Читать книгу Королівський убивця. Assassin - Робин Хобб - Страница 8

Вовчукові бракувало мого товариства. Від’їжджаючи до Бернсу, я залишив йому оленячу тушу, добре заморожену і сховану за хатиною. Цього йому мало вистачити, щоби прогодуватися без мене. Але він, на справжній вовчий лад, обжирався та спав і знову їв та спав, аж доки м’ясо на закінчилося. Два дні тому, – сповістив він, стрибками танцюючи довкола мене. Хата всередині стала звалищем добре обгризених костей. Він із запалом привітав мене, тим паче що й Віт, і його ніс сповістили про свіже м’ясо, яке я приніс. Вовчук жадібно на нього накинувся й не звертав на мене уваги, тимчасом як я збирав у мішок обгризені ним кості. Надмір такого сміття привабив би щурів, а слідом за ними прийшли б щуролови із замку. Я не міг цього допустити. Наводячи лад, я непомітно придивлявся до нього й бачив, як здіймаються м’язи на його спині, коли він передніми лапами притискав кусень м’яса та відривав шматок свіжини. Ще я помітив, що всі оленячі кості, крім найтовстіших, були розгризені, а шпик із них вилизаний дочиста. Це вже не були щенячі забави, а діло могутнього молодого звіра. Кості, що він їх перегриз, були товщими, ніж кості мого передпліччя.

Але чого мені ставати проти тебе? Ти приносиш м’ясо. Й імбирні коржики.

Його думка мала своє значення. Таким був звичай зграї. Я, старший, приносив м’ясо, щоб годувати Вовчука, молодого. Я був мисливцем, що приносив йому частину своєї здобичі. Я потягся до нього й виявив, що в його свідомості затухає почуття нашої окремішності. Ми були зграєю. Раніше я ніколи не стикався з такою концепцією і ні з чим, глибшим за товариство чи партнерство. Я злякався, що для нього це означатиме зв’язок зі мною, а я не міг цього дозволити.

– Я людина. Ти вовк.

Я промовив ці слова вголос, знаючи, що він зрозуміє їхнє значення з моїх думок, але намагаючись змусити його всіма його відчуттями усвідомити різницю між нами.

Зверху. А всередині ми зграя. – Він замовк і вдоволено облизав свого носа. Кров закапала його передні лапи.

– Ні. Тут я тебе годую і захищаю. Але це тимчасово. Коли ти зможеш самостійно полювати, заберу тебе кудись далеко й покину там.

Я ніколи не полював.

– Я тебе навчу.

Це теж як у зграї. Ти мене навчиш, а я з тобою полюватиму. А тоді поділимося силою-силенною вбивств і горою м’яса.

Я навчу тебе полювати, а тоді випущу на волю.

Я вже вільний. Ти б мене тут не втримав, якби я не хотів. – Він провів язиком по білих зубах, сміючись із моїх міркувань.

Ти зухвалий, Вовчуче. І нічого не знаєш.

То навчи мене. – Він повернув голову, щоб задніми зубами відірвати м’ясо й жили від кості, над якою працював. – Це твій обов’язок зграї.

Ми не зграя. Я не маю зграї. Моя вірність належить моєму королю.

Якщо він твій вожак, то і мій теж. Ми зграя. – Наповнивши черево, він охочіше згоджувався на поступки.

Я змінив тактику. Холодно сказав йому:

Я належу до зграї, частиною якої ти не можеш бути. Всі у моїй зграї – люди. Ти не людина. Ти вовк. Ми не зграя.

Він завмер. Не намагався відповідати. Але відчував, і те, що він відчував, кинуло мене в холод. Відкинутий і зраджений. Самотній.

Я відвернувся й пішов, покинувши його. Але я не зумів приховати від нього, як тяжко було мені так його залишати, і глибокого сорому через те, що я його відштовхнув. Я сподівався, що він відчув також мою віру – так для нього буде найкраще. Так само вважав Барріч, коли відібрав у мене Нюхача, бо я зв’язався із собачам. Ця думка палила мене вогнем, і я не просто поспіхом віддалявся, а тікав.

Звечоріло, коли я повернувся до Твердині та підіймався сходами вгору. Я зайшов у свою кімнату за деякими пакунками, які там залишив, а тоді спустився вниз. Мої зрадницькі ноги сповільнили ходу, коли я проминав другий поверх. Я знав, що невдовзі надійде Моллі, несучи тацю й посуд для трапези Пейшенс. Та рідко споживала їжу в залі з іншими лордами й леді Твердині, воліючи відособленість своїх кімнат та невимушене товариство Лейсі. Її сором’язливість останнім часом почала переростати в самітництво. Але не це змушувало мене тупцяти на сходах. Я почув кроки Моллі в коридорі; знав, що мусив би вже йти, але минуло кілька днів, відколи я бодай мигцем її бачив. Несміливе фліртування Целеріті лише змусило мене сильніше зрозуміти, як мені бракувало Моллі. Напевне, нічого страшного не станеться, якщо я просто побажаю їй доброго вечора, як першій-ліпшій служниці. Я знав, що цього робити не можна, що Пейшенс докорятиме мені, довідавшись. Та все-таки…

Я вдавав, що вивчаю гобелен на сходовому майданчику, який висів там задовго до того, як я опинився в Оленячому замку. Я почув усе ближчі кроки, почув, що вони сповільнюються. Моє серце калатало в грудях, долоні змокріли від поту, коли я повернувся, щоб її побачити.

– Добрий вечір.

Звук, який я із себе витиснув, був чимось середнім між шепотом і писком.

– І вам доброго вечора, – з гідністю мовила вона. Її голова піднялася вище, підборіддя потвердішало. Колись непокірне волосся було заплетене у дві товсті коси і вкладене довкола голови як корона. Сукня простого синього кольору мала комірець із делікатного білого мережива, а ще такі ж мереживні манжети. Я знав, чиї пальці виготовили цей складний узор. Лейсі приязно до неї ставилася і подарувала їй витвір власних рук. Добре було знати це.

Моллі не здригнулася, минаючи мене. А все ж її очі швидко ковзнули по мені, тож я не міг стриматися від усмішки, а від цієї усмішки її обличчя й шию залив такий рум’янець, що я майже відчув його жар. Її губи стиснулися у тверду лінію. Коли вона повернулася й рушила сходами вниз, на мене війнуло її запахом, лимонний бальзам та імбир, які наклалися на ще солодший аромат, що був попросту власним запахом Моллі.

