Читать книгу Кінець зміни - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 8

Піт Гантлі набрав вагу, живіт у нього звисає над поясом, а от Ізабель Джейнз у линялих джинсах і синьому блейзері не втратила ані краплі колишнього шарму. Оксамитовий погляд її сірих очей переходить від Холлі до Ходжеса й назад.

– А ви схудли, – зауважує вона, і це може бути і похвалою, і звинуваченням.

– У нього щось зі шлунком, то він аналізи здав, – каже Холлі. – Результати мали бути сьогодні, але…

– Ну не треба, Холс, будь ласка, – зупиняє її Ходжес. – Це ж не медичний консиліум!

– Ви удвох просто як старе подружжя, – відзначає Іззі. Холлі спокійно відповідає:

– Шлюб із Біллом зіпсував би наші ділові стосунки.

Піт сміється, Холлі здивовано зиркає на нього, і всі заходять у будинок.

Будинок славний, у стилі Кейпкоду, і в ньому, попри холодну погоду й розташування на горі, дуже тепло. У передпокої всі четверо надягають гумові рукавички й бахіли. Як усе повертається, чудується Ходжес. Наче й не минало ніколи.

У вітальні на стіні картина з окатим хлопчиськом, а на другій – телевізор із великим екраном. Перед ним – крісло і кавовий столик. На столі акуратним віялом розкладено часописи про знаменитостей на зразок «ОК!» і жовта преса типу «Inside View». Посеред кімнати на килимі продавлено дві глибокі канавки. Ось тут вони вечорами дивилися телек, міркує Ходжес. А то й цілими днями. Мати в кріслі, Мартіна в інвалідному візку. Мабуть, тонну той візок важив, он які ями понадавлював.

– А матір як звали? – питає він.

– Дженіс Еллертон. Її чоловік Джеймс помер двадцять років тому, як стверджує… – Піт, чоловік старого гарту, як і Ходжес, ходить не з айпадом, а з блокнотом. Тепер він зазирає в записи. – Як стверджує Івонна Карстерс. Вона і друга помічниця Джорджина Росс знайшли тіла невдовзі після того, як прийшли сюди вранці перед шостою. Їм за такі ранні приходи додатково платять. Росс нам не дуже допомогла…

– Вона щось нерозбірливе молола, – пояснила Іззі. – А от Карстерс молодцем трималася, голову не втрачала. Одразу зателефонувала в поліцію, і ми вже о шостій сорок прибули на місце.

– Скільки було мамі?

– Точно не знаємо ще, – відказав Піт. – Але не першої свіжості дама.

– Сімдесят дев’ять, – розповіла Холлі. – В архівах новин, які я переглядала, чекаючи на Білла, щоб зібратися на думці, знайшлося, що на момент трагедії в центрі їй було сімдесят три.

– Тяжко на такій старості про інваліда дбати, – прокоментував Ходжес.

– Але жінка була в хорошій формі, – відзначила Ізабель. – Ну, принаймні Карстерс так каже. Сильна. І допомагали їй багато. У неї були гроші, бо…

– …вони отримали страховку, – закінчує Ходжес. – Мене Холлі дорогою просвітила на цей предмет.

Іззі скоса поглядає на Холлі. Холлі не звертає уваги. Вона роздивляється кімнату. Фотографує поглядом. Принюхується. Проводить рукою по спинці материного крісла. У Холлі емоційні проблеми, жінка шалено начитана, але при цьому відкрита до відчуттів зовнішнього світу, як мало хто з людей.

Піт каже:

– Дві помічниці приходять зранку, дві вдень, дві ввечері. Сім днів на тиждень. Приватна компанія, – зазирає в записник, – «Хатні помічники». Усе, що треба було важкого підіймати, робили вони. Також є економка Ненсі Елдерсон, тільки, очевидно, її тут немає. У кухонному календарі написано: «Ненсі в Чаґрінфоллс» – позначено сьогодні, вівторок і середу.

Коридором надійшли двоє чоловіків – також у рукавичках і бахілах. Очевидно, з тієї частини будинку, де мешкала покійна Мартіна. В обох у руках пакети з речовими доказами.

– Усе сталося в спальні й ванній, – каже один з них.

– Є у вас щось?

– Ну, десь таке, як і варто було чекати, – каже другий. – Вийняли з ванни кілька сивих волосин, що не дивно, адже в ній милася літня жінка. Знайшли в ванній і сліди калу – але лише сліди. Теж нічого дивного. – Побачивши питальний погляд Ходжеса, спеціаліст додає – Вона носила підгузник. Жінка її підмивала.

– Уу… – кривиться Холлі. Перший спеціаліст каже:

– Там є і стільчик для душу, але він стоїть у кутку: на ньому рушники складені. Схоже, ним ніхто ніколи не користувався.

– Може, її мочалкою обтирали, – припускає Холлі. Холлі, вочевидь, досі було гидко – чи то від думки про той підгузок, чи від лайна у ванні, – але її погляд і далі блукав навколо. Вона могла б про щось запитати, кинути якесь зауваження, але здебільшого жінка мовчала: люди завжди її лякали, особливо в замкненому просторі. Але Ходжес добре її знав – ну, принаймні наскільки це можливо – і добре розумів: вона насторожі.

Заговорить вона вже потім, і тут уже Ходжес буде уважний. Минулого року, коли розплутували справу Сауберса, він виявив, що слухання Холлі серйозно окуповується. Вона мислить поза шаблонами, часто за милю від шаблонів, і її здогади можуть виявитися просто надзвичайними. І хоча вона за природою й боязка – Бог її знає, з яких причин, – ця жінка здатна виявляти відчайдушну хоробрість. Саме через Холлі нині Брейді Хартсфілд, той самий «Містер Мерседес», лежить у регіональній клініці мозкових травм «Лейкс» при лікарні імені Кайнера. Холлі шарахнула його по голові шкарпеткою, повною кульок від підшипників, і проломила череп – і Хартсфілд не встиг спричинити катастрофу ще жахливішу, ніж та кривава подія в центрі. Ну а тепер злочинець живе у сутінковому світі, про який головне світило клініки мозкових травм каже: «Стабільний вегетативний стан».

– Паралізованих можна мити в душі, – додає Холлі, – тільки це незручно через те обладнання, до якого вони під’єднані. Тож їх більше мочалкою обтирають.

– Ходімо на кухню, там світліше, – каже Піт, і всі так і роблять.

Перше, що помічає Ходжес, – це сушарка для посуду, де стоїть однаєдина тарілка – та, з якої востаннє їла місіс Еллертон. Кухонний стіл просто сяє, а підлога така чистісінька, що хоч їж із неї. Ходжес міркує: напевно, і її ліжко нагорі теж чепурненько застелене. Може, й килими вона пропилососила. А тут отаке – підгузок! Ну, видно, дбала жіночка, про що могла. Колись уже опинившись перед питанням про самогубство, Ходжес може встановити зв’язок.