Читать книгу Тріщини - Василь Врублевський - Страница 5

Текля ніби стояла за дверима напоготові: ще не встигла Марія забрати пальця з пігулки дзвінка, як клацнув замок.

– О, привіт!

На Теклиному обличчі – лише привітність; вона в усьому – у зеленавих злегка очах, на ще не напомажених, та однак яскравих, губах, у ямочках на щоках.

Ямочки ті ледве помітні, і з’являються тільки тоді, коли Текля усміхається, та й то не завжди; Марія зауважувала вже не раз: якщо Текля усміхається не щиро, а силувано, задля годиться, то їх тоді й видивлятися годі.

– Заходь!

Марія переступає поріг, знімає туфельки-«човники», взуває капці і йде за господинею до «великої кімнати».

– Хочеш, відика увімкну?

Марія знизує плечима – так, ніби їй байдуже, ніби її це зовсім не цікавить, ніби весь вільний час свій вона тільки те й робить, що дивиться відик і що він їй смертельно остогид.

Теклю чомусь Маріїна байдужість насторожує, навіть дратує, і вона підступно запитує:

– Що, тебе вже нудить від порнухи?

– Порнухи? – бентежиться дівчина. – Ні… Звідки ти взяла, що я…

– Куди поклала, звідти і взяла!

В голосі Теклиному жодного натяку на поглуз, ні бодай на легку, дружню іронію. Такий собі мимовільний жарт, експромт, каламбур, гра слів і тільки. Але Марія певна того, що це не так.

Вона знає це, але збагнути – що саме не так, чому не так – не може.

… ти просто приречена повсякчас почуватися поруч з нею дурнуватим дівчам… вона в усьому, завжди, на кожному кроці дає тобі це відчувати, вона вивищується над тобою, не вивищуючись нібито, вона насміхається з тебе, ніби й не насміхаючись…

– То ти категорично проти порнухи? – лукаво дивиться Текля, вже зарані вгадуючи Маріїну реакцію на своє запитання, і не помиляється: Марія зніяковіло, дещо присоромлено навіть, переводить погляд на екран телевізора і поспішає заперечити:

– Та ні, чому ж…

– Якщо так, – бісикувато вистрілює очима Текля, – то поставлю тобі новеньку касетку, щойно вчора придбала. Гарантую, що нічого подібного ти ще не бачила!

…Боже, який жах! невже вона може це дивитися? але ж дивиться, дивиться таки, і так спокійно, зрідка навіть посміхаючись, і очі її іноді ледь-ледь спалахують, загоряються… ну, гаразд, хай навіть так: «дивиться без огиди»… але ж невже їй це справді подобається?..

Марія довго (надзвичайно навіть довго) вагається й нарешті насмілюється:

– Скажи… Тобі подобається це?

– Що? – перепитує Текля, не відриваючи погляду від екрану. – Лесбіянки?

– Та ні! – розгублено заперечує Марія: від раптової думки, що Текля може запідозрити її в «такому інтересі», дівчині зробилось не по собі. – Такі фільми взагалі…

Текля скоса зиркнула на неї. Схоже, це запитання було для неї цілком, ну зовсім, несподіваним. Вона замислилась на мить, на крутому чолі її з’явилися тоненькі павутинки зморшок. Врешті промовила, не дуже впевнено промовила:

– Не скажу, щоб так уже й подобались, але інколи це заспокоює, знімає втому, стрес…

– Заспокоює? – Марія не приховує, що вражена Теклиною відповіддю, вражена настільки, що, відкинувши будь-які застороги, вже не вважає за можливе й потрібне критися зі своїми справжніми почуттями: – Ти серйозно?

Текля випросталася в кріслі й метнула на Марію вбивчо-зневажливий позирк.

– А що? – спитала сухо. – Думаєш, що не так? Але навіщо б мені здалося лукавити перед тобою?! Навіщо? Подумай, дівчинко!

Це «подумай, дівчинко», мовлене таким підкреслено ввічливим (а насправді нищівно холодним) тоном, примушує Марію здригнутися…

Яка велика, яка безглузда необачність – забути, хто перед тобою! Біс знає, що науявляла собі! Приятелька, старша сестра, подруга… Ну, чого ти лізеш зі своїми запитаннями?! Дивись собі відика, роби вигляд, що тобі це все байдуже, невже тобі конче треба знати, що думає Текля про це? Вона вільна у своїх вподобаннях…Так-так, вона вільна. А ти? Ти хіба не вільна? Вільна. Мабуть… Але вона… вона вільніша. Бо хто ти?

«Подумай, дівчинко»– цим усе сказано…

Отож: подумай, дівчинко!..