Читать книгу На тому боці (збірник) - Валентина Мастєрова - Страница 8

А човник мій пливе. Тільки холодна вода хлюпає під веслом. Ось тут, між вершечками лози, пропливу. Тут глибоко – я знаю, бо, коли сухо, та лоза вище від мого зросту.

Весло не дістає дна, значить, вода ще піднімається. Тепер точно і нашу хату затопить. Озираюся на грудок, де хата, й віддалік бачу, як жовто-сірі хвилі підступають до самого тину. Вже й перелазу не видно.

Човник шурхає днищем по бабиному городу й пристає у саду, неподалік від яблуні. Ох і кислиця, а баба чомусь її любить. Мо’, через те що дід Яків садив перед тим, як на війну йшов.

– Бабо-о-о! – гукаю на всеньке Новоселище. Чого кричу, як оно моя баба, стоїть на порозі, наче когось виглядає. Часто вона так стоїть. І подовгу дивиться на дорогу. Тільки тепер і дорогу затопило.

– Це ти? – питає, наче сама не бачить. – Прив’язуй човна дужче, бо знесе за водою.

Я слухняно вертаюся до човна. Бо насправді я дуже слухняна. Усіх слухаюся і слухаю. Особливо мою бабу Прісю.

Вона й досі в мене перед очима. З пам’яті не стерлася жодна рисочка на худорлявому вродливому обличчі. От тільки ніхто не знав, скільки лиха їй наробилося через ту вроду. А я знала. Баба мені розказувала, коли блимав каганець у печурці, а на стрісі гарцикувала хурделиця. У куточку перед іконами стояла на колінах і молилася баба. Я завжди терпляче визирала з печі, а було, й засинала під оте її, ледь чутне: «…Мати Христа Бога, принеси нашу молитву Синові Твоєму і Богові нашому…»

Коли Пріся тільки почала дівувати, закохався в неї хлопець Карпо, Пелехатого Грицька син. І так закохався, що проходу не дає. Воно б нічого, тільки у дівчини інша любов була. Така, що паморочилося в голові, коли бачила молодого панського лісничого. І лісничий задивлявся на дівчину. Іще б не задивлятися: бровенята як намальовані, очі сині-сині, ще й рум’янець на всю щоку. У стані тонесенька. А коса спадає до пояса, і чорна-чорна… Хоча й не було в нашому роду ні циган, ні ще якихось інородців – так баба казала.

Під осінь Карпо говорить до Прісі, що сватів засилатиме, а та сміється й про гарбуза натякає. І не знати, чи жартує, чи серйозно.

– Я вже і вдома сказав, – підступає парубок.

– Нащо казав? – стенала плечима дівчина. – Я ж за тебе не піду.

– Чому? – допитувався Карпо. – У мого батька воли й коні…

– І в мого батька воли, – посміхалася Пріся. Сумно так посміхалася. – І коні.

Що вже злагідна була, а тут – ні, й слухати нічого не хоче.

Зрозумів Карпо, що осоромить дівчина – піднесе гарбуза. Та й почав насміхатися над її вродою. Тільки вийде та на вулицю, а він голосно: «Прісе, а почім твій батько рум’яна купував на ярмарку?» Або підійде, нахилиться до самого дівочого личка: «Таки сажа на бровах, а я думав, не намальовані». Багато хто підсміюється, а в Прісі сльози на очах. А одного разу, коли прочув, скільки хлопців збираються старостів до Прісі засилати, давай сміятися, що й коса в неї несправжня, а не тільки брови та рум’янець. А тут саме на мороз береться, вода в озері по берегах зашерхла. Глянула дівчина на того парубка, а потім зняла свитку, ступила до берега, присіла, льодок скраєчку пробила, набрала в пригорщі води і давай умиватися. Умивається, умивається, а тоді підвелася і стала перед Карпом, а лице аж сяє красою після крижаного вмивання. Усі затихли, чудуються, а Карпо зніяковів, дістає хусточку з кишені та й Прісі подає: «Утрися, – мовляв, – щоб не замерзла». Пріся тільки глянула зневажливо й мовчки розплітає косу. А вітер шарпає довге волосся, шарпає, наче хоче по світу рознести дівочу красу.

Отак і стояла, поки Яків не підійшов, парубок тихий, непримітний. Тільки як на сопілці заграє – птиця на деревах затихає. Так уже та сопілка вищебетує, так співає, наче Бог зна, яка душа в того парубка. Зняв із себе Яків бекешу, накинув на плечі дівчині, а Карпові щось сказав на вухо. Карпо спаленів, смикнувся, але не підняв руки на того парубка, тільки крутнувся від нього, аж хромові чоботи рипнули. І довго Карпа потому не бачили. І сватів до Прісі він не засилав. А Яків заслав. Аби ж лише він, а то ще троє старостів прийшли до хати. Розгубився батько дівчини, не знає, що кому казати. До Прісі, а вона сльозами умивається: старостів повна хата, а від того немає, кому не тільки рушник вишила, а й сорочку із тонкого полотна.

