Читать книгу Кінець зміни - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 11

У Холлі коло телефона лежить свіжа пачка «нікоретте», але жодна пастилка так і не знадобилася. Перша ж Елдерсон, до якої жінка додзвонилася, виявилась невісткою економки, яка, звичайно, бажала знати, навіщо Нен потрібна представникам компанії «Що впало, те пропало».

– Це не щодо спадщини? – з надією питає вона в Холлі.

– Секундочку, – відповідає та. – Зараз дам мого шефа. Ходжес їй уже не шеф, він після торішньої справи Тома Сауберса зробив Холлі повноправним партнером, але до цієї вигадки Холлі часто вдається, коли нервує. Ходжес, який зі свого комп’ютера читав про компанію «Zappit Game Systems», бере слухавку, а Холлі не відходить від його столу, жуючи при цьому горло светра. Ходжес натискає на утримування дзвінка, каже Холлі, що їсти вовну шкідливо для неї ну і, звичайно, для светра «Fair Isle». Після чого кнопку відпускає й виходить на контакт із невісткою.

– Боюся, у нас для Ненсі погані новини, – каже він і швидко їх переказує.

– О Боже! – каже Лінда Елдерсон (Холлі записала собі ім’я цієї жінки). – Це для неї буде велике горе, і не тільки тому, що вона втрачає роботу. Вона з цими жіночками працювала з 2012 року, і вони їй дуже подобаються. Вона в них вечеряла на День подяки. Ви пов’язані з поліцією?

– Я на пенсії, – відповідає Ходжес, – але ми працюємо з командою, якій доручили розслідувати цю справу. Мене попросили знайти міс Елдерсон, – він не вважає, що ця брехня йому завадить: адже Піт сам відчинив двері й пустив його на місце події. – Чи не могли б ви сказати, як на неї вийти?

– Я дам вам номер її мобільного. Вона поїхала до Чаґрінфоллс на день народження брата, який святкували в суботу. Йому виповнилося круглі сорок, то його дружина із тим дуже носиться. Ненсі буде в них, мабуть, до середи або четверга – принаймні, так планувалося. Не сумніваюся, почувши таке, вона одразу повернеться. Нен живе сама, відколи помер Білл – брат мого чоловіка, – лише з котом. Місіс Еллертон і міс Стовер були для неї замість сім’ї. Вона так засмутиться.

Ходжес записує номер і одразу телефонує. Ненсі Елдерсон відповідає після першого гудка. Ходжес називається, після чого повідомляє новину.

На мить западає вражена тиша, а потім жінка говорить:

– Ні, ні, такого бути не може. Ви помилилися, детективе Ходжесе!

Він не береться її виправляти: «детектив» – звучить цікаво.

– А чому ви так кажете?

– Бо вони були щасливі. Вони так гарно ладнали, разом телевізор дивилися, кіно любили дивитися на DVD, програми оці про куховарство чи ті, де жінки сидять собі й балакають про всяке веселе із зірками. Ви не повірите, але в цьому домі було багато сміху! – Ненсі Елдерсон вагається, тоді перепитує: – А ви певні, що саме про тих людей говорите? Джен Еллертон і Мартіна Стовер?

– На жаль, певен.

– Але… вона прийняла свій стан! Марті – це я про неї. Про Мартіну. Вона казала, що звикнути до того, що ти паралізована, легше, ніж до того, що ти – стара діва. Ми багато про таке говорили, бо ми обидві самотні. Я чоловіка втратила, знаєте.

– То ніколи не було містера Стовера…

– Та ні, був. Дженіс колись була заміжня. Недовго зовсім, я так розумію, але каже, що ніколи за тим не шкодувала, адже в неї залишилася Мартіна. У Марті був якийсь коханий, незадовго до тієї катастрофи, але в нього стався серцевий напад. Помер одразу. Марті казала, що він був у дуже гарній формі, звик тричі на тиждень у центр до спортзалу ходити. Вона каже, що це фізкультура його довела. Бо серце в нього було міцне, то коли вже шарахнуло – то просто на шматки розірвалося… Ходжес, колишній інфарктист, мотає на вус: ніяких фітнес-клубів!

