Читать книгу Кінець зміни - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 9

Піт, Іззі і Ходжес сидять за столом на кухні. Холлі просто сновигає навколо – іноді зупиняється за спиною в Ізабель, поглядаючи на фотографії, які Іззі склала до теки під назвою «Еллертон / Стовер», іноді зазираючи в усілякі шафочки, і її пальці в гумових рукавичках торкаються речей обережно, немов метелики.

Іззі продивляється знімки, гортаючи їх на екрані під час розмови.

На першому фото – дві немолоді жінки. Обидві м’ясисті й широкоплечі, вбрані в червону нейлонову форму «Хатніх помічників», але одна з них (певне, Джорджина Росс, здогадується Ходжес) плаче, обхопивши себе руками за плечі. Друга – Івонна Карстерс – вочевидь, зліплена з міцнішого тіста.

– Вони прийшли сюди о п’ятій сорок п’ять, – розповідає Іззі. – У них є ключ, то вони не мають стукати чи дзвонити. Іноді Мартіна спала до пів на сьому, каже Карстерс. Місіс Еллертон у таку пору вже не спала, вставала десь о п’ятій і тут-таки варила собі каву. А цього ранку жінки прийшли, її не зустріли й запаху кави не почули. То подумали, що хазяйка випадково заспала, то й на здоров’я. Вони навшпиньках пішли до спальні Стовер, он-де по коридору, подивитися, чи прокинулася вже вона. І ось що побачили.

Іззі показує наступне фото. Ходжес очікує, що Холлі знову гидливо скаже «уу…», але жінка мовчить і уважно придивляється. Стовер лежить у ліжку, ковдра сповзла їй до колін. Спотворене обличчя так і не відновилося, але те, що залишилось від нього, має доволі мирний вигляд. Очі заплющені, покручені руки складені на грудях. Із худого живота стирчить годувальна трубка. Її візок, котрий Ходжесу більше нагадує часову капсулу для космонавта, стоїть поряд.

– У спальні Стовер сильно пахло. Але не кавою. Алкоголем.

Іззі гортає. Ось столик біля ліжка Мартіни зблизька. Охайні рядочки таблеток. Подрібнювач, потрібний, щоб давати їх паралізованій жінці. А посередині – дикою недоречністю стирчить 0,75-літрова пляшка горілки «Smirnoff Triple Distilled»; поряд – пластиковий шприц. Пляшка порожня.

– Жінка діяла так, щоб не схибити, – відзначає Піт. – «Смірновка» потрійної дистиляції – це сто п’ятдесят відсотків.

– Я так уявляю, що вона хотіла, щоб із дочкою все сталося якомога швидше, – говорить Холлі.

– Непоганий здогад, – відказує Іззі, але дуже сухо. Їй байдужа Холлі, а Холлі – вона. Ходжес це знає, але не розуміє причини. А оскільки Ізабель вони бачать рідко, то він ніколи не завдавав собі клопоту поспитати про це в Холлі.

– А є подрібнювач зблизька? – питає Холлі.

– Звичайно. – Іззі гортає, і на наступній фотографії подрібнювач для таблеток уже здоровенний, немов летюча тарілка. У його чаші залишаються сліди білого порошку. – Пізніше на тижні знатимемо точно, але видається, що це оксикодон. Вона отримала його за рецептом лише три тижні тому, як свідчить ярличок, а зараз пляшечка з-під нього така сама порожня, як і з-під горілки.

– Мати подрібнила таблетки, вкинула в пляшку і вилила всю горілку Мартіні в трубку для годування. Мабуть, це ще ефективніше за смертельну ін’єкцію.

Іззі знову гортає. Отепер Холлі справді каже «уу…», але не відводить очей.

