Читать книгу Королівський убивця. Assassin - Робин Хобб - Страница 2

Мене розбудив чийсь дотик до лоба. Я, роздратовано кашлянувши, мотнув головою, ухиляючись. Простирадла обкрутилися довкола мене; я із зусиллям випручався, тоді сів і глянув, хто посмів мене потурбувати. Блазень короля Шрюда неспокійно совгався на кріслі біля мого ліжка. Я люто на нього зиркнув, і він сахнувся від мого погляду. Мене охопив неспокій.

Блазень мусив бути в Оленячому замку, з королем, за багато миль і днів дороги звідси. Я ніколи не бачив, щоб він покидав королівські кімнати на довше, ніж на кілька годин або на ніч. Те, що він опинився тут, не віщувало нічого доброго. Блазень був моїм приятелем, наскільки його дивакуватість дозволяла йому приятелювати з кимсь. Але його відвідини завжди мали якусь мету, а ця мета рідко бувала простою чи приємною. Я ще ніколи не бачив його таким втомленим. Мав на собі незвичну строкату одежину в червоно-зелену кратку і блазенський посох зі щурячою головою. Пістрявий одяг аж надто контрастував з його безбарвною шкірою. Через нього він здавався напівпрозорою свічкою, обплетеною гостролистом. Його вбрання було матеріальнішим, ніж він сам. Тонке бліде волосся спливало з-під ковпака і маяло, наче в утопленика в морській воді, а в його очах танцювали відблиски полум’я. Я потер очі, в які, здавалося, насипалося піску, і трохи відкинув волосся з обличчя. Волосся було вологим: я спітнів уві сні.

– Гей, – урешті спромігся сказати я. – Я не сподівався тут тебе побачити.

У роті в мене було сухо й кисло, язик розпух. Я пам’ятав, що наче хворів, але не міг згадати подробиць.

– А де ще мені бути? – сумно глянув він на мене. – Що довше ви спите, то більше втомленим здаєтесь. Лягайте, мілорде. Дозвольте, я вас вкладу зручніше.

Кинувся збивати мої подушки, але я махнув рукою. Щось було не так. Він ніколи не розмовляв зі мною так чемно й мілордом не називав. Ми приятелювали, але блазневі слова, звернені до мене, були ущипливими й терпкими, як недостиглі кислиці. Якщо ця раптова добросердість спричинена жалем, то мені вона непотрібна.

Я глянув на свою гаптовану нічну сорочку, на розкішне покривало ліжка. Щось здалося мені дивним. Я був надто змученим і слабким, аби зрозуміти, що саме.

– Що ти тут робиш? – спитав я його.

Він набрав повні груди повітря і зітхнув.

– Дбаю про вас. Пильную, доки ви спите. Знаю, що ви вважаєте це блазенством, але я блазень і є. Знаєте, що мушу блазнювати. А все ж питаєте про це щоразу, прокинувшись. З вашої ласки, я запропоную щось розумніше. Благаю, мілорде, дозвольте мені послати по іншого цілителя.

Я сперся на подушки. Вони були мокрими від поту, а їхній запах видався мені кислим. Я знав, що можу попросити блазня перемінити їх, і він би це зробив. Але вони одразу ж промокли б наново. Марна робота. Я вузлуватими пальцями вхопився за ковдру і прямо спитав:

– Навіщо ти сюди прийшов?

Він узяв мене за руку й поплескав.

– Мілорде, мені підозріла ця ваша раптова слабкість. Здається, що лікування в цього знахаря нічого доброго вам не дає. Боюся, що його мудрість куди менша, ніж сам він вважає.

– Барріч? – недовірливо спитав я.

– Барріч? Якби ж він тут був, мілорде! Можливо, він лише стайничий, та ручаюся – з нього кращий цілитель, ніж із цього Воллеса, що дає вам ліки і вганяє в піт.

– Воллес? Барріча тут немає?

Блазневе обличчя споважніло.

– Ні, мій королю. Він зостався в горах, як ви добре знаєте.

– Твій королю, – сказав я і спробував засміятися. – Чи ти глузуєш?

– Аж ніяк, мілорде, – лагідно відповів він. – Аж ніяк.