Самиця. Мила. – Гаряче схвалення.

Я здригнувся, як укушений, і обернувся, по-дурному сподіваючись побачити Вовчука позаду мене. Звісно, його там не було. Я пошукав, але не знайшов його і в моїй свідомості. Я шукав далі і знайшов його в хатці, де він дрімав на своїй соломі.

Не роби цього, – перестеріг я його. – Не входь до моєї свідомості, якщо я цього не попрошу.

Заціпеніння. Чого ти попросиш?

Не будь зі мною, якщо я цього не хочу.

А звідки мені знати, коли ти хочеш, щоб я був з тобою?

Я сам знайду твій розум, якщо тебе захочу.

Довга тиша. І я тебе знайду, коли тебе захочу, – запропонував він. – Так, це зграя. Щоб покликати, коли потребуєш допомоги, і бути завжди готовим почути такий поклик. Ми зграя.

Ні! Я не це тобі кажу! Я кажу, що ти мусиш триматися осторонь від мого розуму, коли я не хочу, щоб ти там був. Я не хочу ділитися з тобою своїми думками.

Це якесь безглуздя. Чи ми навіть дихати не можемо одночасно? Твій розум, мій розум, це все розум зграї. Де ще я маю думати, як не тут? Як не хочеш, не слухай.

Я стояв остовпілий, намагаючись збагнути сенс цієї думки. Я усвідомив, що втупився в порожнечу. Хлопчик-слуга саме побажав мені доброго вечора, а я нічого не відповів. Нарешті спромігся привітатися, та він уже мене поминув. Хлопчик здивовано озирнувся, щоб глянути, чи я його не кличу, але я махнув йому рукою. Я труснув головою, наче щоб очистити її від павутиння, і рушив коридором до кімнати Пейшенс. Пізніше обговорю це з Вовчуком і постараюся, щоб він усе зрозумів. А невдовзі він буде далеко, поза досягом, поза розумом. Я перестав думати про це.

Я постукав у двері Пейшенс, і мене впустили. Виявилося, що на Лейсі найшла одна з її періодичних маній, і вона влаштувала щось схоже на прибирання. Було навіть не закидане речами крісло, на яке можна сісти. Вони обидві втішилися з моєї появи. Я розповів їм про свою подорож до Бернсу, уникаючи згадок про Віраго. Знав, що врешті-решт Пейшенс про це почує та почне мене розпитувати, а я запевню, що чутки про нашу сутичку значно перебільшені. Я сподівався, що це спрацює. Тим часом я приніс із собою подарунки. Для Лейсі маленька рибка зі слонової кості, з дірочкою, щоб її можна було підвісити до намиста або прикріпити до одягу. Для Пейшенс сережки зі срібла та бурштину. І запечатаний воском глиняний горщик варення з грушанки.

– Грушанка? Я не люблю грушанки, – здивувалася Пейшенс, коли я запропонував їй горщик.

– Невже? – Я прикинувся, що теж здивований. – Я думав, що ви казали мені, наче цей смак і запах нагадує вам дитинство. Хіба ви не мали дядька, який приносив вам грушанку?

– Ні. Я не пам’ятаю такої розмови.

– То, може, це була Лейсі? – щиро поцікавився я.

– І не я, паничу. Вона мене дуже щипає в ніс, хоча здалеку пахне приємно.

– То що ж. Моя помилка.

Я відсунув горщик.

– Що, Сніжинко? Ти знову при надії?

Ці слова призначалися білій тер’єрисі Пейшенс, яка врешті вирішила вийти й обнюхати мене. Я відчув, як її маленька собача свідомість дивується із занюханого в мене запаху Вовчука.

– Ні, вона просто розтовстіла, – втрутилася Лейсі, схилившись, щоб почухати собачку за вухами. – Міледі залишає солодощі та тістечка на тарілках, а Сніжинка завжди до них добирається.

– Ви ж знаєте, що цього їй дозволяти не можна. Це дуже вадить її зубам і шерсті, – дорікнув я Пейшенс, а вона відповіла, що знає це, але Сніжинка надто стара, аби бути хорошою ученицею. Тут зав’язалася жвава розмова, і пролетіла година, перш ніж я потягся і сказав, що мушу йти, аби ще раз зголоситися до короля.

– Перед тим мене вже відіслали від його дверей, – згадав я. – Але не охоронці. Його слуга Воллес підійшов до дверей, коли я постукав, і заборонив мені входити. Коли ж я спитав, чому біля дверей короля немає варти, відповів, що охоронців звільнено від цього обов’язку. Тепер він його перейняв, щоб краще берегти королівський спокій.

– Королю зле, ти ж знаєш, – зауважила Лейсі. – Я чула, що він рідко виходить зі своїх кімнат до полудня. Потім, уже вийшовши, має вигляд людини, що повна енергії та запалу, але, тільки-но вечоріє, знову слабшає, починає човгати ногами й говорити невиразно. Обідає у своїх кімнатах, а кухарка каже, що таця повертається такою ж повною, як її принесли. Це дуже тривожно.

– О так, – погодився я й пішов, майже боячись почути більше. Отож у замку розмовляють про королеве здоров’я. Це недобре. Я мушу розпитати про це Чейда. І мушу побачити все сам. При моїй попередній спробі скласти звіт королю я зустрівся тільки з набридливим Воллесом. Той був зі мною дуже грубим, начебто я прийшов сюди лише згаяти час, а не прозвітувати про свою місію. Поводився так, ніби король був найделікатнішим з інвалідів, а він узяв на себе обов’язок охороняти його від тих, що його непокоять. Я вирішив, що Воллес не надто розуміє свої обов’язки. Він дуже дратував.

Стукаючи, я міркував, скільки часу потребуватиме Моллі, щоб знайти грушанку. Вона повинна зрозуміти, що я призначив варення для неї; то був смак, який вона любила ще за часів нашого дитинства.