– Марті казала, що залишитися самій, втративши того, кого любиш, – ото найгірший параліч. Щодо мого Білла в мене були не зовсім такі почуття, але я розуміла, що вона хоче сказати. Превелебний Генреїд часто до неї навідувався – Марті називала його своїм духовним порадником, – та й навіть коли він не приходив, вони з Джен щодня молилися й читали Святе Письмо. Щодня опівдні. А Марті міркувала про онлайнкурси з бухгалтерії – для таких інвалідів, як вона, там є особливі програми, ви не чули?

– Не чув, – відказує Ходжес. У записнику нотує: СТОВЕР ПЛАНУВАЛА ЗАЙМАТИСЯ БУХГАЛТЕРСЬКИМИ КУРСАМИ ЧЕРЕЗ КОМП’ЮТЕР – і розвертає запис до Холлі. Та здивовано здіймає брови.

– Іноді були в них сльози печалі, були, звичайно, але здебільшого вони були щасливі. Принаймні… ну не знаю…

– Про що ви думаєте, Ненсі? – Він, не замислюючись, звернувся до неї на ім’я – ще одна поліцейська хитрість.

– О, мабуть, ні про що. Марті, здається, була весь час щаслива – вона таке сонечко просто, ви б не повірили, наскільки вона духовна людина, в усьому бачить хороше. А от Джен – вона останнім часом стала якась відсторонена, ніби її гнітило щось. Я думала, то якісь фінансові проблеми чи, може, просто такий невеличкий післяріздвяний смуток. Мені й не снилося… – Вона шморгає носом. – Перепрошую, маю сякнутися.

– Будь ласка.

Холлі хапає його записник. Пише в ньому друкованими літерами. Почерк у неї дрібний – затиснутий, як Ходжес часто про нього думає. Написавши, Холлі тицяє блокнот йому мало не під ніс, там стоїть: «Спитай про Zappit!»

Елдерсон протяжливо, гучно сякається.

– Перепрошую.

– Усе гаразд. Ненсі, ви часом не знаєте – у місіс Еллертон не було маленького ігрового пристрою? Він мав бути рожевий.

– Боже милосердний, як ви дізналися?

– Насправді я всього не знаю, – зізнається Ходжес. – Я звичайний детектив на пенсії, в мене є список питань, які треба з’ясувати…

– Вона казала, їй дав його якийсь чоловік. Сказав, що це безкоштовно, якщо вона заповнить анкету і надішле в компанію. Штучка така трохи більша за маленьку книжечку в м’якій обкладинці. Вона просто у них у хаті лежала…

– А коли це було?

– Дату не згадаю, але точно до Різдва. Уперше я бачила той пристрій на кавовому столику у вітальні. Лежав там разом зі згорнутою анкетою, минуло Різдво, а він лежав: я помітила, бо вони ялинку прибрали, – а тоді разок бачила на кухонному столі. Джен сказала, що ввімкнула його, щоб подивитися, як воно працює, знайшла там пасьянси, мабуть, із десяток різних – і «Клондайк», і «Картина», і «Піраміда»… Тож коли вона стала ним користуватися, то заповнила анкету й вислала.

– Вона заряджала його у ванній Марті?

– Так, бо там найзручніше місце. Вона, розумієте, в тій частині будинку багато часу проводила.

– Угу… Ви кажете, місіс Еллертон стала відстороненою?

– Трохи відстороненою, – одразу виправляє Елдерсон. – Здебільшого вона була така, як завжди. Таке ж сонечко, як і Марті.

– Але про щось вона замислювалася.

– Так, напевне.

– Щось гнітило.

– Ну…

– Це сталося часом не тоді ж, коли вона стала користуватися тим ігровим пристроєм?

– Та, мабуть, так… Тепер, коли я про це подумала, – виходить, так… Але ж як могли пасьянси на тій рожевій штучці увігнати її в депресію?

– Не знаю… – каже Ходжес і пише в блокноті: «ДЕПРЕСІЯ». Він вважає, що від «відстороненості» до депресії – великий крок.

– А родичам їхнім уже сказали? – питає Елдерсон. – У місті їх немає, але є двоюрідні в Огайо, я знаю, і в Канзасі теж. Чи то, може, в Індіані… Імена є в неї в записнику.

– Цим займається поліція, поки ми розмовляємо з вами, – каже Ходжес, хоча вирішує потім зателефонувати Пітові й уточнити. Може, старого колегу це роздратує, але й нехай. У кожному слові Ненсі Елдерсон таке горе, що йому хочеться хоч якось втішити жінку. – Можна ще одне питання?