Його лагідність спантеличила мене. Це був не той блазень, якого я знав, – повний словесних викрутасів і загадок, хитрих шпильок, каламбурів та спритних штовханів. Я раптом почувся розтягненим, наче старий канат, і так само пошарпаним. А все-таки намагався звести все докупи.

– То я в Оленячому замку?

Він повільно кивнув головою.

– Звичайно, що так.

Журливо стиснув губи.

Я мовчав, намагаючись змірити глибину зради. Мене якимсь чином повернено до Оленячого замку. Всупереч моїй волі. Барріч навіть не вважав за потрібне мене супроводжувати.

– Звольте, я подам вам щось з’їсти, – благав мене блазень. – Вам завжди кращає після їжі. – Він підвівся. – Я вже кілька годин як приніс. Тримав усе теплим при вогні.

Я втомлено провів його поглядом. Він присів біля великого каміна, щоб відсунути від вогню супницю. Підняв покришку, і я почув розкішний запах тушкованої яловичини. Блазень почав перекладати її в миску. Це вже місяці проминули, відколи я їв яловичину. В горах була лише дичина, баранина й козяче м’ясо. Мої очі втомлено блукали кімнатою. Тяжкі гобелени, масивні дерев’яні крісла. Складений з великих каменів камін, багато оздоблений балдахін. Я знав це місце. То була королівська спальня в Оленячому замку. Чому я опинився тут, у ліжку короля? Я намагався розпитати блазня, але моїми устами промовляв хтось інший:

– Я знаю надто багато речей, блазню. Не можу стримуватися, щоб не пізнавати їх. Інколи хтось наче керує мною і штовхає мій розум туди, куди я волів би не вдаватися. У моїх стінах пролом, і все довколишнє вливається хвилею.

Я глибоко зітхнув, але не міг стриматися. Спершу поповзли мурашки, потім я наче занурився у рвучкий холодний потік.

– Здіймається хвиля, – прошепотів я. – Несуться кораблі. Червоні кораблі.

Очі блазня тривожно розширилися:

– У цю пору року, Ваша Величносте? Напевне, ні! Не взимку!

Мені забило дух. Я намагався щось сказати:

– Зима надто м’яка. Поскупувáла нам і своїх штормів, і свого захисту. Глянь. Глянь туди, на воду. Бачиш? Припливли. Випливають із туману.

Я звів руку, показуючи. Блазень квапливо підійшов, став біля мене. Схилився, щоб заглянути туди, де я показував, але я знав, що він нічого не бачить. Попри те, слухняно поклав непевну руку на моє вихудле плече й дивився, наче міг подолати стіни та милі, що розділяли мене і моє видіння. Я прагнув бути таким же невидющим, як він. Стиснув його бліду довгопалу долоню на своєму плечі. Якусь мить дивився на мою зсохлу руку, на королівський сикгнет, що обхопив кістлявий палець за опухлим суглобом. Тоді щось потягло мій неохочий погляд, і візія понесла мене в далечінь.

Моя рука вказувала на тихий порт. Я намагався сісти вище, щоб більше побачити. Переді мною розкинулося темне місто, наче мозаїка домів і доріг. Туман лежав у заглибинах і густів над затокою. «Погода міняється», – подумав я. Щось здригнулося в повітрі, мене пройняло морозом, охолодивши давній піт на шкірі, аж я затремтів. Попри нічну темряву й туман, я без зусиль чудово все бачив. «Це бачення Скіллу», – сказав я собі подумки, а тоді здивувався. Я ж неспроможний на Скілл, не провиджу, не володію ним.

Але ж я побачив, як два кораблі вирвалися з імли і впливли у сонну гавань. Я забув, що міг зробити, а чого не міг. Вони були доладними й чепурними, ці кораблі, і, хоч у місячному світлі здавалися чорними, я знав, що їхні кілі червоні. Червоні піратські кораблі із Зовнішніх островів. Кораблі розтинали хвилі, наче ножі, прокладали дорогу в тумані, врізалися в захищені води гавані, наче тонке вістря у свиняче черево. Весла рухалися тихо, у цілковитій злагоді, кочети заглушені ганчір’ям. Пропливли повз доки так відважно, наче були чесними купцями, що приїхали торгувати. З першого судна легко зіскочив моряк, тягнучи линву, щоб швидко пришвартуватися. Весляр відштовхував борт корабля від доків, аж доки так само швидко не було натягнено кормову линву. І все так спокійно, без жодного остраху. Другий корабель пішов за прикладом першого. Страшні червоні кораблі підішли до Сілбея, нахабні, як чайки, і стали на причал у рідній гавані своїх жертв.

