шкодував, що вдався до насилля, але знав також, що це єдина мова, яку він міг зрозуміти.

– Я про тебе подбаю, – змусив я себе сказати вголос.

Тепло, – з вдячністю подумав він, а я витратив хвилину, щоб накинути на нього плащ. Його відчуття підживлювали мої. Я нюхав власний запах, у тисячу разів сильніший, ніж мені хотілося б. Коні, собаки, дим від дров, пиво і слід парфумів Пейшенс. Я зробив усе, що в моїх силах, аби закрити мою свідомість від його відчуттів. Притис його до себе й поніс стрімкою дорогою до Оленячого замку. Я знав закинуту хатину за зерновими коморами. Колись у ній мешкав старий свинар. Тепер там ніхто не жив. Надто стара зруйнована хатина, надто далеко від усього, крім Оленячого замку. Але мені таке й треба. Я б його там помістив, дав йому кілька костомах, щоб він гриз їх, трохи вареного зерна і трохи соломи для лігва. Тиждень-другий, може, місяць, він видужає і подужчає настільки, щоб самому про себе подбати. Тоді я забрав би його на захід від Оленячого замку і там випустив.

М’ясо?

Я зітхнув. М’ясо, – пообіцяв я. Ніколи жодна тварина не відчувала моїх думок так повно й не виражала своїх власних так ясно. Добре, що ми недовго будемо один поблизу одного. Дуже добре, що він невдовзі піде звідси.

Тепло, – заперечив він мені. Поклав голову мені на плече й заснув, його мокрий ніс сопів мені під вухом.