Читать книгу Казки і легенди часів Київської та Галицької Русі - Сборник - Страница 21

Колись, – це дуже давно було, – та убивали батьків за те, що вони старі та неспособні робить. Ото одному синові та жаль було свого батька вбивать: він сховав його в погріб, а людям сказав, що батька вбив. Допитуваться не стали, тим і кончилось.

Тим часом настала голодуха. Які тільки де злидні не були, все попроїдали. Той син і посліднім ділився з батьком. Ось уже й весна надворі, пора б орать та сіять, так ніде взять, щоб посіять. Нема ніде ні зерна, ні соломинки.

Прийшов раз той син до батька в погріб за совітом: «Тату, що робить, сіять нічого». «Піди, сину, – каже батько, – та розбери всю оселю, яка є, вивези ту соломку на зоране поле, розтруси та земелькою прикрий. Підуть дощі: може ж таки, як молотили, то яке зерно зосталось. Те зерно, дасть Бог, зійде».

Син так і зробив: порозкидав оселі, соломку вивіз на поле, земелькою її притрусив. І що ж? Зазеленіло поле. От і питають розумного батька сина, де він насіння взяв. А він їм відказує: «Ви своїх батьків повбивали, а я свого в погрібі сховав. Лихо скрутнуло, батько й в пригоді став: то він мене навчив, що робити».

Розказав сам усе, як було. З тієї пори люди стали батьків поважать, а вбивати їх перестали. Бо побачили, що без батьків гірш на світі жити.