Жоден чатовий не скрикнув. Жоден вартовець не задув у ріг, не кинув смолоскипа в наготовану купу соснових скіпок для сигнального вогнища. Я шукав їх – і відразу ж знайшов. Схиливши голови на груди, лінувалися на своїх місцях. Добрі куртки самотканої шерсті змінили сірий колір на червоний, просякнувши кров’ю з перерізаних горлянок. Убивці підійшли тихо, суходолом, достеменно знаючи всі сторожові пости, і втишили всіх сторожів. Нікому було перестерегти спляче містечко.

Чатових було небагато. Невеличке містечко не мало скарбів, які забезпечили б йому бодай точку на карті. Розрахувало, що убогість майна охоронить його від подібних наїздів. Правда, поселяни вирощували добру вовну і пряли тонку пряжу. Ловили й коптили лососів, які заходили просто до їхньої річки, тутешні яблука були дрібними, але солодкими, і з них виходило смачне вино. На захід від міста тягся гарний пляж із їстівними молюсками. Оце й усі багатства Сілбея, хоч і невеликі, а все ж достатні, щоб зробити життя цінним для тих, хто тут мешкав. Та вони, безсумнівно, не були такими, аби приходити за ними з вогнем і мечем. Хто при здоровому глузді вважатиме, що бочка яблучного вина чи полиця з копченим лососем варті піратського наїзду?

Але то були червоні кораблі, і вони припливли не по майно і не по скарби. Їм не йшлося ні про худобу на розплід, ні про жінок, яких можна було зробити наложницями, ні про хлопців – гребців-невільників на галерах. Густорунних овець буде покалічено і повбивано, копчену рибу потоптано, комори з шерстю чи вином спалено. Візьмуть заручників, але тільки для того, щоб їх перекувати. Магія перековування зробить із них недолюдків, позбавлених усіх емоцій і більш-менш розумних думок. Пірати не забиратимуть таких заручників, а покинуть їх тут, на кару й муку тим, що любили їх і називали рідними. Перековані істоти, позбавлені всіх людських почуттів, спустошуватимуть батьківщину, наче росомахи. Перетворення наших рідних на перекованих, що полювали на нас, було найстрашнішою зброєю розбійників із Зовнішніх островів. Я вже знав це, вже на таке дивився. Бачив наслідки інших наїздів.

Дивився, як смертоносна хвиля здіймається над містечком. Пірати вивалилися з кораблів і наводнили поселення. Їхній потік безшумно плив вулицями, ділячись на групи з двох-трьох осіб, – так розходиться смертоносна отрута, розчинена у вині. Дехто затримався, щоб обшукати місцеві судна, які стояли на причалі. Переважно це були невеликі відкриті плоскодонки, але стояли там два більші рибальські кораблі та один торговий. Їхні залоги спіткала швидка смерть. Відчайдушні змагання оборонців були такими жалюгідними, наче це лопотало крильми й кудкудакало птаство, коли до пташника влізла ласиця. Кричали до мене голосами, повними крові. Густий туман жадібно поглинав їхній лемент. Чи це моряки гинуть, чи квилять морські птахи? Тоді кораблі підпалено, не дбаючи й не думаючи про їхню вартість як здобичі. Ці пірати жодної справжньої здобичі не брали. Інколи жменя монет, якщо лежали на видному місці, часом намисто з тіла зґвалтованої та вбитої жінки, але не більше.

Я не міг нічого вдіяти, – лише дивитися. Тяжко закашлявся, ковтнув повітря, щоб заговорити.

– Якби тільки я міг їх зрозуміти, – промовив я до блазня. – Якби я принаймні знав, чого вони хочуть. Їхні дії геть безглузді. Як ми можемо змагатися з тими, хто воює, не виявляючи причин? Але коли б я міг їх зрозуміти…

Блазень стиснув бліді губи й замислився:

– Вони співучасники шаленства того, хто їх жене. Зрозуміти їх можна лише розділивши з ними це шаленство. Я не хотів би їх зрозуміти. Розуміння їх не зупинить.