Воллес підійшов до дверей і прочинив їх, щоби виглянути. Побачивши мене, насупився. Відчинив двері ширше, але заступив їх собою, так ніби зиркнувши на короля я вже йому зашкоджу. Не привітався зі мною, а тільки вимогливо спитав:

– Хіба ж ви вже сьогодні сюди не приходили?

– Так, приходив. Тоді ти сказав мені, що король Шрюд спить. Тому я прийшов знову, щоб скласти свій звіт. – Я намагався триматися офіційного тону.

– Ах. Цей звіт такий важливий?

– Я думаю, про це судити королю, і лише він може мене відіслати, якщо вирішить, що я гаю його час. Раджу тобі сповістити його про мене.

Я запізніло всміхнувся, стараючись пом’якшити гостроту свого тону.

– Король має дуже мало енергії. Я намагаюся прослідкувати, щоб він витрачав її лише там, де це потрібно.

Він так і стояв біля дверей. Я піймав себе на тому, що міркую, чи міг би просто протиснутися повз нього. Але це викликало б замішання, а, з огляду на хворобу короля, я б цього не хотів. Хтось ляснув мене по плечу, але коли я озирнувся, то позаду мене вже нікого не було. Повернувшись назад, я побачив перед собою блазня, між Воллесом і мною.

– Чи ж ти його лікар, щоб виносити такі присуди? – перейняв на себе розмову блазень. – Напевне, лікар з тебе вийшов би чудовий. Ти мене прочищаєш самими своїми поглядами, а твої слова випускають твої вітри так само добре, як і мої. Як же мусить бути вилікуваний наш любий король, що весь день терпить твою присутність?

Блазень тримав у руках вкриту серветкою тацю. Я відчув запах доброго яловичого бульйону й теплого хліба просто з печі. Звичний для блазня строкатий камзол узимку був чорно-білим та ще й обвішаним емальованими дзвіночками, а ковпак прикрашала гірлянда з гостролисту. Блазенський посох він тримав під пахвою. Знову щур. Цей стояв на вершині посоха, наче готуючись стрибнути. Я не раз бачив, як блазень веде з ним довгі розмови перед Великим каміном чи на сходах біля королівського престолу.

– Геть, блазню! Ти вже був сьогодні двічі. Король уже в ліжку. Він тебе не потребує.

Слуга говорив суворо. Але Воллес був з тих, кого можна змусити відступити. Я знав, що він, подібно до багатьох інших людей, не міг витримати погляду блідих очей блазня і здригався від дотику його білої руки.

– З двічі вийде тричі, мій любий Вол Ласе, мій Воле Ласе, а дар твоєї присутності зміниться присутністю моїх дарів. Йди звідси, постукайся до Регала і настукай йому про все почуте. Раз стіни мають вуха й можуть лялякати, то й тобі потрібні вуха, а лялякати ти вже вмієш, мій Волясе Ляласе. Такі собі вуха, переповнені королівськими справами. Можеш прочистити нашого любого принца, просвітивши його. На мою думку, темрява його погляду свідчить, що нутрощі його підступили задалеко і сліплять йому очі.

– Як ти смієш говорити так про принца? – вибухнув Воллес. Блазень був уже в дверях, а я одразу ж за ним. – Він про це почує!

– Кажеш так? Кажи хряк. Запевно він чує все, що ти робиш. Не випускай на мене свого вітру, любий Волясе Ослясе. Збережи його для свого принца, який любить такі аромати. Думаю, сидить зараз у своєму диму, і ти можеш дмухати на нього, а він дріматиме, киватиме головою й думатиме, що ти говориш мудро, а вітри твої солодкі.

Блазень продовжував свій наступ, не припиняючи торохтіти, а навантажену тацю тримав перед собою, наче щит. Воллес був змушений відступати, а блазень відтискав його через салон до спальні короля. Там блазень поставив тацю біля королівського ліжка, тимчасом як Воллес відступив до інших дверей спочивальні. Очі блазня розгорілися.

– Ах, нема тебе в ліжку, наш королю, якщо тільки ти не сховав його під ковдрами, Воле Ласе, мій ти солоденький. Виходь, виходь, мій королю, мій Шрюде. Ти ж король Шрюд, а не Мишачий Король, щоб ховатися і скрадатися під стінами й під ліжком.

Блазень почав так старанно шурувати в безсумнівно порожньому ліжку та оглядати ковдри, запихаючи свій щурячий посох у кожну щілину в балдахіні, що я не міг стримати сміху.

Воллес сперся на внутрішні двері, наче хотів їх від нас загородити, але в цю мить вони відчинилися зсередини, а він ледь не впав королю в обійми. Тяжко опустився на підлогу.

– Глянь на нього! – зауважив мені блазень. – Диви, як він намагається зайняти моє місце біля ніг короля і вдавати з себе блазня, хоч не вміє гаразд сісти на власний зад. Такий чоловік заслуговує зватися блазнем, але не бути ним!

Шрюд стояв, одягнений як для спочинку, з роздратованим виразом обличчя. Здивовано повів очима від Воллеса до блазня, тоді до мене, напруженого в позі очікування, а врешті вирішив розібратися з ситуацією іншим разом. Заговорив до Воллеса, що саме зіп’явся на ноги:

– Воллесе, цей напар зовсім мені не допомагає. Від нього голова тільки дужче болить, а листя залишає неприємний смак у роті. Забери це і скажи Регалові, що це його нове зілля годиться відганяти мух, але не хвороби. Прибери його геть, перш ніж засмородить мою кімнату. Ах, блазню, ти тут. І ти, Фітце, нарешті прийшов відзвітувати. Заходь, сідай. Воллесе, ти чуєш? Забери цього дрантивого горщика! Ні, не тягни його сюди, винеси через інші двері.

І, махнувши рукою, Шрюд прогнав слугу, буцімто це була набридлива муха.

Шрюд щільно зачинив двері до своєї купальної кімнати, ніби бажаючи, щоб до його спальні не потрапив неприємний запах, і сів на тверде крісло, що стояло біля вогню. Блазень миттю підтягнув ближче столик, тканина, що покривала страви, стала скатертиною, а він наготував королю трапезу так гарно, що краще не зуміла б і навчена покоївка. Срібне столове приладдя та серветка з’явилися наче на змах руки, так що навіть Шрюд усміхнувся, а тоді блазень усівся біля каміна, склавшись пополам: коліна близько вух, підборіддя охоплене довгопалими долонями, бліда шкіра та волосся віддзеркалювали червонясті відтінки хилитливих язиків полум’я. Кожен його рух був зграбним, як у танцюриста, а поза, яку він тепер прибрав, – настільки ж артистичною, наскільки й комічною. Король схилився, щоб пригладити його розметане волосся, наче блазень був кошеням.

