Читать книгу Королівський убивця. Assassin - Робин Хобб - Страница 3

Сніжинки цілували моє обличчя, а вітер відгортав волосся з чола. З похмурого сну я перенісся до ще похмурішої дійсності – зимового лісу. Мерзло все моє тіло, крім тої його частини, що грілася теплом тяжко натрудженого коня. Сажка, яка мене несла, із зусиллям пробиралася крізь нанесені вітром снігові замети. Мені здавалося, що я дуже довго їхав. Гендз, стаєнний хлопчина, їхав попереду. Він обернувся в сідлі й щось гукнув мені.

Сажка зупинилася, не різко, але несподівано, тож я ледь не зсунувся із сідла. Схопив її за гриву і втримався. Густа, без жодного просвітку снігова завіса закривала довколишній ліс. Смереки згиналися під тягарем назбираного снігу, а берези, що траплялися між ними, здавалися чорними постатями у світлі місяця на хмарному зимовому небі. Не було й сліду шляху. Нас оточував густий первинний ліс. Гендз, що їхав попереду, стримав свого вороного валаха, тому зупинилася й Сажка. Барріч позаду мене сидів на своїй чалій кобилі з невимушеністю людини, що їздила верхи все своє життя.

Я змерз і тремтів од слабості. Тупо розгледівся довкола, не розуміючи, чому ми зупинилися. Дув різкий вітер, ляскаючи моїм промоклим плащем по боках Сажки. Раптом Гендз вказав: «Там!» Озирнувся до мене:

– Ти ж, певне, бачиш?

Я схилився, щоб глянути крізь сніг, який падав, наче тремка мережана завіса.

– Думаю, так, – сказав я, а вітер і сніг поглинали мої слова. На мить я зауважив вогники. Вони були жовтими й нерухомими, на відміну від блідо-блакитних плямок, які ще інколи блимали мені перед очима.

– Гадаєш, це Оленячий замок? – загукав Гендз крізь дедалі сильніший вітровій.

– Він, – спокійно підтвердив Барріч, а його глибокий, хоч і негучний голос легко перекривав шум вітру. – Я знаю, де ми. Тут принц Веріті убив ту велику сарну, десь шість років тому. Пам’ятаю, бо вона метнулася, коли влучила стріла, і впала в цей яр. Зайняло нам решту дня, доки ми туди дісталися й витягли м’ясо.

Яр, який він вказав, був не більше ніж смужкою чагарнику, ледь помітною у снігопаді. Але зненацька все стало на місце. Форма узгір’я, тип дерев і цей яр, – отже, Оленячий замок отам. Ще трохи проїхати, і ясно побачимо фортецю на морських скелях, над затокою і містом унизу. Вперше за багато днів я знав, де ми. Тяжкі хмари не давали нам змоги звірити дорогу за зірками, а незвичайно глибокий сніг змінив терен настільки, що навіть Барріч вагався, як їхати. Але тепер я знав, що додому зостався короткий відрізок дороги. Влітку. Проте зібрав докупи те, що зосталося з моєї рішучості.

– Недалеко, – сказав я Баррічу.

Гендз уже пустив коня. Його приземкуватий маленький мерин відважно рвонувся вперед, продираючись крізь снігові замети. Я підштовхнув Сажку, і висока кобила неохоче рушила. Підіймаючись узгір’ям, схилилася, а я зсунувся вбік. Доки я даремно намагався видряпатися в сідло, Барріч підігнав свого коня просто до мене, піймав за комір і втягнув на місце.

– Це недалеко, – погодився він. – Зумієш.

Мені вдалося кивнути. За останню годину він лише вдруге повертав мене в сідло. Один із найкращих моїх вечорів, – гірко сказав я собі. Я випростався, рішуче розправив плечі. Майже вдома.

Подорож була довгою і марудною, погода препоганою, а постійні труднощі не додали мені здоров’я. Значну частину дороги я пам’ятав, наче крізь сон. Цілими днями я трусився в сідлі, ледве розбираючи наші стежки, а вночі лежав між Гендзом та Баррічем у маленькому наметі й тремтів від утоми, такої сильної, що навіть не міг спати. Я сподівався, що наша дорога стане легшою, коли ми наблизимося до герцогства Бак. Але не врахував обережності Барріча.