– Ні, – я не бажав дивитися на містечко. Надто часто вже бачив таке страхіття. Але тільки людина без душі та серця могла відвернутися, наче від убогого лялькового спектаклю. Найменше, що я міг зробити для своїх людей, – це дивитися, як вони помирають. Заодно це було і найбільшим, що я міг для них зробити. Я був хворим, старим і недужим, нас розділяла велика відстань. Не можна сподіватися від мене нічого більшого. Тож я дивився.

Дивився, як містечко прокидається, переходячи від солодкого сну до грубого стиску чужинської руки на горлі чи грудях, до ножа над колискою чи раптового крику розбудженої дитини. У містечку заблимали й засвітилися вогники; когось почутий у сусідів крик змусив запалити свічки, інші вогні були смолоскипами чи відсвітами пожеж. Хоча червоні кораблі тероризували Шість герцогств уже понад рік, для цих людей вони стали реальними лише цієї ночі. Поселяни вважали себе підготованими. Чули страшні розповіді й вирішили, що з ними ніколи такого не станеться. Але їхні будинки палали, а крики неслися до нічного неба, наче здіймаючись разом із димом.

– Говори, блазню, – хрипко наказав я. – Згадай для мене прийдешнє. Що кажуть про Сілбей? Про зимовий напад на Сілбей?

Він уривчасто зітхнув.

– Це нелегко й неясно, – сказав з ваганням. – Усе тече, усе змінюється. Надто багато руху, Ваша Величносте. Майбутнє розливається у всіх напрямках.

– Розповідай усе, що можеш побачити, – наказав я.

– Про це місто склали пісню, – глухо промовив блазень. Стискав мене за плече, крізь нічну сорочку я відчував холод його довгих міцних пальців. Ми обидва затремтіли, і я збагнув, скільки зусиль він докладає, аби далі стояти при мені. – Коли її співають у таверні, відбиваючи ритм приспіву кухлями з елем, то все це не так і зле. Можна уявити собі відважних героїв, якими стали ці люди – воліли краще смерть, ніж неволю. Нікого, жодної людини не захоплено живцем і не перековано. Жодної.

Блазень на хвилину замовк. Істеричний тон змішувався з легкістю, до якої він силував свій голос.

– Само собою, п’ючи та співаючи, не бачиш крові. Не чуєш смороду спалюваних тіл. Ані криків. Але це зрозуміло. Ви колись намагалися знайти риму до слів «розірвана дитина»? Хтось спробував «здичавіла личина», але цей вірш геть не складався.

У його кпинах не було веселощів. Гіркі жарти не допомагали ні йому, ні мені. Мій в’язень, змушений ділити зі мною наше спільне болісне знання, знову замовк.

Я теж був мовчазним свідком. Жоден вірш не розповідав, як батьки вливали до дитячих ротів отруту, аби врятувати їх від піратів. Ніхто не співав про дітей, що кричали в судомах від сильної швидкої отрути, про жінок, ґвалтованих у мить смерті. Жодній строфі і жодній мелодії не під силу передати, як лучники вбивали своїх рідних, перш ніж їх можна було захопити в полон. В охопленому вогнем будинку я бачив, як десятилітнє хлоп’я відкриває горло на удар ножа в материнській руці. Хлопчик тримав в обіймах тіло любої молодшої сестрички, вже задушеної, бо припливли червоні кораблі, а люблячий брат не міг віддати її ні піратам, ні ненаситному вогню. Бачив очі матері, що підняла тіла дітей і кинулася з ними в полум’я. Таких речей краще не пам’ятати. Але мені не заощаджено цього знання. Моїм обов’язком було пізнати ці речі й закарбувати їх у пам’яті.