– Я ж казав тобі, що неголодний, блазню.

– Так. Але ви не казали, щоб вам не приносити їсти.

– А коли б сказав?

– Тоді я мав би вам сказати, що це не їжа, а горщик із напаром, такий, яким мучить вас Віл Лас, але мій горщик принаймні наповнює ніздрі приємнішою парою. А це не хліб, а пластир для вашого язика, і ви повинні негайно ж його прикласти.

– Ох, – король Шрюд трохи присунув столик і зачерпнув ложкою суп, в якому ячмінь змагався зі шматочками моркви та м’яса. Шрюд покуштував, а затим почав їсти.

– Хіба ж я не кращий лікар, ніж Волик Лас? – муркотів задоволений собою блазень.

– Ти добре знаєш, що Воллес не лікар, а просто мій слуга.

– Я добре це знаю, але Волик Лас не знає, а тому ви недобре почуваєтесь.

– Досить уже твого базікання. Фітце, підійди, не стій, щирячи зуби, як дурник. Що ти можеш мені розповісти?

Я зиркнув на блазня, а тоді вирішив, що не ображатиму ні його, ні короля питанням, чи можна вільно говорити в його присутності. Отож просто відзвітував, не згадавши про свої таємні дії, а лише про їхні наслідки. Шрюд уважно слухав і загалом не додав жодного зауваження, хіба що м’яко дорікнув мені за погану поведінку за столом герцога. Далі спитав, чи герцог Бронді Бернський здавався втішеним і задоволеним з миру, який запанував у його герцогстві. Я запевнив, що коли я покидав герцогство, то так і було. Шрюд кивнув. Тоді попросив сувої, які я скопіював. Я вийняв сувої, віддав королю і вислухав похвалу та подяку за свою працю. Король наказав мені занести сувої в кімнату карт Веріті та впевнитися, що Веріті про них знає. Спитав, чи бачив я реліквію Старійшин, і я детально її описав. Тим часом блазень сидів біля каміна і стежив за нами, тихий, як сова. Король Шрюд їв свій суп і хліб під пильним блазневим оком, а я читав йому вголос сувій. Коли я закінчив, король зітхнув і відкинувся на крісла.

– Гаразд, а тепер я гляну на твій сувій, – наказав він, а я здивовано вручив його. Він ще раз ретельно оглянув, потому знову скрутив. Віддаючи мені сувій, сказав:

– У тебе гарний почерк, хлопче. Добре написано й добре зроблено. Занеси це в кімнату карт Веріті й упевнися, що він про них знає.

– Звичайно, мій королю, – розгубився я. Я не розумів, чого він повторюється, і не був певний, чи він не чекає від мене якоїсь іншої відповіді. Але блазень підвівся, а я піймав від нього щось менше, ніж погляд; не зовсім рух брови, не зовсім здригання губ, але цього було достатньо, щоб наказати мені мовчати. Блазень зібрав посуд, весь час весело розмовляючи з королем, а потім нас обох відпустили. Коли ми виходили, король дивився в полум’я.

У коридорі ми обмінялися відвертішими поглядами. Я почав говорити, але блазень у відповідь свиснув і свистів, не замовкаючи, аж доки ми не дісталися середини сходів. Тут він став, піймав мене за рукав, і ми зупинилися на сходах, між поверхами. Я відчув, що він обдумано вибрав це місце. Ніхто не міг ні бачити нас, ні чути нашої розмови так, щоб ми цього не зауважили. Попри це, заговорив зі мною не блазень, а щур на вершечку його посоха. Блазень підняв його мені перед носом і запищав щурячим голосом:

– Ах, ми обоє, ти і я, мусимо пам’ятати все, про що він забуває, Фітце, і зберігати це для нього. Йому багато коштує мати вигляд сильного, як-от цього вечора. Не дай себе ошукати. Те, що він сказав тобі двічі, ти мусиш шанувати й виконувати, бо це означає, що він двічі вкарбував цю річ собі в пам’ять, аби бути певним, що скаже її тобі.

Я кивнув головою і вирішив ще цього вечора занести сувій Веріті.

– Я більше не дбаю про Воллеса, – зауважив я блазневі.

– Не Воликом Ласом ти маєш перейматися, а його вухами. А радше вухами у стіні, – поважно відповів він. Раптом блазень закрутив тацею, що балансувала на кінчиках його довгих пальців, високо її підняв, а тоді пострибав сходами переді мною, давши мені змогу подумати наодинці.

Я того ж вечора віддав сувій, а наступними днями зайнявся справами, які Веріті доручив мені раніше. Я роздобув жирну ковбасу та копчену рибу й нафарширував їх своїми отрутами, які тримав у маленьких пакетиках. Отруєну їжу я легко міг розкидати, тікаючи, і сподіватися, що цього буде достатньо для всіх, хто мене переслідуватиме. Щоранку я вивчав карту в кімнаті Веріті, а тоді сідлав Сажку й рушав зі своїми отрутами туди, де, як мені здавалося, найлегше було наткнутися на перекованих. Пам’ятаючи про свій попередній досвід, я брав на ці кінні експедиції короткого меча, що спершу трохи розважало Гендза й Барріча. Я запевняв їх, що шукаю дичину на випадок, коли б Веріті запланував зимове полювання. Гендз легко повірив. Барріч натомість затиснув губи. Це означало, що він знає про мою брехню, і знає також, що я не можу сказати йому правди. Він не втручався, але йому це не подобалося.

За десять днів я двічі стикнувся з перекованими і двічі легко втік, дозволивши моїм отруєним припасам випасти з моїх сідельних сумок. Перековані жадібно накидалися на здобич і запихалися нею, майже не розпаковуючи. Наступного дня я повертався на це місце, щоб задокументувати для Веріті, скількох я прикінчив, а також подробиці їхнього вигляду. Друга група не пасувала до жодного з описів, який ми отримали. Ми обидва підозрювали, що це означає: перекованих більше, ніж ми чули.