У Турлейку ми зупинилися на ніч у заїзді. Я думав, що наступного дня пересядемо на річкову баржу. Навіть коли Оленяча Ріка замерзає при берегах, вона завдяки сильній течії цілий рік зостається судноплавною. Я пішов просто до нашої кімнати, бо не мав сили ні на що інше. Зате Барріч із Гендзом прагнули гарячої страви й товариства, не кажучи вже про ель. Я не сподівався, що вони скоро з’являться в кімнаті. Та не минуло й двох годин, як ось вони обидва тут, вкладаються спати.

Барріч був похмурим і мовчазним, але коли він заліг у ліжко, то Гендз прошепотів мені зі своєї постелі, яку погану славу має король у цьому місті.

– Сумніваюся, що вони говорили б так вільно, якби знали, що ми з Оленячого замку. Але ми були одягнені по-гірському, тож вирішили, що ми торговці або купці. Я з десяток разів думав, що Барріч викличе когось із них на двобій. Правду кажучи, не знаю, як він стримався. Усі нарікали на податки для оборони узбережжя. Глузували, кажучи, що, хоч скільки з них тягнуть тих податків, пірати однаково прийшли непоміченими восени, коли ще погода була гарною, і спалили ще два міста.

Гендз замовк на мить, а потім невпевнено додав:

– Зате дуже вихваляли принца Регала. Він проїздив тут, супроводжуючи Кеттрікен до Оленячого замку. Якийсь чоловік при столі назвав її великою білою рибожінкою, саме враз для прибережного короля. А ще інший озвався, кажучи, що принаймні принц Регал, попри всі свої труди, має добру поставу й вигляд, як і годиться принцу. Затим пили за принцове здоров’я і довге його життя.

Мене пройняло холодом. Я пошепки відповів:

– Два перековані містечка. А їхні назви ти чув?

– Вейлджо у Бернсі. Та Сілбей у самому герцогстві Бак.

Довкола мене загусла темрява, і я лежав, усю ніч вдивляючись у неї.

Наступного ранку ми залишили Турлейк. Верхи. Суходолом. Барріч не хотів навіть триматися дороги. Я марно протестував. Він вислухав мої скарги, тоді відвів убік і грізно спитав:

– Тобі життя немиле?

Я витріщився на нього, нічого не розуміючи. Він обурено пирхнув.

– Фітце, нічого не змінилося. Ти далі королівський бастард, а принц Регал далі вважає тебе перешкодою. Він уже намагався тебе позбутися, і то не раз. Думаєш, він радо привітає твоє повернення в Оленячий замок? Ні. Для нього було б найкраще, якби ми взагалі не повернулися. Тож не робімо із себе легкої мішені. Поїдемо суходолом. Якщо він сам чи його найманці захочуть нас дістати, муситимуть полювати за нами в лісі. А він ніколи не був мисливцем.

– Невже Веріті нас не захистить? – невпевнено спитав я.

– Ти людина короля, а Веріті – король-в-очікуванні, – коротко й різко відповів Барріч. – Це ти маєш захищати свого короля, Фітце. Не навпаки. Не те, щоб він був до тебе неприхильним і не робив би всього, щоб тебе оборонити. Але він заклопотаний важливішими справами. Червоними кораблями. Молодою дружиною. І молодшим братом, упевненим, що корона краще пасуватиме до його голови. Ні. Не сподівайся, що король-в-очікуванні стерегтиме тебе. Стережися сам.

Усе, про що я міг думати, – це ті додаткові дні, що поставали між мною і пошуком Моллі. Але я не вдався до цього аргументу. Я не розповідав Баррічу про свій сон. Натомість зауважив:

– Тільки божевільний знову спробував би нас убити. Тоді б усі здогадалися, що це він убивця.

– Не божевільний, Фітце. А беззастережний. Регал саме такий. Ніколи не припускай, що Регал має якісь застереження, керується тими ж правилами, що й ми, навіть і мислить так, як ми. Улучивши нагоду вбити нас, скористається нею. Йому байдуже, хто й що запідозрить, доки не буде доказів. Веріті – наш король-в-очікуванні. Не наш король. Ще ні. Доки король Шрюд живий і сидить на престолі, Регал знайде спосіб обвести батька довкола пальця. Багато його вчинків залишаться безкарними. Навіть убивство.

