Читать книгу На тому боці (збірник) - Валентина Мастєрова - Страница 6

Настав час помирати Євгашу. Покликав Євгаш сина і все йому розповів. І не втаїв, що ним поклявся – прощення попросив. І попросив, щоб син про золото мовчав. Не чув Євгаш, що невістка стоїть під дверима та слухає. За кілька днів по тому все село знало про москальське золото. Скільки люду на гору переходило: і поодинці, й гуртами. Зберуться чоловіки та йдуть. Отак усім розбагатіти хотілося. Тільки даремно – не віддала гора людям і шелюжки ламаної. Ні, віддала, але вже правнуку Сиротія – Тихона Зозулі діду. І то не все, а скільки требувалось.

Косив Архип Зозуля траву під лісом, ну там, де починається Матвієва гора. Натомився, але ще косу клепає, хоча й позирає на сонце: у спеку багато не накосиш, бо з болота дух такий іде – померти можна.

Покосив іще трохи, а коли дуже засмерділо, зайшов у ліс, приліг під явором і задрімав. Прокинувся від того, що пити хочеться, аж смага на губи лягла. Видно, таки дихнув болота. Туди-сюди, а де тієї води взяти, як із собою не приніс? Він знову ліг і знову заснув. Та так заснув, що аж до ранку. Прокинувся – уже сонце сходило. Лежить і не придумає, де він. Луп угору, а на яворі, між гіллям, вид жіночий. Архип і вкляк. Думав, русалка, бо їх у нас тоді водилося… Увечері стежкою через жито страшно пройти, а що вже купатися поночі – мало таких сміливців було.

Думає чоловік: отут русалки залоскочуть і ніхто не знайде. І вже не лежить, а на коліна став. Молився, а потім посміливішав. Почав роздивлятися, аж поки роздивився, що то за вид такий вийшов на дереві. Чудний, наче й схожий на когось, тільки краси небаченої. Обіперся, щоб із землі підвестися, а воно під рукою мокро. Архип розгорнув траву, а там джерельце пробивається. Припав чоловік до того джерельця, п’є і напитися не може. Такої доброї води скільки й жив не пробував. І воно ж у тілі зробилося, наче тиждень тільки їв і спав. Аж дивно, скільки сили прибавляється… І дурної прибавляється. Отієї, як його… Ну, через яку діти народжуються.

Звів Архип очі на дерево, а там нікого й нічого. Здвигнув плечима, узяв косу, закинув на плече й зовсім на собі не чує – легка, мов пір’їнка. А коса в Архипа ще батькова, з козацької шаблі кована.

Іде чоловік до села, і так йому на душі, наче він увесь світ любить, узяв би й приголубив кожну жінку, кожну дівку. Аж тут трапляється стара Ївга Курятниця. Не через кури так її дражнили, а що жила в курені по той бік Хозарського озера. І влітку, і взимку жила. Ще й боса ходила всенький рік. Уже на старості зголосилося село їй хату звести. Не схотіла. «Мені, – каже, – і в курені добре. Це вам хати нужни, а мені в них трудно». Та чого там правду скривати – велика любов колись відірвала Ївгу від людей. Але така, аж страшно сказати.

Дивна баба. В очах вічний смуток, а руки худющі, наче гілляки з корчуватого дерева. Ще й одяг – саме дрантя. І смердить димом і якимось травами. Більшість гидували Ївгою, особливо молодші. У курінь не заходили – вошви боялися. Хоча ніхто й не бачив на бабі вошей, бо спала вона на зіллі, що відганяло не тільки комарів і мух, а й усяку нужу. Хліба, правда, родичі виносили, коли переїжджала човном у село. Але то нечасто.

Архип здивувався. І не через те, що побачив Ївгу, а як зрадів їй, наче рідній. Вітається, ще й кланяється бабі в пояс. Отак би витяг душу й віддав. Аж злякався самого себе. А Ївга поштивості його злякалася. Дрип-дрип до човна, прив’язаного до верби. Махнула веслом, наче замахнулася на Архипа. Хитнувся човен – і від берега. Уже на середині озера опустила весло у воду й довго сиділа, аж поки бистрина почала зносити човен униз до Ріки – так у селі колись називали Дніпро. Ріка – і все. А Дніпро – то вже для знаючих, що ходили на човнах аж до Чорного моря. Тільки давно те було. Так давно, що лише в пам’ятку й зосталося.

Постояв Архип, почухав потилицю й подався швидше додому. І що не трапиться дорогою молодиця чи дівчина – у чоловіка так солодко тенькає серце, наче закоханий у кожну. Прийшов у двір і чує: мати голосить, а дружина синів лаштує батька шукати. Ох і зраділи всі, коли його побачили, лише стара Зозулиха ще більше заголосила, наче Архип не сам додому прийшов, а його на возі холодного привезли.