Перший знімок ванної, пристосованої під потреби інваліда, – широкий план: видно низьку тумбу з раковиною, так само низько розташовані вішаки для рушників і величезну комбінацію ванни й душової. Душова кабінка зачинена, ванну видно повністю. Дженіс Еллертон лежить у воді, яка закриває її до плечей, у рожевій нічній сорочці. Ходжес гадав, що, коли жінка лягала в ванну, сорочка мала б надутися і спливти на поверхню – але на цьому знімку місця злочину вона прилягає до худенького тіла жінки. На голові в неї поліетиленовий пакет, обв’язаний навколо шиї якимось махровим пояском від купального халата. Із пакета витикається трубочка, приєднана до невеликого балону, що лежить на підлозі. На його боці етикетка із зображенням дітей, які сміються.

– Набір самогубці, – коментує Піт. – Напевне, вона про таке в Інтернеті вичитала. Там багато сайтів, де розповідається, як це робити, докладно і з картинками. Коли ми прийшли, вода у ванній була прохолодна, але сідала вона, напевне, в теплу.

– Це, з ідеї, мало полегшити їй страждання, – додає Іззі, і хоча вона й не каже «уу…», але її обличчя на мить гидливо напружується, коли вона прогортає до наступного знімку: Дженіс Еллертон зблизька. Пакет запітнів від останнього видиху, але Ходжес помічає: жінка заплющила очі. Вона також відійшла мирно.

– У балоні був гелій, – каже Піт. – Його можна придбати у великих дисконтних крамницях. Узагалі він призначений, щоб кульки надувати на дні народження малим бешкетникам, але цілком годиться й для того, щоб себе вбити, – якщо надягнути пакет на голову. Спочатку запаморочення, потім дезорієнтація – і тоді вже пакет не знімеш, навіть якщо раптом передумаєш. Далі – непритомність, а потім смерть.

– Прогорніть до попереднього, – каже Холлі. – Де всю ванну видно.

– А, – коментує Піт. – Доктор Ватсон, здається, щось помітив.

Іззі гортає назад. Ходжес нахиляється нижче, мружиться: зблизька він бачить уже не так гарно, як колись. І помічає те, що побачила Холлі.

Поряд із сірим шнуром, увімкненим в одну з розеток, лежить маркер. Хтось – напевне, Еллертон, адже її дочка вже своє відписала, – намалював на тумбочці єдину літеру – Z.

– Що скажете про це? – питає Піт. Ходжес замислюється.

– Це її передсмертна записка, – урешті говорить він. – Z – остання літера в абетці. Коли б вона знала грецьку, тут була б омега.

– Оце і я думаю, – каже Іззі. – Коли подумати, навіть красиво.

– Z – це знак Зорро, – нагадує Холлі. – Мексиканського вершника в масці. Фільмів про Зорро було безліч, в одному був Ентоні Хопкінс у ролі Дона Дієго, але кіно не найкраще.

– Це може бути пов’язано зі справою? – питає Іззі. На обличчі в неї написана ввічлива цікавість, але в голосі помітна шпилька.

– Ще телесеріал був… – продовжує Холлі. Вона, немов загіпнотизована, вдивляється у фото. – У Діснея знімали, ще за чорно-білого часу. Місіс Еллертон могла бачити його в дитинстві.

– Ви хочете сказати, що вона шукала прихисту в дитячих спогадах, готуючись накласти на себе руки? – У голосі Піта Ходжес відчуває сумнів. – Певне, може бути.

– Скоріше повна фігня, – закочує очі Іззі. Холлі не звертає на це уваги.

– Можна зазирнути в ванну? Я там нічого не торкатимусь, навіть в оцьому. – Вона підіймає маленькі руки в рукавичках.

– Почувайся як вдома, – не замислюючись, відказує Іззі.