Барріч скерував коня вбік від добре битого гостинця, заглибившись у бездоріжжя, а тоді вгору, схилом засніженого й нічим не позначеного пагорба, щоб узяти звідти прямий курс на Оленячий замок. Гендз глянув на мене, наче його знудило. Але ми подалися слідом за Баррічем. І щоночі, коли ми спали у спільному наметі, притулившись один до одного, щоб зігрітися, замість ночувати в ліжках у затишному заїзді, я думав про Регала. Спотикаючись на черговому підйомі, обережно спускаючись, частіше ведучи коней у поводу, ніж їдучи верхи, я думав про наймолодшого принца. Я лічив кожну додаткову годину, що відділяла мене від Моллі. Єдині хвилини, коли я почувався сильним, – це коли снив наяву, як зроблю з Регала товчене яблуко. Я не міг сподіватися на помсту. Помста – це привілей корони. Але хоч я й не можу помститися, то й Регал не здобуде сатисфакції. Я повернуся до Оленячого замку, гляну на нього згори вниз, а як він спробує збити мене з ніг, глипнувши чорним оком, не здригнуся. Ні, присягався я, Регал ніколи не побачить, як я тремчу, хапаюся за стіну, щоб не впасти, проводжу рукою перед очима й ледве бачу її. Він ніколи не знатиме, наскільки близьким був до перемоги.

Врешті-решт ми під’їхали до Оленячого замку не крутою надморською дорогою, а з боку лісистих пагорбів за нею. Снігопад послабшав, а потому й геть ущух. Нічні вітри розкидали хмари, а в ясному місячному світлі кам’яні стіни замку на тлі моря заблищали чорним агатом. У башточках та при бічній брамі сяяло жовте світло.

– Вдома, – тихо сказав Барріч.

Ми спустилися з останнього пагорба. Кінські копита вдарили об дорогу. Ми під’їхали до головних воріт Оленячого замку.

На нічній варті стояв молодий солдат. Опустив піку, перекривши нам дорогу, і зажадав, щоб ми назвалися.

Барріч відкинув каптур, відкривши обличчя, але хлопчина й не ворухнувся.

– Я Барріч, стайничий! – сповістив його Барріч, наче не вірячи, що хтось може бути таким нетямущим. – Я був тут стайничим довше, ніж ти живеш на світі. Схоже, мені доведеться запитати, що ти тут робиш біля моїх воріт!

Перш ніж розгублений хлопчина встиг відповісти, з вартівні долинув грюкіт та поспішне вояцьке тупання.

– Це Барріч! – закричав сержант, командир варти.

Барріч негайно ж опинився в центрі юрби людей, усі кричали, вітали його та розмовляли, перебиваючи одне одного, тимчасом як ми з Гендзом сиділи на своїх змучених конях на краю цього гармидеру. Нарешті сержант, що звався Блейдом, змусив усіх замовкнути, головно для того, щоб мати змогу вкинути кілька власних коментарів.

– Ми не сподівалися тебе до весни, чоловіче, – заявив бравий старий солдат. – А ще казано нам, що ти можеш повернутися не таким, як від’їхав звідси. Але ж ти, далебі, маєш непоганий вигляд. Трохи перемерз, дивно вдягнений, додався шрам чи два, але загалом це ти. Казали, що тебе тяжко поранено, а бастард начебто помер. Була така чутка, що від зарази чи від отрути.

Барріч розсміявся і здійняв угору руку, аби всі могли оглянути його гірську одежу. Якусь мить я бачив Барріча таким, яким бачили його інші: пурпурово-жовті стьобані штани, такого ж кольору куртка і м’які високі черевики. Я перестав дивуватися, чому нас затримали біля воріт. А от чутки мене дивували.

– Хто казав, що бастард помер? – поцікавився я.

