Читать книгу На тому боці (збірник) - Валентина Мастєрова - Страница 4

Батько мій тоді ще був живий. Ще не погорбатіла спина від щоденних турбот великої сім’ї, не одвисли руки до колін від важкої сокири. Він усе життя був теслею – і вдома, і на роботі. Любив дерево: і оте, яким обсадив город, і оте, над яким мудрував вечорами, майструючи то раму під мамину вишивку, то сусідові двері в нову хату, а то і просто держак до сокири чи навильник бабі Фросині.

Не пам’ятаю, коли в батька почали боліти руки по ночах від роботи й він мучився, не знаходячи місця, куди їх покласти, але добре пам’ятаю той день, коли вперше побачила його з невимовним болем в очах. Це було тоді, як плакало село, як плакало дерево.

Новину, що Сивки виселять, не відразу сприйняли всерйоз. Дядько Степан, далекий наш родич і близький сусіда, як заходила про це розмова, сердився:

– Брешуть. А я вам кажу: це формена брехня. Нащо нас виселять? Кому ми поперек дороги стоїмо?

– Може, полігон який замість села буде? – розмірковував уголос дядько Василь. (Тоді ще ніхто не знав, що село було принесено в жертву атомному драконові Чорнобиля і що кількість цих жертв через два десятки років навіть порахувати буде важко.)

– Який там, у сучого сина, полігон! – ще більше сердився Степан. – Хіба мало іншого місця для полігона, щоб обов’язково село зносить?

– Дак, мо’, то, Стьопо, спеціальний полігон буде. Щоб ти свою Софину не кругом хати ганяв, а на спеціальній території.

– От дурний. Мене ж тоді тут не буде. Тобі все шуточки, а я серйозно, – ніяковів дядько, бо таки часто тітка Софина ночувала по сусідах. І скільки його не усовіщали, скільки не соромили всією вулицею, скільки він не клявся-божився, що це було востаннє, – через деякий час «зривався із гальм», як говорив сам, і тітка увечері стукала до когось із сусідів, вибачаючись: «Знов мого недоброго чорти луплять». – Ось ти, Миколо, скажи, – смикав батька за рукав, – де вони стільки лісу наберуть, щоб відразу п’ятсот дворів поставити, га? А шиферу?

– Мо’, шиферу й не настачаться на всіх, – замість батька відповідав дядько Василь, аби подражнити Степана, – зате соломи доволі. Тобі й мені хати кулями вкриють.

– Со-ло-о-мою, розумний ти який. А мо’, я не хочу соломою, так, Миколо? – Дядько Степан поважав мого батька й цінував його думку значно вище за думку дядька Василя, хоча батько й не раз «брав його в оборот» після чергового сімейного скандалу.

До середини зими вже й забувати почали про оте виселення, коли десь після Нового року приїхали з міста вповноважені й пішли по хатах. Оглядали будівлі, оцінювали їх, щоб потім виділити майбутнім переселенцям кошти й будівельні матеріали. А ще через тиждень усіх господарів із нашої вулиці покликали до сільської ради. І тоді село затривожилось і заплакало: виселятися мали не всі в одне місце, а куди кого прописали.

І рознесе доля моїх земляків по всій Україні, розгубить своїх дітей, мов сп’яніла мати. І заростуть бур’янами сади, перетворяться на напівсухі болота колись квітучі береги, обміліє небаченої краси озеро, що голубою стрічкою обвивало село. А на тому місці, де стояло село, не буде ні полігона, ні ще чогось, заради чого його виселили. Печища і двори переорють тракторами й посіють жито, але спустіла земля не родитиме, і сусідній колгосп випасатиме на тих житах корів, ніби для цього було мало луків, мало інших пасовищ. Пожарки, багатющі на буйні трави луки, засадять лісом. Чому? Навіщо? Люди забиратимуть із собою все цінне, все дороге. Але найсвятіше колись місце – сільське кладовище, пам’ять людська, коріння роду – залишиться самотнім острівком на горі, над долиною, де було село. І довгими зимовими вечорами тут витимуть голодні вовки, а могили пращурів заростуть колючою густою акацією. Біль мого села…

Але тієї зими про це ще не знали. Сусіди верталися з сільради збуджені, аж червоні – чи то від міцного морозцю, чи від почутого. Михайло Сорока, який недавно одружився, ішов поруч із батьком.