Іншими словами, подумки перекладає Ходжес, відчепися й дай дорослим поговорити. Ставлення Іззі до Холлі його не дуже турбує, та й тій воно як з гуски вода – то, мабуть, немає чого й перейматися. Та й справді Холлі сьогодні якась дуже вже непосидюча, кидається на всі боки. Мабуть, річ у фотографіях, міркує Ходжес. Наймертвішими люди виглядають саме на поліцейських знімках…

Холлі побрела дивитися ванну. Ходжес відкидається на спинку стільця, закидає руки за голову, розставивши лікті. Заморочливий шлунок сьогодні зранку не так уже його турбує – мабуть, тому, що він перейшов із кави на чай. Коли так, треба буде запастися кількома пачками «PG Tips». Як же його втомив постійний біль у шлунку.

– Чи не хочеш сказати, що ми тут робимо, Піте?

Піт зводить догори брови й намагається напустити на себе наївність:

– Що ти маєш на увазі, Керміте?

– Ти мав рацію, це в газети потрапить. Таку фігню в стилі серіалів народ любить, на цьому тлі їхнє життя виглядає краще…

– Цинічно, але, мабуть, правда, – зітхає Іззі.

– …але будь-який зв’язок із мерседесом-убивцею тут скоріше на рівні домислу і вимислу. – Ходжес не дуже впевнений, що думає саме так, але звучить це непогано. – Тут ми бачимо звичайну евтаназію – літня жінка не витримала страждань дочки. Може, коли Еллертон відкручувала кран на балоні з гелієм, її останньою думкою було: «Скоро ми побачимося, моя люба, – і, коли я ходитиму небесними шляхами, ти будеш поруч!»

Іззі пирхає, а Піт сидить блідий і замислений. Ходжес раптово згадує, що колись давно – може, тридцять років тому – Піт із дружиною втратили первістка, дочку, через синдром раптової смерті немовлят.

– Сумно це – газети день-два з цим носитимуться, але такі речі щодня у світі відбуваються. Щогодини, наскільки я розумію. То кажіть уже, в чому річ.

– Та, мабуть, ні в чому… Іззі каже, що нічого особливого.

– Так і каже, – підтверджує Іззі.

– Мабуть, Іззі гадає, що в мене вже з головою не все гаразд біля фінішу.

– Ні, Іззі так не гадає. Іззі гадає, що тобі час уже витягти з голови таргана під назвою Брейді Хартсфілд.

Вона кидає оксамитовий погляд на Ходжеса.

– Міс Джібні, можливо, і є суцільним клубком нервових тіків і химерних асоціацій, але треба їй віддати належне – вона рішуче зупинила годинник Брейді Хартсфілда. Він тепер валяється в мозковій травматології в Кайнера, і лежатиме, мабуть, доки вхопить запалення легенів і ґиґне, чим зекономить державі купу грошей. Судити його за те, що він скоїв, не будуть ніколи, і ми всі це знаємо. Його не спіймали за оте побоїще в центрі, але Джібні не дала йому підірвати дві тисячі дітей в глядацькій залі «Мінго» рік по тому. Це, друзі мої, варто визнати. Вважати перемогою і рухатися далі.

– Ух, – реагує Піт. – І довго ж ти тримала це в собі! Іззі намагається не всміхатися, але їй не вдається. Піт усміхається у відповідь, і Ходжес думає: а вони разом працюють добре, як ми з Пітом працювали. Шкода буде розривати таку пару. Правда шкода.

– Та довгенько, – каже Іззі. – То скажіть йому! – звертається вона до Ходжеса. – Ну це ж, принаймні, не сірі чоловічки з «Секретних матеріалів».

– Ну? – питає Ходжес.

– Кейт Фраєс і Кріста Кантрімен, – говорить Піт. – Обоє десятого квітня зранку були в центрі, де Хартсфілд своє зробив. Фраєсу було дев’ятнадцять, втратив майже повністю одну руку, зламав чотири ребра, отримав внутрішні ушкодження. Також втратив сімдесят відсотків зору на праве око. Кантрімен – двадцять один рік, поламала ребра, руку, отримала травми хребта, від яких лікування таке тяжке й болюче, що й уявляти не хочу. Ходжес теж не хоче, але він не раз уже замислювався про долю жертв Брейді. Здебільшого про те, як змінити людям життя на роки за сімдесят страшних секунд… а у випадку Мартіни Стовер узагалі назавжди його поламати.

