Читать книгу Тріщини - Василь Врублевський - Страница 4

Цієї ночі перед суботою їй приснився сон-спогад.

… ніяк не пригадати плакала чи сміялась

… ніяк не пригадати

хто підхопив майже безживне тіло

поволік до ванної

хлюпнув в обличчя водою

тоді опустив на підлогу

й задер спідничку

… дзюркотіла вода

… тільки й пригадується, що – дзюркотіла вода…

Прокинувшись, вона ще довго лежить із заплющеними очима, ще довго намагається стулити уламки розбитого напівбезпам’ятства, і раптом помічає, що всеньке тіло її тремтить.

«Ну, досить!» – каже вона собі.

Так вона казала собі вже багато-багато-багато разів. Саме: казала. А не наказувала. Просто казала. От і зараз – просто каже. Тоном – ніби комусь обіцяє. Та ні, обіцяти немає кому. Дурість, яка велика дурість: навіщо обіцяти, коли (і ти це добре знаєш) обіцянки твої непотрібні нікому, навіть тобі самій.

Навіть тобі самій.

Навіть тобі.

Отже: треба вставати, довго на совість відсвіжувати лице крижаною водою (літрового слоїка завбачливо, ще звечора, поставлено у холодильник), ретельно чистити зуби (не забуваючи кілька разів вичавити пасту з тюбика у рот і, потримавши на язиці, ковтнути), опісля всього – міцний чай без цукру…

Вона нарешті ворушить повіками і, повернувши голову, зиркає на циферблат годинника.

Чверть на восьму.

Чверть на восьму.

Чверть на восьму.

Отже: на повернення до життя, до такого, яким воно є щодень від ранку до вечора, залишається сорок хвилин.

Треба вставати.

Треба вставати.

Треба!

Голова важка, але, слава всевишньому, болю у скронях і потилиці, здається, немає. І то вже добре, дуже добре… Щоправда, трохи піднуджує, та то вже дрібниці: два пальці в рот і…

В рот?..

Вона (та, що у сні) спиняється посеред кімнати: це так нагадує те, вчорашнє.

… хтось підхопив безживне майже тіло

і поволік до ванної

… дзюркотіла вода

… дзюркотіла вода

… дзюркотіла

І вона прокидається.