Читать книгу На тому боці (збірник) - Валентина Мастєрова - Страница 7

Щоб ви знали, та криниця й досі стоїть, під саменькою Матвієвою горою. І на Казанську там правилося, вода освячувалася. Чи ні? От не згадаю, хоча й сама не раз пила з тієї криниці, не раз цілувала хрест з іконою, пов’язаний вишиваним рушником. Хрест великий, а я маленька, і моя баба Пріся піднімала мене до ікони.

Скільки люду з усіх усюд перебували коло криниці, й кажуть, що багато хто зцілювався. Тільки та маленька дівчинка так і понесла по життю незагоєну муку.

Але хіба ж про неї казка! Ні, казка про панночку, яка не ходила ногами. Чужу панночку. Там – диво… Такої в наших краях ніхто тоді й не бачив. Де б вони бачили, як ту панночку привезли чи не з самої Московії. Брехати не буду – звідки, але говорила вона не по-нашому, і всі, хто з нею приїхав, по-чужому балакали. А приїхали дорогою каретою із супроводом на конях. Селом не їхали, а відразу, як спустилися з гори, то низом, попід болотом, і подалися до криниці – видно, хтось знаючий дорогу показував. Та що там її показувати, як вона наїжджена і взимку, і влітку.

А вже тоді в нашому селі церква стояла. І батюшка свій був. Не свій, правда, а прислали десь із єпархії. Такі чутки ходили, що заслали його за якусь провину. За яку – нехай уже історики дошукуються, а я так думаю, що був сей чоловік із декабристів Чернігівського піхотного полку, що повстав проти російського царя Миколи І. Бо, казали, такий той батюшка грамотний, і з лиця… ну тобі ікона писана. Сумний тільки й мовчазний, наче на душі своїй щось важке носив. З нашими людьми не дуже знався, хоча й безвиїзно жив у селі. І до панства не тулився. Чи то вони його цуралися?..

Ну от приїхали під Матвієву гору. Роззирається батько дівчини, дивується, бо точно така місцина йому наснилася. Точно явір такий. І хрест. А головне – сама криниця, до якої посилав той чоловік, що наснився. І не просто чоловік, а батюшка дивний, більше на князя схожий, тільки в підряснику. Став пан на коліна – дарма що пан, а перед Богом усі рівні.

Але біда – хвору доньку не можуть винести з карети, хоч криком кричи. Вона й кричала, тільки-но слуга пробував підняти її з сидіння. І батько пробував – кричить, аж коні лякаються. Що тут робити? Хтось із супроводу каже, що батюшку треба погукати, щоб молебень відслужив. Пан і сам про це подумав, та тільки ж де тут його шукати, як усе кругом чуже? Таки виправив у Сивки двох слуг на конях. Ті швидко допиталися до батюшки, правда, й вони здивувалися, коли його побачили. І кланялися низесенько, наче вельможі великому.

Батюшка взяв у когось підводу, посадив ще й дяка. А коли під’їжджали до криниці, чогось так розхвилювався, що й віжки не міг у руках утримати.

Під’їхали – і бачать карету, а коло неї вже людно, бо прочули сивківці про чужих панів. Багато хто й прийшов подивитися.

Правилося того дня біля криниці, як на Казанську. Тільки ж правилося в будень, а не в празник. Дивно було нашим сельчанам, а ще ж і панночка в кареті сидить наче з хреста знята. І плаче, плаче. Не можна було дивитися на теє личко без жалю.

І от одне по одному стають сивківці на коліна й давай усі Бога просити за тую дівчину. І батюшка став, а за ним і сам пан вельможний. А тиша така лягла навкруги: лист на дубах не шелесне, птаха не чути, і люди затихли, немов чогось ждуть.

Багато потім казали, що бачили, як піднялася над криницею біла хмарка, а з неї вилетів сокіл. Такий увесь закривавлений, а над птахом сяйво, наче хтось невидимий свічку велику тримає. Сів на яворі сокіл, дивиться на пана, суворо дивиться… А тоді змахнув крилами – і його не стало.

Не всі, правда, це бачили. Але панночка бачила. І пан бачив, злякався: стоїть на колінах, голову схилив на груди, боїться очі підвести – згадалися тяжкі гріхи, та, видать, не покаявся. Тільки просить батюшку, щоб той виніс його дочку з карети до криниці.