– Вони щотижня зустрічалися на терапевтичних сеансах у центрі під назвою «Одужання – це ти!» і закохалися. Їм кращало… потроху… вони збиралися одружитися. І раптом у лютому торік – разом здійснили самогубство. Як співається в якійсь старій панківській пісні – наїлися таблеток і померли.

Ходжес подумав про подрібнювач на столі біля ліжка Стовер. Подрібнювач із рештками оксікодону. Мати розчинила його весь у горілці – але ж на столику, напевне, було й чимало інших наркотичних лікарських засобів. Навіщо вона морочилася з пакетом і балоном, коли можна було проковтнути жменю вікодину, запити жменею валіуму – і порядок?

– Фраєс і Кантрімен – це з таких молодіжних самогубств, які трапляються щодня, – зауважує Іззі. – Батьки сумнівалися щодо їхнього шлюбу. Хотіли, щоб ті почекали. А втекти разом вони не могли, правильно? Фраєс ледве міг ходити, а роботи не було в жодного. Страховки їм вистачило на те, щоб покривати щотижневу терапію і харчуватися вдома йому і їй, – але це не такий люкс, як отримала Мартіна. Одне слово – трапляється така фігня. Навіть збігом цього не назвеш. Після серйозних травм люди можуть впадати в депресію, а від депресії іноді кінчають із життям.

– Де вони це зробили?

– У спальні Фраєса, – розповідає Піт. – Коли його батьки з молодшим братом поїхали на день до парку «Six Flags». Наїлися таблеток, залізли в ліжко і померли в обіймах одне одного – як Ромео і Джульєтта.

– Ромео і Джульєтта загинули в склепі, – виправляє Холлі, повернувшись із кухні. – У фільмі Франко Дзефіреллі, найкращому за цією п’єсою.

– Ага, зрозуміло, – каже Піт. – Спальня, склеп – ну хоч на одну літеру починається.

Холлі бере зі столика номер «Inside View», заломлений так, що видно фотографію Джонні Деппа: на вигляд він чи то п’яний, чи під кайфом, чи мертвий. Чи правда вона цілий день читала скандальні статті в кімнаті? Коли так, то в неї справді був вільний день.

Піт питає:

– У вас досі той «мерседес», Холлі? Отой, що його Хартсфілд украв у вашої двоюрідної сестри Олівії?

– Ні. – Холлі сідає; складена газета лягає на її акуратно зведені коліна. – Я її торік у листопаді обміняла на «пріус», як у Білла. Він бензину багато їв і взагалі екологічно шкідливий. Та й мені моя психолог порадила. Сказала, що коли вже півтора роки минуло, то мене вже він не настільки міцно тримає і його терапевтична цінність вичерпалася. А чому вас це цікавить?

Піт нахиляється вперед і складає руки, впершись ліктями в розставлені коліна.

– Гарстфілд заліз у той «мерс», відімкнувши двері такою електричною штучкою. Її запасний ключ лежав у бардачку. Можливо, він знав, де ключ, а може, бійня в центрі сталася просто тому, що йому пощастило. Ми ніколи напевне не дізнаємося.