Не всі загинули. Дехто втік до навколишніх полів та лісів. Я бачив, як один молодий чоловік з чотирма дітьми сховався під доки, як вони у крижаній воді чіплялися за оброслі скойками палі, чекаючи, доки пірати не заберуться геть. Інші намагалися втекти й загинули на ходу. Я бачив жінку в нічній сорочці, що вислизнула з дому. По стіні будинку вже здіймалося полум’я. Одну дитину жінка несла на руках, а друга вчепилася їй за поділ одежі й бігла слідом за нею. Навіть у темряві сяйво пожежі зблисками відбивалося на її волоссі. Жінка зі страхом оглянулася, але довгий ніж, який вона тримала вільною рукою, був уже напоготові. Я помітив дрібні, похмуро складені губи, грізно примружені очі. Тоді, на мить, побачив гордий профіль на тлі полум’я.

– Моллі! – вистогнав я, простягаючи до неї пазуристу долоню. Вона підняла дерев’яну ляду і штовхнула дітей у льох за палаючою будівлею. Спустилася сама, тихо опустила ляду. Порятунок?

Ні. Вийшли з-за рогу, їх було двоє. Один із сокирою. Йшли повільно, похитуючись і голосно регочучи. На зачорнених сажею обличчях вирізнялися зуби та білки очей. Одна з них – жінка. Дуже вродлива, сміялася, йдучи. Безстрашна. Волосся скріплене ззаду срібним дротиком, на якому червінню мерехтіло полум’я. Пірати наблизилися до льоху, чоловік ударив сокирою. Сокира глибоко увійшла в дерево. Я почув переляканий дитячий плач.

– Моллі! – зойкнув я.

Сяк-так звівся з ліжка, але не мав сили втриматися на ногах і поповз до неї.

Ляда піддалася, а пірати реготали. Чоловік так і помер, регочучи, коли Моллі вихопилася з напіврозбитих дверей і встромила довгого ножа йому в горлянку. Але красива жінка зі сріблом у волоссі мала меча. Доки Моллі намагалася висмикнути ножа з тіла присмертного пірата, цей меч падав, падав, падав.

Цієї миті у вогні щось різко тріснуло, ламаючись. Споруда загойдалася, а потім розвалилася. Руйнацію супроводжував дощ іскор і вибух ревучого полум’я. Вогненна завіса закрила від мене льох. Я нічого не бачив крізь це пекло. Чи уламки дому завалили вхід до льоху, а заодно й піратів? Я не міг роздивитися. Схопився, простягаючи руки до Моллі.

Зненацька все зникло. Не було будинку у вогні, сплюндрованого містечка, захопленого порту, червоних кораблів. Лише я, зіщулений біля каміна. Я запхав руку у вогонь, стиснувши пальцями розжарене вугілля. Блазень скрикнув і вхопив мене за зап’ястя, аби витягнути руку з вогню. Я відштовхнув його, а опісля тупо глянув на свої покриті пухирями пальці.

– Мій королю, – жалібно промовив блазень. Став навколішки біля мене, обережно відсунувши супницю. Зволожив серветку вином, яке налив для мене, поклав її мені на пальці. Я не протестував. Не чув болю попеченої шкіри через глибоку внутрішню рану. Блазень вдивлявся у мене стурбованими очима. Я ледве міг його бачити. Він здавався майже безтілесним, у його безбарвних очах відбивалося гаснуче полум’я каміна. Тінь, як інші тіні, що прийшли терзати мене.

Мої попечені пальці запульсували від болю. Я стис їх другою рукою. Що я робив, про що думав? Скілл підступив до мене, наче йдучи на штурм, а тоді покинув, залишивши мене вичерпаним, як порожня посудина. Напливла втома, несучи на собі біль, немов кінь вершника. Я намагався втримати побачене.

– Що це за жінка була? Вона щось означає?

– Ах, – блазень здавався ще втомленішим, але намагався зібратися із силами. – Жінка із Сілбея? – Урвав, наче перешукуючи в пам’яті. – Ні. Жодної гадки. Усе так перемішано, мій королю. Важко щось розібрати.

– Моллі не має дітей, – сказав я йому. – Це не могла бути вона.

– Моллі?

– Її звуть Моллі? – спитав я. Моя голова пульсувала. – Навіщо ти так мене мучиш?

– Мілорде, я не знаю Моллі. Ходімо. Повертайтесь у своє ліжко, я принесу вам поїсти.

