Читать книгу На тому боці (збірник) - Валентина Мастєрова - Страница 3

Яшко застогнав і від того прокинувся. Лежав на голій долівці у старій куфайці, зношених чоботах і без шапки. Змерз. Пошукав очима шапку, побачив біля порога. Хотів підвестися, але тільки звівся на лікоть – у грудях різонуло, ніби гарячим і гострим лезом. Світ гойднувся перед очима, а стеля, здалося, валиться просто на нього. Яшко аж очі заплющив.

«Видно, уже вмру. Да… – подумав, коли біль трохи вщух. – Тепер точно». Лежав і не ворушився, тільки очі розплющив і втупив у стелю. «Треба б устати та хоч у хаті підмести, а то і вмру у свинушнику. Скажуть люди: жив Яшко свинею і вмер як свиня». Зітхнув, боячись, аби не дратувати біль. «Може б, воно й полегшало, коли б хоч ковток». Ковзнув очима на стіл. Там, біля немитої миски, лежали кусник сухого хліба і дві цибулини.

«Коли це я їв? Це, мо’, ще тоді, як…» – намагався згадати й не міг. Відчув, що в грудях трохи попустило, легенько ворухнувся. Болить, але дихати дає. Спробував підвестися. Мов боячись упасти кудись нижче підлоги, став рачки. Підлога таки гойднулася, і він упав на неї обличчям.

– Нате вам, от, – промовив до когось і витер кров, що потекла з губи по підборіддю.

Застогнав уголос і аж стрепенувся від того болю в собі. «А як не вмру? А як?.. Ні, треба, щоб уже все. Годі». Перевів погляд на великий чорний гак у стелі, де колись висіла його колиска. «Скажуть: і Яшко, як Павел Стручок, торік із горілки… Нехай кажуть. Аби ж воно само вмерлось». Знову заплющив очі, подумав, що і путньої мотузки в хазяйстві немає.

Ледве зіп’явся на руки й поволі підвівся на ноги. Але вони так тремтіли й підгиналися, що ступив лише крок і опустився на лаву під вікном. «Таки вмру. Хоч би знать, який сьогодні день? А тобі наче воно не однаково, – відповів сам собі. – Добре, що буде в чому покласти». У порожній материній скрині, що стояла за ліжком, на дні лежав один-єдиний вузлик. Було, відчиняв скриню, прикидав, за скільки можна віддати, але щоразу щось спиняло, не давало винести з хати останній скарб. Тепер Яшко аж осміхнувся. Уявив себе у труні, в новому й чистому. Мати б сказала: «Лежав як лебідь. Е-ех… Куди ото Василина попхалася з самого ранку?» У вікно йому було видно, як сусідка, стара баба, ішла вулицею, важко спираючись на ціпок. Яшко не любив її, навіть побоювався.

Коли, два роки тому, померла мати, зійшлося чимало народу. Батюшка, правда, не приїхав, бо нікому було постаратися, а свого в селі тоді ще не мали. Одна півча. Позносили сусіди хто що. Наставили на стіл. Яшко до обіду терпів. Стояв скорботно біля труни. Хтось із далеких родичів хлипав позаду, а йому не плакалось. Дивився на сині, навік стулені вуста й ніби чув: «Умру я, синок, пропадеш і ти. Десь під плотом або в кучугурі. Нікому буде тебе шукать». Запекло тоді в грудях Яшка, зарізало в очах. Він аж задихнувся від туги, що підступила до серця. Не витримав, узяв зі столу пляшку. Прокинувся під повіткою, бо хтось боляче вдарив по спині палицею.

– П’янюга клятий! Щоб ти був смоли гарячої напився. – Над ним стояла Василина. Лаяла крізь сльози і розмахувала ціпком.

– Не гавкай. Чого розгавкалась у моєму дворі?! – Яшко підвівся, озирнувся на порожню розчинену хату. – А мати де? – спитав, похитуючись на ногах.

– Добрі люди поховали й оплакали. А ти… Сучий ти син! – Повернулася й пішла з двору, утираючи зашкарублою долонею очі. На якийсь час Яшко мов закам’янів. Безтямно дивився на розчинену хвіртку, потім упав на коліна, ударив кулаками об землю.

– Прости мені, мамо! Прости, якщо чуєш! Завинив я перед тобою. Ох і завинив.

Василина давно минула Яшкову хату, а він сидів і дивився крізь сіру шибку на порожню вулицю. «Це, видно, сьогодні неділя, бо чого б вона ото йшла». Думки обганяли одна одну у важкій голові, ніби Яшко силувався для себе щось зрозуміти.

Спробував знову стати на ноги. Став, але заточився. Заточуючись, підійшов до відра на старій табуретці, зачерпнув щербатою чашкою води. Наче трохи полегшало.