Аж за тиждень панночка почала свої ноги відчувати. Але пан радів і сам ледь не в пояс кланявся нашому батюшці, бо той щодня їздив до криниці і щодня там правилося. І щодня панночку опускали в цілющу воду.

Бачить пан і дивується – його дочка розцвітає на очах, наче квітка в Божому саду. А батюшку вгледить – спалахне личко, засяють очі й простягає йому руки назустріч, щоб із карети виносив. Обніме за шию і горнеться до грудей, ще й в очі зазирає, та так зазирає, що батюшка не може свого погляду відвести. Поки несе панночку до криниці, світу не бачить.

Настав час вертатися додому. А панночка чорніє з лиця, дарма що на ноги спинається і ступає потихеньку, коли хтось під руки підтримує.

Раз чує батько, як його донька говорить до батюшки: «Мені світ тільки отут відкрився. І я відчуваю, що без вас не житиму. Я залишуся в цьому селі, коли ви…» Що їй на те відповів батюшка – пан не розчув, але щось про свою обітницю Господу. Злякався московит, зазбирався додому, вже й до батюшки озивається не так прихильно. Про себе колодником називає, каторжником. Видно, щось прочув-таки. Слугам своїм наказав, щоб дочку пильнували. Та хто там упильнує, коли закохане серце і проти вогню стане.

Почала донька просити батька залишити її в цьому селі. «Я, таточку, помру без нього, – і очима показує на батюшку. – А тут будемо людям служити, школу відкриємо. Це ж не село – це Божа благодать. Недарма ж Господь вам сюди стежку показав і мене з такої біди визволив». Тільки що то панське серце – крижина, яку зима студить. Визвірився на дочку, аж коні смикнулися, дарма що біля ікони Божої матері стояв. Кричав і на батюшку. Про Сибір кричав, про каторгу. Докричався, сучий син. Зблідла донька й наче зів’яла, а потім похилила голівоньку і тихо: «Воля ваша, тату, як ви так…» Що воно тоді в її сердечку зробилося, хіба ж хто знає? Але зробилося.

Ночували пани весь приїзд у сільського старости. Там так красиво: з одного боку озеро, за ним луг, скільки око сягає. З іншого боку село мов на долоні. Гарне село, хати біленькі поміж вербами, і люд у них тихий, роботящий. Дітвора із самого раночку – хто корів на Березовицю вигонить, хто гусей. А хто в човні з підсакою кудись по рибу пливе. Та головне – хата старости за два кроки від церкви. Панночка вже й сама, без нікого доходила до церковних воріт, а там батюшка аж бігом біжить навпроти. Щебечуть про щось між собою не по-нашому або мовчки стоять, тільки в очі одне одному дивляться.

Толком ніхто не знає, що сталося далі, бо діло було глупої ночі. Вийшов пан із хати і бачить: його дочка навпроти церкви. Сама стоїть, ручечки склала на грудях і наче молиться. А навкруги тиша. Батько дивується, бо донька стоїть, мов зі світом прощається. Було б пану не вертатися до хати, а він повернувся за слугою і чогось – за пістолем. Коли вийшов – не видно панночки. Він – до церкви, а там замкнуто. До батюшки – витягли простоволосого надвір, допитуються. Казали потім люди, що душогубом лютим був той пан. Ото й покарав його Господь – послав тяжку хворобу єдиній доньці. А ще велику любов. Та любов і згубила її. Аби ж лише її. Бо коли батюшка зрозумів біду, рвонувся до озера. І пан зрозумів. Закричав, а потім звів пістоля й вистрілив.

Попав, звірюка. У саменьке закохане серце.

За якийсь час на тому місці, де востаннє бачили панночку, пробилося між трави деревце – липа-самосійка. А спогодя сокіл до молодого деревця унадився: прилетить, сяде на гілку, складе крила й наче вклякне. А ви чули, як цей птах кричить? Ох і тяжко кричить.

Церкву нашу комуністи розкидали, а потім і Сивки виселили, сади викорчували, одна та панська липа й залишилася. Стоїть вона й досі над озером, від кореня до самої крони рівнесенька, а висока, а густа… Скільки вже часу стоїть, тільки із величезним дуплом, ніби хто серце із дерева вирвав. Сивківці й через півстоліття навертаються до Хозарського озера, до самотньої липи, до цієї невимовної краси, у якій росли-виростали і за якою ще й досі тужать на чужині.

с. Красилівка, 9 лютого – 12 березня 2016 р.