Читать книгу Королівський убивця. Assassin - Робин Хобб - Страница 7

Я повертався до Оленячого замку з почуттям полегшення. Не вперше я виконував таке завдання мого короля, але ніколи не відчував задоволення зі своєї роботи вбивці. Я тішився тим, що Віраго мене образила й зневажила, бо це зробило моє завдання стерпним. А все ж вона була дуже гарною жінкою та вмілою войовницею. Позбуватися її було марнотратством, і я не мав гордості за свою працю, тільки й те, що підкорився наказові мого короля. Такими були мої думки, коли Сажка несла мене в бік дому, саме підіймаючись на останнє узгір’я.

Я глянув на пагорби й насилу міг повірити побаченому. Кеттрікен і Регал на конях. Їхали пліч-о-пліч. Разом. Були наче ілюстрація до одного з найкращих пергаментів Федврена. Регал був у шкарлатно-золотій одежі, блискучих чорних чоботах і чорних рукавичках. Його плащ для верхової їзди, відкинутий з одного плеча, розвівався на ранковому вітрі та відкривав сліпучий контраст кольорів. Вітер розрум’янив його щоки й розкуйовдив чорне волосся, старанно укладене кучерями. Його темні очі сяяли. Я подумав, що верхи на високому вороному коні, який так гарно виступав, Регал виглядає майже по-чоловічому. Якби хотів, то й міг би бути чоловіком, а не лінивим принцом завжди з келихом вина в руці та дамою при боці. Чергове марнотратство.

Ах, але оця дама при його боці – це зовсім інша річ. Порівняно з почтом, що їх супроводжував, була як рідкісна чужоземна квітка. Їхала верхи по-чоловічому, мала на собі вільні штани, і жоден із чанів у красильні Оленячого замку не міг створити цього крокусового пурпуру. Штани були оздоблені вигадливою барвистою вишивкою і заправлені в халявки чобіт, що майже сягали колін. Барріч схвалив би цю практичність. Кеттрікен мала на собі не плащ, а коротку шубку з розкішного білого хутра, з високим коміром, що захищав її шию від вітру. Думаю, що то був білий лис із тундри по той бік гір. Руки в чорних рукавичках. Вітер бавився її довгим золотавим волоссям, розвіваючи його і сплітаючи на плечах. На голову вона вдягла в’язану шапочку, найяскравішої барви, яку тільки можна уявити. Сиділа на коні в гірському стилі – високо, подавшись уперед, тож Легконога вирішила, що мусить не бігти, а гарцювати. Упряж гнідої кобили була прикрашена дзвіночками, які видавали ніжні срібні звуки, наче крижинки свіжого ранку. Порівняно з іншими жінками в широких шубах і плащах видавалася спритною, наче кішка.

Вона викликала думки про екзотичного воїна з північного узбережжя або шукача пригод з якоїсь древньої оповіді. Відрізнялася від своїх дам, але не як високородна й пишновбрана жінка, що підкреслює свій статус серед простіших, а як посаджений у клітку яструб від співочих пташок. Я не був певним, чи слід їй показуватися так своїм підданим. Принц Регал їхав поруч із Кеттрікен, усміхаючись і розмовляючи з нею. Розмова була дуже жвавою, часто переходила в сміх. Наближаючись, я дозволив Сажці сповільнити біг. Кеттрікен стримала свого коня, усміхнулася й зупинилася б, аби привітатися зі мною, але принц Регал холодно кивнув і погнав свого коня риссю. Кобила Кеттрікен, не бажаючи відставати, рвонулася вперед і наздогнала його. Таким же коротким було привітання тих, що супроводжували королеву і принца. Я зупинився, проводжаючи їх поглядом, а тоді з неспокійним серцем продовжив свою дорогу вгору, до Оленячого замку. Обличчя Кеттрікен пожвавішало, її бліді щоки порожевіли від зимового повітря, а її усмішки до Регала були такими ж непідробно веселими, як ті принагідні усмішки, що інколи діставалися від неї мені. Все-таки я не міг змусити себе думати, що вона була настільки наївною, аби йому повірити.

Я міркував про це, розсідлуючи Сажку і протираючи її. Я саме схилився перевірити її копита, коли почув, що Барріч стоїть по той бік загородки й дивиться на мене.

– Скільки це триває? – спитав я його.

Він знав, про що я питаю.