Що вже доброю людиною був Іван Піпкун, а тут гримнув на дочку, яка не може дати ради своєму серцю. «Знаю, кого виглядаєш. Тільки даремно виглядаєш. – А тоді лагідніше: – Не прийде він. Я від батька його чув – засилають сватів до панського управителя дочки». Зойкнула Пріся, на лиці змінилася. Постояла, постояла, а потім за рушники – і вийшла зі світлиці. Обвела поглядом старостів і перев’язала тих, що від Якова, сопілкаря непоказного.

Усі з несподіванки тільки хавкають, бо не було в парубка ні волів, ні коней, ще й сімеєчка, як у нашого Омелечка: братів менших четверо, а матері немає – померла за останнім синочком. У хаті стара баба порається та майбутній Прісін свекор хазяйнує зі старшим Яковом.

Пошкодував батько, заплакала мати, але що зробиш – через долю не перескочиш. А село гуде – утопила донька багатія голівоньку в лихую годиноньку. Один Карпо радіє та свого чорного коня по загривку поляскує. Той кінь для парубка наче брат рідний, а для села – чорне лихо. Бо коли вже на когось розізляться Пелехаті – біда. Переведе коня син чи батько перед тим чоловіком чи його двором – і в сім’ї горе не переводиться, аж поки не знайдуть когось сильнішого, хто відшепче.

У Карповому роду здавна відьмаки. Такі, що кожен боявся, кожен запобігав перед Пелехатими. Особливо коли в їхньому дворі з’явився чорний кінь. Не було, щоб хтось Карпові чи його батьку супроти став. Одна тільки Пріся наважилася.

…Тоді багато хто прийшов до церкви на молодих подивитися. І Карпо прийшов. Не прийшов, а приїхав своїм чорним конем. Люди жахнулися, хто ще не зайшов до церкви, а Карпо гарцює на тому лихові перед самими церковними ворітьми. Переказали матері молодої, вийшла Домнікія з церкви – і до Карпа. Просить, щоб той їхав собі, а Карпо регоче:

– Хга-га. Що, тітко, страшно?

Обернулася Домнікія на храм Божий, перехрестилася, а тоді:

– Щоб же ти, сучий сину, додому страшився вертатися.

І чи то в таку годину сказала, чи то сам Господь розсердився. Бо навесні потонув Карпо в урвищі зі своїм конем. Тільки лихо з ним не потонуло – на землі зосталося. Але то навесні, а після вінчання виходять молоді з церкви, а Карпо перед ними свого коня переводить. Закричали люди, кинулися Піпкунові родичі до Карпа – захистити хочуть молоду пару. І тут де не взявся вершник на вороному коні. Як налетів, як уперіщив того чорного звіра нагайкою. А потім і самого Карпа огрів. Кінь рвонувся й потяг Карпа за село, попід озером. Яків, що був розгубився, глянув на Прісю, а вона біла як стіна і не зводить погляду з вершника. А той зняв шапку, уклонився низесенько молодим – і тільки смуга лягла за його вороним. Казали потім люди – три дні лісничий блукав десь аж за Рікою, а на четвертий прийшов додому схудлий, наче зболілий, і цілий тиждень ні до кого словом не обзивався.

А Прісю ніби хто підмінив: ні посмішки, ні доброго слова Якову. Зате меншим братам його за матір і бабу шанує, і свекру годить. Яків покірно терпів нелюбов красуні-дружини, тільки часто-часто плакала його сопілка під ясними зорями.

Синочок у них народився, а потім іще один. Меншенький помер до року, а старшенький утопився в копанці. Потім двійко народилося, і ті померли. Не минувся Прісі з Яковом лихий перевід чорного коня. Зачастила Пріся до Ріки ніби за щавлем, а сама зійде на кручу й подовгу дивиться у вир.

Розвиднилося, коли донька народилася, за нею ще одна і синок. Пріся наче ожила, щебече коло дітей і до Якова озивається лагідніше. А той і небо до землі прихилив би: хату заходився будувати, дворище обгородив. На заробітки сходив, лошатко у двір привів. Тільки забрала того коника колективізація. І не стало волів і коней в Івана Піпкуна і в Грицька Пелехатого, і ще багато в кого спорожніли двори.

А потім здригнувся світ і розколовся від Заходу до Сходу. Чоловіків у селі ніби хто косою викосив. І першого забрали Якова. Ох і тужив батько за дітьми: усю нічку сидів біля їхньої постелі, дивився-надивлявся і сліз не стримував. Дружина ж мовчки готувала чоловіка в дорогу. І мовчки стояла за хвірткою, коли він попросив: «Бережи, Прісе, діточок наших». Уклонився й пішов. А в Прісі ні сльози, ні зойку. Тільки почорніла з лиця, наче вже овдовіла.

– Ох, таточку, – плакала не раз моя мати, але так, щоб і ми, діти, не бачили.

Де загинув? Як загинув? Хіба ж дізнаєшся з того короткого і непевного «…Пропав безвісти…».

с. Красилівка, 25 березня 2015 р. – 21 березня 2016 р.