Читать книгу Капітан Смуток - Сергій Мартинюк - Страница 5

От і зараз, коли моє обличчя ніяково цілувало асфальт на задньому подвір’ї автозаправки десь за околицями Житомира, він наче розчинився в повітрі. Хоча декілька хвилин тому оскаженіло кричав в очі темним полям на горизонті: мовляв, покаже ще всім, де раки зимують, головне – перебути цей складний період. Період доступних тіл та занадто абстрактного мистецтва.

Його на розмірів п’ять більша футболка, вкрадена зранку на секонді в Рівному, урочисто тріпотіла жовтим стягом на фоні густого мазуту поліської ночі. Звичайна жовта футболка, без креативних принтів на кшталт Папи Римського з головою Дарта Вейдера на червоній «Веспі» й епатажних написів типу «Fuck Me I’m Famous». Футболка, яка б ідеально пасувала раннім рокам Ісуса Христа.

Пі був п’яний. Пі завжди був хоча б трохи, але п’яний. І я не певен, що справа тільки в алкоголі. Що справа в фізіології, екології чи впливах оточення. Не певен.

– Мій дід в дитинстві багато і злісно дражнив мене,– якось розповів Пі.– Обзивав, кпинив, робив мені «кропивку»… Я терпів і вичікував. А потім, коли він засинав, витягував у нього з нагрудної кишені сорочки цигарки і ховав їх. Щоб купити улюблену «Приму» без фільтра, діду потрібно було пертися в інше село, через що він дико злився й обіцяв відірвати мені яйця, коли виявиться, що то моїх рук справа. Кінець кінцем ми випрацювали розумний паритет. Дід лишався при своїх цигарках, я з грошима на «Мівіну» і з відсутністю кпинів з «кропивкою». Це називається мудрість.

Я спробував підвестися, але не зміг. Голова пульсувала точковими спалахами сліпуче гарячого болю, наче невідомий садист у ній розвісив новорічні гірлянди в найгіршому з можливих режимів їх роботи. Кололо в животі, сполохано стугоніло в грудях, з носа струменіла кривава юшка. Нещодавно підлатана права «четвірка» у верхній щелепі час від часу пронизувала мізки бронебійним струмом. Тупим ниттям давало знати про себе ліве коліно. Воно завжди нило під час різного ступеня попандосів.

У повітрі низькою нотою зависло тривожне гудіння, і мені знадобилася ціла хвилина, щоб зрозуміти: так звучить мій біль. Біль, хитро підсвічений розсіяним світлом ліхтаря, що гордовито бовванів за декілька метрів від мого розпластаного тіла. Ідеальна сцена для нового полотна Мунка.

Подібне зі мною вже траплялося. Якось у дитинстві, в рідному Дубні, коли мені було років дванадцять і я набирався перших чоловічих сил, на мене накинулася зграя циганчат. Сталося це, що символічно, теж навесні. Хоча ці замурзані нечупари і здавалися молодшими за мене, їх було значно більше. Очолювала ватагу, як не дивно, дівчина. В білій, зашурганій до чорноти сукенці, з грізним поглядом вовчих очей та ланцюгом у руках, яким вона вправно вертіла перед собою.

Спочатку, тримаючись на протилежному боці малолюдного провулка, куди мене занесло в бездумних тиняннях районом, вони із самовдоволеним сміхом володарів цього світу вигукували в мій бік слівця на зразок «макака» та «гнида». Я, скільки міг, стримувався, після чого, вже не контролюючи себе, в пориві гніву показав агресорам свій чи не перший в житті «fuck». Той жест циганчат, імовірно, добряче роздраконив. Вже за якихось десять секунд їхні брудні руки з ногами обрушилися на моє беззахисне тіло. Все, що я міг,– це, лежачи на тротуарі, так-сяк прикривати руками обличчя, і, підібгавши під груди коліна, захищати живіт. Трохи згодом провулком рознеслося жіноче репетування…

Галайкаючи, наче монголо-татарська орда, циганчата за лічені секунди зникли з поля зору, а я – з розбитим носом, роздертими колінами та розпеченим оладком замість лівого ока – посунув додому, втираючи на ходу рясні сльози та картаючи себе за той необережний «fuck». Картаючи та водночас сповнюючись досі незнаною погордою за свою вже не цнотливу сміливість.