– Розпочалося через кілька днів після твого від’їзду. Одного дня він звів її сюди, вниз, і відкрито заявив мені, що це ганьба, щоб королева цілими днями сиділа в замку. У себе в горах вона звикла до вільного життя. Запевняв, що він умовив принцесу дозволити йому навчити її їздити верхи так, як це заведено в низинах. Потім наказав мені осідлати Легконогу, взявши те сідло, яке принц Веріті зробив для своєї королеви, і вони виїхали. Ну, що ж я міг зробити чи сказати? – зненацька спитав він мене, коли я повернувся, щоб допитливо глянути на нього. – Ти сам уже мені це казав. Ми люди короля. Під присягою. А Регал – принц із дому Провісників. Навіть якби я був таким невірним, то була ж там і королева-в-очікуванні, вона сподівалася, що я приведу їй коня й осідлаю його.

Я ледь ворухнув рукою, нагадавши Баррічу, що його слова межують зі зрадою. Він увійшов до стійла, став поруч зі мною і почухав Сажці за вухами, тимчасом як я закінчував з нею.

– Ти не міг зробити нічого іншого, – визнав я. – Але я мушу обміркувати, які його справжні наміри. І чого вона його терпить.

– Його наміри? Можливо, просто повернути собі її прихильність. Не таємниця, що в замку вона сумує. Ох, вона зі всіма розмовляє люб’язно. Але вона надто щира, щоб інші повірили, наче вона щаслива, коли все не так.

– Можливо, – неохоче визнав я і підняв голову так різко, наче пес, якого господар кличе свистом. – Мушу йти. Король-в-очікуванні Веріті…

Я не договорив. Не міг дозволити Баррічу здогадатися, що Веріті покликав мене Скіллом. Я перекинув через плече сідельні сумки з нелегко скопійованими сувоями й рушив до замку.

Я не зупинився, щоб змінити одяг чи принаймні зігрітися біля кухонного вогню, а пішов просто до кімнати Веріті з картами. Двері були прочинені, я стукнув один раз і увійшов.

Веріті схилився над картою, прикріпленою до його стола. Ледь підняв очі, щоб зустрітися зі мною поглядом. Гріте вино вже чекало на мене, а на столі біля каміна лежала щедро накрита таця з холодним м’ясом і хлібом. За мить він випростався.

– Ти надто добре блокуєшся, – сказав він замість привітання. – Я намагався підігнати тебе впродовж останніх трьох днів. І коли ж ти врешті почув, що тобі скіллять? Стоячи у моїх власних стайнях. Кажу тобі, Фітце, мусимо знайти час, щоб навчити тебе бодай якось керувати своїм Скіллом.

Попри його слова, я знав, що цього ніколи не буде. Надто багато інших речей вимагало його уваги. Як завше, він одразу ж перейшов до суті своїх клопотів.

– Перековані, – сказав він, а мені холод пішов поза спиною.

– Червоні кораблі знову вдарили? Такої глибокої зими? – недовірливо спитав я.

– Ні, принаймні цього ми позбавлені. Але схоже на те, що червоні кораблі можуть нас покинути й повернутися додому, до своїх вогнищ, залишивши серед нас свою отруту. – Він ненадовго замовк. – Добре, давай. Грійся та їж. Можеш їсти і слухати одночасно.

Доки я запихався нагрітим вином та їжею, Веріті викладав мені справу:

– Та ж проблема, що й раніше. Повідомлення про перекованих, напади і грабунки. Жертвами стають не лише подорожні, а й самотні ферми та доми. Я дослідив ці повідомлення і можу підтвердити їхню вірогідність. Але ці напади стаються далеко від місць піратських наїздів, до того ж люди запевняють, що було не один чи двоє перекованих, а групи, які діяли спільно.

Я на хвилину замислився, ковтнув, тоді заговорив:

– Я не думаю, що перековані можуть діяти як банда, та й навіть як партнери. Зустрівшись із ними, я виявив, що вони не мають почуття… спільноти. Спільної належності до людського роду. Вони можуть говорити й мислити, але тільки егоїстично. Вони, як росомахи, якби росомахам дано людські язики. Не дбають ні про що, крім власного виживання. Бачать одне в одному лише суперників за їжу, вигоду чи ще щось.

Я наповнив кубок, вдячний за почуття тепла, що розходилося від вина. Нарешті воно відігнало фізичний холод. Але не могло розігнати холоду думок про похмуру ізоляцію перекованих.

Свої відомості про перекованих я здобув завдяки Віту. Їхнє почуття зв’язку зі світом було таким слабким, що я ледве міг їх відчувати. Через Віт я мав повний доступ до мережі, що пов’язує всі живі створіння, але перековані були відокремлені від цієї мережі, ізольовані, як камені, голодні й немилосердні, як бездумна буря чи річкова повінь. Зіткнення з одним із них було для мене настільки страшним, наче це камінь зрушив з місця, щоб на мене напасти.

