Читать книгу Тріщини - Василь Врублевський - Страница 10

Він пропав ненадовго. Не минуло й кількох днів, як заявився знову. Чекав біля під’їзду, на лавці під дашком, мав на колінах трійцю жоржин і курив люльку.

– Здрастуй, – мовив спокійно, ніби й не було поміж ними ніяких непорозумінь, ніби зустріч ця цілком природня і навіть звично-буденна. – Як справи?

Марія не відповіла й не глянула в його бік. Ковзнула байдужим поглядом по жоржинах і поготів. Та, якщо по правді, квіти її дещо заінтригували. Це було щось нове й незрозуміле: навіщо цей маскарад? Невже думає, що вона клюне на цей банальний трюк? Хіба не відчуває, що може розраховувати тільки на те, щоб отримати ними по мармизі?

Він помітив той її позирк і, здається, зрозумів його.

– Не переживай, – посміхнувся, не виймаючи люльки з рота, і від того посмішка вийшла кривою й злостивою. – Не переживай, це не тобі. Йду на іменини до тещі, треба засвідчити свою повагу…

Марія зробила крок уліво – обминаючи його наваксовані штиблети, ступила до дверей. Думала, що намагатиметься зупинити чи притримати, і зготовилася дати відкоша. Але він навіть не поворухнувся. Тільки коли зайшла вже до під’їзду, кинув навздогін:

– І все-таки пам’ятай: із моїх рук не вислизнеш!