Я виконував своє завдання, але не пишався ним. Мертвими вони були ще жалюгіднішими, аніж живими. Обідрані, вихудлі істоти, обморожені та вкриті синцями в результаті численних бійок між собою. Через швидкі отрути, які я використовував, вони вмирали в судомах, їхні покорчені тіла були радше карикатурою на людей. На їхніх бородах і бровах виблискував іній, а кров із ротів замерзала червоними грудками, наче рубіни на снігу. Я вбив так сімох перекованих, а тоді накрив їхні замерзлі тіла сосновими гілками, вилив олії та підпалив. Не можу навіть сказати, що мені було огиднішим – труїти їх чи отак приховувати свій вчинок. Вовчук здогадався, що я, погодувавши його, щодня кудись від’їжджаю, і благав узяти його з собою. Але в певний момент, стоячи над замерзлим тілом убитого мною перекованого, я почув: «Це не полювання. Це не робота зграї. Це людська робота». Він зник, перш ніж я встиг вилаяти його за вторгнення у мою свідомість.

Увечері я повертався до Твердині, до гарячої свіжої страви й теплого вогню, сухого вбрання та м’якого ліжка, але привиди вбитих перекованих стояли між мною і домашніми вигодами. Я почувався безсердечною бестією, що насолоджується цим усім, а тим часом день за днем ширить смерть. Єдиною моєю радістю було те, що вночі, уві сні, я бачив Моллі, гуляв та розмовляв з нею, і не переслідували мене ні перековані, ні їхні вкриті памороззю тіла.

Одного дня я виїхав пізніше, ніж збирався, бо в кімнаті карт був Веріті і наша з ним розмова затяглася. Наближалася хурделиця, але на вигляд не надто серйозна. Я не планував заходити далеко. Однак замість своєї жертви я знайшов свіжий слід, слід групи більшої, ніж я розраховував. Громади хмар вкрали з неба світло швидше, ніж я сподівався, а слід вів мене вниз звіриними стежками, де ми із Сажкою могли рухатися тільки повільно. Коли я врешті відірвався від сліду, глянувши вгору і зрозумівши, що сьогодні мені їх не знайти, то виявив, що опинився значно далі від Оленячого замку, ніж збирався, і далеко від добре протоптаної дороги.

Подув недобрий холодний вітер, що віщувало сніг. Я щільно закутався в плащ і повернув Сажку в бік дому, поклавшись на неї у виборі шляху й темпу їзди. Не встигли ми далеко від’їхати, як опустилася темрява, а разом з нею – сніг. Коли б я так часто не перемірював цю місцевість, то, напевне, заблукав би. Але ми вперто їхали далі, здавалося, просто вітрові в зуби. Холод пронизував мене, і я почав тремтіти. Я боявся, що це може бути початком нападу дрощів, яких уже давно в мене не було.

Я був вдячний вітрам, коли вони нарешті роздерли на шмаття хмарну завісу. Крізь щілини просочилося місячне та зоряне сяйво, сіро освітивши нашу дорогу. Ми прискорили темп, незважаючи на свіжий сніг, крізь який пробиралася Сажка. З рідкого березового гайка ми виїхали на схил пагорба, вигорілого кілька років тому в запаленій блискавкою пожежі. Тут вітер був сильнішим, бо ніщо нас від нього не захищало, тож я ще щільніше закутався і вище підняв комір. Я знав, що, діставшись вершини пагорба, побачу вогні Оленячого замку, тоді ще один пагорб, долина, а за нею добре вторована дорога, що доведе мене додому. Тож, коли ми перетнули відкритий схил узгір’я, настрій у мене поліпшився.

Тоді, наче грім, долинув тупіт копит коня, що намагався прискорити біг, але щось йому заважало. Сажка сповільнила крок, а потім відкинула голову назад і заіржала. Тієї ж миті я побачив, як із-за лісової завіси вириваються кінь і вершник, внизу по схилу, на південь від мене. Кінь ніс вершника, а за них ухопилося двоє інших людей: один за нагрудний ремінь коня, другий за ногу вершника. Світло зблиснуло на вістрі клинка, який піднявся й опустився, а чоловік, що вчепився за ногу вершника, впав і з криком покотився снігом. Але хтось інший піймав коня за вуздечку, а коли він намагався стримати тварину, з-поміж дерев вибігло ще двоє переслідувачів. Разом вони накинулися на коня й вершника, а ті люто відбивалися.

Я розпізнав Кеттрікен тієї ж миті, коли вдарив Сажку в боки. Я геть не розумів побаченого, але моїй реакції це не завадило. Я не питав себе, що моя королева-в-очікуванні робить тут, уночі, без супроводу й оточена розбійниками. Радше захоплювався тим, як вона тримається в сідлі, як вертить конем, як кóпає і тне клинком чоловіків, що намагалися стягти її вниз. Я вихопив свого меча, коли ми наблизилися до місця бою, але не пам’ятаю, щоб я видав якийсь звук. Мій спогад про весь цей бій якийсь химерний, битва силуетів, виконана в чорно-білих кольорах, як гірський театр тіней, беззвучна, якщо не зважати на хрипіння і крик перекованих, що падали один за одним.

Кеттрікен полоснула одного через обличчя. Кров засліпила його, але він далі чіплявся за королеву-в-очікуванні, намагаючись стягти її з сідла. Інший не зважав на долю товаришів, смикаючи натомість сідельні сумки, де, ймовірно, було не більше, ніж дещиця їжі та бренді, наготовані на денну прогулянку.

Сажка несла мене повз того, хто все ще тримав вуздечку Легконогої. Я побачив, що це жінка, мій меч протяв її наскрізь і вийшов назовні, бездушна вправа, наче розрубування колоди. Така дивна битва. Я відчував себе й Кеттрікен, страх її коня і запал натренованої до бою Сажки, але не тих, що на неї напали, жодного їхнього почуття. Узагалі нічого. Жоден відрух гніву, жоден біль їхніх ран не бив на сполох. Для мого Віту їх узагалі не було. Нічим не відрізнялися від снігу чи вітру, з якими теж слід було змагатися.