Циган я не любив (радше боявся) і до того, хоча та пригода остаточно укорінила в мені стале несприйняття цих кочівників сучасним урбаном, поїдачів їжаків та чифірних гурманів, торговців ширкою та краденим. Хоча й тоді, і зараз я був цілком свідомий того, що на місці малолітніх ромів могла бути зграя подібних мені білодупих зайд із сусіднього району. І ця правда життя для мене й досі вище за всі висмоктані з невідомо якого пальця теорії про кращість чи гіршість якихось народів. Такі речі завжди полягають у площині людяності, і ніколи – в площині кольору шкіри.

Минуло багато років, а я цю, в чомусь знакову для себе, пригоду пам’ятаю в найдрібніших деталях – від кольорів до звуків та запахів: червона кепка з американським орлом на одному з нападників, босі ноги з довгими брудними нігтями в іншого, ланцюг у руках циганської принцеси, яка була надто близько до віку, коли, за традиціями ромів, мала стати жінкою, якщо досі нею не стала, повні кишені копійок у третього – без передніх зубів і з великим рубцем на щоці, безголосе сопіння дикунських писків наді мною, глухі удари ніг по тілу, моя зношена смарагдова футболка з парою тенісних ракеток на ній і гидкий запах власного поту, який через переляк набув ще ядучіших відтінків.

А ще – небо над головою, в зефірних обрисах хмар та рихлих слідах літаків.

Нині на вулицях знову гарувала весна. Перші дні травня пустотливо закликали стати частиною правічного танку природи, манили завуальованою садовим квітом розпустою та новими життєвими перехрестями. Гостро бажалося дихати тими днями, впиватися їх глибинними соками, шукати першопричини всього сущого, а знайшовши їх, сидіти й хилитати ногами на найвищій гілляці старої заквітчаної папіровки.

Юний весняний вітер прохолодними поривами грай- ливо нишпорив переповненими смітниками, дружньо потріпуючи моє відучора немите волосся. Ніч безпардонно дихала в заюшений фейс липкою, майже болотяною вологою. Небо вгорі, густо всипане суцвіттями зірок, вабило й заколисувало. Поруч пробіг чорний кудлатий пес-примара. Від нього смерділо сечею та тухлою рибою. Я би сказав, що саме так пахне життя, але життя подекуди пахне і розкладеними на триденному липневому сонці тілами збитих котів. Якщо, звісно, не пахне рідним домом, маминими сирниками чи невинним тілом жінки твого життя.

Саме зараз, у ці короткочасні митті безпредметного осяяння, кортіло написати короткий, але влучний вірш про вічність. Короткий, як життя Кобейна, і влучний, як та історичної значимості куля, котра вкоротила Курту життя. Вірш, який було б не соромно вишкрябати на надмогильній плиті нашої юності.

Десь наче зовсім здалеку до мене долинали уривки розмов далекобійників зі строкатими розливами їхнього кінського реготу, радійна музика з прокурених салонів їхніх «Volvo» та «MAN’ів», хриплий голос оператора заправки, відголоси дорожнього руху та істеричний плач дитини.

Хоча не виключено, що то був крик якоїсь невідомої мені пташки. Одуда? Сови? Старого самотнього тетерука? Сапсана, чия швидкість може перевищувати 300 кілометрів за годину? Все можливо. Мені завжди бракувало знань з орнітології, хоча з дитинства кортіло розбиратися в тонкощах життя пернатих. Хоча б тому, що птахи мають над людьми одну дуже важливу перевагу, і вона полягає далеко не в їхньому природному вмінні літати. Справа в іншому. Птахи, на відміну від людей, не мріють. Вони живуть. Так, як уміють.

– Хай краще птахи сруть мені на голову, ніж люди під ноги,– полюбляв повторювати Пі.– Я сказав щось недоречне?..

У школі, якщо чесно, мені значно більше подобалися фізкультура та зарубіжна література. Та й на уроках фізкультури мене впирали тільки останні п’ятнадцять хвилин, коли стабільно осатанілий від нашої неконтрольованості фізрук вряди-годи дозволяв нам пограти у футбол. Література ж вабила мене пишнотою грудей вчительки – в тих Гімалаях можна було і знайти себе, і безповоротно загубити.

Хоча, ніде правди діти, читати книжки я почав з ранніх років. Від нічого робити. Як і цікавитися сексом. Цікавитися. Не більше. Наче соромився того всього. Наче визнати факт свого інтересу до сексу значило публічно оголосити себе збоченцем. Наче читання в таких обсягах, до якого я вдавався у шкільні роки, не було збоченням для мого розхристаного віку.

– Бажання злягатися – це так же природно, як бажання їсти. Неприродно заперечувати його в собі,– усміхаючись, стверджував Пі.– Збоченці не ті, хто багато кохаються, а ті, хто знаходять у собі причини не кохатися.