– А я, дядьку, думав, ви мені вікна пов’яжете в нову хату, думав, разом будемо, як тепер: ви мені поможете, а я вам, – сказав сумно.

– Поміг би, якби в одне село, а так – шукай когось іншого.

– Ні, Миколо, ти мені скажи, чого я поїду туди, куди вони хочуть, а не куди хочу я? – Дядько Степан забіг наперед. – Це не по правді. Мало, що із села виганяють, так ще й куди їм хочеться. Ні, так не буде. Я до самого Брежнєва дійду.

– Іди, іди, Стьопо, – жартував невесело дядько Василь. – Тільки зайдеш до мене – я тобі нові лижі дам, щоб швидше дійшов.

– А йди ти під три недобрі чорти, – огризнувся Степан.

– Ну чого ти сердишся? Приїдеш у Москву і скажеш: так і так – не хочу в Жукітки переселятися. Може, вони тебе послухають і в Москву переселять. Чи ти й у Москву не хочеш?

Степан нічого не сказав, лише голосно засопів. Василь вчасно це помітив і прикусив язика, бо знав ту межу, яку не можна переходити, кепкуючи над сусідом.

Якийсь час ішли мовчки.

– Я, Миколо, от що думаю, – видихнув нарешті дядько Степан. – Ми тут весь вік по-сусідськи жили, і батьки наші, то треба нам і виселятися разом. Ти не думай – я доб’юся.

Але він не добився. Їхня сім’я виїде в одне село, ми – в інше. Попервах дядько часто приїжджатиме до батька, і вони всю ніч куритимуть у сінях, про щось неголосно розмовляючи. А потім він поволі відвикне і, коли почує про батькову смерть, дорубає дрова під повіткою, а потім випросить у тітки Софини троячку і питиме вино під тією ж повіткою, просто з горла, не закусуючи. А сп’янівши, буде схлипувати і крізь п’яні сльози когось лаяти: «Аби ти, сучий сину, повис був зі своїм переселенням».

…Одного літнього дня понесла мати полоскати на озеро білизну. Вибивала прачем полотняні бабині сорочки, аж відлунювало на другому березі. Іноді підводила голову, щоб побачити, чи я не запливла на глибоке, і знову прала. Уже перед обідом, коли неполосканими лишилися дитячі платтячка, я побачила, що до нас поспішає тітка Софина і ще здалеку щось кричить, розмахуючи руками.

– І що воно таке? – занепокоїлась мати. – Мо’, знов Степан б’ється?

– Чи ви не бачите? – підбігла тітка, показуючи рукою в бік нашої хати.

Лише тепер мати глянула на свою хату й випустила з рук дитяче платтячко – на даху було видно людей, які зривали солом’яні кулі й кидали на землю.

– Горимо?! – скрикнула вона і, замість того щоб побігти додому, сіла на мокру кладку.

– Та не лякайся, не горите, – заспокоїла тітка. – Хату вашу розкривають. Ну чого ти розсілася! – гримнула на матір. – Біжи хату рятуй, а я сама дополощу.

На нашому подвір’ї було людно, мов на пожежі. Чужі дядьки лазили по даху, зривали його й рубали крокви. Біля ґанку перелякано тулилися до баби мої сестри, а та стояла, важко спершись на ціпок. Час від часу зводила очі трохи вище від даху, хрестилася й шепотіла:

– Господи, спаси, Господи, спаси, Господи, спаси…

Руки її тремтіли, а між зморшками на худому обличчі блищали сльози.

Коли мати вбігла на подвір’я, сусіди замовкли, а баба заголосила, мов за покійником.

– Що це ви робите? – чомусь пошепки мати запитала тих, що руйнували дах, але вони не почули. Тоді вона вхопила вила, що стояли під хлівом, і кинулася до драбини. Але високий чоловік у капроновому капелюсі підскочив до матері та смикнув обома руками за навильник.

– Здуріла, чи що? – потяг навильник до себе. Та він не розрахував сили відчаю людини, на очах якої руйнували її домівку. Мати шарпнула навильник із незнайомцем так, що той відлетів під самісіньку стіну хати і, спіткнувшись через куль, упав навзнак. Його капроновий капелюх злетів із голови, покотився до порога й повільно-повільно впав, мовби вклонився розтерзаній хаті. У цей час до матері підскочив дядько Степан і забрав із умить ослаблих рук вила.

