Читать книгу Кінець зміни - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 21

Ходжес намагається обманути свій біль і спати далі, але той усе не відпускає, тягне його на поверхню, доки чоловік розплющує очі. Намацує на тумбочці годинник і бачить, що лише друга година ночі. Поганий час для прокидання – може, навіть, найгірший. Коли в нього після виходу на пенсію було безсоння, він думав, що друга година ночі – це час самогубців, а зараз йому спадає на думку: «Напевне, саме тоді місіс Еллертон це зробила…» Друга година ночі. Час, коли здається, що ранок ніколи не настане.

Він вилазить із ліжка, повільно йде до ванної, бере величезну (економічна упаковка!) пляшку гелюсилу[17] з аптечки, намагаючись не дивитися на себе в дзеркало. Робить чотири великі ковтки просто з шийки, потім нахиляється, чекаючи, прийме шлунок ліки чи випадково натислося на «скинути», як це сталось із курячим супом. Усе залишається на місці, а біль починає вгамовуватися. Іноді гелюсил допомагає. Не завжди.

Він міркує, чи не лягти знову в ліжко, але його лякає ота нудна пульсація, яка повернеться, якщо він прийме горизонтальне положення. Тож натомість Ходжес човгає в кабінет і вмикає комп’ютер. Він розуміє, що гіршого часу шукати ймовірних причин свого стану годі придумати, але просто не може втриматися. Завантажується картинка робочого столу (ще одна дитяча фотографія Еллі). Він веде мишкою по екрану, збираючись відкрити Firefox, але зупиняється. Тут щось новеньке. Між повітряною кулькою текстових повідомлень і камерою Face-Time з’явилася блакитна парасолька з червоною одиницею.

– Побий мене грім! – каже він. – Повідомлення з «Блакитної парасольки Деббі»!

Значно молодший товариш Джером Робінсон завантажив йому на комп’ютер додаток Blue Umbrella майже шість років тому. Брейді Хартсфілд, він же містер Мерседес, забажав спілкуватися з поліцейським, який не зміг його спіймати. І хоча Ходжес був на пенсії, говорити він був готовий. Бо щойно вдається розговорити такого покидька, як містер Мерседес (подібних до нього небагато, і слава Богу) – до того, щоб його зловити, залишається тільки крок. Це особливо вдається із самовпевненими типами – а Хартсфілд був втіленням самовпевненості. Вони обидва мали причини спілкуватися на безпечному і, як вважалося, неможливому для стеження чаті, сервери якого ховалися десь у найтемніших глибинах Східної Європи. Ходжес хотів зробити так, щоб призвідник бійні в центрі припустився якоїсь помилки, котра допоможе його викрити. Містер Мерседес хотів довести Ходжеса до самогубства. Адже з Олівією Трелоні в нього це вдалося, то чом би й ні.

«Хіба це життя тепер у вас, коли «мисливський азарт» уже позаду? – написав він у своєму першому посланні до Ходжеса, тому, яке прийшло простою поштою. – Бажаєте зв’язатися зі мною? Спробуйте зробити це “Під блакитною парасолькою Деббі”. Я навіть уже приготував там для вас ім’я користувача – “kermitfrog19”».

З великою допомогою Джерома Робінсона і Холлі Джібні Ходжес вийшов на слід Брейді, а Холлі нанесла злочинцю рішучий удар. Джером і Холлі отримали право на безкоштовне користування муніципальними послугами на десять років; Ходжес отримав електронний кардіостимулятор. Були на тому шляху такі печалі й утрати, про які Ходжес не хоче думати – навіть і зараз, через стільки років, – але треба сказати, що для міста, а надто для тих, хто пішов на той концерт у «Мінго», все скінчилося добре.

У якийсь момент між 2010 роком і нинішнім часом іконка з блакитною парасолькою зникла з нижньої частини його монітора. Якщо Ходжес колись і замислювався, що з нею сталося (сам він не може пригадати такої думки), то, певне, гадав, що Джером або Холлі прибрали її з нижньої панелі під час котрогось візиту, під час якого виправляли чергове неподобство, яке спіткало його беззахисний «макінтош». Натомість той, хто прибрав ту іконку, міг сунути її в папку «Програми», де та парасолька й лишилася, то її всі ці роки не було видно. Чорт, та, може, він і сам її туди перетягнув і забув. Після шістдесяти п’яти пам’ять, буває, губить якісь детальки, коли життєвий матч уже далеченько перейшов за середину другого тайму.

Він веде курсор до блакитної парасольки, вагається, клацає мишкою. Замість робочого столу на екрані з’являється картинка з юною парою на летючому килимі над нескінченним морем. Сіється срібний дощик, але молоді люди в затишку й безпеці під блакитною парасолькою.

Ах, які спогади викликає ця картина…

Він вводить «kermitfrog19» і як ім’я користувача, і як пароль – хіба не так він робив це раніше за вказівкою Хартсфілда? Він не певен, але є лише один спосіб перевірити. Ходжес б’є по клавіші «Ввести».

Машина замислюється на одну-дві секунди (здається, що на довше) – і, вуаля, він уже увійшов. Ходжес бачить – і зводить брови: що за знак? Брейді Хартсфілд підписувався «merckill» (Мерседес-кілер) – це Ходжес добре пам’ятає, – а тут хтось інший. Це й не мало б його дивувати, адже Холлі перетворила збоченський мозок Хартсфілда на кашу, але все одно щось є в цьому дивне.

Z-Boy бажає з вами балакати! Чи бажаєте ви балакати з Z-Boy?

ТАК/НІ

Ходжес тисне «ТАК», і за мить з’являється повідомлення. Одне-єдине речення, півдюжини слів, але Ходжес перечитує його кілька разів, відчуваючи не страх, а хвилювання. Щось йому відкривається. Що саме, він іще не розуміє, але відчуває чималий масштаб.

Z-Boy: Між вами ще не все скінчено.

Ходжес насуплено роздивляється послання. Урешті нахиляється до екрана і пише:

kermitfrog19: Між мною і ким? Хто це пише?

Відповіді немає.