Читать книгу На тому боці (збірник) - Валентина Мастєрова - Страница 9

Ось зараз виберусь зі своєї долини в Солону – річка перед хутором, що стоїть на горі. Глибока річка, й вода у ній аж чорна, а там, де впадає в озеро, – блакитна й ближче до берега у лататті жовтому. Ще трохи, і переїду через мілину – тут брід колись був. Худобу ганяли, й люди перебродили, кому швидко на луг треба. Тільки я правлю свого човника не до хутора й не на луг, а на той бік Хозарського озера. Туди, де Ївга Курятниця жила.

Про Ївгу мало хто чув із моїх ровесників. То про золото всі знали, а про дочку Луки Михулі тільки скосогір нагадував, на якому колись її курінь стояв. І не думайте, що завжди стояв. Ні-і.

Давня то казка. Не те щоб казка, а розказка моєї прабаби Степаниди. Так, а що тепер, як стільки лишилося в пам’ятку тих її казок-розказок. Отак зримо все перед очима, наче тільки з дороги додому вернулася. Ох і далекої дороги, трудної, з якої навертаються, коли вже пугач над стріхою журбу кличе.

Того холодного літа, якого року – не скажу, у Луки Михулі народилася донька: не перша й не друга, а аж четверта. І то не дитина, а щось схоже на кошеня з величезними очима, манюсіньким носиком, під яким кривилися дві тоненькі смужечки губ. І тільки-но вийшло з лона матері, ті смужечки так розтулилися, що повитуха ледь не впустила немовля додолу. Бо скільки й приймала дітей на світ, а такого крику не чула.

«Це якесь причинне», – подумала, зиркнувши спідлоба на стару Михулиху, яка ось уже скільки стояла в неї над душею і тепер, побачивши дитя, не стримувала свого обурення:

– Знову дівка. Люди добрі, та це ж кара Господня, а не невістка. Дівки, дівки… І куди їх теперечки дівати? У людей повна хата хлопців, а ця… Родить і родить самих дівок, хоч утопися. А це ще й на дитя не схоже. Докійко, подивися, а хвоста в неї немає?

– Таке скажете… – Повитуха зніяковіла, та все ж повернула дитину до баби дупкою.

– Слава Богу, – видихнула Михулиха, – а то я вже подумала… – Що подумала – не договорила, бо вийшла з хати в комору, щоб узяти щось та віддячити повитусі.

Оте мале крихтенятко на все життя стало придибенцією не тільки для Михулихи, а й для її сина і для своєї матері. Ще коли впоперек лавки лежало – нічого було, а як зіп’ятися на ноги – заплакала гірко Параска: маленьку Ївгу ніжки не тримали. Коли пробувала встати, простягала рученята й падала. А вже як потім пручалася, кричала й кусалася, коли хтось хотів її підняти, – хоч із хати тікай.

Першим не витримав Лука. Запріг коня у воза, поклав два оклунки: один із житом, другий із борошном, лантух із сухою рибою, добрий шмат сала і сувій тонкого полотна на додачу. Посадив дружину з донькою і повіз аж за Лошицю – кручу над Рікою. Казали люди – не одна біда кидалася з тієї кручі у вир.

Тільки не спинився Лука на кручі, лише зиркнув униз і вдарив коня пугою, аж виляски пішли по воді. Казав Щур Петро потім, що бачив Михулю з Параскою, як ті їхали кудись, але дитяти з ними не було.

Хто повірив, а хто ні, що Михулі Ївгу в якесь Озерне до родички бездітної одвезли, але батюшка перед Спасом погукав Луку до сповіді. Та й не стало потім розмов, наче й не було в селі цього дитяти.

Не взяв гріха на душу Лука Михуля, бо таки насправді відвіз найменшу доньку до своєї родички, хоча та й переказувала, що прийняла в прийми вдівця з хлопчиком. А що то була за родичка – таке. Змалку зналася на травах, а її чоловік – страшно й сказати на чому знався. Чи з ким. Гостинцям дядько зрадів, а дитині – не дуже, а потім махнув рукою – не його біда – Кулинина. Зате сину Микиті забавка буде, як підросте.

Чогось в Озерному тоді мало жило людей. Звіру, правда, всякого водилося. Було, що і ведмеді заходили. Але частіше вовки й лисиці, та ще дикі свині. Од цих шкоди найбільше – так рили городи, що часом жита й на насіння не лишалося. Отоді і йшли озеряни до Прокопа – не за позикою. Що в того Прокопа позичати, як він тільки й знає, що знає. За тим його «знає» і приходили селяни, коли вже не було спасіння від тих диких кабанів.