– А хто питає? – зажадав натомість Блейд. Зиркнув на мій одяг, глянув мені в очі й не пізнав мене. Лише коли я випростався в сідлі, він смикнувся. Досі думаю, що він знав Сажку й насправді розпізнав її, а не мене. Не приховував, наскільки він вражений.

– Фітце? Та з тебе тільки половина зосталася. Ти ніби перехворів на Червону заразу.

Я вперше довідався, який поганий вигляд маю в очах тих, що знали мене раніше.

– Хто казав, що я отруєний чи хворів на заразу? – спокійно перепитав я.

Блейд здригнувся й зиркнув через плече.

– Ні, ніхто конкретний. Знаєш, як це буває. Коли ти не повернувся з іншими, то дехто мав такі здогади, й от невдовзі наче всі про це знали. Чутки, розмови в кордегардії. Солдатське пліткування. Ми міркували, чого ти не повернувся, оце й усе. Насправді ніхто в це не вірив. Ми надто багато чуток розпустили самі, щоб у якусь із них вірити. Просто дивувалися, чого ти, Барріч і Гендз не повернулися.

Врешті він зрозумів, що повторюється, і замовк під моїм поглядом. Я дозволив тиші тривати досить довго, аби стало зрозумілим, що я не маю наміру відповідати на це питання. Тоді знизав плечима:

– Усе в порядку, Блейде. Але можеш усім розповісти, що від бастарда ще дещо зосталося. Зараза чи отрута – ти ж знаєш, що Барріч мене від цього вилікує. Я живий, та й гаразд, дарма що на вигляд як покійник.

– Ох Фітце, хлопче, я такого й не думав. Просто…

– Я ж казав, що все в порядку, Блейде. Вільно.

– Слухаю, сер, – відповів він.

Я кивнув і глянув на Барріча, що здивовано на мене дивився. Коли я відвернувся, щоб обмінятися враженими поглядами з Гендзом, то побачив на його обличчі такий самий подив. Я не міг здогадатися про причину цього.

– Гаразд, добраніч, сержанте. Не лай солдата з пікою. Він добре вчинив, затримавши чужаків біля воріт Оленячого замку.

– Так, сер. Добраніч, сер.

Блейд обдарував мене незграбним салютом, а великі дерев’яні ворота розчинилися, пропускаючи нас до Твердині. Сажка здійняла голову і струсила з себе частку втоми. Позаду тихо заіржав кінь Гендза, а Баррічів пирхнув. Ніколи досі дорога від фортечних стін до стаєнь не здавалася мені такою довгою. Коли Гендз зсів з коня, Барріч піймав мене за рукав і стримав. Гендз привітався із сонним челядником, що прийшов освітити нам дорогу.

– Ми провели якийсь час у Гірському королівстві, Фітце, – тихо перестеріг мене Барріч. – Там, у горах, ніхто не переймався, по який бік постелі ти народився. Але тепер ми вдома. Тут син Чівелрі не принц, а бастард.

– Я знаю, – його прямота мене вколола. – Завжди знав. Я живу з цим усе своє життя.

– Так і було, – погодився він. Його обличчя прибрало дивного виразу через посмішку – наполовину недовірливу, наполовину горду. – То чого ж ти вимагаєш від сержанта рапорту й роздаєш похвали так хвацько, нібито був самим Чівелрі? Я ледве вірив своїм очам, як ти говорив і як вони ставали струнко. Ти ж навіть не помітив, як вони тебе сприймали, ти не зрозумів, що підійшов і відібрав у мене командування.

Я відчув, що поволі червонію. Усі в Гірському королівстві ставилися до мене як до принца, а не як до принцового бастарда. Невже я так швидко звик до вищого становища?

Барріч реготнув, побачивши мою міну, а тоді знову посерйознішав.

– Фітце, мусиш відновити пильність. Спускай очі й не носи голови, як молодий огир. Регал потрактує це як виклик, а це щось таке, чому не готові протистояти. Ще ні. А може, й ніколи.

Я похмуро кивнув, дивлячись на втоптаний сніг стаєнного подвір’я. Коли складатиму звіт Чейду, старий убивця не буде задоволений своїм учнем. Я не мав жодного сумніву, що він знатиме все про інцидент біля воріт ще до того, як викличе мене.

