Читать книгу Кінець зміни - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 7

Ходжес зателефонував Холлі з паркінгу коло медичного центру, і, коли він під’їжджає до Тьорнер-білдингу на Нижній Мальборо-стрит, де розташований їхній офіс, вона вже стоїть надворі і між її практичних черевиків стоїть валізка з документами. Холлі Джібні – нині їй уже далеко за сорок, доволі висока і струнка, темне волосся зазвичай зібране в тугу гульку на потилиці. Цього ранку на ній велика тепла куртка «North Face», і капюшон обрамлює маленьке личко жінки. Напевне, це обличчя можна було б назвати звичайним, міркує Ходжес, – але доки не побачиш її очі, красиві й дуже розумні. Щоправда, довго на них не надивишся, бо зазвичай Холлі швидко відводить очі.

Ходжес підводить свою «тойоту-пріус» до бордюру – і Холлі стрибає в машину, скидає рукавички і тримає руки над обігрівачем з пасажирського боку.

– Довго ж ти їхав сюди.

– П’ятнадцять хвилин. З іншого кінця міста. Кожному світлофору кланявся.

– Вісімнадцять хвилин! – виправила Холлі; Ходжес тим часом входив у транспортний потік. – Бо гнав на повній швидкості, а це геть непродуктивно. Якщо тримати швидкість рівно двадцять миль на годину, то зустрічатимеш практично саме зелене світло. У них час виставлений. Я ж уже казала кілька разів. Ну а що ж лікар сказав? Як там твої тести – всі на відмінно?

Ходжес міркує над варіантами, яких лише два: сказати правду чи ухилитись від істини. Саме Холлі, помітивши в нього негаразди зі шлунком, буквально загнала його до лікаря. Спочатку просто ніби тисло, а потім і боліти почало. Мабуть, у Холлі особистісні проблеми, але її надокучливість результативна. Вона як собака з кісткою, інколи думає Ходжес.

– Ще немає результатів, – і це не зовсім і брехня, каже собі Ходжес: адже в мене їх і правда ще немає. Вона змірює його сумнівним поглядом, а машина вже виїжджає на швидкісну магістраль. Ходжес терпіти не може, коли вона так на нього дивиться.

– Я простежу, – додає він. – Повір мені.

– Вірю, – відказує колега. – Вірю, Білле. Від цього чоловікові стає ще гірше.

Вона нахиляється, відкриває валізку і дістає айпад.

– Я тут дещо надивилася, поки чекала. Хочеш послухати?

– Давай-но!

– Мартіна Стовер мала п’ятдесят років, коли її скалічив Брейді Хартсфілд. Тож зараз їй мало б бути п’ятдесят шість. Може, й п’ятдесят сім, але це малоймовірно, бо зараз лише січень, правда ж?

– Атож, навряд чи.

– На той момент, коли вона пішла на той ярмарок до центру, вона мешкала з матір’ю на Платановій вулиці. Не так уже далеко від Брейді Хартсфілда і його матері – така от іронія долі, якщо подумати.

А ще – неподалік від Тома Сауберса і його сім’ї, думає собі Ходжес. У них із Холлі вже була нещодавно справа, пов’язана із сім’єю Сауберсів, – і вона також мала зв’язок із тим, що в газетах називали «бійня з “мерседесом”». Зв’язків, якщо подумати, була сила-силенна. А найдивніша деталь, мабуть, полягала в тому, що та машина, якою Хартсфілд скористався як знаряддям убивства, належала двоюрідній сестрі Холлі Джібні.

– І як же літня жіночка з дочкою – тяжким інвалідом змогла перенестися від Трьох вулиць на Рідждейл?

– Страховка. Мартіна Стовер мала навіть не один шалений страховий поліс, не два, а аж три. Вона трохи схибнута була на страхуванні.

Ходжес про себе відзначив, що тільки Холлі могла промовити такі слова як похвалу.

– Про неї потім кілька статей у пресі було – вона серед тих, хто вижив, найсильніше травмована. Казала, що знала: коли б вона тоді не отримала роботу, то мала б почати платити за ними, всіма по черзі. Вона ж була лише самотня жінка, яка мала підтримувати стареньку матір-удову.

– Яка, врешті, й стала її доглядати. Холлі киває.

– Дуже дивно, дуже сумно. Але принаймні фінансова підтримка в них була – страховка. Вони навіть непогано влаштувалися у світі.

– Так, – погодився Ходжес, – але тепер вони пішли зі світу.

На це Холлі нічого не каже. Попереду виїзд на Рідждейл. Ходжес прямує туди.