– Що ти, Пашо? – дорікнув заспокоюючи. – У тюрму захотіла за такого гада?

Мати заплакала:

– Куди я з дітьми дінуся? Під вербами, чи що, буду жити? – схлипнула тихенько, немов скривджена дитина, яка знає, що пожаліти її нікому.

– Не під вербами, Пашо. – Дядько залишив матір і підійшов до незнайомця: – Ану, забирай звідси своїх бандюг, бо, її-богу, поприбиваємо.

– Ти хто – хазяїн? – запитав той, обтрушуючи пилюку з напрасованих штанів.

– Якби я був хазяїн, ти б давно рив носом землю до Чернігова. – Дядько підніс важкого селянського кулака до самого обличчя незнайомця. – Хазяїн хату строїть там, куди ви, сучі сини, його виселили.

– Я що, я чоловік маленький, – позадкував уповноважений від дядька. – Мені наказали хати розкривати в тих, хто довго не виїжджає, а я що? Хлопці! – гукнув на дах, де з висоти незадоволено дивилися на селян засуджені за злочини, що відтепер стали страхом і карою для цих беззахисних людей. – Злазьте! – І, вже сідаючи в заляпаного багнюкою «бобика», кинув матері: – А ти передай своєму хазяїну – якщо до осені не виберетесь, то і зимою хату к бісу розвалимо.

Ще не раз потім цей чоловік привозитиме зеків у село, але вже автобусом. І кричатимуть люди від безсилля й горя, і клястимуть усіх підряд: і владу, і свою долю, і тих, хто трощитиме ломами й сокирами їхнє життя.

Через тиждень у напіврозкритий дім ударила блискавка, і до кінця літа ми жили в хаті з обгорілими сінцями й без даху.

Щодня із села хтось виїжджав, і щодня на одне печище, на один пустир більшало. Сходилися проводжати, прощалися. І плакали на подвір’ї ті, хто від’їжджав, а їм услід лягала туга тих, хто залишився – уже ненадовго. Скільки тої печалі, скільки того суму везли переселенці в чужі, незнайомі села! І де б вони не жили, куди б не переїхали, вони не стануть ані жукітцями, ні халявинцями, ні шестовичанами… Аж до самої смерті вони будуть сивківцями. І дітей їхніх, уже народжених у нових хатах, теж будуть називати сивківцями. І часто це ймення звучатиме з презирством, зневажливо з уст корінних жителів щодо переселенців, які довго житимуть сивківськими вулицями, кутками, хуторами, мов невеличкі колонії інородців на чужій землі.

Ночувала останню ніч і наша хата. Ніхто не спав, навіть не лягав. Батько сидів на порозі й палив одну цигарку за одною, а мати ходила по двору і припадала то до напівобгорілої хати, то до старої груші-дички, яка росла під вікном, а то до вишні, що ніколи не родила, а тепер була дорогою, найдорожчою, як найдорожчою для людини є та батьківщина, той рідний куточок землі, де вона з’явилася на світ, щоб стати краплею в неспокійному морі, що зветься життям.

Баба сиділа на вже вистудженій призьбі й раз у раз питала в батька:

– А, мо’ б, я, синку, тут віку доживала? Ну нащо мої кістки в чужу землю везти, га, синку?

– Мамо, ви наче дитя мале. От як я вас тут кину? – Батьку не хотілося ні з ким говорити, бо його душа розмовляла з тим світом, у якому він житиме лише оцю коротку літню ніч.

А верби шуміли на березі та, здавалося, просили не кидати їх, бо хто тоді прив’язуватиме човни, хто обніме й притулиться щокою до пахучої кори, хто вечорами сплітатиме таїну молодого щастя із зеленими, до самої води вітами.

– Дитя, – схлипувала баба. – Меншенький мій тут лежить, і мати з батьком. І мене своя земелька прийме.

– Чи ви накупилися сьогодні, мамо? – уже сердився батько.

