Читать книгу Капітан Смуток - Сергій Мартинюк - Страница 9

Вже й не пригадати, коли ми познайомилися з Пі. Складається враження, ніби він завжди був у моєму житті, і моє життя без Пі ніколи не було б моїм життям. Як, до прикладу, подвір’я нашої хрущовки ніколи не було б подвір’ям нашої хрущовки без старої, покрученої верби понад лавкою, на довжелезному гіллі якої ми любили колись «літати». Коли тієї верби не стало (світ комунальних служб має свої закони та логіку вчинків), зникла і якась важлива частина нас. Присягаюсь.

На газетній вирізці, датованій 1997 роком, на чорно-білому фото з центрального майдану Дубна, серед святкового натовпу з приводу Дня Незалежності стоїть пара хлопчиків: в одного, в простенькому, але охайному одязі, трохи відкритий рот і задерте вгору перелякане чи, ліпше сказати, щиро здивоване обличчя – невідомо, що так захопило увагу дитини; в іншого, в одязі дорожчому, але не такому охайному,– пронизуючий погляд спідлоба, подряпина на підборідді й вираз обличчя бувалого бешкетника, для якого чим небезпечніше, тим веселіше.

Те фото я знайшов випадково, переглядаючи через роки в читальному залі міської бібліотеки старі підшивки з газетами дев’яностих. Важко сказати, що я шукав,– швидше за все, мені просто подобалося зависати в бібліотеці. Сторінку з фото я потайки відчикрижив, удома акуратно вирізав знімок і пришпилив до стіни. Як не крути, але то було одне з небагатьох наших спільних фото тих років: такий характерно розгублений я – і такий незмінно авантюрний Пі.

В ті, ще зовсім дитячі і на перший погляд безтурботні роки, Пі мав стійку репутацію азартного психа, вуличної грози для найменших і ледве не гуру для однолітків. Говорив він мало, проте вчинки його були красномовнішими за будь-які слова будь-кого з тих, кого ми знали.

Говорили, що якось на Пі напала скажена собака, і той у нерівному поєдинку перегриз горлянку злому псу. Ніхто з нас того не бачив, але брат однокласника Інни з третього під’їзду особисто знав хлопака, що був свідком тієї лихої пригоди. Іншим разом Пі відбив у гицелів дворового улюбленця Джека, розстрілюючи їх з балкона з рогатки,– псу вдалося втекти, а роздраконені гицелі погрожували відірвати малому голову. А ще Пі любив навідуватися до «Едельвейса», бару на першому поверсі сусіднього будинку, куди батьки категорично забороняли нам заходити і де вечорами, окрім чорних випивак, інколи засідали «важливі люди» нашого міста. Вони і пару гривень на лапу могли кинути, і пістолет дати потримати. Це я мовчу про те, що Пі абсолютно не боявся циган, вільно говорив із ними, гуляв їхніми районами та мав таємні справи з тими, кого ми боялися як чуми! Хто, якщо вірити чуткам, крав дітей та чистив квартири порядних міщан.

Також Пі лазив дахами багатоповерхівок, пробирався в чужі гаражі, крав у приїжджих кримчан кавуни, а одного разу проїхався перед нами на вагоні електрички, після чого на ходу зіскочив з нього і підвернув ногу, чим ще більше укріпився в статусі психа – сміливого, рішучого, але все ж таки психа.

Навряд чи хтось зі старших або, тим паче, наших ровесників пам’ятає, коли Пі стали називати Пі і що те прізвисько значить. Що там казати: навіть його мама Олена Андріївна, сувора вчителька англійської мови з єдиної на той час гімназії нашого містечка, власниця тупуватого ротвейлера Барона (Пі від причетності до цього чорнобокого слинька всіляко відхрещувався), називала свого сина Пі. А оскільки до школи він не ходив, бо Олена Андріївна, з дозволу незрозуміло яких установ, сама займалася освітою єдиного сина, ніхто й гадки не мав – Андрій він, Володька, Саня, Едуард чи сраний Пітер Пен.

