Читать книгу На тому боці (збірник) - Валентина Мастєрова - Страница 5

Я й досі там блукаю. Села давно немає, а я наче загубилася в часі. Пливе мій човник прибувною водою. А вода хлюп і хлюп об дерев’яні бортики. Я правлю веслом: то підганяю човен, то стримую, щоб роздивитися, як затопило Рипаків хутір. Хати по самі вікна у воді. Он тітка Ольга ловить курей, що позабігали на стріху курника. Тітка в човні. А кури тікають, тільки-но човен підпливає. Кричать, налякані водою, і тітка кричить: на курей, на свою долю й на бабу Мокрину, що голосить на вишках у клуні. Мені не видно баби – я лише чую, як вона голосить. Вода розносить той плач далеко. І крик діда Рипака розносить. Дід сердиться на корову, що не хоче по дошках іти в обшиванку – це човен такий великий. По нинішніх часах сказали б – яхта. А тоді й слова такого в нас не знали.

Он та хата порожня, наче в ній ніхто не живе. І ніхто нічого не рятує, бо ще вчора вивезли все. Я Тихона Зозулю знала і старого Гната Зозулю – чудний був чоловік. Усе шукав золото на Матвієвій горі в лісі. Мені той ліс і досі здається несходимим, хоча й стежка туди широка. Видно, багато люду перебуло. Тільки не всі золото шукали. А Гнат ходив по золото.

Там колодязь без дна. Треба на вершечок гори зійти, а тоді ще трохи по горі. Та не кожен колодязь побачить. Хто не знає – пройде й не помітить. А знаючий – не всяк підходив. «Гу-у. Угу-у-гу-у», – кричиш у ту безодню, а воно десь так далеко відлунює, неначе в самому центрі землі. А щоб до дна… Ніхто не діставав. Скільки не зв’язували довжелезних верш, одна за одною…

Давно те було. Так давно, що й… Кажуть, тікали розбійники повз наше село. І ніби тікали від цілої армії, бо вкрали золото чи не в обозі московського царя Петра Першого, як той ішов на Полтаву. Правда чи ні – я вам не скажу. А от розбійників тих у нашому селі бачили. Було їх чимало. Хто на конях, а хто піший. У селян дорогу питали, щоб не втрапити в болото. Кажуть, що прапра… Гната Зозулі Євгаш Сиротій дорогу розбійникам показував. І сам провів їх до гори. А потім вони йому щось дали і сказали, щоб вертався додому. Євгаш вернувся. Ну, ніби вернувся. А сам слідом.

Скрадається чагарниками. Аж бачить: позлазили розбійники з коней, ідуть, роззираються, наче щось шукають. Уже й на Матвієву гору зійшли. Видно, натомилися і коні, й люди. На конях мішки прив’язані. Пройшли трохи, і той, що в них за головного, наказав спинитися. Що ще казав, Євгаш не розчув, бо таки на віддалі йшов. Бачить: два розбійники зняли з коня мішок, розв’язали й дістають із нього шкуру вола. Повертіли сюди-туди, щось між собою переговорили, потім поклали на воза й у ту шкуру золото зсипали.

Прийшов старший, і вони знову рушили. Та вже недалеко йшли. Зупинилися, отаборились, щось між собою знову переговорили та давай копати між двома старими дубами. Євгаш зрозумів, що хочуть закопати золото, примітив місцину й хотів уже йти, аж тут один розбійник у дорогому одязі роззирається й каже: «Браття, здається, ми тут не самі». Євгаш – дьору. Де там! Обступили його розбійники й навіть ні про що не питають, лише дивляться. Упав Сиротій на коліна, проситься. Ті ніби й не чують – між собою радяться, де стратити, щоб не коло скарбу. А вже темніти почало. Старший каже: «Зв’яжіть – і до дерева. Завтра заберемо із собою, а там дорогою побачимо, куди його подіти».

Розпалили вогнище й копають. Вони копають, а Євгаш молиться. Отак усю нічку й молився.

Знесилились розбійники, лягли відпочити. І бачить Євгаш: наче світло сходить із того місця, де яма викопана. Щоб злякатися – ні. Чого йому лякатися – йому вже хоч круть-верть, хоч верть-круть… Тільки потеплішало від світла. Але недовго те було. Прокинулись розбійники, роздивляються, що викопали. А тоді стягли золото із воза – і в ту яму. Аж земля гойднулася під ногами у Євгаша. Давай вони яму закопувати. Кидають землю, кидають, а тоді постануть і дивуються, бо скільки звергли землі, а яма наче глибшає. Дехто вже й озиратися став тривожно. Але старший, видно, отаман прикрикнув. Скинули всю землю, що накопали, а далі не знають, що робити – яма глибшає і глибшає. Потім почала вода набиратися в ямі. А потім булькнуло так – аж луна пішла на весь ліс, і все ще глибше провалилося.

Розбійники не знають, що їм далі робити: чи золото рятувати, чи себе. Радяться між собою – не так радяться, як уже сваряться, мовляв, пропало золото і стільки їхнього труда. Євгаш тоді й обізвався, розповів їм, що бачив, коли вони позасинали. Отаман вихопив шаблю й тут же хотів стратити Сиротія, але той, що в дорогому вбранні, зупинив. Каже: «Неспроста цьому чоловікові світло явилося. І золото не втрачено – гора його забрала до часу. На своїй землі, а не десь… Нехай собі йде та мовчить про те, що чув і що бачив. Ми повернемось і всю гору перекопаємо, як треба буде. Поклянися, – каже, – найдорожчим, що в тебе є». Євгаш і поклявся сином своїм єдиним. Ще й пообіцяв, що коли-не-коли приходитиме сюди, аби ця місцина не загубилася. Тільки даремно обіцяв. І без нього сторожі були. Уже як виходив із лісу, побачив жінку в полотняній сорочці й босу. Здивувався, бо стара Явдоха, далека родичка, давно хворіла і з постелі не вставала.

Стоїть Сиротій, дивиться на бабу, а потім ніби щось у груди штовхнуло, він перехрестився, уклонився Явдосі й питає: «Куди це ви, паніматко, йдете?»

Жінка показала рукою на гору: «Іду, – каже, – теє золото стерегти». Отетерів Євгаш, а тоді дивиться, що баба по землі ступає, а трава під ногами не вминається. Він і зрозумів усе. Уже як у село прийшов, почув, що Явдоха померла.

Мовчав Євгаш, нікому й словечка, тільки раз на рік навідувався туди, обгородив яму, ще й дашок зробив, як над колодязем. Але води звідти ніхто не пив, а так люди підходили подивитися, було, й гукали, кому дуже кортіло почути своє відлуння аж із-під самої землі.

с. Красилівка, 15–21 лютого 2015 р.