Тільки ж Прокопу байдуже до чужих людей і свиней – не в його ж городі порили. У нього не риють – миша у двір не втрапить, а не те що лосі чи лисиці – таку чоловік силу мав. Казали, що Кулинину хату й розбійники десятою дорогою обходили, хоча й стояла вона на узліссі, віддалік від села. Правда, коли озеряни знімали перед Прокопом шапки й кланялися, він добрів. А ще, коли на стіл клали велику паляницю й смажену курку чи качку, робився веселим, аж очі всміхалися. Вони в нього як отой колодязь на Матвієвій горі – темні, але не чорні, а мов із жабуринням біля зіниць, і глибокі, аж втягують погляд, наче вир під Лошицею. Не кожен у ті очі гляне, хто вже хоч раз подивився.

Кланялись озеряни Прокопу низько, і дикі свині щезали – до зими точно. Мала Ївга не раз допитувалася в Кулини, що то дядько робить, коли сам іде до лісу й так там кричить, аж гілля на дубах гнеться. Але тітка лише сердилася й казала: «Цить. Мала ще знати». Зате навчила, коли чебрець збирати, а коли гусячі лапки. І для чого. Й сама Ївга забулася про свої колись болючі ноги. Лука вже не раз приїжджав, щоб забрати дочку, та чомусь вертався додому ні з чим.

Помічати стала Кулина: що не день – мовчазнішим робиться чоловік. Зиркає спідлоба на Ївгу. А до сина – душу б витяг і віддав, та все придивляється на нього, придивляється. А син тільки з хати – і вже Ївгу шукає. Сховаються десь поміж соснами, і день їх не чути. Тривожно робилося жінці від таких сховань. Уже, було, казала й Прокопу, аби дівку до батька спровадити, а той сердився: «Тобі мулько, що в хаті прибрано і їсти наварено? Чи давно в хліві не поралась? Пожалій себе – ще наробишся». Бо що не кажіть, а трудящою була Ївга. І совісною на додачу. Але не в тім біда, а в її серці. А воно прикипіло до хазяйського сина, хоч ти що хочеш роби. Кулина й робила. Не так сама Кулина, як Прокіп. Особливо коли відчув ще одне життя у своєму домі. Довго він тоді лаяв дружину, що дівку не догледіла, але Микиті ні слова. Тільки однієї ночі так закричала Ївга від болю, ніби хто вдарив їй у живіт вогняною кулею. І вдарив, тільки того ніхто не бачив, одна Кулина здогадувалася.

А вранці Ївга підпливла кров’ю. Добре, що тітка зналася на таких кровотечах. Материнки швидко в глечик – і на вогонь. І ще щось докладала, а за кілька днів Ївга підвелася з постелі та вийшла надвір на світ Божий подивитися.

А що Микита? Самотиною блукав по лісу, бо вже тоді батько брався передавати йому все, чого вмів сам: як до звіра заговорити, як замовляти кров на рані, біль у ногах. От тільки біль у серці не вчив замовляти, а воно в парубка щодень дужче боліло. Він і сам не знав, від чого той біль. Любив Ївгу, бо нікого ріднішого для своєї душі не відчував. Любив і батька, але якось так, ніби на відстані. А мачуху боявся, хоча та до нього як до рідного. Щось мучило Микиту, душило, ніби зашморг на серці.

Не раз, коли небо затягувалося темними хмарами, лякався Микита. А вже як грім загримить, здавалося, що хтось могутній свариться з небес. Він тоді падав на коліна й молився. Знав багато молитов, але відразу наче всі забував, тільки «Богородиця» та «Вірую» в пам’яті залишалися.

А то якось гукає Прокіп Микиту на придуху до озера, що за Чорним рогом – ліс такий із самого дуба. Далеченько йти, а снігу намело… І ще мете. Кулина сердиться: «Наче їсти нічого, що в таку негоду з дому виходите». Воно б послухатися чоловіку, а він тільки зиркнув, наче вдарив дружину. Потім підійшов, по голові погладив, а в очі вже не дивиться.

Ледве добилися до того озера. Батько ступив на лід і йде, не озирається. А тоді відійшов подалі від сина і як закричить, аж лід під ногами затріщав, а в Микити на голові волосся заворушилося. Та потім ще страшніше стало, коли на той крик із заметілі, озвалося щось так само дико.

