Читать книгу Тріщини - Василь Врублевський - Страница 14

Текля зосереджено помішувала ложечкою каву, втупивши погляд в лаковану гладінь столика. В очах її таївся чи то сумнів, чи смуток, і пальці її то стискалися, то розслаблювалися.

Тепер, з віддалі часу, прокручуючи плівку подій, я можу все детально відтворити, я можу з певністю написати: «В цій чарівній істоті жила шалена лють, яку вона ретельно приховувала, майстерно маскуючись навіть тоді, коли поруч нікого не було; отже, приховувала її і від самої себе… Але чи вдавалося їй докінечно обдурити себе – того я не знаю…»

Раптом вона здригнулася – здається, їй почулися кроки: м’які, скрадливі, вони долинули з коридору. Текля схопилася, кинулась до дверей (на ходу, клацнувши вмикачем, засвітила люстру) – і не побачила нікого.

Нікого не було ні в коридорі, ні у ванній, як не було на кухні і в туалеті…

– Дурепище! – вилаяла вголос себе, розміялася: – Рехнутися можна!

Та нараз погляд її ковзнув по підлозі і – що за мана?! – вона запримітила на килимку під вхідними дверима хрестового туза…