Читать книгу Капітан Смуток - Сергій Мартинюк - Страница 8

– Нічого не пам’ятаю…

Голос Елли не звучав так, як мав би звучати голос жінки за сорок. Він мляво бринів голосом мертвої людини, висипався холодним піском безтурботності з її дрібнозубого маленького рота. З нього точно не найкраще пахтіло, але певним щодо того я не був. Елла говорила, розмірено хитаючись вперед і назад. Амплітуда цих рухів гіпнотизувала. Мене занудило, але блювати не було чим – ми нормально не їли вже другий день. Десь поблизу крізь ніч мчав потяг.

– Ні, пам’ятаю бабку покійну. Її зжер рак матки ще у вісімдесятих. Мудра жінка була. Хитра. Трьох чоловіків пережила, хоча й доживала останні роки в інтернаті зі слабоумними та каліками. Я любила туди приходити малою. Там було набагато цікавіше, ніж у зоопарку, кіно чи на танцях у клубі. Там був один бевзь із постійно перемотаною головою – мав паршиву звичку битися нею об стіни. Він завжди кричав мені: «Покажи труси, покажи труси, сука!» Я перший раз як почула це, так і змокріла. Мені було вісім, може десять. А бабка… бабка завжди мені казала, що треба жити і робити щось хороше, а не жити і не робити нічого поганого. От. Бабки нема, а слова в голові й досі сидять.

Пі кинув під ноги недопалок і розтер його кедом. Зітхнув. Почухав коліно.

– І як? У тебе вийшло так жити? – Він уважно глянув на її змарнілий профіль.

– Думаю, так. У цьому світі не так багато людей, що роблять його хорошим. Більше виродків, які цим хорошим користуються. А я хороша.– Елла голосно розсміялась і смачно відхаркнувши, сплюнула на асфальт.

Зорі цієї ночі були дуже близько – здавалось, сягнеш зараз у три скоки на дах заправки, а звідти й рукою їх легко дістанеш.

– Куди далі шлях тримаєш? – Пі наче й не помічав моєї присутності. Хоч я й звик за ці дні, що в нашій з ним команді виконую роль веденого, такого собі наївного Санчо Панси, моя чоловіча гордість вимагала моральних контрибуцій.

– Піду зроблю комусь цей паскудний світ хоч трохи кращим.– Повія, важко зітхнувши, піднялась.– А ви куди?

– Ми в Київ. Їду провідати свого первістка. Йому десять, а я його досі не бачив… Як і всіх інших своїх дітей.

Ось він, Пі, у всій своїй абсурдній безпосередності. У спонтанності рішень, висновків, кроків та зізнань – розповісти першій-ліпшій повії про ціль своїх мандрів і при цьому мене, свого чи не єдиного по-справжньому вірного друга, тримати в повній (Йосип драний!) безвісності. Якщо, зрозуміло, ці його слова мали хоча б опосередкований стосунок до реальності.

– І багато їх у тебе, дітей цих? – Елла помітно зацікавилась.

– Хто зна, хто зна… Може, двадцять, а може, й сто двадцять. Слухай, а що там у вас, у Дрогобичі, є такого, що вартувало б побачити, якщо нас туди занесе? – Вираз обличчя Пі знову змінився. Про дітей, схоже, він уже забув. Як і про ціль подорожі. Його підсвідоме захоплено креслило потенційні маршрути майбутніх мандрів. Моїх перших мандрів. Наших перших спільних мандрів.

– Е-е-е-е… Сумніваюся, шо ви побачите, але ще бабка моя лякала мене тамтешніми упирями. І не тільки бабка, і не тільки мене…

Елла засміялася, оголивши ряди гострих, рідко посаджених зубів. Усмішка та нагадала мені зображення археоптерикса зі шкільного підручника зоології – доісторичного недоптаха, родича динозаврів, котрий так і не зумів остаточно еволюціонувати з плазунів до пернатих. Принаймні, подумав я в ту мить, він спробував. І байдуже, що там про нього думають і говорять люди з другого чи навіть третього тисячоліття нашої ери. Вони нічого про такі спроби не знають. НІЧОГО! Вони винайшли Інтернет і телебачення. Це вінець їхніх спроб. При цьому вони не навчились лікувати собі подібних від раку. Це я вже мовчу про вихід поза межі Сонячної системи. ЛУЗЕРИ!