Тільки ж не до голосіння жіночого Архипу. Він за дружину – і в клуню. Мати за ними. «Куди ви, мамо? – зупинив її Архип. – Ідіть до хати, та не кричіть уже». Оторопіла Зозулиха, стоїть і дивиться на клуню. А потім чує: невістка схлипує, та так млосно і солодко, що свекруха спаленіла від сорому й гримнула на онуків, які стояли на подвір’ї й не знали, що робити. «Наче їм ночі немає», – озирнулася на клуню, де шаленіло кохання чоловіка і жінки.

А вже під вечір Архип не знає, що із собою вдіяти – стоїть перед очима вдовиця Настя, яка жила далеченько, аж на Горевасі. Ну от дивиться чоловікові в саменьку душу ще й осміхається, та так звабливо… Не втерпів Архип і рвонув уночі долиною на Гореваху. А через кілька днів стрілася йому Івана Сили старша дочка, яку заміж ніхто не брав, бо лице рябе, ще й згорблена, наче баба стара. Тільки очі дивляться на всіх винувато. Красиві очі й такі сині, як вода в Хозарському озері. Побачив ті очі Архип і вже не міг здолати в собі кохання до старої дівки.

Отак іще діточок в Архипа насіялося. І своя дружина «вповні» ходить. А воно – що там тих Сивок, як один перед одним, наче на долоні. Давай старший брат Охрім із кумом Дем’яном страмити Архипа. Той і розказав їм про свою придибенцію під Матвієвою горою. І про те, що з ним потім зробилося – нема чоловічого удержу, та й по всьому.

Було б не розказувати: уже на другий день Охрім із Дем’яном шукали під явором джерельце. Скільки не мацали траву, не розгрібали торішнє листя, а води й сліду не знайшли. Подумали: набрехав Архип, – з тим і прийшли до нього. А той хреститься-божиться: правду сказав. Мусив на другий день разом із ними йти, тільки вже всі троє взяли заступи. І відкопали джерельце трохи вбік від явора. Брат із кумом понапивалися тієї води аж у животах булькало. А сам Архип тільки руки помив, і то боязко. Ходили до джерела потім й інші чоловіки. Доходилися до того, що в кожній сім’ї як не шестеро, то восьмеро по лавках. А в самого Архипа вже й дев’яте знайшлося.

Весіль у Сивках… Жодна в дівках не засиділася. І через трохи діточок у хаті як гороху. От тільки мулько стало жити. У декого хліба до Покрови, а то картопляники всю зиму. І часто ви´давцем, щоб усім стачило. І в самого Архипа поменшало на столі, а за столом тісно. Хоча й стіл аж до печі, і мати сідає вже їсти на припічку. Так воно ж і по селу підростають на Архипа схожі. І тим треба.

Така біда не в одного Зозулі. І не в одного його насіялося. Уже й охочих до джерела ходити поменшало. Хіба молодші та хто женитися схотів.

Бідувати почали сивківці. У хатах тісно й голодно. Старші сплять на вишках, але то влітку. А взимку покотом на підлозі. І тут однієї тривожної ночі наснився Архипові сон. Наче він знову лежить під явором, і знову явився йому вид жіночий. Тільки вже не такий звабливий. «Вставай, – каже. І так суворо каже. – Копай криницю. Та нікому не кажи, що знайдеш. А що знайдеш – розділи порівну між усіма дітьми». Прокинувся Архип – за заступ і з двору, а жінка в крик і за ним. Не пускає. Хоча й не мусив чоловік розповідати сон, а розповів. Жінка лише важко зітхнула: «Так сьогодні ж Казанська, празник великий, а ти копати йдеш».

Пішов Архип. Копав доти, доки не став із глеєм вигрібати золото. Кинув раз із ями, вдруге кинув… А коли не стало золота, зібрав викопане, дочекався ночі й поніс до села.

День не виходив із клуні, але розділив усе, як наказано було. Потай розніс у кожну сім’ю і наказав, щоб мовчали. Але що то люди… Мало їм даремщини. Так вони ж здогадалися, де Архип золото знайшов, – і назавтра всі до криниці. Тільки марно копали. Ніхто й мідяка не знайшов. Та село забагатіло. У кожного воли у дворі, а в кого й коні. І хата не з лози плетена – хоч і маленька, але з дерева.

…Тепер тут тільки Хозарське озеро й вікова липа на його березі. Та ще туга людська, яку розносить вітер по дворищах уже півстоліття і ніяк не рознесе.

с. Красилівка, 21 лютого – 19 березня 2015 р.