Батьку під ноги вода тече, а лід не провалюється. І стільки риби в тій воді… Прокіп узяв дві щучки, кинув до Микити: «Бери, сину, і біжи додому, а я вже не вернуся. І чуй, синку, Ївгу відірви од серця, як хочеш, але відірви. Послухайся батька, синок! – А в самого очі кров’ю наливаються, руки сторчака стають. – Послухайся! – Упав на коліна просто у воду, – бо насіння у нас вовче і рід наш проклятий давно! Сюди більше не приходь і матері накажи. Тепер біжи й не озирайся!»

«Прости-и. У-у-у», – чулося навздогін, коли Микита побіг, як батько наказав. Лише коли Чорний ріг проминув, спинився, прислухався. А потім упав у кучугуру й заплакав.

Додому прийшов, як добре споночіло. Стоїть під вікнами, а в хату не йде. Аж чує Кулинин плач, і Ївга плакати заводить. Зайшов, кинув рибу на підлогу й мовчить. Кулина спочатку тільки дивилася: то на рибу, то на пасинка, а потім заломила руки над головою і заголосила.

Нічого не втаїв Микита. І про вовче насіння розказав. Ївга плаче, а Кулина стогне. А потім враз ніби схаменулися обидві – дивляться на Микиту, наче в нього вже сіра шерсть на обличчі проступає. Так і спати полягали, тільки Ївга коло Микити лягла, обняла гарячими руками, пригорнулася. Щось шепотіла до нього, аж поки й позасинали обоє.

Не вийшло в Микити відірвати Ївгу від серця. А вона й не давалася, щоб відірвав. Так уже любила, наче доживала день останній.

Просить Микита, щоб дівка додому верталася, – вона й згоджується, тільки: «Ось нехай потепліє – і піду». А коли потепліло – знову: «Та нехай уже на тому тижні». Бачить Микита: ще трохи – й не стане сили виправити Ївгу. Таки напосівся – з учора наказав збиратися. І так наказав, що Ївга не насмілилась перечити. Лише Кулина заплакала, бо тепер у неї все щезало із життя, а тиша в хаті наче ворог.

От ідуть Микита з Ївгою, із самого раночку йдуть. Березовицю проминули, а дійшли до Лошиці – спинилися. Взялися за руки й мовчки дивляться з кручі. Але Микита спохопився, пригорнув до себе Ївгу, тільки збілів, коли піщаний край униз відколовся.

До села не йшли, а мучились: пройдуть трохи, обнімуться, стоять і плачуть. Уже коли Хомичів хутір із верб виступив, Микита передав дівчині її оклунок із пожитками.

– Мені, – каже, – далі не можна. Я боюся людей. Бо люди більше звірі, ніж самі звірі. – І не пішов, тільки довго-довго стояв і дивився.

Лука Михуля зрадів меншій доньці, і Параска не налюбується. Але недовго раділи, бо після Покрови пішли по селу старости. І до Михулі прочиняють двері. Та Ївга нікому рушників не подавала, хай як сердився батько, хай як плакала мати. Каже дочка: «У могилу ляжу, а ні за кого не піду». Михуля спочатку за віжки, а потім зглянувся над дочкою: мудрий був чоловік – не віддав своєї дитини на глум людям. Та й сина йому Бог послав, тому невелика біда, що дівка оця мов наврочена. Живе собі й живе, зайвого кусника хліба зі столу не візьме. Тиха, роботяща. Тільки коли завірюха здійметься надвечір, завиє під вікном, не спить Ївга, прислухається. Параска не раз чула, як донька спросоння стогнала, наче їй щось боліло.

А вже навесні за озером люди вовка побачили. Віддалік, правда, та про облаву заговорили. Ївга ж місця собі не знаходить, біжить до озера, вдивляється на той бік. А тоді давай батька просити, щоб відпустив її жити в самотину. Параска – у плач, а Лука замовк важко й ні на кого не дивиться. Потім узяв сина, сіли в човен і поїхали, куди Ївга просила. Отам, за озером, на скосогорі, і вибрали місце для куреня.

Що то батько – лаштував курінь, наче добру хату. Яму ледь не в коліно викопали, ще й зі східцями. Стіни виплели з лози, а тоді очеретом накрили. А далі вже сама Ївга усе робила, як її душа хотіла. І так добре їй у тому курені, наче пані в мурованому палаці. А то якось вийшла зранку сонечко зустрічати, а біля входу вовк стоїть і рідними очима на неї дивиться.

с. Красилівка, 1 лютого – 29 березня 2016 р.