Читать книгу Казки і легенди часів Київської та Галицької Русі - Сборник - Страница 34

Був собі убогий чоловік та жінка, і було у них двоє дітей: синок маленький і дочка Палазя. Пішов чоловік на заробітки, їсти нічого. Спекла вона з останньої муки два коржі, то і всього. От сидять вони раз ввечері, а щось як загуде, як зашумить повз хату, а тому хлопчикові і випало на толок вийти подивиться. Вийшов, дивиться – стоїть скриня повна золота та срібла і свічечка горить. Набрав він грошей в запіл, вніс в хату, а там удруге пішов.

– Що ти там робиш?

– Та там, мамо, надворі скриня з золотом і сріблом, так я оце набрав та ще піду.

Вийшла вона з хати, як побачила ту скриню – розсмикалася та тільки нахилилась брать, а скриня її зачепила та так крізь землю і загула. Плаче той хлопчик, сидить в хаті – матері нема, а Палазі нічого їсти.

От прокинулась Палазя:

– Чого ти, братіку, плачеш?

– Та матері нема дома.

– А дай мені їсти!

Одломив він кусок коржа, дав їй. Сидить оп’ять плаче; аж іде в хату дід – такий старець.

– Дай мені, – каже, – хлопчику, хліба!

– Чого ж я вам дам? У мене тільки і є, що два коржі, а матері дома нема.

– Дай, – каже, – хліба, я тобі матір найду.

Він взяв і дав. Тікі ввечері – як загуде, як зашумить, він вийшов з хати, аж стоїть скриня, а біля скрині – мати.

– Ідіть, мамо, в хату.

Вона пішла в хату, а він давай те золото і срібло носить, аж поки все переносив.

– Я, – каже, – мамо, отту свічечку внесу.

Вніс і свічечку.

– Я, – каже, – мамо, і отту скриню вволоку.

– Та не треба, синку!

– Ну, так я, мамо, в свою золото та срібло поскладаю, а в нову – сорочки.

Переклав все та й живуть собі. Отто вже його щастя, бо окрім його і мати не могла взяти.