– Аби, мо’, з’їв що, може б, і ноги не так трусились. Мо’, то від голоду? – думав уголос, не боячись, що хтось почує. – Дак, а що тут з’їси, як воно і мишам немає. – Говорив без жалю, тільки щоб чути себе. – Треба і в хаті чимось протопить, а то зійдуться люди ховать – померзнуть. – Підвів голову до стелі, втупився очима в гак, подумав, що стеля низькувата, бо хата давня і дерево шашіль побив. – Точно, сьогодні неділя. Як це я забувся? – Хитнув головою, ніби зрадів чомусь. Ступив до засидженого мухами старого дзеркала, що висіло на стіні. Провів долонею по запалих, давно неголених щоках. – Тут і коса не візьме. А, нехай. – Махнув рукою. Знову підійшов до відра, набрав повну чашку води, умився над цеберком, у порозі. Пошукав, чим утертись, і нічого не знайшов. Хотів утертись рукавом, але він був такий засмальцьований, аж блищав. Озирнувся. У хаті було порожньо. Так порожньо, наче тут давно вже ніхто не жив. На мить йому здалося, що це і не його хата, а чиясь чужа. Довге павутиння звисало не тільки по кутках, а й посеред стелі. Пилюга товстим шаром лежала на полицях, де колись стояв посуд, на вікнах і навіть на комині.

– Прийду і все чисто приберу. – Яшко зрозумів, що кудись збирається. Обдивився куфайку, із якої вже де-не-де стирчала руда вата. Підійшов до дверей, і знову його погляд уперся в гак. І враз Яшко аж хитнувся, усе в ньому здригнулося страшно, ніби в останній конвульсії. Він пополотнів, рвучко надів на голову стару солдатську шапку і вийшов на вулицю.

День був сірий, холодний. Сніг іще не випав, але калюжі на дорозі замерзли, а дерева й дахи взялися густим інеєм. У Яшка запаморочилося в голові, і, щоб не впасти, він притулився до тину. Із протилежного двору вигулькнуло зморщене обличчя в чорній хустці. Докірливі очі колупнули Яшка, і він почув звичне й давно байдуже:

– Знов як свиня. Господи, Господи…

У центрі села, неподалік від школи, – церква. Ще торік на ній не було ні купола, ні дзвіниці. Замість даху – чорні ребра крокв із залишками іржавої покрівлі. А всередині – насипом і в мішках колгоспні добрива. Тепер тут правилося не тільки у великі світа, а й по неділях.

Яшко ще дорогою зняв шапку. Постояв перед хвірткою, потім несміливо прочинив, пройшов за церковну огорожу. Довго дивися на вікно, у якому блищало світло від свічок, на двері з маленькою іконою Божої Матері і не наважувався зайти. Врешті нерішуче ступив до дверей, потягнув за блискучу металеву ручку.

У церкві було тепло і світло. Пахло ладаном. Молодий батюшка голосно читав молитву. Яшко біля дверей переступав із ноги на ногу і м’яв у руках шапку. Тривожно переводив поглядом по людях, чекав, що зараз хтось підійде і виштовхне його за комір на вулицю. Догідливо кивнув старій Василині, яка здивовано озирнулася на нього. Інші жінки деякий час теж оберталися, шепотілися між собою, але ніхто його не зачепив. Він посміливішав і ступив трохи вперед, до стіни, де стояли великі, на весь зріст, ікони.

Спершу дивився мов зачарований. Намагався зрозуміти, що читав батюшка, і не розумів. Однак від заспокійливого, трохи монотонного читання в ньому самому ніби щось затихало. На криласах заспівали: «Святий Боже, святий Кріпкий, святий Безсмертний, помилуй нас…» Дехто опускався на коліна, хрестився і чолом торкався підлоги. Молоді люди стояли, схиливши голови у світлій задумі. Яшко відчув, як часточка того світлого торкнулася і його знедоленої душі. Рука тремтяче потяглася до чола і тремтяче лягла спочатку на праве, потім на ліве плече. Подумав, що не знає жодної молитви. «Господи, прости мене грішного, – промовив подумки, потім тихо ворухнув губами: – Господи…» І мов уві сні опустився на коліна: «Прости мене грішного». Хотів молитися і не вмів. Розмашисто перехрестився. Крупна сльоза скотилася у сивіючу щетину. Серце стислося так боляче, що він мало не вголос простогнав: «Господи! – Рука завмерла на лівому плечі. – Я ж грішник великий. Я ж усе пропив. Себе пропив. Мене давно вже немає. Я не живу, Господи, себе мучу й людей…»

Дивлячись на нього, хтось із жінок неголосно схлипнув. Заплакала тихо стара Василина. Схвильовано затремтіли голоси хористок. Яшко не бачив, як люди розступилися перед ним, не чув, як завмерла молитва на вустах у батюшки, і у жовтому світлі блиснули сльози скорботи і співчуття. «Як же мені тепер, Господи? Куди подіти свою душу?» Голова в Яшка опустилася на груди, і він затих, ніби вкляк перед великою іконою Спасителя.

м. Мена, 1996 р.