Пі, коли в нього запитували, чому він Пі, презирливо дивився на допитливого співрозмовника, демонстративно спльовував, закладав руки до кишень куцих дитячих шортів і мовчки йшов. Так було в його вісім, і так було в його вісімнадцять. Одне з двох: або він так і не зміг подорослішати, або (цей варіант нині видається мені більш реалістичним) дорослим він став у дуже ранньому віці.

На користь останнього були вагомі підстави: років із семи Пі вперто тримався різношерстих компаній дорослих, рідко приділяючи увагу нам – своїм одноліткам і потенційним друзям.

Один із тодішніх друзів Пі – Косий, учитель історії в місцевій бурсі,– разом із старшим братом тримав через дорогу від нас імпровізований відеосалон у кіоску. Саме Косий прищепив Пі любов до кінематографа. І хай фільми на відеокасетах тієї епохи були нікчемної піратської якості та з одноголосим гугнявим перекладом, ці деталі нікого не хвилювали. Пі часто зависав у кіоску Косого, переглядаючи «новинки» кіно, після чого розсипався на всі боки влучними цитатами з фільмів, затискаючи пальцями ніс та з кумедним акцентом пародіюючи російськомовний дубляж. До завершення нашого навчання в школі це минулося, хоча час від часу в розмовах із Пі на поверхню виринали цілі уривки піратських кінодубляжів дев’яностих. Пі ностальгував за своїми першими знайомствами з Робокопом, Термінатором, Фредді Крюгером, Чорнокнижником та Чужим. Сучасний кінематограф його абсолютно не цікавив.

– Теперішнє кіно – як гумова баба,– не втомлювався повторювати Пі.– І ніби баба, але щось з нею завжди не так.

Окрім кіногурмана й бариги-педагога Косого були ще патлаті хіппі в тертій заяложеній джинсі з деренчливими гітарами за спинами та нескінченними бесідами про метафізику творчості «The Doors», «Jefferson Airplane», «Pink Floyd» та інших богів позачасся; вічно галасливі й бухі панки з опущеними ірокезами, роздовбаними черевиками і футболками із «Sex Pistols», «Гражданскою Обороною» та принтами «Рunk not dead»; напівживі алкаші з усього району – з гнилими зубами і пропитими очима, що збиралися чомусь саме в нашому дворі; фальшиво грізна тутешня гопотня з екранними личинами поганих хлопців,– і з усіма Пі знаходив якщо не спільну мову, то мовчазне порозуміння, що передбачало право на присутність у тій чи іншій тусівці.

Поводився він зі старшими стримано, не виявляючи хворобливого захоплення їхніми світами та інтересами. Тоді як старші малому всіляко респектували, і кожен другий, якщо не перший, приміряв на себе роль старшого брата. Брата, що навчить, роздуплить, підтримає і захистить за потреби.

Скажу чесно: дивилися ми на такого Пі зі святенницьким захватом і непідробною повагою. Коли комусь із наших випадало привітатися з цим психом за руку, значило те для всіх ну ду-у-у-же багато! Обраний наче перебирав частину величі та досвідів Пі і якийсь час потому навіть поводився інакше. Сміливіше. Гоноровіше. Впевненіше. Викличніше. Вільніше.

І то була далеко не гра – світ дітей тільки обіжно видається казкою із безпечними декораціями та хеппі-ендом. Якщо придивитися уважніше, можна помітити: світу цьому не бракує ані прагматизму, ані жорстокості, ані зверхності сильніших над слабшими, ані ненависті, ані всього іншого, про що ми говоримо, коли намагаємось змалювати цинічний світ дорослих. Діти теж убивають. Хоча й роблять це безкровними методами: словами та вчинками.

– Діти – квіти! – говорив Пі.– Крокуси. Спочатку вони критично знижують твій тиск, а потім… а потім твоє серце несподівано завмирає.

Маю підозри, що саме в колі тих дорослих бахурів Пі досконало вивчив мистецтво добротного пацанячого мату, спробував і спиртне, і цигарки, і картярські ігри. Там же, я певен, він уперше почув багато з того, про що порядні батьки зі своїми невинними дітками у віці восьми чи навіть десяти років не насмілюються заговорити, нарікаючи потім на негативні впливи вулиці та передчасне дозрівання.

Пі випередив і нас із нашим часом, і себе.