– Не лінуйся. Зсідай, хлопче, – несподівано перебив мої міркування Барріч. Я підстрибнув від його голосу і зрозумів, що він теж мусить заново звикати до того, що в Оленячому замку з нас двох він за старшого. Скільки років я був його стаєнним хлопцем і підопічним? Найкраще б нам повернутися до цих ролей настільки точно, наскільки це можливо. Це відвернуло б кухонні плітки. Я зійшов з коня і, ведучи Сажку, пішов за Баррічем до його стайні.

Всередині було тепло й затишно. Темрява й холод зимової ночі зосталися по той бік товстих кам’яних стін. Тут був дім, жовто світили ліхтарі, а коні у стійлах повільно і глибоко дихали. Але коли Барріч проходив стайні, вони оживали. Не було жодного коня чи собаки, що не пізнав би його запаху й не прокинувся, аби його привітати. Стайничий повернувся, і його щиро вітали ті, що знали його найкраще. Невдовзі за нами слід у слід йшло двійко стаєнних хлопців, розмовляючи обидва разом, і, нічого не минаючи, викладали новини про кожного яструба, хорта чи коня. Барріч, як повновладний господар, поважно кивав головою, ставив коротке питання чи й два, поглинаючи кожну подробицю. Спустив з тону лише тоді, коли стара хортиця Лисиця, ступаючи негнучкими ногами, підійшла з ним привітатися. Опустився на одне коліно, щоб притулити й погладити її, а вона по-щенячому метляла хвостом і намагалася полизати йому обличчя.

– Оце справжня собака, – вітав він її. Тоді знову підвівся, щоб продовжити обхід. Лисиця йшла за ним, виляючи задом при кожному помаху хвоста.

Я зостався позаду, від тепла у стайні мене геть розморило. Один з хлопців квапливо повернувся, залишив мені світильник, а тоді поспішив за Баррічем. Я дістався стійла Сажки і прочинив двері. Вона охоче увійшла, задоволено пирхаючи. Я поставив світильник на полицю й озирнувся довкола. Дім. Тут я почувався вдома більше, ніж у моїй замковій кімнаті, більше, ніж будь-де на світі. Стійло в Баррічевій стайні, безпека у його володіннях, а я – один з його створінь. Якби тільки можна було повернути час, глибоко заритися в солому й натягти собі на голову кінську попону.

Сажка знову пирхнула, цього разу вимогливо. Усі ці дні, всіма цими дорогами вона несла мене й заслужила будь-якої вигóди, яку я міг би їй дати. Але кожна пряжка опиралася моїм занімілим та втомленим пальцям. Я стягнув з неї сідло й мало не випустив його з рук. Надто довго порпався в кінській вуздечці, блискучий метал пряжок танцював мені перед очима. Врешті я їх заплющив і дозволив пальцям зняти вуздечку навпомацки. Коли я розплющив очі, поруч зі мною стояв Гендз. Я кивнув йому, а вуздечка випала з моїх закляклих пальців. Він глянув на неї, проте нічого не сказав. Натомість налив Сажці свіжої води з принесеного ним відра, насипав їй вівса, докинув оберемок солодкого сіна, в якому було ще багато зелені. Я потягся до Сажчиної шкребачки, але Гендз вирвав її з моїх слабких рук.

– Я сам це зроблю, – сказав він спокійно.

– Подбай спершу про власного коня, – дорікнув я йому.

– Я вже це зробив, Фітце. Глянь. Ти не можеш добре її попорати. Дозволь, я це зроблю. Ти насилу стоїш на ногах. Йди відпочинь. Іншим разом, коли ми поїдемо, можеш замість мене попорати Сміливця.

– Барріч шкіру з мене спустить, якщо я покину свого коня на чужі руки.

– Ні, не спустить. Він не залишив би тварину під опікою когось, що сам ледь не падає, – озвався з-за стійла Барріч. – Залиш Сажку Гендзові, хлопче. Він знає своє діло. Гендзе, є тут для тебе ще одна справа. Як закінчиш із Сажкою, оглянь ту яблукасту кобилу на південному кінці стайні. Не знаю, чия вона і звідки, але здається мені хворою. Якщо так, нехай хлопці відлучать її від інших коней і вишурують стійло водою з оцтом. А я за хвильку повернуся, от тільки відведу Фітца Чівелрі в його кімнату. Принесу тобі вечерю, а поїмо в мене. Ох. Накажи хлопцям, щоб розпалили там вогонь. Холодно, мабуть, як у печері.

