Читать книгу Капітан Смуток - Сергій Мартинюк - Страница 7

За деякий час збоку почулися мляві, розхлябані кроки. То був Пі. Я пам’ятав манеру його ходи як мінімум зі старших класів, коли він гучно чалапав серед ночі під’їздом на свій п’ятий поверх після чергового дворового збіговиська чи мандрів. Це була хода чи то загнаної (проте гордої та благородної) тварини, яка змирилася з непоправним, чи то просвітленого власним сяйвом пророка, що хильнув зайвого, але не втратив від того своїх сакральних стрижнів.

Я кволо підняв голову і побачив Пі разом із сонно покірною незнайомкою років сорока. Він тримав її за руку як ліпшу подругу і з легким розчаруванням дивився на моє немічне тіло. Підійшов, сів на бордюрі, розважливо, майже аристократично, закурив. Біля нього присіла й супутниця. Дешева придорожня лярва – помилитися, дивлячись на неї, було складно.

– Треба любити ближнього свого, як себе,– наголошував Пі.– Нелюбов до когось – не що інше, як віддзеркалення нашого найгіршого в людині навпроти.

Все, що між ними могло статися, швидше за все, вже успішно сталося. Рівень іскристості очей Пі та сита котяча усмішка в кутиках його губ тільки підтверджували це. Клятий ловелас. Казанова з секонда. Дон Жуан з глибинки.

У напівтемряві я розгледів синці на ногах жінки, зчесаний на носках дерматин туфель, обдертий лак на нігтях, обвітрені губи й по-дитячому сумні очі. Очі – чи не єдине, що нагадувало в її недоладно-розпливчастих обрисах щось питомо людське, живе і тремке. Тільки тим і цінне. Готовий заприсягтися, колись вона була ще тією красунею. Але «колись» – це вимір мертвих матерій та прихисток привидів втраченого. Схоже, свого виходу на сцену з сольним номером вона так і не дочекалася, залишившись обслуговувати темне закулісся.

– Братику, вставай. Нас чекають великі справи.– Пі говорив спокійно і замріяно. Пускав у небо кружала диму, з непідробним інтересом вивчаючи блукаючим поглядом зоряне шатро над головою. Одне з його колін великим, блідим та волохатим оком допитливо визирало з порваних джинсів.– Не час відлежуватися. Ну серйозно. Підіймайся. Та й дама ж тут як-не-як…

Я знайшов сили підвестися. Ніщо нас не мотивує так, як прикре бажання натовкти комусь пику. Комусь, хто нахабно посягнув на основи елементарної людяності. І рятувало Пі зараз тільки те, що я жодного разу в житті нікому не товк пики – чомусь ніколи не мав на те реальних причин (можливостей? сили волі?), хоча їх завжди вистачало тим, хто товк пику мені. Хто вивищувався наді мною в пустопорожніх намаганнях самоствердитися, отримуючи натомість розчарування від моєї неспроможності (небажання?) опиратися.

Дешеві блазні. Сліпі дурні. Безголові телепні. Безмозкі пустодзвони. Безпечні шалапути. Повні бовдури та їм подібні. Я був вище їх усіх. Вище цивілізації показного оспівування культу сили і примусу. Я пив воду з-під крана, поки інші пили чужу кров, повчально приговорюючи при цьому, що вода з труб нас вбиває. Я їв перловку, поки інші жерли м’ясо, виступаючи при цьому проти живих новорічних ялинок і вирубування лісів.

Кров з носа припинила юшити, мій світшот із сірого став брудно-коричневим, ноги зрадницьки підкошувались, але я встояв. У світлі місяця та ліхтаря моя закривавлена фізіономія могла легко зійти на добротний мейкап монстра з популярного серіалу про зомбі. Втім, нікого, судячи з реакції присутніх, ситуація не турбувала. Ні умиротвореного травневою ніччю Пі, ні його гарноокої, змарудженої життям подруги. Я зняв із себе брудний светр і сховав його в наплічник, залишившись у футболці з каліфорнійським узбережжям на ній. Де ти, мій неозорий океане?

– Це Елла. Знайомся. Вона, щоб ти собі розумів, з Дрогобича. Уяви, мені двадцять вісім, а я досі не був там… Що за місто й люди – хрін його зна. А де я тільки не був за останні десять, зауваж. З ким я тільки не був!.. Хто тільки зі мною не був і що не робив! – Одна половина його обличчя усміхалась, інша – щось мислила. Пі дивився наче повз мене. Повз світ, повз це випадкове життя на прижитомирському узбіччі і тривожну темінь навколишніх полів. Кудись між минулим і майбутнім, у незриму площину, де, можливо, закладаються підвалини якихось важливих життєвих рішень, до яких дістаються тільки одиниці. У такі миті я завжди підсвідомо молив Бога, щоб Пі повернувся до реальності. До світу живих людей і їхніх священних помилок.– Дивно все це… Розкажи щось про Дрогобич. Яким ти його пам’ятаєш. Люблю оповіді з минулого.