Я дивився наче уві сні, як Кеттрікен ухопила нападника за волосся і відхилила його голову назад, щоб перерізати йому горлянку. Кров полилася чорним у місячному світлі потоком, плямуючи її плащ, залишаючи слід на шиї та спині гнідої, перш ніж він, корчачись, звалився на сніг. Я махнув коротким мечем, щоб дістати останнього, але схибив. Кеттрікен – ні. Її короткий ніж затанцював, пройшов крізь його куртку та грудну клітку, дістався легень і знову вийшов назовні. Вона відкинула напасника ногою.

– До мене! – гукнула вона просто в ніч і вдарила Легконогу каблуками, погнавши її по схилу. Сажка бігла, тримаючи ніс при стремені Кеттрікен, отож ми разом піднялися на пагорб, тоді, перш ніж почали спуск у долину, перед нами ненадовго зблиснули вогні Оленячого замку.

Біля підніжжя пагорба ріс чагарник і біг схований снігом струмок, тож я підігнав Сажку вперед і завернув Легконогу, не давши їй наткнутися на перешкоду і впасти. Кеттрікен нічого на це не сказала, але дозволила мені йти першим, коли ми в’їхали в ліс по той бік струмка. Я рухався так швидко, як тільки міг, весь час сподіваючись постатей, що з криком кинуться на нас. Але врешті ми дісталися дороги, саме перед тим, як хмари знову зімкнулися, крадучи в нас місячне світло. Я сповільнив біг коней, давши їм віддихатися. Якийсь час ми їхали мовчки, обоє пильно прислухаючись, чи не чути звуків погоні.

Невдовзі ми почулися безпечніше і до мене долинуло, як Кеттрікен глибоко тремтливо видихнула.

– Дякую тобі, Фітце, – просто мовила вона, але голос її здригнувся. Я нічого не сказав, будь-якої хвилі очікуючи, що Кеттрікен от-от вибухне плачем. Я б не звинувачував її за це. Але вона поступово опанувала себе, обсмикнула й розгладила вбрання, витерла вістря ножа об штани, а тоді прип’яла його до пояса. Схилилася, щоб погладити шию Легконогої та прошепотіти їй слова похвали й потіхи. Я відчув, що напруження Легконогої слабне, і віддав належне вмінню Кеттрікен, яка так швидко здобула довіру коня.

– Як ти тут опинився? Ти мене шукав? – спитала вона нарешті.

Я покрутив головою. Сніг знову почав падати.

– Я виїхав на полювання і заїхав далі, ніж збирався. Мене привів до вас щасливий випадок. – Я урвав мову, тоді наважився:

– Ви заблукали? Вас шукатимуть?

Вона шморгнула носом і зітхнула.

– Не зовсім так, – сказала вона тремтячим голосом. – Я поїхала на прогулянку з Регалом. З нами було ще кілька людей, та коли почалася хуртовина, ми всі повернули до Оленячого замку. Інші їхали попереду, а ми з Регалом відстали. Він розповідав мені народні легенди свого рідного герцогства, і ми дозволили іншим випередити нас, бо я нічого не чула через їхню балачку.

Кеттрікен зітхнула, і я відчув, як разом зі слиною вона проковтнула рештки нічного страху. Коли заговорила знову, голос її звучав спокійніше.

– Усі інші були далеко попереду нас, коли зненацька з чагарнику біля дороги вибігла лисиця. «За мною, якщо хочете бачити справжній спорт!» – гукнув мені Регал, повернув коня з дороги й помчав за твариною. Хотіла я цього чи ні, але Легконога подалася за ним. Регал скакав, як шаленець, схилившись коневі до шиї та підганяючи його нагайкою.

Коли вона це описувала, в її голосі були тривога та здивування, але й крихта захоплення.

Легконога не слухалася вудил. Спершу Кеттрікен боялася швидкості, бо не знала місцевості, й страхалася, що кінь спіткнеться. Тож намагалася стримати його. Але зрозумівши, що не видно ні дороги, ні решти супроводу, а Регал дуже її випередив, пустила Легконогу вільно, сподіваючись так його наздогнати. Як і слід було чекати, коли почалася хурделиця, Кеттрікен геть збилася з дороги. Смикнула повід коня, щоби повернутися по своїх слідах, але сніг і вітер швидко їх замели. Зрештою геть-чисто довірилася Легконогій, сподіваючись, що кінь знайде дорогу додому. Так воно, мабуть, і було б, якби дикі люди не напали на неї. Вона замовкла.

– Перековані, – тихо сказав я їй.

– Перековані, – здивовано повторила вона. Затим твердішим голосом:

– Вони не мають ні серця, ні душі. Так мені пояснювали. – Я радше відчув, ніж побачив її погляд. – Чи ж така невдаха-Жертовна з мене, що є люди, які хочуть мене вбити?

На відстані ми почули звук рога. Шукачі.

– Вони напали б на будь-кого, хто перейшов їхню стежку, – сказав я їй. – І в думці не мали нападати на свою королеву-в-очікуванні. Сумніваюся, чи вони взагалі знали, хто ви.

Я стис щелепи, перш ніж прохопився, що у випадку Регала все не так. Навіть якщо він і не збирався завдати їй шкоди, то й не зумів захистити. Я не вірив, наче він збирався показати їй «справжній спорт», погнавшись за лисицею крізь засніжені пагорби, у присмерку. Він збирався її загубити. І вміло скористався нагодою.

– Думаю, мій пан дуже на мене розгнівається, – жалібно, мов дитина, сказала вона. Наче у відповідь на її передбачення, ми обігнули узгір’я і побачили вершників зі смолоскипами, які наближалися до нас. Ми знову почули ріг, виразніше, а невдовзі опинилися серед них. То був передовий загін головної групи шукачів, а дівчина-вершниця одразу ж рушила галопом, аби передати королю-в-очікуванні, що його королеву знайдено. При світлі смолоскипів охоронці Веріті з криком і прокляттями розгледіли кров на шиї Легконогої, але Кеттрікен, зберігаючи самовладання, запевнила їх, що це не її кров. Спокійно розповіла про перекованих, які на неї напали, і що вона мусила зробити, аби захиститися. Я бачив, що солдати нею захоплені. Почув, що найзухваліший нападник скочив на неї з дерева. Його вона вбила першим.