Він допоміг мені звестися на ноги, і я стерпів його дотик. До мене повернувся голос. Я плив, мені в очах усе то затуманювалося, то знову ставало більш чітким. То я відчував його руку в себе на плечі, то здавалося, що кімната й люди, які в ній розмовляли, мені наснилися. Мені вдалося заговорити:

– Я мушу знати, чи це була Моллі. Мушу знати, чи вона помирає. Блазню, я мушу знати.

Блазень тяжко зітхнув.

– Я не можу цього наказати, мій королю. Ви це знаєте. Як і у вас, видіння керують мною, а не я ними. Не можу витягти нитку з гобелена, мушу дивитися на те, що бачать очі. Майбутнє, мій королю, – як течія у річищі. Я не можу вам сказати, звідки взялася кожна крапля води, але можу розповісти, де найсильніший потік.

– Жінка із Сілбея, – наполягав я. Якась моя частина жаліла бідного блазня, але інша частина наполягала. – Я б не побачив її так виразно, якби вона не була важливою. Спробуй. Хто вона?

– Вона щось означає?

– Так, я цього певен. О так.

Блазень сидів на підлозі, схрестивши ноги. Притулив до скронь довгі тонкі пальці, притис, наче намагаючись відчинити двері.

– Не знаю… Не розумію… Усе так поплуталося, усюди перехрестя. Стежки затоптані, а запахи розвіялися.

Він глянув на мене. Чомусь виявилося, що я стою, а він сидить на підлозі, біля моїх ніг, дивлячись на мене. Його бліді очі на яйцеподібному обличчі ледь не виходили з орбіт. Погойдувався в напрузі, безглуздо усміхався. Розглядав свій щурячий посох, притиснувши його ніс до свого носа.

– Чи знав ти цю Моллі, Щурику? Ні? Так я й думав. Може, спитати когось іншого, хто б знав. Може, черв’яків.

На нього найшло дурне хихотіння. Непутяще створіння. Загадки дурного ворожбита. Що ж, він такий, яким є, і на це нема ради. Я облишив його та поволі повернувся до свого ліжка.

Сів на його краю.

Я помітив, що тремчу, наче у пропасниці. Напад, – сказав я собі. Мушу заспокоїтися, а то мені загрожує напад. Чи я хочу, щоб блазень побачив, як я корчусь і задихаюсь? Байдуже, усе байдуже, істотно лише, чи була то моя Моллі, а якщо так, то чи загинула вона? Я повинен знати, чи вона померла, а якщо померла, то як це сталося. Ніколи ніщо інше не здавалося мені таким важливим.

Блазень сидів на килимі навпочіпки, немов бліда ропуха. Облизав губи й усміхнувся мені. Інколи біль викликає в людини таку усмішку.

– Це дуже радісна пісня, та, яку співають про Сілбей, – зауважив він. – Тріумфальна пісня. Мешканці містечка перемогли, розумієте. Життя собі не відвоювали, ні, але чисту смерть. Ну, смерть, однаково яку. Вони мертві, а не перековані. Це вже щось. Достатньо, щоб скласти пісню і триматися за неї в ці дні. Бо саме так воно тепер є в Шести герцогствах. Убиваємо своїх людей, щоб цього не зробили пірати, а тоді складаємо про це переможні пісні. Дивовижно, у чому знаходять розраду люди, якщо жодної іншої опори немає.

Моє видіння поблякло. Я раптом зрозумів, що сплю.

– Я навіть не тут, – сказав я майже нечутно. – Це сон. Мені сниться, що я король Шрюд.

Він простяг свою бліду руку до вогню, дивився на кісточки, що виразно просвічували крізь тонку плоть.

– Раз ви так кажете, мій владарю, то так воно й є. Мені теж сниться, що я – король Шрюд. Якщо вщипну вас, то, може, прокинуся?