Ніхто не звертав особливої уваги на мою примарну постать поруч. Так, ніби я був бездушним компонентом тутешнього краєвиду. Ще одним сміттєвим баком, ліхтарем над головами, сонним хрущем угорі чи бундючним окриком невиспаного далекобійника на заправці. Сказати, що для мене це було чимось новим, я не можу – комусь на життя випадає бути героєм дворових епосів та сердечних драм, а комусь – мовчазним статистом чужих історій. І ті, і інші життєво потрібні. Я статист – таке моє кармічне покликання. Можна сказати, стиль. Тактика ведення вуличних боїв на середніх дистанціях. Стратегія виживання.

Попри лють на Пі і цю пляму жовтого на ньому вкупі з рваними джинсами та стоптаними кедами, я пильніше придивився до Елли. До розмитих пітьмою контурів її обличчя та постави плечей. Навряд це її справжнє ім’я. Схоже на те, що вона Аня. Можливо, Оля. Чи навіть Аліна. Але навряд чи Христина і точно не Соломія. Нутром чую. От тільки звідки взялася Елла, що за історія ховається за цим іменем? З якого ракурсу на тебе краще поглянути, жінко з дороги?..

Чомусь вчувається в тій історії прогірклий запах містечкових кабаків дев’яностих років, невибагливі пісні Круга та «Лесоповала», під які пускають скупу чоловічу сльозу грізноокі розбійники часів становлення ринкової економіки. Рибоподібні лабухи за дешевими синтезаторами, провінційні авторитети з огрядними дружинами і дещо доглянутішими коханками за одним столом – і зовсім юними повіями з настороженими очима за іншим. При стволах та братанах. Прокурені салони «дев’яток» на вулиці і старий гранатомет «РПГ-7» у багажнику. Все схоплено.

Агресивна, товстолоба і гострозуба субкультура дрібного бандитизму, присмачена щедрою тюремною лексикою і відчуттям епохальної вседозволеності. Усе те, до чого я, будучи дитиною, так чи інакше доторкався в роки свого дозрівання, хотілося мені того чи ні. Ніхто і не питав.

Між тим (і зараз як ніколи доречно про це згадати), я завжди пам’ятав: дуже часто там, де ти шукаєш історію, підтекст, підводні камені, на тебе чигає глупа пустота, без кінця-краю і дна з берегом,– у цьому світі надто багато безпричинних речей. Значно більше, ніж ми здатні уявити собі в процесі поверхового пізнання навколишньої дійсності. Деякі питання по суті своїй позбавлені відповідей.

– Я не маю контролю ні над своїми думками, ні над словами,– замислено усміхаючись, стверджував Пі.– Вони живуть у мені автономним життям, тому я знімаю з себе будь-яку відповідальність за сказане чи несказане. Зрештою, що таке слова? Це ситуативна фіксація плинності часу, що вже наступної миті втрачає своє початкове значення. Все інше – це тільки пізніші інтерпретації сказаного людською мовою, не більше. Істинність скороминуща, і в тому її цінність та вага.

Я глибоко переконаний, хоча Пі й не розділяє моєї думки, що саме ми, люди, надаємо первинного змісту багатьом явищам і процесам. Це ми придумали Бога, в якомусь сенсі матеріалізували його і в нього ж повірили. Нам потрібен був хтось такий, як він,– недосяжний, могутній, мотивуюче-надихаючий, терпеливий… словом, хтось такий, на кого завжди можна з тупою полегкістю спихнути все. А ще такий, який так чи інакше підтримував би в людині спортивний інтерес до себе, непізнаного. Конче потрібен.

Що стосується Елли, бідолашної Елли, випаленої зсередини вогнем власних неспроможностей, то дешева придорожня повія могла бути просто дешевою придорожньою повією, без особливої історії та підтекстів. Просто тілом, з дешевим, як її мешти, іменем.

Якоїсь миті мені здалося, що Елла зараз скаже щось дуже важливе. Визначальне для всіх присутніх. Цього строкатого товариства поважних злидарів та відлюдників. Кожен з присутніх тут претендував на щось більше, але ніхто достеменно не знав, яке це «щось більше» хоча б на вигляд.

Одна з найбільших проблем невдах полягає в тому, що вони не вміють візуалізувати свої мрії. Уявляти їх в деталях, тим самим спрощуючи рух до втілення цих мрій.

Здалеку знову долинув крик – чи то дитини, чи то пташки. Ми здригнулись.