А Олівія Трелоні, думає Ходжес, дуже схожа була на свою двоюрідну сестру – як і Холлі, нервова, весь час обороняється, напевне, не любителька тусуватися. Зовсім не дурна, але любити таку непросто. Ми вважали, що вона вийшла з «мерседеса», не замкнувши його й залишивши ключ у запаленні. Ну і тому що, на якомусь первісному рівні мислення, де не діє ніяка логіка, хотіли, щоб саме так усе пояснювалося. Вона дістала всіх. Ми чули її постійні заперечення, зарозумілу відмову взяти на себе відповідальність за власну легковажність. Ключ у сумочці, який вона нам показувала? Ми вирішили, що то запасний. Ми її переслідували, а коли її ім’я дізналася преса, то й вона почала її цькувати. Урешті жінка повірила, що винна вона – озброїла шаленого монстра, який замислив убивство. Ніхто з нас не розглядав імовірність, що вмілий комп’ютерник міг сам зібрати пристрій, який відмикає електронні замки. Навіть Олівія Трелоні про це не подумала.

– Але цькували її не лише ми.

Ходжес не розумів, що сказав це вголос, доки всі на нього не озирнулися. Холлі злегка йому киває, наче вони разом думають про те саме. Що не так уже й дивно, зрештою.

Ходжес продовжує:

– Те, що ми їй так і не повірили, – правда, хоч скільки вона показувала нам свій ключ і замикала машину, тож частково ми відповідальні за те, що вона вчинила, але Хартсфілд стежив за нею, замисливши лиходійство. Це ж ви про це, так?

– Так, – каже Піт. – Він не вдовольнився тільки викраденням машини й використанням її як знаряддя вбивства. Він заліз їй у голову, навіть підпустив їй у комп’ютер аудіопрограму із зойками, стогонами й звинуваченнями. Ну і ти ж, Керміте.

Так. Він теж.

Ходжес отримав отруйний анонімний лист від Хартсфілда, перебуваючи практично на дні, – жив сам-один в будинку, погано спав і не бачив практично нікого, крім Джерома Робінсона – хлопця, який приходив косити газони і робити дрібний хатній ремонт. На Ходжеса тоді напала поширена недуга професійних поліцейських – пенсійна депресія.

«Серед поліцейських на пенсії надзвичайно високий рівень самогубств, – писав Брейді Хартсфілд. Це сталося до того, як він почав користуватися поширеним у двадцять першому столітті способом спілкування – Інтернетом. – Я б і не хотів, щоб ти зараз почав думати про свій пістолет. Але ж ти думаєш, правда?» Складалося враження, що Хартсфілд вловив думки Ходжеса про самогубство і намагався штовхнути його за грань. З Олівією Трелоні спрацювало, то йому сподобалося.

– Коли я починав з тобою працювати, – згадує Піт, – ти мені сказав, що рецидивісти подібні до турецьких килимів. Пам’ятаєш?

– Авжеж. – Цю теорію Ходжес виклав багатьом поліцейським. Слухав його мало хто, і, судячи зі знудженого погляду Ізабель Джейнз, вона належала до більшості. А от Піт – ні. Він його почув і зрозумів.

– Вони раз у раз відтворюють той самий орнамент. Не зважай на дрібні розбіжності, казав ти, – і шукай на споді подібності. Адже і в найхитріших – як у того Шляхового Джо, який убивав жінок на придорожніх зонах для відпочинку, – у голові наче перемикач заїв на повторі. Брейді Хартсфілд був знавцем самогубства…

– Він був архітектором самогубства, – говорить Холлі. Вона не підводить очей від газети, по її чолі пролягла зморшка, обличчя ще блідіше, ніж завжди. Розпрощатися з Хартсфілдом для Ходжеса було непросто (урешті він таки зміг – припинив навідувати сучого сина в палаті мозкової травматології), а для Холлі – ще важче. Він сподівається, що вона не з’їде назад і не почне знову палити, хоча не дивно було б, коли б почала.

– Хоч як називайте, а орнамент є. Боже, та він рідну матір довів до самогубства.

