Читать книгу Тріщини - Василь Врублевський - Страница 7

І знову – весь тиждень Текля сама неприступність. Марія чекає п’ятниці, і що ближче вона, тим неспокійніше Марії. Неспокійніше… Ні, не те слово – неспокійніше. Не те. Душа Маріїна роздвоюються. І хочеться знову в затишну (попри все, таки вона затишна) Теклину оселю, і боязко. Боязко, бо відчуває: щось Текля замислила. А що – не збагнути і не розгадати.

І коли збігла п’ятниця – яке там збігла, коли цей день тягся, немов похоронна процесія! – а Текля так і не покликала Марію до кабінету, та роздвоєність переросла в неясну, та цілком, однак, усвідомлювану пекучу тривогу, й даремними були Маріїні сподівання, що «…ось тепер, коли все саме собою з’ясувалося…» має прийти полегкість. Навпаки, навпаки! Вона до глибокої ночі не стулила повік, і все думала, думала, думала: чому?.. чому?.. чому Текля так повелася?