Читать книгу Капітан Смуток - Сергій Мартинюк - Страница 4

Пі на все мав свої залізні причини.

На раптові зникнення з «тепер» і не менш раптові появи «на завтра». На диявольську пиятику і сумнівної репутації дівчат з жовтими прокуреними пальцями та хронічним герпесом на потрісканих губах. На безіменних пристаркуватих друзів-волоцюг з глибинним знанням вищої математики та кинутих напризволяще дітей теренами ледь не всієї країни. На бруднороті тусовки закинутими підвалами з юними безпритульними гастролерами та грибоподібних фанів творчого посліддя Кастанеди. Фактично на все – раціональним воно здавалося чи абсолютно позбавленим звичних норм людської логіки.

От тільки про причини Пі здебільшого волів гордо мовчати. Мовляв, для чого вам питання, відповіді на які вам не сподобаються? У вас завжди лишатиметься вічний двигун конвеєра свіжих новин у стрічках соцмереж – як відволікаючий від реальності маневр, священна місія продовження роду і ритуального виховання собі подібних. А ще – затишна перспектива світлої, як останній день літа, старості й омріяний шанс на свій персональний джекпот. Для чого зайві питання?.. Щасливе «потім» снить небуттям і теперішнього знати не знає.

Так, Пі був ще тим пройдисвітом, і за спиною в нього, як видається мені зараз, лишився далеко не один пройдений світ: десь ущент поруйнований і згаслий, як місячні кратери, а десь квітучий і життєдайний – справжній Едем, що постав на місці безнадійно мертвої Сахари. Наслідивши тут і там відбитками ситуативних підйомів та падінь, Пі розмірено крокував далі, забуваючи про одних і з лотерейною точністю згадуючи про інших.

– Одні проживають життя на сноуборді, інші – на лижах,– любив повторювати Пі.– Я переконаний сноубордист – розбишака і митець. Лижники – надто делікатні та правильні. Їм часто не стає духу на те, що сноубордисти роблять однією лівою та із заплющеними очима.

Втім, любити його я не переставав ніколи. Навіть тоді, коли ладен був розмазати цього хирлявого вертихвоста найзамизганішими тротуарами одеського Привозу чи облупленими стінами чумних підворіть столичної Трої. Таких, як Пі, треба було пошукати. Його хвороблива винятковість межувала зі складними психопатологіями, замішаними на крайнощах та хаосі: таких або жертовно люблять, або свято ненавидять.

Мій надприродний потяг до цього психа з очима безалаберного немовляти пояснювався явищем, яке хтось колись назвав «життєствердною руйнацією»: себе нового ти можеш здобути тільки тоді, коли холоднокровно розчавиш себе старого.

Пі був ідеальним знаряддям самогубства для мого звичного «я». Завжди.

Химерний вираз його обличчя подекуди межував із магічним зачудуванням світом розумово відсталої дитини. Дитина ця повсякчас вимагала експериментів та нових досвідів. Чого б це їй не коштувало: зламаної ноги, запльованої буцегарні чи серйозного вльоту на гроші. Таким я його остерігався найбільше – передбачити розвиток подій тоді було абсолютно неможливо: грабуватиме він секс-шоп, стрибатиме на купу піску з четвертого поверху недобудови чи гримуватиметься під дешеву повію і продаватиме себе для розваги далекобійникам, щоб потім зробити їм сюрприз. Усе це і багато чого іншого з Пі вже траплялося. Сноубордист, знову ж таки.

Іншим разом перед тобою гарцював безкомпромісний, пропащий рецидивіст із грайливим поглядом та манерами молодого Алена Делона. Естетично витончений ґвалтівник дискотечних німфоманок, цинічний грабіжник запліснявілих мафіозі та брудний сутенер з повним борделем провінційних зірок – Пі напрочуд гарно вживався в нові ролі та віртуозно змінював їх на інші. Проте переважно просто грав – не більше. Таким я його остерігався значно менше – саме так він зазвичай бавився: адаптував до реальності черговий сценарій артхаусного блокбастера власного авторства.

Інколи в ньому прокидався поет-нонконформіст або вільний художник, як любив він називати себе в третій особі. Тоді Пі розписував своїми багатозначними білими віршами двері привокзальних туалетів. Або малював маркером геометрично вивірені пейзажі на капотах «Лексусів», що їх необачні власники лишали незграбно припаркованими на тротуарах нічних міст.

Капітан Смуток, вершник на безголовому коні короткочасної літньої ночі.

Рідше, в хмільному трансі, поночі, в якомусь неприглядному караоке-клубі, в оточенні незнайомих людей, під фонограму одного з хітів «Океану Ельзи» чи єдиного хіта «Bon Jovi», він натхненно, хоча й не зовсім ритмічно, фристайлив про своє босяцьке життя, виповнюючи вуха присутніх неримованими рядками з лайкою та соковитими фактами власної біографії. Допоки його не викидали з клубу розлючені охоронці під істеричні крики Пі про расизм, неприйняття білих в репі та культурний фашизм. Про те, що він неодмінно повернеться і розкладе по поличках і рядках усю правду, і жодні кулаки не зупинять цієї стихії, бо вона – божественний синхрон життєвого пульсу.

Таким я його любив найбільше. Таким Пі я відверто захоплювався.

Чи має любов раціональну причинність? Навряд.