Ходжес нічого на це не сказав, хоча завжди сумнівався в переконаності Піта, що Дебора Хартсфілд покінчила з життям, коли дізналася – можливо, випадково, – що її син – той самий Мерседес-Кілер. З одного боку, у них немає доказів, що місіс Хартсфілд в принципі про це дізналася. З іншого: щуряча отрута, яку випила жінка, – доволі гидкий спосіб піти з життя. Можливо, Брейді убив свою матір, але й у це Ходжес не дуже вірить. Коли вже той когось любив, так це маму. Ходжес вважає, що отрута призначалася для когось іншого… може, взагалі не для людини. Розтин показав, що її підмішали в котлету для гамбургера – а коли собаки щось люблять, так це хорошу грудку сирого фаршу.

У Робінсонів був собака – славний вухатий песик. Брейді, мабуть, не раз бачив його, стежачи за домом Ходжеса, бо Джером зазвичай приходив косити траву разом із собакою. Отруту, можливо, хотіли підсунути Оделлові. Цим міркуванням Ходжес так і не поділився з Робінсонами. Та й і з Холлі теж. Може, це й дурня, але, на думку Ходжеса, не більша, ніж ідея Піта, що мати Брейді сама отруїлася.

Іззі відкриває рот, потім закриває, коли Піт підіймає руку, щоб її зупинити, – усе ж він у їхній парі старший, і то не на один рік.

– Іззі збирається сказати, що у випадку з Мартіною Стовер – це не самогубство, а вбивство, але, мені здається, цілком може бути, що це ідея Мартіни чи що вони з матір’ю разом розробили цей план і домовилися. Що в моїх записах дає подвійне самогубство, хоча в офіційному звіті так написати буде не можна.

– Гадаю, ви перевірили, як справи в інших постраждалих у центрі? – питає Ходжес.

– Усі живі, крім Джеральда Стенсбері, який помер торік одразу після Дня подяки, – каже Піт. – Серцевий напад. Його дружина розповіла, що у нього в родині серцеві захворювання, а прожив він довше за свого батька і брата. Іззі має рацію: це, напевне, нічого не означає, але я вважав, що вам із Холлі треба знати. – Він по черзі дивиться на обох. – А у вас не було якихось поганих думок про те, що всьому кінець, чи не так?

– Ні, – відказує Ходжес. – Останнім часом не було.

Холлі просто хитає головою, не підводячи очей від газети.

Ходжес питає:

– Гадаю, нікому не траплялося загадкове Z у спальні юного містера Фраєса після того, як вони з міс Кантрімен вчинили самогубство?

– Ні, звичайно, – відказує Іззі.

– Наскільки вам відомо, – виправляє Ходжес. – Ви це маєте на увазі? З огляду, що оце ви знайшли тільки сьогодні?

– Господи, – каже Іззі. – Ну це ж дурниці якісь. Вона кидає різкий погляд на годинник і встає.

Піт також підводиться. Холлі залишається на місці, розглядаючи хазяйський «Inside View». Ходжес, принаймні поки що, також залишається там, де сидів.

– А ви покажете нам знімка Фраєса і Кантрмен – ну просто перевірити, для певності?

– Так, – відповідає Піт. – І, мабуть, Іззі мала рацію: нерозумно було вас сюди кликати…

– А я радий, що ти покликав.

– І… мені досі соромно, що ми так погано поводилися з місіс Трелоні, розумієш… – Піт дивиться на Ходжеса, але той думає, що насправді колега звертається до худої блідої жінки з жовтою газетою на колінах. – Я ані на мить не засумнівався, що вона залишила ключ у запаленні. До інших можливостей я просто був закритий. Я пообіцяв собі, що ніколи більше не зроблю нічого подібного…

– Розумію, – каже Ходжес.

– Згоди ми можемо дійти щодо одного, – підсумовує Іззі, – у Хартсфілда вже позаду збивання людей машиною, вибухи, архітектура самогубств. Тож якщо ми всі не потрапили в фільм «Син Брейді», то пропоную залишити дім покійної місіс Еллертон і жити своїм життям. Є заперечення?

Заперечень немає.