Читать книгу Тріщини - Василь Врублевський - Страница 8

Вранці її розбудила хазяйка:

– Там тебе якась жінка.

Марія схопилася, накинула на голе тіло (спала завжди без нічого) халатика і, защібуючись на ходу, вибігла на передухіддя.

То була Текля.

– Ви? – здивувалася.

Текля усміхнулася і, не чекаючи запрошення, ступила через поріг до коридорчика.

– Я, – відказала, прискіпливо роздивляючись.

– Як ви мене знайшли? – Марія незвідь-чому розхвилювалася.

Текля пропустила запитання повз вуха, вдала, що найбільше у світі її цікавить зараз це неохайне та занедбане, хоча й не брудне, помешкання. А може, і не вдавала. Може, її й насправді воно займало зараз найбільше у світі.

Нарешті, хмикнувши, обернулася до Марії.

– Чесно кажучи, не уявляю, як ти можеш тут жити.

Марія промовчала. Втім, Текля й не запитувала. Просто озвучила вголос те, що подумала.

– Маєш, сподіваюсь, окрему кімнату, а не тулишся на розкладачці в кутку?

– Ну, звісно ж…

Марія, здається, щойно тепер отямилась.

– Проходьте, – запросила, – двері праворуч…

– Чого це ти викаєш? – в Теклиних очах майнуло невдоволення.

– Пробач, – дівчина винувато всміхнулась.

Винувато – хоча нізащо не змогла б сказати, у чому та провина…

Текля владно штовхнула долонею двері до Маріїної кімнатки. Стала на порозі, виставивши одну ногу, аби не дати дверям зачинитися.

– Так, – сказала, надаючи голосові відтінок неприємного враження.

Чи намагаючись надати голосові відтінок неприємного враження? Певно ж, саме так: намагаючись. Бо насправді (і Марія це відчула) побачене не справило на неї хоч якогось враження. Бо побачила вона те, що й сподівалася побачити: шафу, яка була, вочевидь, ровесницею хазяйки-пенсіонерки; ліжко з металевими бильцями (чи не якийсь зальотний прапор притарганив з казарми за слоїк самогонки?); два стільці; столик під вікном, а на ньому – настільна лампа за сім сорок, прозвана дотепниками «жидівочкою».

– Так, – повторила Текля й поглянула через плече на Марію. – Ну що ж, хоч чаєм почастуй… А втім, не треба! – передумала раптом. Впіймала пальцем рукав Маріїного халатика: – Зайдемо, без свідків поговоримо, – скосила очі у бік кухні; була впевнена, що за непричиненими її дверима причаїлась, ловлячи кожне слово, хазяйка: о, не треба мати надрозвиненої інтуїції, аби знати, аби бути впевненою на сто двадцять відсотків, що саме так воно і є! Всі ці бабусі ох же й грішні на вухо – то, буває, недокричишся до них, але як стає нагода щось підслухати, почують навіть, як у непошлюбленої курвочки із сусіднього будинку диван вночі порипує…