– Уколошкала чотирьох, а сама навіть не подряпана! – реготнув якийсь сивий ветеран. – Даруйте, міледі королево. Це не було неповагою!

– Це могла бути геть інша історія, якби не нагодився Фітц і не звільнив вуздечки мого коня, – тихо сказала Кеттрікен. Їхня повага до неї ще більше зросла, бо вона не пишалася своїм тріумфом, а подбала, щоб я теж дістав належну частку похвали.

Вони голосно її вітали і з гнівом у голосі збиралися прочесати завтра весь ліс довкола Оленячого замку.

– Ганьба нам, воякам, що наша власна королева не може їздити безпечно! – сказала одна з жінок. Поклала долоню на руків’я свого клинка і присягла, що завтра він скупається у крові перекованих. Кілька інших вояків пішло за її прикладом. Розмова ставала дедалі гучнішою, а бравада та почуття полегшення через те, що королева в безпеці, лише роздмухували запал. Повернення додому перетворилося б на тріумфальну процесію, якби не над’їхав Веріті. Примчав чвалом на коні, вкритому піною як через відстань, так і через швидкість. Тоді я зрозумів, що пошуки були тривалими й можна тільки здогадуватися, скільки доріг переміряв Веріті, діставши звістку, що його леді зникла.

– Як ти могла бути такою нерозважливою, щоб заїхати так далеко на манівці? – такими були його перші слова до неї. І його голос не був лагідним. Я бачив, що її голова, зазвичай гордо піднята, опустилася, і почув невдоволене бурмотіння найближчих до мене людей. З цього моменту все пішло не так. Веріті не картав її прилюдно, але я бачив, як він скривився, коли вона просто розповіла йому, що з нею трапилося і як вона вбивала для власної оборони. Він був незадоволеним, що вона так відверто говорила про банду перекованих, настільки зухвалих, що вони напали на королеву, і то майже під стінами Оленячого замку. Те, що Веріті намагався втримати в таємниці, завтра буде у всіх на вустах, та ще й з тією додачею, що вони посміли напасти на саму королеву. Веріті кинув мені вбивчий погляд, наче це була моя провина, гострим наказом відібрав двох свіжих коней у своїх охоронців і поїхав до Оленячого замку, забравши з собою королеву. Відділив її від вояків, галопом повертаючи додому, наче більш раннє її повернення зробило б пережиту нею небезпеку менш реальною. Схоже, не розумів, що відібрав у своїх гвардійців честь допровадити її до замку.

Я повільно поїхав з вояками, намагаючись не слухати їхніх невдоволених слів. Вони не критикували короля-в-очікуванні, але натомість вихваляли королеву за силу її духу та шкодували, що її не зустрінуто обіймами й теплими словами. Якщо хтось подумав про поведінку Регала, то нічого з цього приводу не сказав.

Пізніше, того вечора, у стайні, подбавши про Сажку, я допомагав Баррічу та Гендзові опорядити Легконогу й Вірного, коня Веріті. Барріч бурчав, що обоє коней загнані. Під час нападу Легконогій завдано незначну подряпину, а її губи пошкоджено в бійці за вуздечку, але серйозних ран ні в неї, ні у Вірного не було. Барріч послав Гендза наготувати теплого пійла та оброку для обох. Лише тоді тихо розповів, як приїхав Регал, віддав коня й пішов до замку, словом не згадавши про Кеттрікен. Самого Барріча насторожив стаєнний хлопець, що питав, де Легконога. Коли Барріч вирішив довідатись і набрався відваги спитати самого Регала, той відповів, що він думав, наче Кеттрікен зосталася на дорозі та повернулася разом зі своїм супроводом. Отож це Барріч підняв тривогу, а Регал дуже неясно розповів, де він насправді з’їхав з дороги, в якому напрямку побігла лисиця і, ймовірно, поїхала Кеттрікен.

– Добре заметені сліди, – пробурмотів мені Барріч, коли Гендз повернувся з оброком. Я знав, що це не про лисицю.

Коли я тієї ночі дістався Твердині, мої ноги були тяжкими, наче налитими свинцем, та й на серці було нелегко. Я не хотів навіть уявляти, що відчуває Кеттрікен, не задумувався, що розповідали в кордегардії. Роздягнувся, ліг спати і зразу ж заснув. Уві сні мене чекала Моллі, і це був єдиний світ, який я знав.

Дуже скоро я прокинувся, бо хтось грюкав у мої двері. Я встав і відчинив сонному пажеві, посланому, щоб відвести мене до кімнати карт Веріті. Я сказав, що знаю дорогу, й відіслав його назад у ліжко. Швидко вдягнувся й побіг униз сходами, міркуючи, що за катастрофа нас спіткала.

Там на мене чекав Веріті, кімнату освітлювало лише полум’я каміна. Волосся в нього було розкуйовджене, а накидку він одягнув поверх нічної сорочки. Очевидячки, тільки-но встав з ліжка, і я приготувався почути будь-яку новину.

– Зачини двері! – наказав він мені. Я так і зробив, а тоді став перед ним. Я не міг зрозуміти, роздратованим чи веселим був блиск його очей, коли він зненацька спитав: – Хто така леді Червоні-Спідниці й чого вона сниться мені щоночі?

Я не міг ворухнути язиком. У відчаї думав, як глибоко проник він у мої сни. Я страшенно засоромився. Коли б стояв голим перед цілим двором, та й то не почувався б настільки виставленим напоказ.

Веріті відвернув обличчя і кашлянув, хоча то міг бути не кашель, а стриманий сміх.

– Годі, хлопче, я ще можу це зрозуміти. Я не хотів розкривати твоїх таємниць, це ти сам викладав їх мені, особливо впродовж останніх кількох ночей. Але я мушу спати, а не зриватися з ліжка в гарячці через твоє… захоплення цієї жінкою.

Він зненацька замовк. Мої щоки горіли палкішим вогнем, ніж будь-яке полум’я каміна.

– Ну гаразд, – трохи ніяково сказав він. Тоді різко: – Сідай. Я маю намір навчити тебе тримати при собі свої думки так само добре, як ти тримаєш на припоні свого язика.