Гендз кивнув, уже зайнявшись моїм конем. Сажка занурила морду у свій овес. Барріч узяв мене під руку.

– Нумо, пішли, – сказав він, наче розмовляв із конем. Я неохоче сперся на нього, і ми потяглися вздовж довгого ряду загородок для коней. Біля дверей він узяв ліхтаря. Після тепла стайні ніч здавалася ще холоднішою і ще темнішою. Коли ми обмерзлою стежкою йшли до кухні, знову пустився сніг. Мої думки кружляли і пливли, наче й самі були сніжинками. Я не чув своїх ніг і не був певний, що з ними діється.

– Усе змінилося, назавжди, – кинув я в ніч. Слова відлетіли разом зі сніговим вихором.

– Що саме? – обережно спитав Барріч. Говорив так, наче боявся, що до мене повернулася пропасниця і я марю.

– Усе. Як ти до мене ставишся, коли про це не думаєш. І як Гендз до мене ставиться. Два роки тому ми з ним були приятелями. Лише двома хлопцями, що працювали у стайнях. Він ніколи б мені не запропонував, що вичистить мого коня. Але цього вечора повівся зі мною як зі слабаком… що навіть образитися за таке не може. Наче я просто чекав, щоб він це за мене зробив. А той чоловік при брамі навіть не пізнав мене. Навіть і ти, Баррічу. Півроку чи рік тому, якби я був хворим, ти б витяг мене на своє горище й завдав би порцію ліків, як собаці. А коли б я почав нарікати, ти б цього не терпів. А тепер ведеш мене до кухні і…

– Годі скиглити, – шорстко промовив Барріч. – Годі нарікати й жаліти себе. Якби Гендз мав такий же вигляд, як у тебе, я зробив би для нього те саме.

Потому додав, майже всупереч власній волі:

– Усе змінюється, бо минає час. Гендз не перестав бути твоїм приятелем. Але ти не той самий хлопець, що покинув Оленячий замок під час жнив. Той Фітц був хлопцем на побігеньках у Веріті та моїм стаєнним челядником, і це все. Королівський бастард, так, але це нічого особливого не значило ні для кого, крім мене. Але у Джампі в Гірському королівстві ти показав, що в тобі є щось більше. Байдуже, що ти блідий і після дня, проведеного в сідлі, ледь ходиш. Ти рухаєшся, як і належить сину Чівелрі. Саме це помітно у твоїй поведінці, і це впало в око вартовцям. І Гендзові.

Він глибоко вдихнув і зупинився, щоб відхилити плечем важкі кухонні двері.

– І мені теж, нехай Еда змилується над нами, – докинув пошепки.

Але пізніше, наче бажаючи спростувати власні слова власним словам, завів мене на вояцьку кухню й безцеремонно штовхонув на одну з довгих лав уздовж порізаного шрамами дерев’яного стола. Вояцька кухня напрочуд добре пахла. Сюди міг прийти будь-який солдат – заболочений, засніжений, п’яний – і знайти теплий прийом та вигоду. Кухарка завжди тримала на вогні казанок із тушкованим м’ясом, на столі чекали хліб, сир, а ще брила жовтого літнього масла з глибокої комори. Барріч наклав у наші миски гарячої душенини з ячною кашею та налив два кухлі холодного елю, додавши до цього хліб, масло й сир.

Якусь мить я дивився на це все, не маючи сили навіть ложку підняти. Але запах спокусив мене на бодай один ковток, – і цього було достатньо. На середині трапези я зупинився, щоб стягти свою підбиту куртку, і відламав чергову скибку хліба. Тоді підняв погляд з-над другої миски душенини й побачив, що Барріч спостерігає за мною із задоволеною міною.

– Краще? – спитав він.

Я відірвався від миски, щоб обдумати це.

– Так.