Я глянув на свої долоні. Вони були старі й покриті шрамами. Я стиснув їх, дивився, як вени й вузлуваті сухожилля випирають під тонкою, мов папір, шкірою, відчув, які негнучкі мої розпухлі суглоби, як у них наче насипали піску. «Тепер я старий», – сказав я собі подумки. От як воно насправді бути старим. Не хворим, що може видужати. Старим. З кожним днем усе тяжче, кожен місяць – додатковий тягар для тіла. Усе розповзалося й розпливалося. «Таж мені всього п’ятнадцять», – швидко подумав я. Звідкись долинув сморід згорілого м’яса й паленого волосся. Ні, це ж розкішна яловича душенина. Ні, це лікувальне кадило Джонкві. Суміш запахів спричинила в мене млості. Я перестав розуміти, хто я і що для мене важливо. Чіплявся за логіку, намагаючись її втримати, а вона вислизала. Безнадійне змагання.

– Не знаю, – прошепотів я. – Нічого з цього не розумію.

– Ах, – промовив блазень. – Я ж так і казав. Зрозуміти щось можна лише ставши ним.

– То от що значить стати королем Шрюдом? – спитав я. Це вразило мене до глибини душі. Ніколи я ще не бачив його таким, не знав, як він переборює болі свого віку, а водночас незламно змагається з болями своїх підданих. – Невже він мусить це терпіти день за днем?

– Боюся, що так, мій владарю, – лагідно промовив блазень. – Ходімо. Дозвольте, я допоможу вам повернутися в постіль. Завтра вам, напевне, покращає.

– Ні. Ми обидва знаємо, що ні.

Я не промовив цих жахливих слів. Вони злетіли з губ короля Шрюда, а я почув їх і збагнув, що ця гірка правда є його повсякденням. Я так страшенно втомився. Кожна моя часточка боліла. Я не знав, що тіло може бути таким важким, що потрібні такі болісні зусилля, аби навіть зігнути палець. Хотів відпочити. Знову спати. Хто цього хотів – я чи король Шрюд? Мушу дозволити блазневі вкласти мене в ліжко, нехай мій король відпочине. Але блазень тримав цей ключовий клаптик інформації просто перед моїми щелепами, які марно клацали, намагаючись його вхопити. Жонглював єдиною часткою знання, необхідною мені, щоб здобути цілісність.

– Вона там померла? – спитав я.

Він сумно глянув на мене. Різко схилився і знову схопив свій щурячий посох. Дрібна перлинка сльози спливла щокою Щурика. Він зосередився на ній, а потім його очі знову затуманилися, мандруючи крізь безплідну пустелю болю.

– Жінка із Сілбея. Крапля води в потоці всіх жінок Сілбея. Що могло з нею трапитися? Вона померла? Так. Ні. Дуже попечена, але жива. Їй відтяли руку по плече. Її піймали і зґвалтували, убиваючи тим часом дітей, але вона вціліла. Щось із цього.

Блазневі очі ще більше спорожніли. Він наче читав уголос зі списку. Рівно, без інтонації.

– Згоріла живцем разом з дітьми, коли будівля звалилася на них. Випила отруту, тiльки-но чоловік розбудив її. Задихнулася димом. А за кілька днів померла від інфекції, що втрапила до рани від меча. Загинула від удару мечем. Захлинулася власною кров’ю, коли її ґвалтували. Убивши дітей, перерізала собі горло, доки пірати висаджували двері. Вижила й наступного літа народила дитину від пірата. Через кілька днів її знайдено, вона блукала, дуже попечена, але нічого не пам’ятала. Обличчя згоріло, а руки обрубано, проте вона ще жила, хоч недовго…

– Стій! – наказав я йому. – Припини це. Зупинися, благаю.

Він замовк і глибоко зітхнув. Його очі повернулися в мій бік, утупилися в мене.

– Припинити це? – Зітхнув. Затулив обличчя руками й говорив крізь пальці, що глушили голос. – Припинити? Так кричали жінки Сілбея. Але це вже сталося, мій владарю. Ми не можемо припинити того, що вже відбулося. Коли це сталося, то вже запізно.

Відвів руки від обличчя. Мав дуже змучений вигляд.

– Прошу, – благав я його. – Не можеш мені розповісти про ту одну жінку, яку я бачив?

Раптом виявилося, що я не пам’ятаю її імені, лише те, що вона дуже важлива для мене.

Він похитав головою, а срібні дзвіночки на ковпаку втомлено задзеленькали.

– Єдиний спосіб про це довідатися – це поїхати туди. – Глянув на мене. – Якщо накажете, зроблю це.

