Читать книгу На тому боці (збірник) - Валентина Мастєрова - Страница 10

До колгоспної контори сходилися люди. За звичкою, бо зроду-віку в цьому маленькому селі – ні клубу, ні сільради. А от ферма стояла, і контора – колишня куркульська хата. Господар давно згинув у Сибіру, а хата ще як дзвін. Інші он, новіші, повростали в землю по самі вікна – страшно зайти. «Наче баби оці. Штовхни котру – розсиплеться. Як вони тільки й живуть отут?» – подумки розмовляв сам із собою вже немолодий чоловік, із сірими примруженими очима. Уважними, пронизливими, наче тільки вони й були на його обличчі. Може, тому що мало розмовляв, лише роздавав команди, кивав головою і думав. Тепер спостерігав за двома десятками людей. Та де там людей – старці, що спираються на палиці, у куфайках латаних і бурках – усі до одного. Навіть хлоп’я, що тулиться до баби, – у маленьких бурочках із глибокими калошами. Точно чиєсь байстря, бо чого б воно жило в оцих джунглях. Подумки порівняв хлопчика з Мауглі. Посміхнувся, глянув на власного сина, що сидів за кермом новенького позашляховика, здивовано розглядаючи селян. «Да, синку, такого ти у своїй Англії не бачив». Хотів щось сказати, але син змушував батька розмовляти з ним лише англійською, та вона йому чомусь не давалася. Таки не втримався:

– Well, what do you think about forest people[1]?

– Cool, they are ukreinian іndians[2].

Селяни здивовано перезирнулися. Дід, у шапці-вушанці по самі очі, запитав:

– Це що – наші чи знову німці?

– Чорт їх знає, – почув у відповідь не лише дід, а й Борис Петрович. – Може, вибори які, то вони й катаються.