Читать книгу Казки і легенди часів Київської та Галицької Русі - Сборник - Страница 36

Колись жив на світі чоловік із двома серцями.

Одного літнього дня він з дружиною працював біля сіна. Жінка на копиці притоптує, а він подає вилами сіно на копицю. Копицю вже кінчали, він каже до жінки:

– Ти почекай на копиці, а я піду водиці поп’ю.

Пішов чоловік, а замість нього з чагарника вибігає вовк і просто біжить до копиці.

Жінка щосили почала гукати до чоловіка:

– Михайле, швидше ходи сюди, вовк!

А тим часом вовк прийшов до копиці та почав дряпатися до жінки. Досягає її зубами, а вона звідти його вилами по голові.

– Гей, чоловіче, де ти подівся? Не дай мене звірові з’їсти… – гукає на весь голос. – Гей, люди, рятуйте мене…

Люди як почули крик жінки, збіглися, а вовк втік у кущі.

Незабаром і її чоловік вернувся.

– Де ти був, чоловіче? – сердито кричала жона. – Вовк мене мало не з’їв, тільки мого щастя, що сусіди збіглися.

– Дай мені спокій… Голова в мене щось дуже розболілася, – відповів чоловік.

Він докінчив копицю і сів відпочивати.

Жінка приглянулася йому до обличчя й злякалася:

– А чому твоє лице все в синяках?

– Не знаю.

Вона глянула на чоловіка і помітила, що в нього між зубами щось червоніється.

– Ану, відкрий рота, – попросила його жінка.

Він відкрив рота, а жінка витягає з-між зубів червоні нитки й приміряє до своєї спідниці, яку вовк зубами порвав.

– А нитки відки в тебе між зубами появилися?

– Знаєш що, жінко, скажу тобі одну таємницю, – каже він. – У мене синяки від твоїх вил, а нитки між зубами з твоєї спідниці.

Вона злякалась і спитала:

– Як це могло статися?

– Іноді на мене прийде такий час, що стаю вовком, а не все чоловіком, бо маю два серця.

– Я би хотіла бачити, як ти перекинешся з чоловіка у вовка.

– Я можу й зараз, але ти не смієш кричати на мене, бо тоді зістануся тим аж на три місяці.

– Не буду, не буду, – запевняла його.

Перед жінкою чоловік перекинувся у вовка, а вона зі страху заверещала:

– Гей, вовк, бийте вовка!

І жінка якось утекла, а вовк пішов у ліси.

Ходить він один день і тиждень, ба й місяць, два, три, та якось, утікаючи, пробив собі лапу і сучок звідти не міг витягнути.

Тоді приходить він уночі до кошари, під колибою пробудив чабана і перед ним тримає свою лапу з сучком.

Чабан прокинувся і злякався, побачивши перед собою звіра. Але мовчить. Один на одного дивляться. Вовк не відступає, а чабан собі ж дивується, чого вовк свою лапу тримає перед його очима, й запримітив, що з дерева сучок застряг вовкові в лапу.

Чабан узяв у руку вовкову лапу й тримає, а другою витягнув сучок, і з тим розійшлися.

Зимою, коли в чабана обмаль було їсти, приходить до нього чоловік з мішком за плечима й каже:

– На тобі, чабане, мішок із борошном.

– А за що мені? – здивувався чабан.

– Лиш ти бери і не питай за що… Ти мені зробив добро, коли я був у біді, а тепер я тобі допоможу…

– Я не пам’ятаю такого… – мовив чабан.

– А ти забув, як ти витяг мені з лапи сучок, коли я був вовком?