Та Веріті лише замислено кивнув:

– Але ж навіть вовки, що є тваринами, нападають зграєю. Так само, як деририби на кита. Якщо тварини можуть об’єднуватися, щоб полювати і здобувати їжу, то чом би й не перековані?

Я відклав щойно взяту скибку хліба.

– Вовки й деририби діють згідно зі своєю природою та діляться здобиччю зі своїми дитинчатами. Не вбивають кожен заради свого власного м’яса, а заради м’яса для зграї. Я бачив групи перекованих, але вони ніколи не діють разом. Коли вони напали на мене цілою бандою, то єдине, що мене врятувало, – це те, що я зумів повернути їх один проти одного. Я скинув плаща, якого ті прагнули, і вони билися за нього. Коли ж вони знову взялися за мене, то більше заважали одне одному, ніж допомагали. – Я докладав зусилля, щоб мій голос не дрижав при спогадах тієї ночі. Тоді загинув Ковалик, а я вперше вбивав. – Але вони не б’ються разом. Ідея співпраці, на користь усім, – це щось недоступне перекованим.

Я глянув угору й побачив у темних очах Веріті співчуття.

– Я забув, що ти вже маєш певний досвід змагання з ними. Вибач мені. Я не знехтував цим. Просто надто багато клопотів облягають мене останнім часом.

Його голос ослаб і здавалося, наче він прислухається до чогось далекого. За мить він отямився.

– Так. Отже, ти вважаєш, що вони не можуть діяти спільно. А все-таки схоже, що це відбувається. Дивись, от, – він легко провів рукою по розкладеній на столі карті. – Я зазначив місця, з яких надійшли скарги, а також про скількох нападників казали там. – Що ти про це думаєш?

Я підійшов і став поруч з ним. Тепер стояти біля Веріті було наче бути біля вогнища, таку силу Скіллу він випромінював. Я спитав себе, чи він завжди тримає її під контролем, чи існує постійна загроза, що ця сила виллється з нього й розширить його свідомість на все королівство.

– Карта, Фітце, – нагадав він мені, а я замислився, чи знає він про мої думки, і змусив себе зосередитися на завданні. Карта, що зображала Бак, була напрочуд детальною. Позначено мілини та затоплювані припливом низини вздовж узбережжя, а також внутрішні характеристичні пункти й навіть менш значні дороги. Це була карта, любовно створена чоловіком, що обходив, об’їжджав і обпливав усю цю територію. Як позначки Веріті використовував шматочки червоного воску. Я вивчав їх, намагаючись побачити, що його насправді непокоїть.

– Сім різних інцидентів. – Він простяг руку, торкаючись своїх позначок. – Деякі на відстані дня їзди від Оленячого замку. Але немає настільки близьких місць наїздів, звідки походили б ці перековані. Вони могли бути витіснені зі своїх рідних поселень, так, але чого б їм збиратися поблизу Оленячого замку?

– Можливо, це якісь відчайдухи, які лише вдають перекованих, щоб грабувати своїх сусідів?

– Можливо. Та все-таки непокоїть те, що інциденти стаються все ближче до Оленячого замку. Судячи зі слів жертв, є три різні групи нападників. Але щоразу, коли надходить чергове повідомлення про крадіжку, ограбовану зернову комору чи зарізану корову на пасовищі, то схоже, що група, яка це вчинила, наближається до Оленячого замку. Я не можу вигадати жодного пояснення, навіщо перекованим це робити. І, – він зупинив мене, коли я почав говорити, – описи однієї групи відповідають іншій, з попереднього нападу місяць тому. Якщо це ті самі перековані, то вони за цей час здолали довгу дорогу.

– Це не схоже на перекованих, – сказав я, а тоді обережно спитав: – Ви підозрюєте якусь змову?

Веріті гірко пирхнув.

– Звичайно. Коли ж це я не підозрюю змови? Але принаймні цього разу вважаю, що джерело змови слід шукати поза Оленячим замком. – Він раптом зупинився, наче збагнувши, що висловився занадто відверто. – Досліди це для мене, Фітце, добре? Поїздь трохи довкола та послухай. Розповіси мені, про що розмовляють у тавернах і що примітного побачиш на дорогах. Збирай чутки про інші напади та стеж за деталями. Непомітно. Зможеш це для мене зробити?

– Звичайно. Але чому непомітно? Схоже, якби ми підняли людей, то значно швидше довідалися б, що діється.