Я зігрівся, наївся, а хоч і був втомленим, то це була добра втома, яку може вилікувати звичайний сон. Підняв руку і глянув на неї. Я все ще відчував легенький трем, але для ока він не був помітним.

– Набагато краще.

Я встав, і от мої ноги таки були там, де їм належало бути.

– Тепер можеш здати звіт королю.

Я недовірливо видивився на нього.

– Тепер? Уночі? Король Шрюд давно вже в ліжку. Та мене й варта не пустить.

– Може, й так, і ти мав би бути за це вдячним. Але принаймні зголоситися там мусиш ще цієї ночі. Це королю вирішувати, коли зустрітися з тобою. Якщо тебе відішлють, що ж, можеш собі спати. Але б’юся об заклад: навіть якщо король Шрюд тебе відправить, король-в-очікуванні Веріті далі чекатиме твого звіту. І, ймовірно, негайно.

– А ти повертаєшся до стайні?

– Само собою. – Він посміхнувся з майже вовчою самовдоволеністю. – Фітце, я всього-на-всього стайничий. Нікому не звітую. А ще я обіцяв Гендзові принести чогось на вечерю.

Я мовчки дивився, як він накладає їжу на тацю. Накраяв довгих скибок хліба, накрив ними два полумиски з м’ясом, примостив збоку трикутний кусень сиру і грубенький кавалок жовтого масла.

– Що ти думаєш про Гендза?

– Він добрий хлопець, – неохоче відповів Барріч.

– І навіть більше. Ти ж його вибрав, щоб він залишився в Гірському королівстві та їхав з нами додому, а решту відіслав із головною валкою.

– Я потребував когось надійного. Ти тоді був… дуже хворим. А я, щиро тобі скажу, не надто здоровішим.

Торкнувся долонею сивого пасма в темному волоссі, – сліду від удару, що мало його не вбив.

– А як же ти вибирав?

– Правду кажучи, це не я. Це він сам прийшов. Якось знайшов, куди нас помістили, а тоді зумів пробратися повз Джонкві. Я ще був перев’язаний, а в очах мені двоїлося. Радше відчув, що він там стоїть, аніж побачив. Спитав, чого він хоче, а він відповів, що я мушу поставити когось старшим на час хвороби, бо без мене й Коба стаєнна челядь зробилася недбала.

– І це справило на тебе враження.

– Він влучив у яблучко. Жодних марних питань про нас із тобою і що взагалі відбувається. Він знайшов те, що міг зробити, і прийшов, щоб це зробити. Мені таке в людині подобається. Коли знає, що має робити, і робить це. То я й поставив його за старшого. І він добре впорався. Тому я й затримав його, відіславши додому всіх інших, бо знав, що можу когось такого потребувати. А ще щоб переконатися, який він. Чи це в нього лише амбіція, чи він справді розуміє, чим людина зобов’язана тваринам, які начебто їй належать? Чи потрібна йому влада над підлеглими, чи добро тварин?

– І що ж ти тепер про нього думаєш?

– Я вже не такий молодий, як колись. Думаю, що в Оленячому замку й далі буде добрий стайничий, коли я вже не зумію об’їздити норовистого жеребця. Не тому, щоб я вже збирався покидати стайні. Він ще багато чого мусить навчитися. Але ми обоє ще достатньо молоді, він – щоб навчатися, а я – щоб навчати. Це тішить.

Я кивнув. Колись, думаю, він бачив на цьому місці мене. Але тепер ми обоє знали, що цього ніколи не буде.

Він повернувся, щоб іти.

– Баррічу, – тихо сказав я. Він зупинився.

– Ніхто тебе не заступить. Дякую тобі. За все, що ти зробив за останні місяці. Я завдячую тобі життям. Не лише тому, що ти врятував мене від смерті. Але ти дав мені життя і те, ким я є. Ще відтоді, коли мені було шість років. Я знаю, що мій батько – Чівелрі. Але я ніколи його не бачив. Ти був моїм батьком день за днем, усі ці роки. Я не завжди міг належно це оцінити…

Барріч пирхнув і відчинив двері.

– Прибережи ці промови на випадок, як хтось із нас помиратиме. Йди звітуй, а тоді лягай спати.