Він похитав головою:

– Дивно, Фітце, що інколи ти можеш цілковито заблокувати свою свідомість для мого Скіллу, але виливаєш свої найінтимніші прагнення, наче вовк, що виє вночі. Припускаю, що причиною цього є завдана тобі Галеном шкода. Якби ж ми могли виправити це. Але якщо не можемо, то навчу тебе, чого зумію, коли тільки матимемо час.

Я не рухався. Зненацька виявилося, що жоден з нас не може глянути на іншого.

– Ходи сюди, – вимогливо повторив він. – Сідай тут, біля мене. Дивись у вогонь.

Цілу годину він змушував мене практикуватися, повторюючи вправи, завдяки яким мої сни залишаться зі мною або, що ймовірніше, я зовсім перестану бачити сни. Серце мені впало, коли я збагнув, що втрачу Моллі моєї уяви так само, як втратив справжню. Він відчув мою журбу.

– Гей, Фітце, це мине. Стримуй себе й терпи. Так можна зробити. Можливо, настане день, коли ти шкодуватимеш за теперішнім твоїм життям, вільним від жінок. Як я шкодую.

– Вона не хотіла заблукати, сір.

Веріті кинув мені зловісний погляд:

– Заміри не можуть змінити результатів. Вона королева-в-очікуванні, хлопче. Завжди мусить подумати, і то не раз, а тричі, перш ніж зробить щось.

– Вона розповідала мені, що Легконога побігла за конем Регала й не слухалась вудил. Звинувачуйте за це Барріча та мене, бо це ми мусили виїздити цього коня.

Раптом він зітхнув.

– Я теж так думаю. Вважай, що ти вже вилаяний, а Баррічу скажи, щоб знайшов моїй пані спокійнішого коня. І нехай їздить на ньому, доки не стане кращою вершницею. – Він знову глибоко зітхнув. – Мабуть, вона вважатиме це покаранням. Сумно гляне на мене тими великими блакитними очима, але не скаже ні слова всупереч. А, так. Тут нічим не зарадиш. Але невже вона мусила вбивати, а потім так безтурботно про це говорити? Що думатимуть про неї мої люди?

– Вона навряд чи мала вибір, сір. Невже для неї було кращим померти? А що подумають люди… гаразд. Солдати, які першими нас знайшли, вважали її відважною. І тямущою. Непогані риси для королеви, сір. А особливо тепло говорили про неї жінки з вашої охорони, коли ми поверталися. Тепер вони вбачають у ній свою королеву куди більш, ніж коли б вона плакала та розпачала. Підуть за нею без застережень. За таких часів, як тепер, можливо, королева з ножем дасть нам більше сили духу, ніж жінка, що прикрашається коштовностями й ховається за стінами.

– Можливо, – тихо сказав Веріті. Я відчував, що він не погоджується. – Але ж тепер усі знатимуть про перекованих, що збираються довкола Оленячого замку.

– А заодно знатимуть, що рішуча людина може від них оборонитися. Судячи з розмов ваших охоронців при нашому поверненні, за тиждень перекованих буде куди менше.

– Я знаю. Дехто вбиватиме своїх рідних. Перековані чи ні, це кров Шести герцогств ми проливаємо. Я намагався не допустити до того, щоб моя гвардія вбивала мій власний народ.

Настала коротка тиша, під час якої ми обидва зауважили, що він без жодних докорів сумління доручив таку ж роботу мені. Убивця. Це назва для того, ким я був. Я зрозумів, що не маю честі, яку треба берегти.

– Це неправда, Фітце, – почув він мої думки. – Ти бережеш мою честь. І за це я віддаю тобі честь, бо ти робиш те, що мусить бути зроблено. Огидна робота, прихована робота. Не соромся, що ти працюєш, аби вберегти Шість герцогств. Не думай, що я не ціную твоєї праці тільки тому, що вона мусить залишитися таємною. Цього вечора ти врятував мою королеву. Я цього не забуду.

– Вона не потребувала великої допомоги, сір. Вірю, що вціліла б і сама.

– Гаразд. Не будемо більше про це гадати. – Він замовк, тоді ніяково сказав: – Я повинен тебе нагородити, знаєш.

Коли я розкрив рота, щоб запротестувати, він жестом руки заборонив мені говорити.

– Я знаю, що ти нічого не вимагаєш. Знаю, що між нами аж надто багато всього й жодної нагороди не було б достатньо, щоб виразити мою вдячність. Але більшість людей про це не знає. Чи ти хочеш, аби в Баккіпі казали, що ти врятував життя королеви, а король-в-очікуванні нічим тебе не винагородив? Але ж я не знаю, що можна тобі подарувати… це має бути щось помітне, а ти мусиш певний час його носити. Принаймні це я знаю з мистецтва правління. Меч? Щось краще за той шматок заліза, який ти носив цього вечора?

– Це старий клинок, з яким Год наказувала мені вправлятися, – захищався я. – Він добрий.

– Безперечно. Я попрошу її, щоб вибрала для тебе ще кращий і додала оздоби на руків’ї та піхвах. Так можна?

– Думаю, що так, – збентежено відповів я.

– Гаразд, а зараз повертаймося в ліжко? То я зможу нарешті спати чи ні?

Тепер не було жодного сумніву, що в його голосі звучать веселощі. Мої щоки знову зайнялися.

– Сір, мушу спитати… – я плутався у словах, які нелегко було сказати. – Ви знаєте, кого я бачив уві сні?

Він повільно похитав головою.

– Не думай, що ти її скомпрометував. Я знаю тільки те, що вона носить сині спідниці, але ти бачиш їх червоними. І що ти гаряче кохаєш її, як це властиво молодим. Не змагайся з цим коханням. Лише припини розсилати Скілл уночі. Я не єдина особа, відкрита Скіллу, але, думаю, я єдиний, хто розпізнав твій знак на такому простому сні. Тож будь обережним. Група Галена не позбавлена Скіллу, хоча вони користають із нього невміло і сила їхня незначна. Людину можна знищити, якщо з її снів Скіллу ворог довідається, що для неї найдорожче. Будь насторожі.

Він мимоволі реготнув.

– І сподівайся, що твоя леді Червоні-Спідниці не має Скіллу в крові, бо коли б мала, то чула б тебе всі ці ночі.

Посіявши в моїй голові цю бентежну думку, він повернув мене до моєї кімнати й ліжка. Але тієї ночі я вже не заснув.