– Ми почули б значно більше, це правда. Більше чуток і куди більше скарг. Досі це були окремі скарги. Думаю, я єдиний, хто зумів скласти їх докупи. Я не хочу, щоб місто Баккіп саме бралося за зброю та нарікало, що король не може оборонити навіть своєї столиці. Ні. Непомітно, Фітце. Непомітно.

– Просто непомітно дослідити, – я сказав це не як питання.

Веріті злегка знизав широкими плечима. Це було схоже не на скидання вантажу, а на взяття ще й додаткового тягаря.

– Припини це, якщо зможеш. – Його голос був тихим, він дивився на вогонь. – Непомітно, Фітце. Вкрай непомітно.

Я повільно кивнув. Раніше мені вже доводилося виконувати такі завдання. Убивство перекованих не викликало в мене такого спротиву, як убивство людей. Часом я намагався вдавати перед собою, що приношу мир розтерзаній душі, кладу край родинним стражданням. Я сподівався, що не дуритиму себе аж надто вправно. То була розкіш, якої вбивця не міг собі дозволити. Чейд перестеріг мене, що я завжди мушу пам’ятати, хто я насправді. Не ангел милосердя, а вбивця, що працює на благо короля. Або короля-в-очікуванні. Мій обов’язок – зберігати безпеку престолу. Мій обов’язок. Я завагався, а тоді промовив:

– Мій принце. Повертаючись, я бачив нашу королеву-в-очікуванні, Кеттрікен. Вона прогулювалася верхи з принцом Регалом.

– Гарна з них пара, правда? Вона вже добре сидить на коні?

Веріті не міг стримати гіркоти в голосі.

– Так. Але все ще на гірський лад.

– Вона прийшла до мене, кажучи, що хотіла б краще навчитися їздити на наших високих низинних конях. Я схвалив цю думку. Не знав, що вона вибере Регала за вчителя кінної їзди.

Веріті схилився над своєю картою, вивчаючи деталі, яких там не було.

– Можливо, вона сподівалася, що ви самі її навчатимете.

Я несвідомо звернувся до мужчини, а не до принца.

– Можливо. – Він раптом зітхнув. – Ох, я знаю, що так і було. Кеттрікен така самотня інколи. Часто.

Він струснув головою.

– Їй слід було вийти за молодшого сина, за чоловіка, що сам розпоряджається своїм часом. Або за короля, чиє королівство не балансує на краю війни та катастрофи. Я її не засуджую, Фітце. Я це знаю. Але вона така… молода. Інколи. А інколи не стільки молода, скільки патріотична до фанатизму. Палає ідеєю принести себе в жертву Шести герцогствам. Я мушу її стримувати, запевняючи, що Шести герцогствам це не потрібно. Вона – як ґедзь. Не дає мені спокою, Фітце. Або хоче бути грайливою, як дитина, або випитує в мене подробиці якоїсь неприємності, про яку я намагаюся хоч на кілька хвилин забути.

Я раптом подумав про те, як уперто змагався був Чівелрі за свою нестатечну Пейшенс, і начебто збагнув його мотиви. Це жінка, до якої він тікав. Кого вибрав би Веріті, якби міг обирати сам? Ймовірно, дещо старшу і спокійну жінку, яка дарувала б йому свою власну внутрішню певність і вмиротвореність.

– Я такий втомлений, – тихо сказав Веріті. Налив собі нагрітого вина і підійшов до каміна, щоб випити. – Знаєш, чого я хотів би?

Насправді це не було питанням. Я навіть не намагався відповісти.

– Я хотів би, щоб твій батько зоставався живим і був королем-в-очікуванні. А я – його правою рукою. Він казав би мені, які завдання я мушу виконати, а я робив би те, про що він просив. Я мав би душевний спокій, хай яким важким було б те завдання, бо мав би певність, що він найкраще знає. Ти знаєш, Фітце, як легко йти за людиною, якій віриш?

Я підвів голову, і нарешті він глянув мені в очі.

– Мій принце, – негучно сказав я, – я певний, що знаю.

Якусь мить Веріті мовчав. Тоді промовив:

– Ах!

Не зводив з мене погляду, і я не потребував тепла його Скіллу, щоб відчути ту вдячність, яку він мені посилав. Він відійшов від каміна й випростався. Мій король-в-очікуванні знову постав переді мною. Легким рухом руки він відіслав мене, і я пішов. Підіймаючись сходами до своєї кімнати, я вперше в житті замислився, чи не маю я бути вдячним за те, що народився байстрюком.