– Єсть, – почув я власний голос і знав, що Барріч теж усміхнувся. Він протиснувся у двері, несучи Гендзів обід до стайні. Там був його дім.

А мій дім тут. Настав час прийняти це. Я витратив кілька хвилин, щоб розгладити вогке вбрання і провести рукою по волоссю. Зібрав зі стола наш посуд, а затим перекинув мокру куртку через плече.

Коли я йшов з кухні до коридору, а потім до Великої зали, то був вражений побаченим. Невже гобелени мають яскравіший вигляд, ніж досі? Невже розсипане на підлозі зілля завжди так солодко пахло, невже різьблені дерев’яні верхівки всіх дверей завжди так тепло виблискували? Я швидко вирішив, що це я просто радію, повернувшись нарешті додому. Але, зупинившись біля підніжжя сходів, щоб узяти свічку, аби присвітити собі дорогою до моєї кімнати, я помітив, що стіл не заляпаний воском. Ба більше: засланий вишиваним обрусом.

Кеттрікен.

Тепер в Оленячому замку була королева. Я мимоволі всміхнувся, маючи при цьому досить дурну міну. Доки мене не було, цей великий укріплений замок неабияк змінився. Чи це Веріті заворушився сам і розворушив своїх людей перед її приїздом, чи це сама Кеттрікен зарядила велике прибирання? Цікаво б дізнатися.

Піднімаючись сходами, я побачив ще й інші речі. Зникли споконвічні плями сажі над стінними свічниками. Навіть у закутках сходів не було пилюки. І павутини теж. Усі канделябри були заповнені свічками, що яскраво світилися. А в стійках для зброї на кожному майданчику стриміли готові до оборони клинки. От що означає, коли в замку є королева. Але не пригадую, щоб навіть за життя Шрюдової королеви Оленячий замок мав такий гарний вигляд, так пахнув чистотою чи був так ясно освітлений.

При дверях короля Шрюда вартував вічно похмурий ветеран, якого я знав ще відтоді, як мав шість років. Спершу він мовчки й уважно до мене придивився, тоді впізнав. Дозволив собі коротку усмішку, питаючи:

– Мусиш зголосити щось пильне, Фітце?

– Лише те, що я повернувся, – сказав я, а він кивнув. Звик уже до моїх приходів і відходів, часто у найдивніші години доби, але не належав до людей, які б щось припускали, робили висновки чи навіть розмовляли про це. Отож він тихо зайшов до королівської кімнати і сказав комусь, що прибув Фітц. За мить повернувся зі звісткою, що король викличе мене у зручний для себе час, а ще він радий, що я в безпеці. Я тихо пішов геть від дверей, зрозумівши з його слів більше, ніж зі слів будь-кого іншого. Шрюд ніколи не промовляв чемних, але марних фраз.

Далі по коридору містилися кімнати Веріті. Тут мене теж пізнали, але, коли я попросив вартовця сповістити Веріті, що я повернувся і хочу здати звіт, він відповів лише, що принца Веріті немає в його кімнатах.

– То він у вежі? – спитав я, задумуючись, навіщо він пильнує о цій порі року. Зимові бурі охороняють наше узбережжя від піратів принаймні ці кілька місяців.

На його обличчі повільно розповзлася усмішка. Побачивши моє здивоване обличчя, він весело вищирився.

– Принца Веріті немає в його кімнатах, – повторив він. А по тому додав: – Я простежу, щоб він дістав твоє послання, тільки-но прокинеться вранці.

Якусь мить я стояв, остовпівши, як бевзь. Тоді відвернувся й тихо пішов. Я відчував свого роду здивування. Це теж означало, що в Оленячому замку є королева.

Я видряпався ще на два поверхи й пішов коридором до своєї кімнати. Пахло затхлістю, у каміні не горів вогонь. Холодно, запущено, всюди пилюка. Хай там що, а цієї кімнати жіноча рука не торкалася. Вона здавалася пустою і безбарвною, наче келія. І все-таки тут тепліше, ніж у наметі на снігу, перина на ліжку була такою ж м’якою і товстою, як я її пам’ятав. Ідучи в бік ліжка, я скинув брудний дорожній одяг. Упав і заснув.