– Поклич Веріті, – сказав я натомість – Я маю для нього розпорядження.

– Наші солдати не встигнуть вчасно, щоб стримати наїзд, – нагадав він мені. – Лише для того, щоб загасити пожежі й допомогти народові видобути з-під руїн рештки майна.

– То це вони й робитимуть, – тяжко промовив я.

– Але спочатку, мій королю, дозвольте я допоможу вам повернутися в ліжко. Перш ніж ви застудитесь. І дозвольте мені подати вам їжу.

– Ні, блазню, – сумно відповів я йому. – Чи я маю їсти і грітися, коли дитячі тіла застигають у грязюці? Принеси мені мій одяг і взуття. А опісля рушай шукати Веріті.

Блазень зухвало стояв на місці:

– Чи вважаєте, мій владарю, що ті незручності, на які ви себе прирікаєте, дадуть хоч одній дитині ще один подих? Те, що сталося в Сілбеї, уже сталося. Чого ви мусите страждати?

– Чого я мушу страждати? – знайшов я сили, щоб усміхнутися блазневі. – Про це саме, напевне, питав кожен мешканець Сілбея тієї туманної ночі. Страждаю, мій блазню, бо й вони страждали. Бо я король. І більше, бо я людина і бачив, що там сталося. Обміркуй це, блазню. Що б сталося, якби кожен мешканець Шести герцогств сказав собі: «Що ж, найгірше, що могло з ними статися, вже сталося. Чого ж мені відмовлятися від їжі й теплого ліжка, переймаючись цим?» Через кров у моїх жилах, блазню, тому що це мій народ. Хіба я цієї ночі страждаю більше, ніж вони? Що значить біль і тремтіння однієї людини порівняно з тим, що сталося в Сілбеї? Хіба я можу ховатися в затишку, тимчасом як мій народ вирізують, наче худобу?

– Але ж мені достатньо передати принцові Веріті два слова, – далі дратував мене блазень. – Пірати та Сілбей, і він знатиме все, чого потребує людина. Дозвольте мені вкласти вас на спочинок у ліжку, мілорде, і я негайно ж помчу до нього з цими словами.

– Ні, – нова хмара болю наростала у мене в потилиці. Біль намагався позбавити мої думки сенсу, але я твердо тримався. Змусив своє тіло перейти до крісла біля каміна. Мені вдалося сісти. – Я провів молодість, окреслюючи кордони Шести герцогств і захищаючи їх від усіх, хто на них зазіхав. Невже моє життя тепер аж таке цінне, щоб боятися ризикувати ним? Адже його зосталося так мало, і ті рештки – суцільний біль. Ні, блазню. Негайно веди до мене сина. Він стане моїм Скіллом, бо мій власний цієї ночі скінчився. Ми разом обміркуємо те, що побачимо, і ухвалимо рішення стосовно того, що слід зробити. А тепер іди. ІДИ!

Блазень помчав, тупочучи ногами по підлозі.

Я зостався наодинці з собою. Сам. Притиснув руки до скронь. Зробивши це, відчув болісну посмішку, що морщила моє обличчя. А, хлопче. От ти де. Мій король повільно звернув на мене увагу. Був утомленим, але сягнув до мене Скіллом, торкнувшись моїх думок так легко, мов летюча павутинка. Я нездало відповів, намагаючись викінчити в’язь Скіллу, але все пішло не так. Наш контакт рвався, розпадався, наче гнила ганчірка. А тоді його не стало.

Я самотньо сидів навпочіпки на підлозі своєї спальні в Гірському королівстві, у небезпечній близькості від каміна. Мав п’ятнадцять років, а моє нічне вбрання було м’яким і чистим. Мої пальці, покриті пухирями, сердито тьохкали. У скронях пульсували початки головного болю, спричиненого Скіллом.

Підвівшись, я рухався повільно й обережно. Як старий? Ні. Як юнак, що видужував. Тепер я розумів різницю.

Манило мене ліжко, таке ж м’яке і чисте, як м’який і чистий завтрашній день.

Я знехтував ними обома. Присунув крісло до каміна й задумався, вдивляючись у полум’я.

Коли з першими променями світанку з’явився Барріч, щоб попрощатися зі мною, я був готовий їхати з ним.