Баба ненадовго затихала, а потім знову:

– І нащо мені здалася чужина та, Господи…

Зранку, тільки-но почало розвиднятися, на подвір’я заїхали два автомобілі з причепами. Сусіди допомагали виносити клунки, і, коли все винесли, спорожніла хата стала схожою на істоту, у якої вийняли душу. Людська мова голосно відлунювала в усіх кутках і билася об порожні стіни. Кілька чоловіків із ломами й сокирами полізли нагору й почали розбирати хату. Вже по обіді на її місці стояла сама піч, іще тепла, бо мати вранці витопила.

– Нікуди не розходьтеся, – попередив нас батько, коли машини були навантажені й уже готові в дорогу. – А де баба?

– Он, – показала я пальцем на піч.

На голому черені сиділа баба, прихилившись до комина.

– Мамо, ну що це ви? – Голос у батька затремтів. – Годі вже, злазьте. Давайте я вас ізсаджу. – І він простягнув руки до баби, мов до малої дитини. Але вона ніби не бачила. – Кажу – їхати треба, – опустилися батькові руки.

– Не поїду я. Отут і буду жити, раз хату мені не залишили. А ви їдьте. – І сердито відвернулася від батька.

– Мамо, мамо. – Батько докірливо похитав головою, важко сідаючи на припічок, і дістав цигарку. – Чи мені без вас горя мало?

Але баба ніби не чула, вчепилася руками в якийсь вузлик і мовчала.

У цей час водій однієї з машин вирішив розвернутися на подвір’ї, щоб виїхати на дорогу. Розвертаючись, бортом зачепив крайню вербу, зніс добрий шмат кори і розірвав стовбур.

– Тобі що – повилазило!? – підскочив до нього батько. – Не бачиш, що на дерево їдеш?

– А тобі його жалко? – Водій вийшов із кабіни. – Он усе пропадає пропадом, а ти – дерево. Знайшов, що жаліти.

Але батько витяг із кишені чорний складаний ножик, обережно провів рукою по знівеченому стовбуру, на якому, ніби кров на свіжій рані, виступив мутний сік. І саме цієї хвилини мені здалося, що поранене не дерево, а батькова душа. Саме цієї миті, коли він ножиком обрізував рвані краї стовбура, я бачила, як страждає батько. Уже не було хати, уже не було двору, але ще були оці верби, осипалися в траву пахучі груші-дички, і все тут було до болю рідне, і не вистачало сили отак враз поїхати звідси назавжди.

– Нащо це ти, Миколо? – підійшов до батька дядько Василь. – Однак пропаде.

– Чого вона пропаде? – Батько спішив зачистити дерево й не відривався від роботи. – На весну молодою корою затягнеться і буде як нова, – пожартував невесело.

– А ти хіба не будеш пилять? – Дядькові очі стали вузькими щілинками. Він часто мружив їх, наче боявся, щоб хтось не побачив там приховану думку.

– Ні, нехай живуть. Я їх садив, щоб росли. – Батько провів рукою по білому, вже гладко затесаному стовбуру.

– Тю, дурний. Стільки дров – на дві зими вистачить. Не ти, так хтось інший поріже. А втім, дивись сам… – І щілинки дядькових очей сховали недобру думку.

Знову настало літо. На новому місці нас, переселенців, була ціла вулиця. Хто переїхав раніше, уже обживався, а хтось лише вселявся в недобудовані хати. Кожну новоприбулу сім’ю зустрічали всією вулицею. Розпитували, що там удома, хто іще виїхав, а хто лишився. Наш сусіда, дядько Василь, зводив собі будинок у самому кінці вулиці. Якось під вечір виглядала мати корову з паші й побачила, як до Василевого двору під’їхали автомобіль і трактор з причепом.

– Миколо! – гукнула вона батькові, що саме стругав дошки під майбутню веранду. – Василь приїхав, так іди поможи.

Батько не йшов, а біг до гурту, що вже обступив дядька Василя біля грузовика. Але чим ближче він підходив, тим повільнішою ставала його хода. Дядько побачив батька і пішов йому назустріч.

– Здоров, сусіде, – простягнув руку, але батько не помітив тої руки.

Заціпенілим поглядом він дивився на вербові колоди, навантажені на причеп. Скручені залізним дротом одна в одну. А із самого верху лежала колода з великим рубцем, затягнутим молодою корою.

м. Мена, 1990 р.