– Упирями? – Пі спантеличено стрепенувся. Дитина вона і є дитина.

– Ага, вампірами.– Еллі подобається виглядати розумнішою за себе. В лимонному світлі ліхтаря обриси її обличчя набули таємничості та ледь не потойбічної краси. Доісторичні часи змінилися темним середньовіччям.– Був один у тих історіях, Зельманом звали. Подейкують, що після смерті лякав вечорами людей. Волочився цвинтарями та навколо. А коли прах його пізніше втопили в одному дрогобицькому ставку, то ще багато років по тому під час церковних дзвонів чутно було, як той упир верещить. Така от історія… Коли мені було дванадцять чи щось типу того, я ніби як бачила його. Хоча, швидше за все, то був просто бомж: сунув якогось вечора за мною, мав надію на дармовий гешефт.

– Гешефт, кажеш… Нічого собі! Оце так! – Пі зірвався з місця і несподівано кинувся обіймати Еллу. Та знічено відсахнулася, але не відштовхнула його.– Ти краща шльондра з усіх, кого я знав. Клянуся! І йди вже роби світ кращим. Чи як ти там казала?

Я усміхнувся. Біль не минув, та стало легше. В голові снували римовані рядки віршів, котрим не судилося побачити білого світу. Я завчасно прирікав їх на аборт. Для чого віршам світ, де їм не знайдеться місця під сонцем чужих очей?

– Чи жорстоке життя? – п’яно усміхаючись, запитував сам себе Пі.– Гм… Не більш жорстоке за дошкульні удари граду по голові під час липневої грози. Не більш жорстоке за нас, коли морозяного ранку ми бачимо біля смітника кількамісячне цуценя і розуміємо – ні, тільки собаки мені ще не вистачало в хаті.

А взагалі мені подобається поезія Джима Моррісона. У своїх віршах він писав так, як йому хотілося і що хотілося. Які, у біса, літературні критики і традиції? Що вони знають про вірші з того потаємного боку, де вони народжуються? Це магія, непідвладна навіть її творцям. Це твоє власне право робити зі словами що заманеться або нічого не робити і при цьому нахабно називати це «нічого» віршами.

– Елла! – Пі несподівано гукнув у спину жінці, і та рвучко обернулася, наче чекала на окрик. Світ завмер. Стишилося і моє розбурхане побиттям дихання.

– Що?..– Мені так хотілося знати, чому вона – Елла. Чому саме це ім’я, а не, припустімо, Ельза, Каріна, Альбіна, Лейла чи Діана?.. Та я був поза розмовою. Поза їх історією тривалістю в двадцять шість хвилин однієї з перших цьогорічних травневих ночей. Вона, наче прочитавши мої думки, кинула знічев’я погляд на мене, але швидко перевела його в напрямку гордої постаті в жовтій футболці. Мені кортіло понюхати її шию. Хотілося дати зрозуміти, що я тут – живий та голодний, із сонячним каліфорнійським берегом на грудях, мріями про інші варіації цієї реальності та досі живою вірою в справедливість. Ти глянеш на мене чи ні?.. Ні. Не глянеш. А мені так мало потрібно від тебе. Значно менше, ніж тобі від Пі.

– Ти на кого вчилася після школи? – Пі питає і чухає пальцями щетину на правій щоці. Я знаю цей жест – зворохоблене нутро Пі терміново вимагає щось прийняти. Йому нестерпно болить цей світ. Хтось має говорити з повіями, хтось має їх вислуховувати і розраджувати. Хтось, кому нічого втрачати і нічого бруднити, бо сам брудніший за найбрудніших і в тому чистіший за найчистіших.

– На вчительку… Вчительку початкових класів.

Голос Елли прозвучав розчаровано, і вона пішла. Ритмічний затихаючий крок потонув за краєм ночі та галасливим життям оази цивілізованого життя на заправці. Пі в задумі обернувся до мене, неквапом окинув з ніг до голови мою понівечену, закривавлену постать і скрутно похитав головою.

– Йди вмийся і попроси в когось аптечку… підрихтуємо тебе мінімально і вирушаємо на Київ. У нас як ніколи мало часу.– За мить він підійшов ближче, підбадьорливо глянув мені в очі, дістав з наплічника флягу з горілкою, відпив ковток і, навіть не скривившись, почимчикував до найближчих кущів.

Пі не любив туалетів у приміщеннях.

Пі любив повій і дорогу.