– Звичайно.

– Ви часом не помічали, щоб хтось просто так крутився навколо будинку – без помітної причини?

Холлі енергійно киває.

– Чому ви про це питаєте? – дуже дивується Елдерсон. – Ну ви ж не думаєте, що хтось чужий…

– Я нічого не думаю, – спокійно каже Ходжес. – Я просто допомагаю поліції, бо останнім часом там великі скорочення. Міський бюджет зменшився…

– Я знаю, це просто жах.

– То вони мені дали список запитань – і оце останнє.

– Ну, так нікого не було. Я б помітила, бо там підворіття між будинком і гаражем. Гараж опалюється, то там комора і пралка-сушарка. Я весь час туди бігала, то звідти видно вулицю. До кінця Гіллтоп-корту практично ніхто не доходить, адже їхній будинок крайній. За ним поворот. Звичайно, ходить листоноша, і кур’єри з «Єдиної поштової служби», іноді з «FedEx» із посилками, але так ми там на тому кінці вулиці самі, хіба що хтось заблукав…

– То там зовсім нікого не було?

– Ні, сер, я впевнена – нікого.

– І той, хто дав місіс Еллертон ігровий пристрій, – теж там не ходить?

– Ні, він до неї підійшов в «Ridgedeline Foods». Це крамниця-гастроном під гіркою, на перетині Гіллтоп-корту з Сіті-авеню. Далі ще за милю стоїть «Kroger», на Сітіавеню-плазі, але Дженіс туди не ходила, хоча там трохи дешевше, бо каже, що треба завжди купувати поблизу, якщо… якщо… – Ненсі раптом гучно схлипує. – Але ж вона ходила на закупи всюди, правда ж? О, я просто не можу повірити! Джен ніколи б не скривдила Марті, ніколи в житті!

– Це дуже сумно, – каже Ходжес.

– Мені треба сьогодні ж повернутися. – Тепер Елдерсон звертається скоріше до себе, ніж до Ходжеса. – Родичі приїдуть не одразу, мабуть, а хтось же має про все подбати…

«Останній обов’язок економки…» – думає Ходжес, і ця думка його зворушує, а водночас чомусь жахає.

– Я хочу вам подякувати, що приділили нам час, Ненсі. Я вас зараз відпу…

– Звичайно, там був отой підстаркуватий чоловік… – каже Елдерсон.

– Який чоловік?

– Я його кілька разів бачила біля номера 1588. Зупиняв машину коло бордюру і стояв на хіднику, просто дивився на будинок. На отой, що через дорогу і трохи вниз. Може, ви не помітили, але він продається.

Ходжес помітив, але не признається. Не хоче перебивати жінку.

– Якось він зайшов просто на газон і зазирнув у вікно з еркером – то було перед останньою великою заметіллю. Я думала, у нього такі собі оглядини. – Вона непереконливо сміється. – А моя мама, правда, казала про це «думкою багатіє» – бо він точно не скидався на людину, якій це по кишені.

– Не скидався?

– Ага. Він був у робочому одязі – знаєте, такі зелені штани і куртка тепла, залатана маскувальною стрічкою. Ну і машина в нього на вигляд дуже стара, на ній трохи ґрунтовку з-під фарби видно. Мій чоловік покійний це називав – «фарба бідняків».

– А ви часом не знаєте, яка то була машина?

Тим часом перегортає блокнот на наступний аркуш і пише: «ЗНАЙТИ ДАТУ ОСТАННЬОЇ ВЕЛИКОЇ ЗАМЕТІЛІ». Холлі читає і киває.

– Ні, на жаль, я на машинах не знаюся. Навіть кольору не згадаю – тільки оті плями ґрунтівки. Містере Ходжесе, ви певні, що тут немає помилки? – майже благально каже вона.

– Я би й радий сказати, що це помилка, Ненсі, але не можу. Ви дуже нам допомогли.

– Правда? – у голосі чути сумнів.

Ходжес дає Ненсі свій номер, номери Холлі і їхнього офісу. Просить виходити на зв’язок, якщо згадає що-небудь іще. Нагадує, що може виникнути інтерес у преси, бо Мартіну паралізувало у 2009 році через події в центрі, й нагадує, що Ненсі не зобов’язана все розповідати журналістам і телевізійникам, якщо не хоче. Коли він кладе слухавку, Ненсі Елдерсон знову плаче.